Пакт Молотова—Ріббентропа

Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення.

Перспектива війни через Данциг викликала занепокоєння ке­рівників західних держав і змусила їх вдатися до пошуків прий­нятних для них умов співробітництва з СРСР. Радянське керівни­цтво, у свою чергу, орієнтується на співпрацю із західними демо­кратіями, не виключаючи при цьому досягнення згоди й з іншою стороною — Німеччиною.

Уже 18 березня, тобто через три дні після окупації німцями Чехословаччини, нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов запропонував терміново скликати в Бухаресті конференцію ше­сти держав — Франції, Великої Британії, Туреччини, Польщі, Ра­дянського Союзу й Румунії з метою створення «мирного фрон­ту», щоб зупинити Гітлера. Проте західні уряди, зокрема Великої Британія, визнали цю пропозицію передчасною. Натомість, глава англійського уряду Чемберлен висунув пропозицію, щоб Франція

і Велика Британія виступили разом з Радянським Союзом і Польщею з офіційною декларацією із зобов'язанням негайних консультацій про ті кроки, які мають бути прийняті для загальної протидії подальшій агресії в Європі. Англійський проект чоти-рьохсторонньої декларації не був реалізований через антирадян-ську позицію польського уряду, який повідомив, що не підпише політичної угоди, однією зі сторін якої був би Радянський Союз. Таким чином, відмовляючись від співробітництва з СРСР у спра­ві обмеження німецької агресії в Європі, Польща поставила себе перед загрозливими наслідками.

Результатом політичних маневрів Великої Британії й Франції щодо створення перепон на шляху поширення агресії Німеччини став тільки обмін 22 березня нотами між обома урядами, що мі­стили взаємні зобов'язання про надання один одному допомоги у разі нападу на одну зі сторін, що поклало початок формуванню англо-французької коаліції.

Політика західних держав щодо співробітництва з Радянським Союзом дещо активізувалася й набула чіткіших обрисів після вторгнення 7 квітня 1939 р. італійських військ в Албанію. Уряд Франції, з огляду на відмову Польщі вести переговори з радянсь­кою стороною, прийняв рішення розпочати прямі переговори з Москвою по дипломатичних каналах. Однак те, що обговорення військових проблем було доручено французькому військовому аташе в Москві, а не повноважній делегації, свідчило про відсут­ність серйозних намірів у західних урядів об'єднуватися з Радян­ською країною у військовий союз проти Гітлера.

15 квітня Великої Британія й Франція зробили свої перші про­позиції Москві. Але, якщо британські пропозиції обмежувались тільки проханням до СРСР виступити з декларацією про готов­ність надати допомогу Польщі й Румунії, то французи запропону­вали, щоб три держави обмінялись зобов'язаннями про взаємну підтримку у разі втягненім однієї з них у війну з Німеччиною. Жод­на з пропозицій не влаштувала радянську сторону. Через два дні М. Литвинов висунув цілком конкретні й далекоглядні контрпро­позиції: договірні сторони не тільки зобов'язуються надавати один одному взаємну допомогу, а й підкріплюють свої зобов'язання військовою конвенцією, що визначає конкретні дії їх збройних сил у разі війни. Учасники союзу, до якого за бажання могла приєдна­тися Польща, гарантують всебічну допомогу східноєвропейським державам, розташованим між Балтійським і Чорним морями, у разі агресії проти них. Згідно з радянськими пропозиціями переговори ч військових питань повинні розпочатися водночас з політичними.

Французький кабінет через силу погодився взяти радянські пропозиції за основу переговорів. Чемберлен продовжував на- і стоювати на тому, щоб Москва дала односторонні гарантії Поль­щі й Румунії, після чого англійський уряд вивчив питання про угоду з Радянським Союзом. Через пасивність і очевидне неба­жання західних держав укласти дійовий тристоронній союз з ра­дянською країною переговори зайшли в глухий кут.

З травня відбулися кардинальні зміни в керівництві зовніш­ньополітичного відомства Радянського Союзу. Замість М. Лит-винова, який мав репутацію прихильника колективної безпеки, наркомом зовнішніх справ був призначений В. Молотов. Відстав­ку Литвинова західний політичний бомонд сприйняв як ознаку можливої зміни радянської політики.

Під тиском громадськості та критики зсередини кабінету міні­стрів англійський прем'єр-міністр змушений був дати згоду на обговорення договору про взаємодопомогу, військову конвенцію і надання гарантій країнам, яким загрожувала гітлерівська агресія.

27 травня Молотов отримав нові англо-фраицузькі пропозиції, близькі до радянських. У них ішлося про взаємну допомогу у разі війни внаслідок агресії проти Польщі, Румунії, Греції, Туреччини або Бельгії. Щодо Балтійських країн, зокрема Естонії та Латвії, то на відміну від пропозиції радянської сторони включити їх до списку країн, яким надавалися гарантії від нападу агресорів, анг­лійці пропонували обмежитись окремим протоколом. Це не влаш­товувало радянську сторону, і західні пропозиції було відхилено.

31 травня у своєму першому публічному виступі на сесії Вер­ховної Ради як нарком іноземних справ СРСР В. Молотов піддав різкій критиці Англію і Францію за їх нерішучість. Він підкрес­лив, що якщо вони дійсно бажають укласти договір з Радянським Союзом про стримування агресії, то повинні перейти до справи і погодитись з трьома основними положеннями:

по-перше, укласти тристоронній договір про взаємодопомогу;

по-друге, надати гарантії від нападу агресорів державам Центральної та Східної Європи, у тому числі всім європейським країнам, межуючим з Радянським Союзом;

по-третє, укласти конкретну угоду про обсяги й форми не­гайної й ефективної військової допомоги, надаваної один одному й гарантованим державам у разі нападу агресорів^.

Переговори щодо укладання тристороннього договору про взаємну допомогу відбувалися в атмосфері взаємних підозр і не­довіри. На поступки західні країни йшли неохоче й обережно, але в міру зростання німецької загрози позиції повільно зближалися. Залишалося врегулювати проблему співвідношення між політич­ною й військовою угодами та усунути розбіжності в трактуванні поняття «непряма агресія», хоча принципового характеру вони не мали. Залишалося тільки підготувати і підписати військову кон­венцію — найважливішу складову союзного договору.

Переговори військових місій розпочалися у Москві 12 серпня 1939 р. Радянську делегацію очолив нарком оборони К. Вороши-лов, французьку —■ член військової ради Ж. Думенк, британську — адмірал П. Дракс. Склад англійської військової місії викликав подив не лише в самій Англії, а й за кордоном. Про те, що анг­лійський уряд навіть «забув» дати голові місії письмові повнова­ження на ведення переговорів було свідчення його несерйозного ставлення до переговорів. Та й інструкції, надані англійській місії орієнтували її вести переговори обережно і якомога повільніше. Не відрізнялися конкретністю в ключових питаннях також ін­струкції французькій місії. Інструкція радянської делегації була націлена на підписання військової конвенції, але за умови пого­дження конкретних і дійових заходів щодо взаємного гаранту­вання безпеки. Більше того, член радянської військової місії Б. Шапошников¹ виклав конкретний план розгортання радянсь­ких збройних сил проти агресії в Європі. Він заявив, що Радянсь­кий Союз готовий розгорнути і виставити на фронт 120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських дивізій, 5 тис. важких гармат, 9—10 тис. танків, від 5 до 5,5 тис. бомбардувальників і винищувачів². Проте участь СРСР у війні можлива тільки у тому разі, якщо ра­дянські збройні сили зможуть вступити у бій з німцями, пройшов­ши спочатку територіями Польщі й Румунії. Доти, доки радянсь­ка сторона не отримає відповіді на кардинальне питання про пропуск радянських військ на територію Польщі й Румунії, вся попередня робота є марною. Такою була чітка, але тверда позиція радянської сторони.

Слід зауважити, що переговори про укладання союзу і війсь­кової конвенції відбувались за складної політичної обстановки, особливість якої полягала у тому, що водночас за кулісами мос­ковських переговорів таємні переговори з Німеччиною вела не

тільки Англія, а й Радянський Союз. Набувала реальних обрисів можливість укладення радянсько-німецького договору, який об­межив би просування вермахту на схід.

Економічні німецько-радянські переговори, зокрема про нову кредитну угоду (першу укладено в 1935 р.), велися з 1938 р. за ініціативою німецької сторони. Натяк на доцільність політичних переговорів у травні 1939 р. зробив Молотов під час зустрічі з німецьким послом у Москві Шуленбургом. Подальша ініціатива про початок політичного радянсько-німецького діалогу вже на­лежала німецькому керівництву, яке довідалось про англо-франко-радянські переговори і можливість їх успішного завер­шення.

Ріббентроп доручив Шуленбургу запевнити Москву в готов­ності Німеччини відновити німецько-радянську дружбу і уповно­важив посла від свого імені просити Молотова про зустріч зі Сталіним. Молотов заперечив необхідність негайного прибуття Ріббентропа в Москву, обумовивши свою позицію підготувати результативність переговорів з'ясуванням низки питань, зокрема, чи готовий німецький уряд укласти з СРСР пакт про ненапад, на­дати спільні гарантії Прибалтійським країнам, а також вплинути на Японію для прискорення врегулювання радянсько-японських взаємовідносин з метою усунення прикордонних конфліктів.

17 серпня Шуленбург інформував Молотова про позитивну відповідь з Берліна на поставлені запитання і повторне про­хання Ріббентропа прийняти його в Москві. Молотов не запе­речував, але просив Шуленбурга з'ясувати, чи готовий німець­кий уряд підписати додатковий протокол з питань зовнішньої політики як невід'ємну складову пакту про ненапад. Ріббентроп прийняв цю умову і попросив дозволу на якнайшвидше при­буття до Москви.

Цей же день, тобто 17 серпня, став кризовим для англо-франко-радянських переговорів. Оскільки на поставлені запитан­ня відповіді так і не надійшло, Ворошилов запропонував відкла­сти роботу наради до отримання відповіді. Наступне засідання було вирішено скликати через чотири дні.

Наступний розвиток політичних подій набуває стрімкого ха­рактеру. 18 серпня на наполегливе прохання Шуленбурга дозво­лити Ріббентропу найближчими днями приїхати до Москви Мо­лотов запропонував для його візиту дату 26 чи 27 серпня. 19 серпня 1939 р. було укладено нову німецько-радянську угоду про надання Німеччиною Радянському Союзу кредиту 20 млн марок для придбання німецьких промислових товарів, у тому числі

предметів озброєння, котрий повинен був покриватися поставка­ми з СРСР продуктів, сировини і нафтопродуктів'.

20 серпня Гітлер, придушивши в собі гордощі і пихатість, звер­тається до Сталіна з особистим проханням перенести дату візи­ту німецького міністра на 22 чи 23 серпня, зважаючи на особливу напруженість між Німеччиною й Польщею. Наступного дня Ста­лін у відповідь на прохання Гітлера дав згоду на приїзд Ріббентропа до Москви для підписання радянсько-німецького договору про ненапад.

21 серпня глава французької військової місії Думенік одержав
від Даладьє телеграму, якою він уповноважувався підписати вій­ськову конвенцію, про що той невідкладно повідомив Ворошилова. Але без згоди Польщі на перебування і прохід радянських військ через територію Польщі у разі початку проти неї німецької
агресії це був порожній жест. До того ж не існувало для підпи­сання й самої конвенції. Щодо Англії, то її уряд продовжував зберігати мовчання. Подальші переговори із західними держава­ми втрачали сенс.

22 серпня нарком закордонних справ Молотов зустрівся з анг­лійським і французьким послами й повідомив їх про згоду СРСР і Німеччини підписати договір про ненапад та про прибуття з цією метою до Москви 23 серпня міністра закордонних справ Німеч­чини Ріббентропа. При цьому він підкреслив, що радянський уряд погодився на переговори з Німеччиною тільки годі, коли переконався, що західні союзники не хочуть вступати у військо­вий союз із СРСР.

Як показали наступні події, провал московських переговорів став тим рубежем, після якого відвернути напад Німеччини на Польщу і Другу світову війну вже було неможливо.

В указаний Сталіним день 23 серпня в Москву приїхав Ріббен­троп, наділений Гітлером повноваженнями для підписання до­говору, який би набрав чинності негайно. Переговори розпочали­ся відразу по прибутті Ріббентропа, а в ніч на 24 серпня у Кремлі між двома країнами було підписано договір про ненапад з таєм­ним протоколом.

У договорі про ненапад, оприлюдненому 24 серпня 1939 р., містилася заява про прагнення обох країн до зміцнення справи миру. Обидві сторони зобов'язувалися не брати участі в жодному

акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б агресію проти однієї з них, не приєд­нуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти між ними тільки шляхом обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено на 10 років з можливістю ав­томатичного продовження ще на п'ять років.

Значно важливішим був таємний протокол, яким по суті ви­значалися сфери геополітичних інтересів обох держав. Статті протоколу відносили до радянської зони інтересів Фінляндію, Естонію, Латвію, Східну Польщу (включаючи Західну Україну і Західну Білорусію) по лінії Нарев—Вісла—Сян, а також ви­значали інтереси СРСР щодо Бессарабії. До зони впливу Німеч­чини входила Литва. На практиці це означало межу просу­вання німецьких військ на схід у разі війни і невтручання Ні­меччини в радянські рішення щодо вказаних держав і терито­рій, які раніше входили до складу Росії. Щодо Німеччини, то вона забезпечувала собі нейтралітет Радянського Союзу при нападі на Польщу.

Підписання німецько-радянського договору про ненапад, який ввійшов в історію як «пакт Молотова—Ріббентропа», став справж­ньою сенсацією і набув широкого резонансу у світі. Найболіс-нішою була реакція на цю подію в Англії і Франції, адже укла­дення пакту означало цілковиту поразку англо-французької полі­тики. Для Франції це означало ще й втрату чинності франко-радянського договору 1935 р.

Німецька громадськість сприймала договір як спритний дип­ломатичний маневр, який посилює позиції Німеччини у близькій війні з Польщею. Більшість радянської громадськості сприйняла договір з недовірою, але значна її частина вважала цей крок уря­ду правильним, і що країні на найближчий час гарантоване мирне життя.

Але найрізкішою була реакція на німецько-радянський договір у Японії, уряд якої оцінив його як зрадницький і заявив Німеч­чині офіційний протест. 28 серпня кабінет прем'єр-міністра Н. Хіранума, який обстоював укладення з Німеччиною військо­вого союзу проти СРСР, подав у відставку.

Такими ж неоднозначними й суперечливими є й оцінки цих подій як радянської, так і сучасної історіографії. З відстані майже в 65 років у їх оцінці правомірним вбачається розуміння того, що Радянський Союз влітку 1939 р. діяв у річищі тих «правил гри», котрі в той час практикували великі держави, кожна з яких керу-

валася власними цілями, невважаючи на хисткі норми міжнарод­ного права того часу.

Безперечно, міркування щодо безпеки держави посідали важ­ливе місце у радянській зовнішній політиці, але навіть це не мо­же слугувати виправданням курсу сталінського керівництва на зговір з нацистським режимом, що спричинило відторгнення усієї світової громадськості. Фактично Сталін знехтував, відкинув усі моральні, ідеологічні та правові міркування і пішов на далекосяж­не співробітництво з нацистським режимом. Розмежування сфер інтересів СРСР і Німеччини, закріплені в таємному протоколі 23 серпня 1939 р. та інших таємних протоколах, підписаних з Німе­ччиною, з юридичного погляду суперечили суверенітету і неза­лежності третіх країн.

ЛІТЕРАТУРА

1. Віднянський С. В. Міжнародні відносини і зовнішня політика (від 1914 року і до наших днів): Навчально-методичне видання (спеціальність 8.000006 – Зовнішня політика). – Київ: Видавничий дім “ДЕМІД”, 2006. – 52 с.

2. Горбунов Е. Японский гамбит // Совершенно секретно. – Украина. – 2009. – № 6. – С. 24–25.

3. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики XX–початку XXI ст.: навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / Авт. кол. В.Ф. Салабай та ін. – Київ: КНЕУ, 2006. – 193 с.

4. Козицький А. Новітня історія країн Азії та Африки (1918–1999) Курс лекцій. – Львів, 2000. – 428 с.

5. Марущак М. Й. Історія дипломатичних відносин у
XX сторіччі. – Вінниця: Нова Книга, 2008. – 365 с.

6. Новейшая история стран Европы и Америки.
ХХ век. Учебник. В 2-х ч. / Под ред. А. М. Родригеса и
М. В. Пономарева. Ч. 1: 1900–1945. – Москва: Гуманит. изд. центр. ВЛАДОС, 2003. – 464 с.

7. Новітня історія країн Європи та Америки (1918–2007): навчальний посібник для самостійної роботи студента /
Л.М.Ми­цик, Ю.В.Кузьменко. – Київ: Академ­видав, 2008. –
543 с.

8. Новітня історія країн Західної Європи та Північ­ної Америки. Навч. посібник за ред. Баран З.А., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Швагуляк М.М. - Львів, 2005. - 225 с.

9. Партитура Второй мировой. Кто и когда начал войну?/ Н. А. Нарочницкая, В. М. Фалин и др. – Москва: Вече, 2009. – 416 с.

10. Пронь С. В. Міжнародні відносини та зовнішня політика: 1914–1991 роки: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2009. – 139 с.

11. Сергійчук І. М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 – кінець ХХ ст.): Посібник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 288 с.

Дата добавления: 2015-05-23