Криза Версальсько-Вашингтонської системи

Встановлення фашистського режиму в Німеччині, його зовнішньополітична програма.

Международная деятельность

Психология лидера

Менегетти является основателем школы ОнтоАрта (1976 год) — нового направления в искусстве, почетным членом сената Международной Академии Современного Искусства. Его картины и скульптуры демонстрировались на персональных выставках в престижных галереях искусств Рима, Венеции, Сан-Пауло, Вены, Санкт-Петербурга.

В 1989 году Менегетти знакомится с представителями ленинградской психологической школы — Б. Ф. Ломовым (знакомство состоялось на 1-м Европейском конгрессе по прикладной психологии), А. А. Крыловым, Ю. М. Забродиным. Впоследствии, по приглашению советских психологов, он приезжает в Россию. Результатом данного сотрудничества явилось открытие в 1998году специализации «Онтопсихология» на факультете психологии Санкт-Петербургского государственного университета, а в дальнейшем кафедры онтопсихологии в 2003 году. На сегодняшний день область интересов Менегетти включает экономику и социологию. В области экономики он выделил субъективный критерий предпринимателя, который указывает на успешный результат экономической рациональности. В области социологии он говорит о необходимости проведения исследования не столько первобытного человека, или статистического поведения, сколько интенциональности природы человека и исторического противоречия со средой. Менегетти регулярно принимает участие в международных конференциях, специальных сессиях. По его инициативе было проведено 16 международных конгрессов по онтопсихологии, в том числе один мировой (Москва, 1997год).

В 2001 году прошел международный конгресс «Режиссура и бессознательное» (Канны), в ходе которого были проведены круглые столы при участии профессора Менегетти и режиссеров Тарсима Сингха и Фабио Барето. В 2002 г. состоялся международный конгресс «Онтопсихология и меметика», в котором приняли участие представители онтопсихологической школы и исследователи нового научного направления — меметики (Милан, Италия). В 2004 г. по инициативе и при личном участии Менегетти прошел первый международный конгресс «Business-Intuition» (Рига, Латвия).

У попередній темі вже йшлося про міжнародні відносини в роки світової економічної кризи, що розпочалася восени 1929 р. і досягла своєї критичної позначки в середині 1931 р. Зрозуміло, події такого розмаху й глибини не могли не справити суттєвого впливу на розвиток міжнародних відносин, що базувалися на Вер-сальсько-Вашинітонській системі та на Локарнських договорах.

Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення, яке переростало в соціальні й політичні виступи. Зайняті проблемами подолання внутрішніх труднощів великі держави — США, Франція, Англія відійшли від справ у Європі й па Далекому Сході. У США криза породила «ізоляціоністські» настрої; американці замкнулися в собі, залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл те­риторій та багатств. У Франції, яка найбільше прагнула збере­ження Версальської системи, почався період урядової нестабіль­ності, по суті стався розпад Третьої республіки, система якої, пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною її роки кризи. Тому роль Франції на міжнародній арені помітно послабла. Англія, у свою чергу, намагаючись подолати кризу, го-новну увагу стала більше приділяти зміцненню зв'язків із країнами * півдружності, дещо відсторонилась від європейської політики.

На фоні такої ізоляції або послаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, зокрема буржуазії і воєнщини. Правобуржуазні партії все рішучіше почали вимагати від уряду повного звільнен­ня від «кайданів Версалю». На їх думку, уряд у цьому напрямі ді­яв недостатньо енергійно.

Особливо непримиренну позицію щодо уряду мала націонал-соціалістична партія (НСДАП). Вона відверто заявила про своє прагнення до встановлення в Німеччині «національної диктату­ри», метою якої повинні стати захист «трудового капіталу», а та­кож «відновлення боротьби проти зовнішніх ворогів». З метою завоювання популярності серед трудящих верств населення пар­тія розгорнула широку пропаганду своїх зобов'язань турбуватися передусім про заробітки й харчування громадян, надання усім «рівних прав й обов'язків»; заборонити нетрудові доходи, спеку­ляцію землею та ін.

Завдяки масованій пропаганді своїх програмних вимог, що супроводжувалась критикою буржуазно-демократичної системи правління, нацистська партія зуміла створити собі широку соціаль­ну базу. На виборах до рейхстагу нацистська партія здобула вели­кого успіху: кількість відданих за неї голосів у 1930 р. становила 40,9 %, а в 1932 р. — 52,8 %.

Спираючись на результати виборів, представники німецької важкої промисловості, які фінансували нацистську партію, реван­шистські сили в Німеччині стали вимагати від рейхспрезидента Пнденбурга передати правління «найсильнішій національній партії», стверджуючи, що це відповідатиме «вищому принципу демократії». Під їх тиском Гінденбург доручив фюрерові партії Гітлеру 30 січня 1933 р. сформувати новий так званий уряд наці­ональної концентрації. У складі сформованого Гітлером уряду крім нього було тільки двоє інших нацистів — Герінг та Фрік. Віце-канцлером був фон Нейрит. Та незважаючи на це, Гітлер за короткий час перетворив свою владу на диктатуру. 5 березня 1933 р. у потсдамській гарнізонній церкві відбулась церемонія, під час якої було скасовано Веймарську конституцію й проголо­шено Третій рейх. 23 березня Рейхстаг надав Гітлерові всю пов­ноту влади, чим він і скористався для розпуску політичних партій та реорганізації політичної системи.

Зовні прихід Гітлера до влади виглядає суто німецьким. На­справді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні на­слідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині захопив не просто найзапекліший націоналізм, а й утвердився новий під хід у галузі міжнародних відносин. Для Гітлера ідея рівноправно­сті народів, що превалювала у Версальській системі міжнародних відносин, значила не більше, ніж ідея рівноправності окремих ін­дивідів. Навпаки, він фанатично дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині майже в чис­тому стані, і тільки вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. На його переконання, для досягнен­ня цієї мети придатні всі засоби: обмани, хитрощі, нехтування міжнародними договорами, навіть застосування сили.

Зовнішньополітичну програму нацистського керівництва ви­кладено в деталях ще в середині й наприкінці 1920-х років у кни­зі Гітлера «Майн Кампф» («Моя боротьба») та у працях одного з нацистських ідеологів А. Розснберга — «Майбутній шлях німе­цької зовнішньої політики» і «Міф XX століття».

Пройняті наскрізь духом расизму й агресії, ці книги зосере­джували головну увагу на визначенні шляхів зміцнення могутно­сті Німеччини через завоювання нових земель в Європі, насампе­ред «Росії і підвладних їй окраїнних держав».

На першій же після вступу на посаду рейхсканцлера нараді з вищим командуванням збройних сил 3 лютого 1933 р. Гітлер конк­ретизував основні пункти програми очолюваного ним уряду: «вико­лення марксизму», «видалення ракової пухлини — демократії», встановлення «найжорстокішого авторитарного режиму», введення загальної військової повинності і «надбання союзників», «відвою-вання ринків збуту», «захоплення нового життєвого простору на Сході і його безжальне онімечення», «боротьба проти Версалю».

Отже, 1933 рік — рік утвердження диктаторського гітлерівсь­кого режиму — став переломним в історії міжнародних відносин. Після приходу до влади нацистів внутрішнє життя Німеччини було повністю підпорядковане підготовці країни до нової війни. Основна увага нацистів у сфері зовнішньої політики у першій половині 30-х років була спрямована на ліквідацію встановлених у Версалі військових обмежень. Епіцентром боротьби за їх пере­гляд або й повну відміну стала Міжнародна конференція з роз­зброєння, що розпочала свою роботу з початку лютого 1932 р. У її роботі брали участь представники 62 країн, у тому чисді СРСР.

Однак жодна з чотирьох пропозицій не задовольнила інтереси Німеччини, делегація якої зажадала її рівності в озброєннях, тоб­то легітимізації відновлення її військової могутності. Зважаючи на недоступну позицію німецької сторони, англійський прем'єр-міністр Р. Макдональд із метою не допустити зриву конференції 10 березня 1933 р. вніс на розгляд компромісний проект конвенції про загальне скорочення озброєнь, згідно з яким передбача­лось збільшення чисельності німецьких сухопутних сил до 200 тис. осіб. Але й цей проект у Берліні був відхилений на тій підставі, що не давав ніяких переваг ні перед Францією, ні перед союзною її й Польщею.

Така позиція ультранаціоналістичного уряду Німеччини ство­рювала серйозну загрозу виникнення конфліктів з Німеччиною в Європі. Для її запобігання за тих умов можливими були різні по­літичні дії: або утворити коаліцію проти Німеччини, або ж обме­жити небезпеку шляхом укладення угод з нею. Західні країни об­рали другий варіант.

Італійський диктатор Б. Муссоліні, який виношував на той час плани захоплення Ефіопії, а тому був зацікавлений у відсутності в Європі конфліктів з Німеччиною, 18 березня 1933 р. висунув ідею порозуміння між чотирма великими західними державами — Францією, Італією, Німеччиною й Англією («пакт чотирьох»). Згідно з цим пактом названі держави надалі повинні були керува­тись у взаємовідносинах принципом незастосування сили, здійс­нити на практиці рівноправність Німеччини і її колишніх союз­ників в озброєннях і керуватися надалі «загальною лінією» у ході вирішення усіх європейських, позаєвропейських та колоніальних питань.

Такий проект Німеччину влаштовував, оскільки одна з його ста­тей передбачала її рівноправність щодо озброєння і вона погодилась на нього. 15 липня 1933 р. «пакт чотирьох» було парафовано в Римі Муссоліні та послами Франції, Великобританії і Німеччини, але чинності він не набрав через незгоду схвалити його парламентами Франції та Великобританії, а також через протест країн Малої Ан­танти (Чехословаччини, Югославії та Румунії) і Польщі.

Провал «пакту чотирьох» Гітлер використав як привід для звинувачення західних держав у небажанні роззброюватися і 14 жовтня повідомив, що Німеччина залишає конференцію з розброєння. 19 жовтня 1933 р. Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй, оголосивши на виправдання цього кроку, що вона не бажає, щоб до неї ставились як до «народу другорядної зо­ни». Після припинення участі Німеччини в конференції з роз­броєння її робота за інерцією мляво тривала ще до квітня 1935 р.

За таких умов особливого значення набували прямі перегово­ри Німеччини із західними демократіями. Вперто домагаючись легітимізації озброєння, Німеччина 18 грудня надсилає Франції меморандум, що став підґрунтям для переговорів, які тривали до17 квітня 1934 р. У меморандумі Німеччина підтвердила свою вір­ність Локарнському пактові, натомість прагнула отримати право на 300-тисячну армію та озброєння такого характеру, як і в інших країнах. Водночас Гітлер, не володіючи військовими засобами своєї політики, наполегливо і вміло веде лінію на розвалювання системи французьких альянсів та зондує наміри Італії й інших країн. Одним з його перших успіхів у цьому напрямі було підпи­сання з Польщею 26 січня 1934 р. пакту про ненапад строком на 10 років, відомий як «Декларація про не звернення до сили»¹. У пакті наголошувалося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у їхніх політичних стосунках. Ці відносини цілком спиратимуться на принципи пакту Бріана—Ксллога. Обидва уря­ди будуть консультуватися з приводу їхніх взаємин і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки.

Хоча декларація не була спрямована проти Франції, але пси­хологічно це був не дружній крок з боку польського уряду входу союзника. Ним Польща знецінила свій союзний договір з Фран­цією 1921 р. Франція у разі війни з Німеччиною вже не могла розраховувати на її допомогу.

Надмірні домагання Німеччини в озброєннях після підписання нею пакту про ненапад з Польщею змусили Францію зайняти щодо Німеччини тверду позицію. 17 квітня 1934 р. французький уряд опуб­лікував ноту, в якій заявив, що «категорично відмовляється легалізу­вати німецьке переозброєння, яке зробило переговори марними; від­нині Франція гарантуватиме собі безпеку власними силами»².

Це був фактичний розрив відносин на основі Локарнських до­мовленостей, а відтак підрив самої Версальської системи міжна­родних відносин, що вступила у смугу глибокої кризи.

Дата добавления: 2015-05-23