Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у початковій фазі війни

На початку Другої світової війни Радянський союз дотриму­вався нейтралітету. Документи і факти свідчать, що Сталін у своїх планах і діях виходив не стільки з комплексу домовлено­стей, пов'язаних з пактом від 23 серпня, скільки з реального роз­витку подій. Важливими чинниками, що суттєво впливали иа на­ступні рішення радянського керівництва, були блискавичний роз­гром польської армії вермахтом, що приголомшив всю Європу, і «дивна війна» на Заході замість очікуваних активних дій проти­борствуючих сторін.

Перед радянським керівництвом постало питання: чи будуть німці виконувати серпневі домовленості чи ні? Як за таких умов повинна діяти радянське зовнішньополітичне відомство? Між тим, з першого дня війни Німеччина почала активно підштовху­вати СРСР до участі у воєнних діях проти Польщі. Особливо на­полегливо щодо цього керівництво Німеччини почало тиснути на СРСР після вступу у війну Англії та Франції. Німецькі лідери сподівалися, що західні держави в такому разі оголосять війну Радянському Союзу, і він виявиться втягнутим у війну на боці Німеччини як її союзник.

Слід віддати належне радянській дипломатії. Вона так обста­вила введення Червоної Армії у Польщу, що зуміла переконати польське керівництво у вимушеності цього кроку, уникнувши та­ким чином стану війни з Польщею, а послів 24 держав, які мали дипломатичні відносини з СРСР, — у тому, що він продовжує зберігати нейтралітет у війні. Вторгнення радянських військ у Польщу надало Радянському Союзу додаткової ваги: по-перше, підписання 28 вересня 1939 р. радянсько-німецького «Договору про дружбу і кордон» дозволило чітко визначити кордон між Ні­меччиною й СРСР по міжнародно визнаній «лінії Керзона», а от­же, уникнути всього, що в майбутньому могло спричинити тертя між ними; по-друге, Західна Україна і Західна Білорусія влилися до складу СРСР; по-третє, Москва отримала свободу дій у При­балтиці і могла розпочати реалізацію першого пункту таємного протоколу від 23 серпня, що стосувався Прибалтійських країн — Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви.

Міжнародна обстановка наприкінці вересня диктувала радян­ському керівництву конкретні форми політики стосовно країн Прибалтики, не вдаючись до територіально-політичного їх уст­рою. Цілком природно, що в умовах війни на перший план вийш­ли міркування військового характеру, щодо розміщення радянсь­ких військ і військово-морських баз у Прибалтиці з тим, щоб тримати вермахт якомога далі на захід від кордону. Становище країн, розташованих між такими протиборствуючими державами, як СРСР і Німеччина, було безнадійним.

Тому майже ультимативну пропозицію Радянського Союзу на початку жовтня 1939 р. про укладання угод про взаємодопомогу урядів Литви, Латвії та Естонії сприйняли як найменше лихо. Сторони зобов'язались надавати одна одній сумірну допомогу, включно до військової. Передбачалося створення иа території Латвії, Естонії і Литви військових баз і розміщення на них кон­тингентів радянських військових частин чисельність по 25 тис. осіб (у Литві — 20 тис.)¹ На той час ці угоди ще не торкалися су­спільного і державного устрою Прибалтійських країн. Як по лінії Наркомату закордонних справ, так і директивами військового ві­домства гарнізонам радянських військ роз'яснювалось, що вони не мають права втручатися у внутрішній устрій цих країн, у їхні політичні справи і соціальний лад\

Отже восени 1939 р. радянський уряд, діючи в рамках, визна­чених таємним протоколом, водночас прагнув дотримуватись зов­нішніх норм міжнародного права. Свідченням цього є і форма договорів з Прибалтійськими країнами, і дотримання умов цих договорів, у всякому разі — до літа 1940 р., коли стратегічна об­становка в Європі різко змінилася.

Західні держави у вересні 1939 р. не ризикнули оголосити вій­ну Радянському Союзу. Уряди Англії й Франції вирішили, що доцільніше продовжувати підтримувати дипломатичні відносини з СРСР, щоб утримати його від подальшого зближення з Німеч­чиною. Крім того, введення радянських військ у східні райони Польщі і Прибалтійські країни розглядалося ними як звуження економічної і стратегічної бази німецького рейху. На думку Чер-чілля, створювався «східний фронт» стримування Німеччини.

У ті ж дні, коли укладалися договори СРСР з країнами І Ірибал-тики, радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з пропози­цією розпочати переговори про врегулювання низки територіальних питань. У Москві побоювались, що територія Фінляндії може бути використана іншими країнами у війні проти СРСР.

Як і у випадку з Прибалтійськими країнами, радянський уряд запропонував Фінляндії укласти договір про взаємну допомогу. Проте західні держави переконали Фінляндію, що вона повинна чинити протидію Радянському Союзу. До цього схилялися й уря­дові кола країни.

Переговори розпочалися 12 жовтня і тривали з перервою упродовж місяця. Радянський Союз був представлений делегацією, до складу якої входили Сталін і Молотов, фінську делегацію очо­лював авторитетний політик Ю. Паасіківі — посланник Фінляндії в Швеції.

Радянські пропозиції про укладання з Фінляндією договору, подібного до угод з країнами Прибалтики, були відхилені фінсь­кою стороною. Радянська делегація висунула іншу пропозицію — відсунути кордон на Карельському півострові на кілька десят­ків кілометрів на північ від Ленінграда, передати СРСР декілька островів у Фінській затоці, частину території півостровів Риба-чий і Середній у Баренцовому морі в обмін на удвічі більшу те­риторію у радянський Карелії. Радянською стороною було також запропоновано здати СРСР в оренду півострів Хапко для будів­ництва там військово-морської бази. Але й ці пропозиції були відхилені фінською делегацією.

Наразившись на спротив своїм пропозиціям, радянська сторо­на почала схилятись до розв'язання проблем військовими засо­бами. 13 листопада переговори було перервано. 26 листопада ра­дянський уряд офіційно заявив, що фінська артилерія обстріляла радянську територію поблизу прикордонного села Майніла, у зв'язку з чим пропонувалось відвести фінські війська на 25—ЗО км від кордону. Фінляндія висловила готовність рзпочати пере­говори з питання про обопільне відведення військ від кордону. Фінська пропозиція створювала можливість у ході переговорів знайти прийнятне політичне вирішення питання, але Москва вже зробила вибір на користь силового варіанта. Такому вибору сприяло, швидше за все, помилкове уявлення сталінського ото­чення, що війна з Фінляндією буде легкою і короткочасною. Свою роль відіграла й впевненість Сталіна у невтручанні захід­них держав у радянсько-фінські конфлікти, оскільки вони зайняті проблемами, пов'язаними з війною проти Німеччини.

28 листопада радянський уряд заявив, що вважає себе вільним від зобов'язань, взятих за пактом про ненапад. ЗО листопада без оголошення війни війська Ленінградського округу перейшли фінський кордон. Почалася радянсько-фінська війна, яка в історії відома ще й як «зимова».

1 грудня 1939 р. в м. Теріокі на противагу законному уряду Фінляндії було створено прорадянський «уряд Демократичної Фінляндської республіки» на чолі з відомим діячем фінської компартії і Комінтерну О. Куусіненом. Уряд СРСР визнав його як єдиного, що представляє Фінляндію, і вже на другий день уклав з ним договір про взаємну допомогу і дружбу.

На засіданні Ліги Націй, радяЕіський нарком іноземних справ Молотов відмовився обговорювати питання, чи демонстрував Ра­дянський Союз перед початком агресії пакт про ненапад з Фін­ляндією і мирний договір 1921 р. 14 грудня Ліга Націй засудила дії СРСР і позбавила його членства у цій організації.

Зрозуміло, що фінська армія не могла тривалий час протисто­яти значно переважаючій кількості радянських військ. Тому фін­ське керівництво було змушене активізувати переговори про мир, що розпочалися в січні 1940 р. 12 березня 1940 р. між СРСР і Фінляндією був укладений мирний договір.

Радянський Союз значно поліпшив своє стратегічне станови­ще на північному заході й півночі. До нього відходили Карельсь­кий перешийок і деякі інші території, півострів Хапко Радянсь­кий Союз отримав в оренду. Разом з тим, поряд з серйозними територіальними здобутками, СРСР зазнав значних людських втрат, моральної і політичної шкоди. В ході бойових дій вияви­лися недоліки Червоної Армії в організації, тактиці, озброєнні та управлінні військами, що сприяло утвердженню на Заході, в тому числі у Німеччині, думки про її слабкість.

Принагідно зазначимо, що впевненість Сталіна у невтручанні західних держав у радянсько-фінський конфлікт виправдалася не сповна. У Лондоні й Парижі розроблялися плани допомоги Фін­ляндії у воєнних діях проти СРСР. Для відправки у Фінляндію готувалися 150-тисячний експедиційний корпус і авіаційні час­тини. Проте Швеція і Норвегія не дали згоди на пропуск цих сил на свої території.

Погіршувались і відносини СРСР з головним партнером у Єв­ропі — Німеччиною, особливо після того, як війська вермахту у травні 1940 р. розгорнули успішний наступ у Західній Європі. Радянському Союзу доводилося враховувати і швидке наближен­ня кінця воєнних дій на Заході, і можливість перекидання вивіль­нених німецьких військ на Схід. Сталін отримав інформацію про початок їх зосередження у Східній Пруссії, що не виключало за­грози німецького вторгнення у Прибалтику. Радянське керівниц тво не могло не враховувати й даних розвідки про загострення політичної ситуації в Прибалтиці з початком радянсько-фінської війни та про посилення пронімецьких настроїв у правлячих ко­лах, зокрема у багатьох вищих військових і політичних діячів Прибалтики.

У зв'язку з цим радянський уряд у середині липня 1940 р. на­правив ноти керівництву Литви, Латвії та Естонії, в яких наголо­шував на необхідності й невідкладності сформування в них таких урядів, які могли б забезпечити «чесне проведення в життя» до­говорів з СРСР про взаємну допомогу. Поряд з цим було висуну­то вимогу збільшити чисельність радянських військ у 1 Ірибал-тиці.

У липні 1940 р. у Прибалтійських республіках відбулися ви­бори до парламентів, у яких більшість місць посіли представники лівих сил. Новообрані парламенти проголосили у своїх республі­ках радянську владу і прийняли рішення клопотати перед Верхов­ною Радою СРСР про прийняття Радянської Литви, Радянської Латвії і Радянської Естонії до складу Радянського Союзу. У сер­пні 1940 р. їхнє прохання було задоволене.

Влітку 1940 р. постало питання й про зміцнення південно-західних кордонів СРСР. Йшлося насамперед про повернення Бессарабії, що перебувала у складі Румунії. Про необхідність невідкладного вирішення цього питання Молотов заявив німе­цькому послу в Москві Шуленбургу 23 червня. При цьому Мо­лотов висловив сподівання, що Німеччина не буде чинити пе­решкод і підтримає радянські дії. Через три дні радянський уряд передав румунському керівництву заяву, в якій містилася вимога приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії, а разом з нею Північної Буковини Радянському Союзу. Уряд Румунії у відповідь на за­яву дав згоду тільки на ведення переговорів з цих питань. 27 червня СРСР в ультимативній формі висунув вимогу до 28 чер­вня очистити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини.

28 червня 1940 р. Червона Армія вступила в Бессарабію і Пів­нічну Буковину. 2 серпня на більшій частині Бессарабії і Молдав­ської автономної республіки, яка існувала з 1924 р. на правому березі Дністра, було створено Молдавську РСР. Північна Буко­вина і південні райони Бессарабії ввійшли до складу Української РСР.

Таким чином, унаслідок активної, часом агресивної, зовніш­ньої політики Радянський Союз зумів протягом одного року знач­но приростити свою територію і кількість населення за рахунок включення до свого складу Західної України, Західної Білорусії, Прибалтійських республік, Бессарабії та Північної Буковини, значною мірою зміцнити своє геостратегічне становище.

Введенням радянських військ у Прибалтику, Бессарабію і Північну Буковину було створено стратегічне передпілля на за­ході, на якому невдовзі розгорнуться бойові дії.

3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941—1942 рр.)

Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостра-тегічного становища СРСР, прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф. Коное внесли суттєві корективи у стра­тегію, а відповідно і зовнішньополітичні орієнтири європейських держав.

Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала своєрідну політичну реакцію в Європі. Німеччина від-реагувала на цю акцію негайним направленням у Румунію війсь­кової місії, що розцінювалось як провісник близької військової окупації.

Відразу після цих подій заявили свої претензії на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори з цього питання завер­шилися підписанням 22 серпня румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщи­ною проходили важко і брутально. Тому 29 серпня Ріббентроп і Чіано викликали до Венеції міністрів закордонних справ Руму­нії та Угорщини, і під їх тиском 30 серпня був підписаний Дру­гий Віденський арбітраж — договір, яким Трансільванію, що ниступала об'єктом претензій, було поділено на дві частини. За договором, Угорщині відходила територія площею 44 тис. км² з населенням 2 млн осіб. 12 вересня підписаною у Відні угодою була розпущена «Міжнародна дунайська комісія», а замість неї створено «Раду річкового басейну Дунаю». 11 жовтня 1940 р. під приводом захисту румунських нафтових родовищ від анг­лійських диверсій за наказом Гітлера війська вермахту зайняли 1'умунію. Німеччина, таким чином, отримала доступ до румун­ської нафти. Після Другого Віденського арбітражу відносини між Німеч­чиною і Радянським Союзом політично погіршились. На початку вересня 1940 р. німецьке керівництво поставило Молотова до ві­дома, що надалі гарантуватимуть недоторканність румунських кордонів Німеччина та Італія.

Зухвале поводження Німеччини зі своїм партнером у Європі має пояснення. Річ у тім, що 31 липня 1940 р. у Берліні було прий­нято рішення про підготовку до нападу на СРСР у травні 1941 р. Гітлер і його військові радники, сп'янілі від успіхів вермахту в наступі на Заході, були переконані, що Радянський Союз, який продемонстрував слабкість Червоної Армії у «зимовій війні», бу­де знищений у ході однієї блискавичної кампанії.

Гітлер розумів, що для реалізації своїх агресивних намірів стосовно Радянського Союзу сподіватися на суттєву допомогу лише такого непередбачуваного союзника, як Італія, — марна надія. Тим паче, що зломити волю до боротьби англійців і схили­ти Британію до укладання миру Німеччині не вдалося. Тому, роз­почавши підготовку до нападу на СРСР, Гітлер спильнував зов­нішньополітичну діяльність на пошуки надійних союзників і залучення їх на бік Німеччини у війні проти Англії.

Передусім Гітлер і Муссоліні прагнули втягти у війну фран-кіайську Іспанію. Спочатку Франко у завуальованій формі повідомив, що він готовий до союзу з Німеччиною, але пере­конавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в битві за Англію, став обачнішим. Тому після особистої зустрі­чі Франко з Птлером між ними був підписаний розпливчатий протокол, у якому іспанський диктатор обмежувався обіцян­кою вступити у війну та приєднатися до Німеччини без визна­чення точної дати.

Після невдалих переговорів з Іспанією увага Гітлера і його зов­нішньополітичного відомства була сконцентрована на Японії, де, як зазначалося вище, відбулася зміна уряду і новий міністр закордонних справ І. Мацуоко недвозначно дав Німеччині зрозу­міти, що Японія розраховує на її підтримку у боротьбі за пану­вання у «східноазіатському просторі», а тому Японія не проти зближення з Німеччиною.

Сподіваючись на приєднання Японії до тристороннього пакту, Гітлер все ж відводив для неї другорядну роль у своїх планах — скувати сили Англії та її помічнику США в азіатсько-тихо­океанському регіоні. Бралося до уваги й те, що сильна Квантун-ська армія Японії здатна стримати значне угруповання радянсь­ких військ на Далекому Сході.

Переговори між німецькою і японською представницькими делегаціями, що розпочалися 9 вересня 1940 р., завершилися під­писанням договору про німецько-італо-японський військовий союз (пакт трьох держав). У договорі особливо підкреслювалось, що він передбачає взаємну всебічну допомогу на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в японсько-китайській війні'.

За договором, Японія визнавала гегемонію Німеччини й Італії у створенні нового порядку в Європі, а ті, у свою чергу, визнава­ли право Японії в створенні нового порядку в східноазіатському просторі. За таким нечітким формулюванням пакту проглядалась основна спрямованість німецько-італо-японського співробітниц­тва — використати всі засоби, для того щоб перешкодити спро­бам СРСР і США вступити у боротьбу проти встановлення пану­вання агресорів у Європі й Азії. А щоб не викликати підозри радянського керівництва щодо справжніх намірів Німеччини та її союзників, договір містив окрему статтю (V), у якій зазначалося, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками і Радянським Союзом.

Намагаючись приспати пильність світової громадськості, приховати від неї справжню мету пакту трьох керівників тре­тього рейху, німецька пропаганда представила його як договір про оборону, покликаний запобігти участі у війні США, обме­жити масштаби війни, сприяти встановленню миру в усьому світі.

Офіційна пропозиція радянського уряду стосовно пакту трьох держав була викладена у передовиці газети «Правда» через два дні після його підписання. В ній зазначалося, що німецько-італо-японський військовий союз веде до подальшого загострення вій­ни і розширення сфери його дії. Радянська оцінка пакту збігалася з тією, яку на Нюрнберзькому процесі дасть обвинувачення від США. Його представник документально показав, що німецько-японське співробітництво у різні часи було спрямоване проти Британської співдружності, Радянського Союзу, і Сполучених Штатів.

Справжня мета, яку ставило собі німецьке керівництво під час укладання пакту трьох, полягала не тільки в тому, щоб утримати США від вступу у війну, а й у тому, щоб створити вигідні умови для нападу на СРСР. Це підтверджується наступними діями Німеччини, яка на невизначений час відклала підготовку вторгнен­ня на Британські острови і повністю переключилась на підготов­ку до нападу на СРСР. Водночас Гітлер намагався забезпечити своє панування на Балканах і в Центральній Європі і таким чи­ном ізолювати Радянський Союз.

З цією метою ще влітку 1940 р. Гітлер і Муссоліні здійснили спробу втягнути Іспанію у війну на своєму боці. Іспанський дик­татор Франко дав зрозуміти, що за певних умов, а саме їхніх га­рантій щодо отримання Гібралтару, Французького Марокко та території у Гвінеї, він готовий вступити у війну, але після висад­ки німців у Великобританії. У вересні, переконавшись, що Німеч­чина не зможе досягти вирішального успіху у повітряній битві над Англією, а Гітлер не схильний погодитися з вимогами Іспанії щодо Марокко, Франко став обережнішим у своїх обіцянках. На­дія Гітлера на вступ Іспанії у війну зникла під час його особистої зустрічі з Франко, яка завершилася підписанням досить розплив­чатого протоколу, де іспанський диктатор обмежувався обіцян­кою вступити у війну та приєднатися до тристороннього пакту без зазначення конкретної дати.

Єдине, чого вдалося досягти Гітлеру й Муссоліні восени 1940 р., — це домоггися приєднання до тристороннього пакту Словаччини, Угорщини, та Румунії. Щодо Болгарії між Німеччи­ною й СРСР розпочалася серйозна дипломатична боротьба. У ли­стопаді Молотов запропонував Болгарії радянські гарантії та ідею укладання пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Бол­гарія відповіла відмовою.

У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеч­чини приєднатися до тристороннього пакту і 1 березня вона його підписала. Цього ж дня німецькі війська увійшли в Болгарію, не­зважаючи на протести Радянського Союзу.

Зауважимо, що Гітлер мав намір вирішити питання залишити Балкани зоною для експансії Німеччини й Італії дещо іншим спо­собом — шляхом залучення до тристороннього пакту Радянсько­го Союзу. За його розрахунками, чотиристоронній пакт міг би ба­зуватися на системі зон впливу: Німеччина та Італія поділили б між собою Європу й Африку, Японія отримала б у свою зону Да­лекосхідну Азію. Радянському Союзу передбачалося залишити район Перської затоки, Іран, не виключалася й Індія. У разі реалі­зації цього плану Гітлерові вдалося б ізолювати Англію, утрима­ти від активних дій США, а також відвернути увагу СРСР від Єв­ропи, перешкодити будь-якому новому проникненню на Балка­нах або у Фінляндії.

У середині жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталіну листа з пропозицією укласти велику угоду на основі взаємних інтере­сів. Сталін погодився на візит Молотова до Берліна 12 листопада. В ході бесід з Ріббентропом і Гітлером Молотов схвалив загальні принципи домовленості, але від підписання договору про приєд­нання до тристороннього пакту на запропонованих засадах та протоколу про право СРСР на вільний прохід через Босфор і Дар­данелли утримався.

25 листопада через німецького посла Шуленбурга Молотов передав відповідь на пропозиції Ріббентропа. СРСР погоджував­ся приєднатися до тристороннього пакту на чітко визначених умовах. Радянське керівництво приймало запропонований Ріббен-■ тропом протокол стосовно простору на південь з основним на­прямом на Перську затоку. Щодо другого протоколу, пропонува­лося внести зміни, передбачивши можливість для СРСР ство­рення сухопутної та морської бази у Босфорі й Дарданеллах. Ту­реччина має бути запрошена приєднатися до чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувалася б лише у разі згоди з її боку.

Крім названих двох протоколів, радянське керівництво запропо­нувало підписати додатково ще три: по-перше, про негайне виве­дення німецьких військ з Фінляндії, введених туди за німецько-фінською угодою від 21 вересня 1940 р.; по-друге, Японія відмовля­ється від вугільних і нафтових концесій на Північному Сахаліні; по-третє, укладення між СРСР і Болгарією пакту про взаємодопомогу, оскільки вона розташована в зоні безпеки радянських кордонів. Але, незважаючи на наполягання Радянського Союзу, відповідь Німеч­чини на свої пропозиції він так і не одержав. А болгарську проблему було вирішено Гітлером у спосіб, про який ішлося вище.

Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР залишалося схилити Югославію приєднатися до тристо­роннього пакту й визначитися щодо Греції. 25 березня напівдик-таторський уряд Цветковича заявив про згоду Югославії приєд­натися до пакту. Але в результаті проанглійського військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворе­но уряд національної єдності на чолі з Силовичсм. За таких умов у Гітлера не залишалось іншої альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня 1941 р. німецькі вій­ська розпочали вторгнення в Югославію і Грецію. 18 квітня Юго­славію було повністю окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною, яка 10 квітня вступила у війну проти Югославії.

Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гіт-лер не бачив більше перешкод для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів Ріббентропа — Молотова у ли­стопаді 1940 р. він розпорядився підписати директиву про відмо­ву від негайної висадки в Англії і зосередитися на підготовці до нападу на СРСР 15 травня 1941 р. Але у зв'язку з подіями в Юго­славії, що затримали початок операції «Барбаросса», 30 квітня її було призначено на 22 червня 1941 р. Будучи переконаним в ус­піхові майбутньої операції, Гітлер доручив своєму раднику Розен-бергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних територій Радянського Союзу.

Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх переговорів у Берліні, вдалося домогтися укладання до­говору з Японією про нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві сто­рони при цьому ставили собі за мету таке: СРСР — зменшити за­грозу війни на два фронти, Японія — застрахуватися від конфлікту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти Англії і США. Щодо відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів, як демонструвати свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією стало офіційне оголошення Сталіним 6 травня 1941 р. радянського уряду.

Але ці заходи радянського керівництва не змінили рішення Гіт-лера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. війська вермахту вдерлися в Радянську країну.

З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у політичній літературі вважається створення антигітлерів­ської коаліції. Щодо процесу її становлення як у зарубіжних, так і вітчизняних дослідників проблем Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів вважає початком її формування 1941 р., інші — відносять витоки цього процесу до 1939 р., тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини. Більш вірогідною, на наш погляд, слід вважати саме другу точку зору, відповідно до якої процес складання антигітлерівської коаліції поділяється на кілька періодів.

Перший період припадає до 1939 р., початком якого стала лік­відація Чехословаччини, що сприяло активізації зусиль на ко­ристь створення антигітлерівської коаліції з участю СРСР, котра у той час ще могла врятувати мир. Анексія Чехословаччини зав­дала серйозного удару по мюнхенській політиці, хибність якої несла загрози світові. Зазначимо, що саме наслідки Мюнхенської конференції, на проведенні якої полягав Рузвельт у своїх послам нях Чемберлену 26 і 28 вересня 1938 р.¹, стала поворотним пунк­том, що змусив США відійти від традиційного ізоляціонізму до об'єднання з європейськими демократіями.

Кінцем цього періоду є напад Німеччини на Польщу і початок світової війни, який переконав, що відсутність коаліції і міжна­родного співробітництва країн, котрим загрожував гітлеризм, не­минуче повинна була привести до світової війни.

Другий період охоплює події від початку світової війни до гітлерівського нападу на СРСР. На початку цього періоду захід­ні уряди, все ще сподіваючись на можливість угоди з Німеч­чиною, утримуються від боротьби, свідченням чого є «дивна», або «сидяча», війна на західному фронті. Але німецька агресія проти західних держав і поразка Франції у червні 1940 р. за­вдали ще одного удару по цій політиці і наочно довели необ­хідність координації політики і військових заходів західних держав.

Саме на цей період припадає початок зміцнення англо-американських зв'язків. Наприкінці липня 1940 р. Черчілль і Руз­вельт домовилися про передачу Англії 50-ти американських ес­мінців для посилення захисту її побережжя. Для США це означа­ло кінець політики ізоляціонізму та їх перехід від нейтралітету до неучасті у бойових діях. У свою чергу, з огляду на наростання за­грози для США з боку Японії, Черчілль дав згоду на оренду анг­лійських військових баз у Вест-Індії та інших британських воло­діннях".

16 вересня 1940 р. США, всупереч протидії ізоляціоністів, ух­валили закон про обов'язкову військову повинність. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було переобрано на посаді президента. Його перемога на виборах відображала погляди широких верств населення, що виступали за боротьбу з агресором і за створення коаліції всіх сил, здатних до опору. Невдовзі після виборів у промові 29 грудня Рузвельт фак­тично проголосив закон про ленд-ліз, який визначав умови аме­риканських поставок Великої Британії, необхідних для ведення війни з Німеччиною.

Питання про антигітлерівську коаліцію набуло особливої ак­туальності у зв'язку з нападом Німеччини на СРСР, який поклав початок третьому і головному періоду в процесі створення анти­гітлерівської коаліції, який завершився проголошенням 1 січня 1942 р. Вашингтонської декларації.

За нових обставин не залишалося іншої альтернативи, як за­стосувати принципи колективної безпеки, але вже не як попе­реджувальний захід проти війни і агресії, а як спільну збройну протидію агресору. 21 червня 1941 р. в Чекерсі, в заміській ре­зиденції британського уряду, в розмові з міністром закордон­них справ А. Аденом та американським послом Вайнаптом Черчілль висловив передбачення про неминучість нападу Ні­меччини на Радянський Союз і про свою готовність у цьому разі заявити про підтримку Росії. Хайнані підтвердив, що так само вчинять і США.

Отримавши повідомлення про вторгнення військ в СРСР, Черчілль дотримався свого слова і у вечірній промові по радіо 22 червня від імені уряду обіцяв надати Радянському Союзу і йо­го народу всю можливу допомогу.

При цьому Черчілль не залишив сумнівів, що залишається по­слідовним ворогом комунізму, а свою позицію обґрунтував за­грозою Великій Британії й усьому людству, яку може нанести успіх Німеччини в СРСР. Питання про союз з Радянською краї­ною у промові Черчілль не піднімав, але для збереження радян­сько-німецького фронту з цього часу матеріальна допомога радам стала однією з головних військових цілей уряду.

Позиція США у зв'язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була оприлюднена в заяві державного департаменту 23 чер­вня, а в короткому виступі 24 червня президент проголосив рі­шення уряду про надання йому всемірної допомоги. Проголоше­ний політичний курс зустрів опір з боку досить широкого кола політичних сил, які вважали перемогу комунізму небезпечнішою, ніж перемогу фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт ча­сом припускався помилок у зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв'язку зі вступом СРСР у війну, а тому ви­явив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки Німеччині.

Сталіна у перші дні навальний наступ нацистів та їх швидке просування в глибину радянської території настільки шокували, що він був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брест­ського миру: міністр закордонних справ Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був мо­мент, зважаючи на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропози­ції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до радянського народу Сталін устами Молотова проголосив одну з цілей створення єди­ного фронту народів для протидії Гітлеру.

Першим документом на шляху оформлення коаліційних від­носин стала радянсько-англійська угода про спільні дії у війні проти Німеччини від 12 липня 1941 р. Рішення англійського уря­ду, слід гадати, було політичним, розрахованим на те, щоб не до­пустити виходу СРСР із війни і укладання ним угоди з Німеччи­ною. Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний помічник Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з'ясування військової ситуації. Отримав­ши інформацію з перших рук у ході переговорів зі Сталіним про становище на фронті і про рішучість Червоної Армії до продов­ження боротьби, Гопкінс свою інформацію Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією про скликання у Москві конференції трьох держав з питань розподілу спільних ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час, коли на атлантичній військово-морський базі у Ньюфауленді проходила конференція керівників США і Великобританії.

Інформація Гопкінса відносно радянського військового потен­ціалу і сприятливих перспектив Східного фронту справила пози­тивний вплив на хід конференції, робота якої завершилася 14 серпня 1941 р. підписанням декларації, відомої під назвою Ат­лантичної хартії.

У восьми пунктах цього важливого документа викладені не тільки цілі війни, а й демократичні принципи міжнародних від­носин. США і Англія зобов'язувалися не прагнути територіаль­них загарбувань, не вдаватися до жодних територіальних змін без згоди тих народів, яких вони стосуються; визнавати за кожним народом право вільного вибору для себе форми правління; визна­вати за кожною державою вільний доступ до сировинних ресур­сів. У документі також зазначалося, що всі держави мають спів­працювати за для економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії має бути встановлений мир, роз­зброєння держав-агресорів.

Слід зазначити, що США і Велика Британія — незалежно від справжніх намірів, — проголошуючи в Атлантичній хартії деякі принципи поведінки, зобов'язались точно дотримуватись їх у майбутньому. Крім того, автори Атлантичної хартії, подаючи ці принципи на розгляд інших держав на Міжсоюзницькій конфе­ренції в Лондоні 24 вересня 1941 р., визнали за потрібне ще раз підкреслити, що почувають себе зобов'язаними дотримува­тись їх.

На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні — емігрантські уряди Бельгії, Голландії й інших окупо­ваних нацистами країн. Заявляючи про свою підтримку Атлантич­ної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський Союз у Декларації, проголошеній його представником, зробив одночасно деякі сут­тєві доповнення до хартії. У декларації СРСР зазначалося, що практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати на обставини, потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.

Важливо підкреслити, що три документи 1941 р., а саме — звернення до радянського народу 3 липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація на міжсоюзницькій конференції у Лондоні 24 вересня — є актами, які започаткували співробітни­цтво великих держав не тільки з поточних питань, а й з питань миру.

Переконливим доказом того, що події, пов'язані з Атлантич­ною хартією і декларацією СРСР 24 вересня 1941 р., готували Грунт для подальшого розвитку міжнародних відносин у напрямі створення антигітлерівської коаліції та прогресу у спільній робо­ті з вирішення проблем майбутнього миру, є Московська конфе­ренція представників трьох держав, що відбулася 28 вересня — 1 жовтня 1941 р. На конференції представники США і Великої Британії зробили заяви про готовність до всебічного співробіт­ництва з Радянським Союзом.

Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацист-ських сил знайшла вираз у встановленні Радянським Союзом дип­ломатичних відносин з емігрантськими урядами Польщі, Чехо-словаччини, Югославії, Норвегії та урядами низки нейтральних країн. У вересні радянське керівництво увійшло в безпосередній контакт з патріотичним рухом «Вільна Франція», очолюваним генералом Ш. де Голем, який висловив готовність до військового співробітництва з СРСР. 26 вересня 1941 р. радянський уряд ви­знав генерала керівником усіх вільних французів, де б вони не перебували.

7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Піре-Харбо і на володіння Британії та Нідерлан­дів у Південно-Східній Азії. Глобалізація світового конфлікту,стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок денний питання про тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З цією метою, за пропозицією США, у Вашингтоні було скликано конференцію представників країн, що оголосили війну країнам фашистського блоку, важливим результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1 січня 1942 р. Декларації об'єднаних націй. Свої підписи поставили представники чотирьох великих держав — США, Великої Бри­танії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку представ­ники 22 інших держав.

Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов'язувалися ви­користати всі свої ресурси проти тих членів тристороннього пак­ту і держав, що перебувають у стані війни. Кожний уряд взяв на себе ще одне зобов'язання — співробітничати один з одним і не укладати сепаратних угод з супротивною стороною.

Для Радянського Союзу залишалося невирішеним питання про союзний договір з Великої Британією. Його підписання затягува­лось через домагання Сталіна про визнання договором західних кордонів СРСР 1941 р., проти чого заперечували США і деякі по­літичні кола Англії. Але після того, як Сталін дав вказівку Моло­тову взяти за основу англійський проект союзного договору, пи­тання було швидко вирішене.

26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під договором СРСР і Великої Британії про союз у війні проти Німеччини та її спільників і про співробітництво та взаємодопомогу після війни. Договір містив широкі зо­бов'язання обох сторін, зокрема про надання взаємної військо­вої й іншої допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову вступати в будь-які переговори з гітлерівським уря­дом. Договір також визначав взаємовідносини обох сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у Вашингто­ні було підписано угоду між урядами СРСР і США про прин­ципи, уживані до взаємної допомоги у веденні війни проти аг­ресії.

Таким чином, прийняття Декларації об'єднаних націй та укладання договорів про союз і взаємну допомогу у війні в ос­новному завершили процес формування антигітлерівської коа­ліції, ядро якої складали СРСР, Великої Британія і США. Саме цим державам у подальшому належатиме провідна роль у ви­рішенні широкого кола питань європейської і міжнародної по­літики.

Дата добавления: 2015-05-23