Дж.С.Мілль безсилля ринку і теорія реформ

На основі положення про закони розподілу Мілль розробляє власні рекомендації соціального реформування суспільства.

Мілль був першим із представників класичної школи, хто висловловився про реформування капіталізму. Але при всій своїй доброзичливості до соціалізму, він не вважав, що соціальна несправедливість пов'язана з приватною власністю.

Мілль розумів, що існують в ринковій економіці сфери "безсилля ринку". На думку ученого, для того, щоб поліпшити ринок без ліквідації приватної власності, потрібно затвердити порядок, за якого "ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатше і немає причин побоюватися бути відкинутим через зусилля інших проштовхнутися вперед". Функцію згладжування недоліків ринку повинна виконувати держава. Саме держава повинна створювати соціальну інфраструктуру, розвивати науку, не забороняти діяльність профспілок і таким чином коректувати ринкову економіку, усувати її недоліки.

Заслуга Джона Мілля полягає у тому, що він відновив політекономію з урахуванням збільшеного рівня знань і передових ідей сучасності, також вніс нові ідеї про роль держави в економіці і про недоречність ринкових відносин у таких сферах як наука, освіта, охорона здоров'я тощо.

46. Історичне значення економічного романтизму (краще глянь в инете тут якась херня)

Історичне значення економічного романтизму Цей напрям економічної думки постмануфактурного періоду є якісно новим етапом в історії політекономії. Для обґрунтування вищесказаного можна навести такі аргументи:

- Сісмонді і Прудон змогли обґрунтувати численні докази про неспроможність смітівських концепцій про "економічну людину" і "невидиму руку" в умовах економічного лібералізму;

- їм належать аргументовані судження, які спростовують "закон Сея", заперечуючи який, вони з'ясували виникнення економічних криз тієї епохи і охарактеризували його не як випадкове явище, а як іманентну властивість ринкового господарства;

- економісти-романтики протиставили "класичній школі" концепцію соціально-економічних реформ, окремі положення яких не втратили своєї актуальності.

За словами відомих істориків економічної думки ПІ. Жіда і ПІ. Ріста, "Сісмонді був першим проповідником принципу державного втручання" і завдяки ньому "стає доречною соціальна політика". Вони переконані також у тому, що, закликаючи до державного втручання, родоначальник економічного романтизму дав підставу К. Марксу черпнути у нього ідею "про концентрацію майна у невеликої кількості власників і про збільшувану пролетаризацію робочих мас".

Такі відомі політекономи, як В.І. Відяпіна і Г.П. Журавльова розглядають С. Сісмонді як критика "ринкового економічного механізму" своєї епохи, як вченого, який "вважав, що політична економія покликана бути наукою про вдосконалення соціального механізму заради щастя людини".

У пропонованих реформах С. Сісмонді і П. Прудона домінує ідея про доцільність пошуку "середнього (не капіталістичного і не соціалістичного) шляху, на якому, виправляючи зловживання свободи, не пожертвували б своїми принципами, про неприйняття всіх форм авторитарного соціалізму заради індивідуальної свободи як двигуна економічної діяльності".

47. Економічні погляди С.Сімонді

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) — посідає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям. Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. 1819 р. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення». Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як такі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільства, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків. Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас-ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промисловості, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земельна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників. Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комунізму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запровадження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було сказано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...»*2. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вартість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке розмежування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як засоби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. Нагромадження капіталу, як і Сміт, він зв’язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибуток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує»*3. Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі ренти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем економічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробництва називає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не існує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталізму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зменшить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із суспільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства»

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й наявності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії розвиває Мальтус.

Дата добавления: 2015-05-23