Діяльність України у міжнародних організаціях. Особливості прилучення УРСР до діяльності ООН

Захід не повною мірою використав історичний шанс продемонструвати на практиці своє ставлення до України як повноправної учасниці міжнародних відносин. Це можна було зробити, по-перше, у зв'язку з участю УРСР у створенні ООН та наступним її членством у цій міжнародній організації; по-друге – з огляду на триваючу боротьбу ОУН-УПА проти залишення України в складі Радянського Союзу після поразки нацистів, що змушувало Сталіна досить "обережно" ставитися до офіційної дипломатії Києва; по-третє вишкориставши зовні досить спокійне ставлення Москви до певної дипломатичної самостійності делегацій УРСР. Історична виправданість і легітимність незалежної української дипломатії на Заході часто-густо щонайменше ставилась під сумнів якраз з огляду на фактор системного протиборства. Від самого початку там не виявляли надто помітної зацікавленості в дипломатичнії активності Наркомату закордонних справ Української PCP, щоб не підштовхувати слабко прогнозованих змін на теренах СРСР.

Створенню ООН передувала тривала політико-ідеологічна боротьба між представниками двох конкуруючих систем – соціалістичної та капіталістичної. З одного боку, вона продемонструвала високий потенціал і можливості продовження за мирних часів співробітництва між державами. З другого, біполярний світ із гостро вираженими вартісними позиціями постійно демонстрував свої небезпеки. Чимало з них брали свої витоки у прагненні Москви будь-що заручитися додатковими — білоруським та українським – голосами під час голосування в Об'єднаних Націях. З другого боку, на перебігові подій позначалася стійка й тривала протидія входженню цих союзних республік до числа засновниць ООН.

Для СPCР від початку сама ідея ООН базувалася переважно на ідеї запобігання та мирного полагодження воєнно-політичних конфліктів. Керівництво КПРС вбачало у будь-яких інших формальних повноваженнях ООН, що розглядались у перебігу підготовки до конференції в Думбартон-Оксі, небезпеку відкритості світовому співтовариству. Тоталітарний режим Сталіна бачив у цьому загрозу своєму існуванню. Тим часом Сполучені Штати, керуючись принципами "Божественного призначення", суть яких – "сприяння демократизації суспільних відносин в інших країнах", від самого початку часто–густо демонстрували прагнення надати новостворюваній організації роль своєрідного світового координаційного уряду чи координатора відносин між державами.

На установчій конференції ООН, особливе невдоволення СРСР, УРСР та БРСР викликали пропозиції окремих країн вирівняти членів новостворюваної міжнародної організації у правах, незалежно від того, до якої групи держав вони належать – великих, середніх чи малих. Адже заздалегідь було зрозуміло, що ні американці, ні, тим паче, представники СРСР не зацікавлені в тому, щоб відбулося таке вирівнювання.

ДІЯЛЬНІСТЬ Міністерства закордонних справ. Становлення повноважень. Не потребує спеціальних доказів те, що від самого початку свого існування Наркомат закордонних справ УРСР був зобов'язаний і змушений здійснювати відведені йому функції в межах цілісної радянської дипломатії.Суттєвим є й те, що відчайдушний спротив, здійснюваний сталінському режимові Українською повстанською армією, робив Україну специфічним об'єктом західних інтересів. На Заході добре усвідомлювали, що Закон СРСР про надання союзним республікам повноважень у сфері зовнішніх зносин та про перетворення у цьому зв'язку Наркомату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський був, насамперед, спричинений гостротою "українського питання в межах СРСР після завершення Другої світової війни.

Водночас уже на перших порах свого існування НКЗС Української РСР неодноразово виконував функції, притаманні традиційній дипломатичній діяльності. Можна говорити про окремі прояви відносно серйозних повноважень, одержаних українською дипломатією в перші повоєнні роки. Для прикладу зауважимо, шо, скажімо, 26 липня 1946 р. президія Верховної Ради УРСР уповноважила делегацію НКЗС на чолі з Д.Мануїльським підписати мирні угоди з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією, заявивши про готовність ратифікувати їх згідно із Законом УРСР. Своєю чергою, Рада Міністрів УРСР самостійно уповноважувала урядові делегації для роботи в різних органах та інститутах ООН.

Вступ у Міжпарламентський Союз. Важливим формальним кроком в історії дипломатії УРСР вважаємо рішення президії Верховної Ради УРСР про створення Комісії в закордонних справах BP УРСР. Депутати відзначали: "Виходячи з Декларації Верховної Ради Союзу PCP, прийнятої 9 лютого 1955 p., в якій зазначається, що встановлення безпосередніх зв'язків між парламентами, обмін парламентськими делегаціями, виступи парламентських делегацій однієї країни в парламенті іншої країни відповідатимуть інтересам народів у розвиткові дружніх відносин і співробітництва... вирішили утворити національну парламентську групу Української PCP і вступити до Міжпарламентського Союзу". Уже в перші місяці після цього рішення відбулися зустрічі з парламентськими делегаціями Англії, Фінляндії, Індії та Швеції. У серпні 1955 р. українська парламентська делегація була представлена на 44-й конференції Міжпарламентського Союзу в Гельсінкі.

Договір про заборону ядерних випробувань. 8 жовтня 1963 р. уряд УРСР приєднався до Договору про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою, підписаного у Москві між США і СРСР.

Діяльність Постійного представництва УРСР. Перші кроки зарубіжних представництв УРСР. Ще 30 квітня 1945 р. був зроблений перший серйозний крок у напрямку реалізації нових конституційних положень. Делегація для участі в роботі конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франціско (США) з вироблення Статуту Загальної Міжнародної Організації для підтримання миру й безпеки" була направлена за спеціальною постановою РНК УРСР.

Протягом першого року після рішення Москви про перетворення союзного Наркомату закордонних справ на союзно-республіканський окремі західні країни й керівництво ООН бодай у зовнішніх виявах ставилися до УРСР як до повноправного учасника міжнародних відносин. Принаймні, це декларувалося ними на словах і підтверджувалося окремими фактами. Приміром, виконавчий комітет Підготовчої комісії ООН на етапі затвердження цієї міжнародної організації надсилав буквально кожний документ, проект резолюції чи постанови до Києва з проханням узяти до відома, зробити поправки, врахувати думку інших держав, заздалегідь представити прізвища членів делегації УРСР для участі в конференціях тощо.

Завдяки надзвичайному заповзяттю української дипломатії тих часів, зокрема в межах ООН, протягом якогось року вдалося кардинально змінити ставлення до УPCP з боку деяких конкретних західних дипломатів. Скажімо, 27 січня 1947 р. на адресу міністра закордонних справ УРСР надійшов лист із виконавчого управління Генерального секретаря ООН, у якому з високою повагою та дипломатичним пієтетом Україні пропонувалося підтримати резолюцію ООН про створення Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Слід сказати, що з кожним роком, який віддаляв СРСР від смерті Сталіна, діяльність дипломатії Української PCP бодай частково набувала традиційних рис. Водночас заідеологізованість радянської дипломатії спричинялася до того, що на міжнародному рівні дипломати УРСР порушували питання, насамперед, під кутом зору обслуговування інтересів верхівки КПРС, а не власне національних інтересів, як це заведено в цивілізованому світі.

Закономірність такого підходу пояснюється ще й тим, що фактично дипломатичну діяльність від імені УРСР здійснювали представники радянських посольств. Приміром, Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, схвалений на міжурядовій конференції в Гаазі, від імені УРСР був уповноважений підписати посол СРСР у Франції С.Виноградов. З другого боку, МЗС УРСР щоразу просило дозвіл Москви на участь у міжнародних форумах.

Ідеологічна зумовленість позиції УРСР у міжнародному середовищі позначалася й на підборі складу делегацій для участі у різних форумах. Частіше до них входили радше відомі й справді заслужені люди, ніж політики та державні діячі, уповноважені ухвалювати рішення, виступати з політичними ініціативами тощо. Одним із головних напрямків діяльності Представництва УРСР при ООН завжди була підготовка аналітичних матеріалів.

Після завершення процесу формування Організації Об'єднаних Націй та здобуття Українською PCP місця непостійного члена Ради Безпеки ООН про українську дипломатію у звичних наукових вимірах певного процесу можна стверджувати переважно у контексті виконання обслуговуючої ролі стосовно ініціатив і конкретних заходів дипломатії радянської. У цьому сенсі українську складову можна вважати своєрідним явищем, аналогів якого, як і самого характеру радянської федерації, у світовій історії не було. Адже бракувало самої цільової основи дипломатичної діяльності, котрою завше виступає національний інтерес.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Пер. з фр. – Київ: Основи, 1995.

2. Козицький А. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999) Курс лекцій. – Львів, 2000.

3. Международные отношения на Балканах и Ближнем Востоке в новейшее время / Отв. ред. И. Н. Чемпалов. – Свердловск: Уральский гос. университет, 1978.

4. Міжнародні відносини (Історія. Теорія. Економіка): Навчальний посібник / За ред. М. З. Мальського, Ю.М. Мороза. – Львів: Вид. центр ЛНУ ЛНУ ім. І. Франка, 2002.

5. Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. В двух частях. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева. - Ч. 1. - М.: Владос, 2003.

6. Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки. Навч. посібник за ред. Баран З.А., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Швагуляк М.М. - Львів, 2005.

7. Политика великих держав на Балканах и Ближнем Востоке (1933-1943) / Отв. ред. И. Н. Чемпалов. - Свердловск: Уральский гос. университет, 1979.

8. Сергійчук І. М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-кінець ХХ ст.): Посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2003. – 288 с.

9. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. – Москва: Международные отношения, 1992.

10. Ушаков В. Б. Внешняя политика гитлеровской Германии. – Москва: ИМО, 1961.

11. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. – Москва: Международные отношения, 1992.

12. Ушаков В. Б. Внешняя политика гитлеровской Германии. – Москва: ИМО, 1961.

Дата добавления: 2015-05-23