Особливості теоретичних поглядів А. Маршалла 1 страница

Теорія витрат Візера

Відповідно до теорії альтернативних витрат їх цінність визначається не факторними цінами, а на основі принципу "зобов'язання". На відміну від класиків, які вважали, що витрати складаються відповідно до витрат на виробництво цього товару, представники австрійської школи дотримувались суб'єктивної концепції, яку можна назвати "теорія витрат втрачених можливостей".

Ця теорія включає два положення.

1. Ресурси, що призначаються для виробництва, завжди обмежені. Вони можуть бути використані в тій чи іншій галузі, тобто альтернативно. Зерно або вугілля можна використати для випікання хліба або виробництва пива. Використання засобів виробництва в одному напрямку виключає їх застосування в іншому.

2. Засоби виробництва потрібні не самі по собі, а для створення кінцевої продукції. Це "проміжний" товар. А попит на "проміжний" товар залежить від попиту на продукти кінцевого використання. Інакше кажучи, цінність виробничих факторів визначається опосередковано, вона залежить від цінності споживних товарів. Цінність факторів, що беруть участь у виробництві, має похідний характер.

Отже, відповідно до теорії австрійської школи (найбільш повно представленої в працях Візера), витрати - це не виробничі витрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого використання. Отже, категорія витрат має суб'єктивний характер. Вони визначаються відповідно до корисності кінцевої продукції.

Теорія альтернативних витрат не містить відповіді на запитання, як витрати розподіляються між виробничими факторами.

Концепція альтернативних витрат узгоджується з принципом оптимального розподілу ресурсів (факторів) між галузями. Пропорції розподілу складаються відповідно до граничної корисності факторів.

Альфред Маршалл (1842 – 1924) – відомий англійський вчений-економіст, засновник кембріджської школи, прихильник ідей вільної конкуренції і ринку. А. Маршалл був прихильником ідеї вільної конкуренції і ринкових відносин. Значний вплив на формування його економічних ідей справили погляди представників класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж. Б. Сей, Дж. Мілль та ін.) і маржиналізму (Й. фон Тюнен, А. Курно, К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, Л. Вальрас та ін.), які вважали основною рухомою силою економіки економічну свободу і досконалу конкуренцію.

Основні теоретичні надбання А. Маршалла:

– створив неокласичну економічну теорію, де органічно поєднуються досягнення класичної економічної науки і маржиналізму; а дослідженню діяльності людини, її раціональної природи відводиться визначальна роль. Незважаючи на те, що неокласична теорія сьогодні критикується багатьма економістами, вона залишається основою всіх суперечливих поглядів, тим центральним стовбуром, навколо якого формується крона економічного дерева з усім її розмаїттям. Без розуміння основ базової неокласичної моделі не може бути до кінця зрозумілою жодна з сучасних економічних концепцій

– обгрунтував доцільність введення у науковий обіг терміну „економікс” замість „політична економія”. Вчений вважав, що термін „економікс” більше відповідає змісту і методології створеної ним неокласичної економічної теорії. У першому томі своєї головної праці А. Маршалл писав, що політична економія „остерігається торкатися багатьох політичних питань, які практик не може ігнорувати; тому вона є наукою – чистою і прикладною, а не одночасно і наукою, і мистецтвом.;

– дав своє тлумачення предмету політичної економії або економікс. „З одного боку, – А. Маршалл трактував політичну економію, – як науку про багатство, але з іншого – науку про людину, яка відчуває на собі вплив самих різних факторів, щодо економіки, то вона цікавиться переважно тими мотивами, які впливають на поведінку людей”. На думку вченого, ця наука досліджує людство в його повсякденному житті, вивчає сферу індивідуальних і суспільних дій, яка найбільш тісно пов’язана з створенням матеріальних основ добробуту.

– запропонував власну класифікацію економічних благ. Згідно цієї класифікації економічні блага поділяються на матеріальні, якими людина володіє на правах приватної власності та нематеріальні (особисті).

Особливе місце у теоретичній спадщині А. Маршалла посідають теорія попиту, теорія пропозиції, теорія ринкової рівноваги, теорія розподілу та доходів.

56. «Закон граничного виробництва» Дж.Б. Кларка

Кожен фактор виробництва, на думку Кларка, характеризується специфічною продуктивністю, що полягає у створенні відповідних доходів. Американський вчений увів поняття "гранична продуктивність факторів виробництва", яку він поставив у залежність від їх обсягу.

За так званим законом спадної продуктивності праці, за умови, коли обсяг усіх факторів залишається незмінним, а зростає лише чисельність робітників, кожен новий додатковий працівник буде виробляти все менший граничний продукт праці. Цей закон, як вважав Кларк, діє і за умов статики, і за умов динаміки, однак у першому випадку його дія відчутніша, адже немає технічного прогресу, що у разі зростанні кількості працюючих зменшує фондоозброєність праці й знижує її продуктивність.

Підприємець, купуючи працю за ринковою ціною, сподівається на зростання випуску продукції, але водночас стежить за зміною продуктивності праці, очікуючи момент, коли черговий додатковий працівник стає граничним; він випускає граничний продукт, що за вартістю дорівнює ринковій ціні праці. Подальше зростання зайнятості вже неефективне, невигідне підприємцеві, тому граничний працівник стає останнім у списку зайнятих на підприємстві. Продуктивність граничного працівника Кларк назвав граничною продуктивністю праці на відміну від середньої продуктивності праці всіх робітників підприємства.

За такою ж схемою уявлялись дія закону спадної продуктивності капіталу, а також граничний продукт капіталу та його гранична продуктивність.

Принцип граничних величин неокласики поширили на сферу виробництва. Американський економіст Джон Бейтс Кларк (1847-1939) використовував цей принцип (поряд з іншими) для вирішення проблеми розподілу "суспільного доходу".

Кларк розглядає співвідношення двох факторів - праці та капіталу - і робить такі висновки:

1) з кількісним збільшенням одного фактора (за незмінності іншого) його віддача поступово зменшується;

2) ринкова ціна, а отже, і частка кожного фактора, встановлюється відповідно до граничного продукту, що створюється за допомогою цього фактора.

Відповідно до концепції, висунутої Кларком, заробітна плата найманих робітників збігається з розміром продукту, який належить "приписати" граничній праці. Наймаючи робітників, підприємець не буде перевищувати межу, за якої додаткові працівники не приносять йому додаткового доходу. Продукт, створюваний "граничними" працівниками, дорівнює оплаті їхньої праці.

Інакше кажучи, граничний продукт дорівнює граничному доходу. Весь фонд заробітної плати становить граничний продукт, помножений на кількість працівників. Продукт праці додаткових працівників встановлює рівень оплати всіх зайнятих на цьому підприємстві.

Дохід підприємця дорівнює різниці між величиною створеного продукту і тією частиною, яка становить фонд заробітної плати. Якщо заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці, то дохід підприємця - граничною продуктивністю капіталу (його останньою, доданою одиницею). За теорією Кларка, дохід підприємця як власника засобів виробництва становить відсоток на вкладений ним капітал. Прибуток - результат підприємницької функції власника капіталу. Він утвориться тоді, коли підприємець виступає як новатор, впроваджує вдосконалення, нові комбінації виробництва.

Особливість розподільної концепції Кларка полягає в тому, що вона спирається не на принцип "витрат", а на принцип результативності виробничих факторів, їхнього внеску в створення продукту.

"Ціна" фактора, за Кларком, визначається вартістю приросту продукції при використанні додаткової одиниці цього фактора.

Продуктивність факторів визначається відповідно до принципу зобов'язання. Кожній додатковій одиниці фактора належить весь додатковий ("граничний") продукт без урахування участі в цьому процесі інших факторів. Гранична продуктивність кожного фактора виробництва відповідає величині створеного ним граничного продукту.

Зобов'язання (див. концепцію альтернативних витрат Ф. Візера) - це принцип, відповідно до якого прийнято вважати, що граничний продукт є не результатом комбінування факторів, а наслідком функціонування одного з факторів.

59. Економічна думка України 19-20ст.

П. Драгоманов (1841—1895) - видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик – одині з лідерів Київської «Старої громади». М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку.

У наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами. М. Драгоманов висвітлює питання історії, літератури,філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку, закликає до об'єднання всіх народів Росії в боротьби проти самодержавства.Неоціненними є заслуги Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, борець із насильницькою русифікацією за право українського народу користуватися рідною мовою.

Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найповніше викладено в «Передньому слові» до першої збірки «Громада», що видавалась ним за кордоном. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму) федералізму й анархізму.

Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість і писав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. А це погіршило становище селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні форми.

Важливим у характеристиці світогляду Драгоманова є розуміння ним проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях.

Драгоманов правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Водночас, він бачив і негативні риси капіталізму - кризи,безробіття тощо. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва Драгоманов намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів,він наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова вцілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії,але як реформіст змикався з буржуазним лібералізмом.

С. А. Подолинський (1850—1891) - видатний український учений, громадський діяч. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. У середині 70-х рр. Х!Х ст. він спільно з О. Терлецьким організує у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою, літератури, яка широко використовувалась народниками. Було, зокрема, видано праці С.Подолинського «Парова машина», «Про бідність» та інші. У цих брошурах він намагався викласти в популярній формі теорію додаткової вартості К.Маркса. 1880 р. було опубліковано його працю «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної економічної дійсності України.

Але найвидатнішою його працею, що зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована в журналі «Слово» у1880 р., а також у багатьох зарубіжних виданнях. У цій статті Подолинський уперше у світовій науці розробив енергетичну теорію органічного життя. Критично розглянувши тогочасні енергетичні теорії, він аналізує розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, даючи нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюджет людства. Передусім учений наголошує на тому,що загальна кількість енергії, яка нагромаджена на землі і є в розпорядженні людства, поступово збільшується за рахунок праці. Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. У французькому варіанті праці Подолинський зробив висновок, що позбавити людство від марнотратства природних ресурсів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише соціалізм.

М. І. Туган-Барановськинй (1865—1919) - учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном - юридичний факультет Харківського університету. Під впливом прогресивної професури він сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом,але згодом виступає з критикою трудової теорії вартості, додаткової вартості. Він критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі. Критично оцінюючи концепції економічних шкіл Заходу, зокрема історичної австрійської, він намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в країні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласиків. У праці «Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» (1890 р.)він провів порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їх синтезу (на Заході це зробив Маршалл у «Принципах економічної науки», 1890 р.).

Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на розвиток політичної економії. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розроблення таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації,теорія соціалізму та ін.

57. Особливості економічної думки України 17-18ст.

Великим досягненням Г.Сковороди було те, що він відкинув середньовічну ідею про працю як кару за першородний гріх і розглянув працю як внутрішню потребу людини, як, власне, спосіб її існування.

Деякі морально-етичні погляди Г.Сковороди досить легко можна перекласти сучасними категоріями економічної науки. Безперечно, найбільш показовою в цьому плані є філософія праці Г.Сковороди.

На думку філософа, джерелом існування є саме чесна праця, в першу чергу, умовно кажучи, секторі матеріального виробництва. Перш за все це - сільськогосподарська, хліборобська праця, в чому Сковорода тяжіє до теорій фізіократів: "здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя. Ні, він навіть кращий і від здорового царя". Потім йдуть "чесне ремесло" та торгове посередництво, кероване чесними правилами, що очевидно за умов тодішнього нерівномірного розвитку регіонів та необхідності їх тісних економічних зв’язків.

Таким чином, дійсно продуктивною та ефективною соціально та етично є "чесна праця". Намагаючись віднайти передумови саме такої поведінки працюючих суб’єктів, Сковорода торкає таке важливе питання сучасної економічної науки, як примус до праці. Економічна теорія змальовує довгий шлях, яким проходить потреба до втілення у діяльність. Так, конкретна потреба виводиться з положення людини у суспільстві, яке визначає її можливості, потім потреба модулюється наявними економічними відносинами в інтерес, який відбивається у свідомості як стимул, що породжує зацікавленість як рушійну силу діяльності. Економічна теорія знає дві форми примусу до праці: економічний та позаекономічний. За першого інтерес до дії викликається грошовим стимулюванням, за другого - загрозою покарання чи обіцянням моральної винагороди.

Г.Сковорода вважає, що примушувати до праці повинна сама природа людини, яка народилася здатною до конкретного виду "сродної" праці.Цим він відкриває ще одну, зовсім нову, маловизнану ще й досі форму примусу до праці - внутрішній примус, за якого інтерес викликається без впливу ззовні, природженим прагненням кожного суб’єкта. Якщо праця супроводжує людину все життя, значить, для спокою та здоров’я душі, щастя людини потрібно знайти цю "сродну" працю. Якщо людина зайнята улюбленою справою, гонитва за прибутком відступає для неї на другий план.

Якщо людина працює за "сродністю", вона вкладає усі свої здатності до праці. Постає складне питання визначення винагороди за працю, яка повинна відбивати трудовий внесок кожного і задовольняти потреби відтворення робочої сили. Головне у філософії Сковороди - активна діяльність суб’єкта, людини, яка шукає своє тверде місце у мінливому житті.

Каразін

В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Поміщицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.

Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею у вічне користування, виступає за встановлення «межі залежності» селян від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.

Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпосницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформування аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку.

В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В. Каразін - прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капіталістичного способу розвитку промисловості.

Журавський

Найбільш значна його праця - тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки XIX ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких маєтках губернії, а також зробивши розрахунок реальних потреб у праці для виконання всіх робіт, він робить висновок, що витрати праці більше ніж утричі перевищували дійсну потребу в них.

58. Криза феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин на україні в ХІХст.

Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин.

У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець.

Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили.

Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов’язані, починає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище поміщиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав.

Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи.

Мануфактурні підприємства, що існували у Східній Україні до початку ХІХ ст., можна поділити на 3 типи: 1) мануфактури, засновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);2) посесійні мануфактури, на яких поряд з працею приписних і посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих робітників; 3) мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (купецькі й селянські).

Занепадають поміщицькі рудні, не витримуючи конкуренції великих металургійних підприємств, побудованих купцями.

З 20-х років почало розвиватися цукроваріння.

Наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. розквіт вотчинних і посесійних мануфактур пояснювався здебільшого державними замовленнями.

Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв’язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали права відчужувати робочу силу від підприємств.

Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в Росії, він розпочався з 30-х років ХІХ ст. і мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості.

Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш.Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.

У першій половині ХІХ ст. західноукраїнські землі знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Це був період феодальної реакції. У Східній Галичині вся земля поділялася на домініальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську).

Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини приводило до посилення експлуатації селянства. Основною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини ХІХ ст.

Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині ХІХ ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова.

Успішно розвивалася сірчана промисловість.

В розвитку економіки Галичини важливе місце належало торговельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.

Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького торговельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

У першій половині ХІХ ст. тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства. Поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею, виноградниками.

Незважаючи на закони Йосифа ІІ, які угорський сейм за короткий час звів майже нанівець, відбувалося скорочення селянських наділів, які й без того були дуже малі. На початку ХІХ ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зростали.

У першій половині ХІХ ст. мало місце і деяке пожвавлення в промисловості. Розвивалось залізоробне, поташне, селітряне, галунове, горілчане, лісопильне виробництво.

Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна боротьба селян проти кріпацтва зробили нагальним питання про його скасування.

7 вересня 1848 р. було підписано закон про скасування кріпосного права в Австрії. Згідно з цим законом селяни оголошувалися вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над селянами.

У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р.

Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасовозобов’язаними, повинні були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вотчинній владі поміщика. 9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.

Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, що він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях і менше половини — у степових.

Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщиків, селяни Південного узбережжя Криму.Землю відводили сільський общині, а потім закріпляли за селянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування.

Проте, реформа мала велике значення для економічного розвитку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіталізму, і він почав швидко розвиватися.

Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю землі, продаж і купівлю робочої сили.

Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої господарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин:

1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;

2) придбати власний інвентар, робочу худобу;

3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.

Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскільки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного господарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємницької діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.

62) Зі своєї первісної батьківщини в Скандинавії та далекій півночі Європи германські племена розселялися по Північній і Західній Європі в середині періоду античності і поПівденнії Європі в період пізньої античності, завойовуючи кельтські і інші народи, і утворюючи Священну Римську Імперію, першу німецьку імперію. Однак, на відміну відКитаю, не було ніякої реальної системної наступності від Західної Римської імперії до її німецької наступниці яка була «не свята, не римська і не імперія»^[9], численні дрібні держави існували в конфедерації різного ступеня автономності. Хоча в 1000 році німецьке завоюванням центральної, західної та південної Європи, у тому числі Італії, було завершено (за винятком лише мусульманської Іберії), не було процесу, еквівалентного китаїзації, і «Німеччина» залишалася в основному концептуальним терміном, що відноситься до аморфної області у центральній Європі.

Участь Німеччини, яка не була ані морською державою, ані національною державою, в західному імперіалізмі був незначним аж до кінця 19-го століття, а участь Австрії була, в першу чергу, результатом контролю Габсбургами Першої Імперії, іспанського трону та інших королівських домів. Після поразки Наполеона та розпаду першої німецької імперії, Пруссія та німецькі держави продовжували стояти осторонь від імперіалізму, вважаючи за краще маніпулювати європейською системою через політиків зразка Меттерніха. Після того, як Пруссія об'єднала інші держави у другій Німецькій імперії, її багаторічний лідер Отто фон Бісмарк (1862–1890) довго протистояв колоніальній політиці, заявивши, що зусилля на здобуття, збереження і захист такого майна, буде переважувати будь-які потенційні вигоди. Він відчував, що колонії не будуть оплачуватися, що німецька бюрократична система не буде добре працювати в спокійних тропіках, і дипломатичні суперечки навколо колоній відвернули б Німеччину від її головного інтересу, самої Європи.^[10] Однак, в 1883-84 роках він раптом змінив політику і миттєво збудував колоніальну імперію в Африці і в південній частині Тихого океану, а потім знову втратив інтерес до імперіалізму. Історики сперечаються, чому він здійснив цей раптовий але недовговічний крок.^[11] Він усвідомлював, що громадська думка почала вимагати колоній як ознаки німецького престижу.^[12] Створення німецької колоніальної імперії відбувалося гладко, починаючи з німецькою Нової Гвінеї в 1884 році.

Дата добавления: 2015-05-23