Міри державного регулювання економіки у вченні Дж. Кейнса

Основні напрями розвитку західної економічної теорії 20 століття.

Усвоїй головній праці „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Дж. Кейнс в першу чергу піддає критиці принципи, сформульовані в „законі ринків” Ж. Б. Сея, що були взяті за основу неокласичною політичною економією. Вона, зокрема стверджувала, що ринкова економіка має здатність автоматично досягати економічну рівновагу, та використовувати всі наявні ресурси – виробничі потужності, робочу силу, заощадження, в повній мірі. Тривалого порушення рівноваги в суспільстві не може бути, оскільки пропозиція товарів, вироблених з використанням наявних ресурсів, сама породжує адекватний попит. Отримані факторні доходи повністю витрачаються, а відповідність між попитом і пропозицією досягається за допомогою системи гнучких цін. Якщо пропозиція почне перевищувати попит – то ціни знизяться і рівновагу буде відновлено. Якщо ж виникає дефіцит якогось певного товару чи економічного ресурсу, відновленню втраченої рівноваги сприятиме підвищення цін. Така логіка поширювалася і на такий ресурс, як праця. Гнучкість заробітної плати є головною умовою повного використання робочої сили, досягнення повної зайнятості. На відміну від представників неокласичної теорії, Дж. Кейнс стверджує, що в нових умовах ціни втрачають свою гнучкість, і тому вже не можуть виконувати роль стихійного регулятора. Коли панують монополії та набуває поширення профспілковий рух, ціни легко зростають, проте знижуються вкрай повільно і, як правило, ніколи не досягають попереднього рівня. Має місце так званий „ефект храповика”. Одночасно виникають суттєві перешкоди із вільного поширення ринкової інформації. Це посилює невизначеність і спотворює ринкові сигнали, особливо на грошових і фінансових ринках. Також Дж. Кейнс піддає критиці і ті погляди неокласиків, що стосуються питань про рівень зайнятості і фактори безробіття. Неокласична теорія розглядала два види безробіття: природне і добровільне. Природне безробіття пов’язувалось з міграційними (зміна місця роботи або місця проживання) або мобільними (отримання спеціальної освіти, підвищення кваліфікації) переміщеннями працівників. Воно складало 4 – 5% від загальної кількості трудових ресурсів. Добровільне безробіття на відміну від природного породжується соціальними, позаекономічними чинниками, як то профспілки, що штучно завищують рівень номінальної заробітної плати. Боротися з добровільним безробіттям, „самобезробіттям” неокласики пропонували за допомогою зниження як номінальної так і реальної заробітної плати. Саме це, на їх думку, відновить рівновагу на ринку праці. Заслугою Дж. М. Кейнса було те, що він один із перших почав розглядати вимушене безробіття, яке має в своїй основі внутрішні, економічні причини. Вчений вказував, що насправді, на практиці підприємці в умовах економічного спаду і скорочення попиту на свої товари віддають перевагу зменшенню обсягів виробництва за даної ціни та скороченню зайнятості, а не зниженню цін та заробітної плати при збереженні попередніх обсягів виробництва та зайнятості. Саме це породжує вимушене безробіття. Розгляд вимушеного безробіття заперечував положення некласичної економічної теорії про здатність ринку праці до саморегулювання, та того, що грошова заробітна плата приймає участь в цих процесах. А тому, на думку Дж. Кейнса, проблема забезпечення повної зайнятості повинна мати принципово інше вирішення. Також Дж. М. Кейнс зауважує, що неокласична теорія фактично виходила з наявності простого мінового господарства, де гроші виконують роль звичайного посередника в товарообмінних операціях і не виступають в якості самостійного активу. В умовах же розвинутого грошового господарства гроші окрім функції розрахункової одиниці і засобу обміну починають виконувати функцію засобу збереження вартості. З’являється, відповідно, попит на гроші – потреба в ліквідності. Досліджуючи нову роль і якість грошей, Дж. М. Кейнс відмічає, що гроші перетворюються в самостійний актив тривалого користування і тому починають відігравати свою особливу самостійну роль та впливати на мотиви поведінки економічних суб’єктів

78. Неокейнсіанство. Теорія Харрорда Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з’ясувати умови «повної зайнятості».У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.Саме за цих умов і з’являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання. Після виходу у світ книги «До теорії економічної динаміки» (1948) за Р. Харродом міцно закріпилася репутація новатора і бунтівника спокою, а його теоретична модель (модель Харрода-Домара) викликала в академічних колах Заходу жваву дискусію, яка тривала протягом двох десятиріч. Саме монографія 1948 р. зробила Харрода вченим зі світовим ім´ям, створила йому репутацію лідера післявоєнного кейнсіанства, одного із творців неокейнсіанської теорії динаміки. Вчений виділив і проаналізував дві проблеми: по-перше, незівпадіння гарантованого і природного темпів росту і, по-друге, нестабільний характер фактичного темпу в ринковій економіці. Методологія Харрода близька до методології Кейнса: і той, і інший досліджують агрегативні макроекономічні показники – сукупний попит і пропозицію, сукупні заощадження, інвестиції і т.п. Такий аналіз допомагає відбити передусім кількісний бік відтворних процесів капіталізму, залишаючи осторонь їхню якісну визначеність, соціальні наслідки. Різниця полягає в тому, що Кейнс досліджує процес відтворення у статичному стані, у рамках короткого періоду, тоді як Харрод зосереджує зусилля на аналізі динамічних процесів, у тому числі довготривалих. Рівняння фактичного темпу росту. Зазначена відмінність добре помітна на прикладі вихідного рівняння моделі Р. Харрода – рівняння фактичного темпу росту: g*c = s, де g (growth – ріст) означає реальний приріст загального випуску за який-небудь період, наприклад, за рік; або інакше: g = DY: Y, тобто фактичний темп росту – відношення приросту доходу до величини доходу базового періоду; с – коефіцієнт капіталу (capital – капітал), або коефіцієнт капіталомісткості; він показує «інвестиційну ціну» однієї одиниці приросту доходу або продукції, інакше кажучи: с = І: DY; нарешті, s – частка заощаджень у національному доході або схильність до заощаджень: s=S:Y. Як зазначав сам Харрод, якщо скоротити загальні члени, дане рівняння зводиться до наступної рівності: інвестиції дорівнюють заощадженням. Дійсно, якщо g = AY: Y, с = І: AY, s = S: Y, то, підставивши відповідні значення, отримаємо: gxc = AY:YxІ:AY = І:Y, тобто І: Y = S: Y, або І = S. Перед нами відома рівність Кейнса: інвестиції дорівнюють заощадженням. Але якщо у Кейнса ця рівність виражалась у статичній формі, то у Харрода вона подана як динамічна: ліва частина рівняння (g xc) є нагро-маджувальною частиною приросту продукції, яка йде на виробничі цілі, а отже має бути забезпечена певною часткою заощаджень (S). Оскільки обидві частини рівняння фактичного темпу росту належать до минулого періоду, дана рівність не потребує спеціальних умов для своєї реалізації. Рівняння гарантованого темпу росту. Наступне рівняння в моделі Харрода – це рівняння гарантованого темпу росту: Gw*Cr=S Гарантований (warrented) темп росту Gw – це принципово нова категорія, яку ввів у науковий обіг Харрод. Гарантований темп має декілька значень. За Харродом, даний темп являє собою прогнозовану лінію розвитку, на яку налаштовуються підприємці, і разом з тим такий темп, «при якому виробники будуть задоволені тим, що вони роблять». Тобто гарантований темп – це узагальнена, макроекономічна, прогнозована величина і, поряд з цим, «той темп руху, який має властивість задовільняти підприємців і увіковічити себе». Харрод твердить, що рівняння гарантованого темпу росту (Gw х Cr = S) виражає «рівновагу безперервного поступального руху», асам гарантований темп є віссю динамічної рівноваги. В даній рівності лише одна величина (S) належить до минулого періоду, а величини, які включені в ліву частину, належать до майбутнього. Як твердить Харрод, сг також є категорією динамічної рівноваги: вона виражає потребу в новому капіталі, поділену на приріст випуску продукції, для забезпечення якого буде потрібний цей новий капітал. Отже, сг є прогнозованим коефіцієнтом капіталу; gwi cr – це такі прогнозовані величини, що впливають на економічну поведінку підприємців, забезпечуючи передбачувані розміри нагромаджень фактичними заощадженнями. У рівнянні гарантованого темпу росту прирівнюються інвестиції ex-ante і заощадження ex-post. Далі Харрод доходить висновку про постійний рівень гарантованого темпу росту. Докази його такі: частка заощаджень у національному доході є величиною постійною, бо відносно незмінними є мотиви, що спонукають людей вдаватися до заощаджень. Потрібний коефіцієнт капіталомісткості також постійний. При поясненні цього Харрод виходить із так званого нейтрального характеру науково-технічного прогресу, при якому протягом довгих проміжків часу винаходи, що економлять працю, зрівноважуються винаходами, які економлять капітал. Але якщо у тричленному рівнянні gw х cr = s обидва члени сг і s – постійні, то третій g теж постійний. Якби фактичний темп росту (G) збігався із прогнозованим, гарантованим (Gw) у рамках капіталістичної ринкової економіки, мав би місце стійкий безперервний розвиток. Але в рамках капіталістичної економіки стійкість відсутня, причому не лише у статичному (короткостроковому), але і в динамічному плані. Для роз´яснення цього факту Харрод порівнює обидві форми свого "фундаментального рівняння": g*c = s; Gw*Cr=S. Цим стверджується, що величина фактичного темпу росту збігається з прогнозованою лінією гарантованого темпу у вигляді випадку. На практиці фактичний темп завжди вищий або нижчий від гарантованого. Якщо фактичний темп росту почне підвищуватись і переважить g, то S через свою відносну постійність не збільшується раптово у такій же мірі, тоді фактичний коефіцієнт капіталомісткості с обов´язково знизиться і стане менше прогнозованого коефіцієнта капіталомісткості, на який налаштувались підприємці. Іншими словами, якщо g> Gw, то (через постійність S) с<Cr. Але якщо с нижче від Cr, то це означає, пише Харрод, що в остаточному підсумку підприємці і торговці разом будуть оцінювати фактичну капіталомісткість як надзвичайно низьку, знайдуть масу своїх товарів у каналах обігу або кількість устаткування недостатнім для підтримки обігу. Підприємці намагатимуться збільшити свої товарно-матеріальні запаси, закупити нове знаряддя, отже, будуть ще більше сприяти перевищенню фактичної лінії росту над гарантованою (рівноважною). Навпаки, якщо фактичний темп росту виявиться меншим від гарантованого (g<Gw), тобто підприємці вважатимуть запаси сировини, устаткування, матеріалів надлишковими, скоротять закупівлю, що ще більше знизить фактичний темп росту порівняно з гарантованим. У результаті усіх розміркувань Харрод дійшов двох висновків. Передусім він вважає, що існує така лінія розвитку (лінія динамічної рівноваги, виражена у гарантованому темпі росту), дотримуючись якої виробники будуть задоволені результатами своєї діяльності. Проте, «якщо сукупний результат проб і помилок багатомільйонних виробників дає для g значення, відмінне від gw, то не тільки не виникає ніякої тенденції пристосувати розмір виробництва до gw, але, навпаки, виникає зворотна тенденція до все більшого віддалення виробництва від цієї величини або в бік підвищення, або в бік зниження».

79. Теорія циклу Хансена. Елвін Хансен (1887-1975) - видатний американський теоретик; розроблювач рецептів макрорегулювання (антициклічної політики). Йому належать концепція множинності циклів і теорія інвестиційних коливань. Він - автор фундаментального дослідження "Економічні цикли й національний дохід" (1951 р., видана російською мовою в 1997 р.). Учителями Е. Хансена були відомі американські економісти - представники інституціонального напрямку, у їхньому числі й Дж. Коммонс. За свідченням біографів, саме вони підштовхнули молодого вченого, вихідця з бідної селянської родини, до дослідницької діяльності.Тематиці циклу Е. Хансен залишався вірний все життя. В 1921 р. він завершує докторську дисертацію щодо порівняльного аналізу циклів у США, Великобританії і Німеччині. В 1927 р. виходить його перша велика монографія "Теорія економічного циклу, її розвиток і сучасне значення" [23].Якщо в докторській дисертації причини циклів узгоджувалися головним чином з коливаннями грошової маси, то тепер цикл представляється як більш складне явище; його причини Е. Хансен пов'язує зі змінами в технології, у правовій структурі й організації виробництва. Монетарна інтерпретація змінюється на інституціоналістську. Але пануючий в той період неокласичний напрямок продовжує серйозно впливати на Хансена. І все-таки в деякій мірі під впливом теоретичних аргументів, викладених у "Загальній теорії зайнятості, відсотка й грошей", в деякій мірі під впливом світової практики, що повсюдно свідчила про закінчення епохи вільного ринку, Е. Хансен стає послідовним кейнсіанцем і за ревний захист нової концепції одержує прізвисько "американський Кейнс".Вплив Хансена на суспільно-політичне життя США реалізовувався через викладацьку діяльність. З 1937 по 1957 р., тобто аж до виходу у відставку, Е. Хансен разом із професором Дж. Уільямсо-ном вів у Гарварді теоретичний аспірантський семінар з податкової, а фактично зі всієї макроекономічної політики. Семінар став справжньою школою вищих адміністраторів і видатних учених. Семінар Хансена - Уільямсона відвідували майбутні лауреати Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон, Дж. Тобін, теоретик економічної динаміки Е. Домар, майбутній лідер американського інституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. Згідно з даними П. Самуельсо-на, дві третини економістів, що зіграли згодом ключову роль у розвитку теорії національного доходу, були учасниками семінару Е. Хансена. Мабуть, не випадково, що саме на хансеновському семінарі П. Самуельсон уперше виступив з доповіддю, де оформив у вигляді економетричної моделі принцип поєднання мультиплікатора й акселератора. Тут дебютував й Е. Домар, як автор новаторських моделей зростання й т. д.Елвин Хансен відомий і як видатний популяризатор нової доктрини. Кейнсіанська теорія викладається їм у наступних монографіях: "Поєне відновлення або стагнація" (1938), "Податкова політика й економічні цикли" (1941), "Економічна політика й повна зайнятість" (1947), "Грошова теорія і фінансова політика" (1949) та ін. Усі відзначають надзвичайний практицизм Е. Хансена. У його працях не зустрінеш абстрактних міркувань, нудної академічної рутини. Ного мова - мова фактів, численних ілюстративних графіків, таблиць, що підводять читачів до необхідних висновків. Багато у чому завдяки зусиллям Е. Хансена США стали в цьому сенсі "більше кейнсіанською країною", чим навіть батьківщина кейнсіанства - Великобританія.Е. Хансен увійшов у історію економічної думки як автор кейн-сіанської концепції циклу, що входить у вигляді складової частини в більш широкий клас теорій економічної динаміки. Світову популярність йому принесла фундаментальна монографія "Економічні цикли й національний дохід" (1951). За своїм характером теорія циклів Хансена - це інвестиційна теорія. Адже саме нерівномірність капіталовкладень у запаси, в основний капітал, у будівництво будинків породжує, на думку вченого, коливання циклічного характеру.Книга складається із чотирьох частин: природа економічних циклів; теорія доходу й зайнятості; теорія економічних циклів; економічні цикли й державна політика.У першій частині Е. Хансен, ґрунтуючись на даних економічної історії США, викладає концепцію множинності циклів: малі, більші, будівельні цикли й вікові циклічні хвилі. Останній вид циклів - тривалістю до 50 років і більше - викликаний фундаментальними переворотами у техніці, великими зрушеннями у виробництві (щось подібне до "довгих хвиль кон'юнктури" Н. Д. Конд-ратьєва, на чию статтю й посилається Е. Хансен).У другій частині книги приводиться докладне пояснення механізму інвестиційних коливань із позицій кейнсіанства. Вихідною категорією для Хансена служить категорія автономних інвестицій; вони називаються так тому, що не залежать безпосередньо від поточної господарської кон'юнктури. Головною причиною автономних інвестицій виступає, за Хансеном, науково-технічний прогрес. Однак можливі й інші причини: демографічні зрушення, що викликають зміни в пропозиції праці на ринку, відкриття нових корисних копалин, залучення в оборот нових господарських площ.Автономні інвестиції запускають у хід механізм мультиплікатора (множника). У теоріях Р. Кана й Дж. Кейнса в найбільш загальній формі мультиплікатор являє собою співвідношення доходу, викликаного автономними інвестиціями, і величини самих цих автономних інвестицій, тобто Y/Іавт При наявності вільної робочої чинності й додаткових потужностей збільшення інвестицій у який-небудь одній з галузей викликає приріст доходу не тільки в даній галузі, але й в усіх пов'язаних з нею сполучених галузях, тому що туди направляється додатковий імпульс попиту. У результаті загальне збільшення доходу може виявитися більшим, ніж первісне збільшення автономних інвестицій. Кількісно цей взаємозв'язок саме й визначає мультиплікатор.В економіці існує й взаємозв'язок, зворотний мультиплікату, - ефект акселератора. Адже збільшення доходу не тільки породжується приростом інвестицій, але й саме здатне викликати збільшення останніх. Правда, у цьому випадку мова йтиме вже не про автономні, а про стимульовані інвестиції, тобто про інвестиції, що залежать від приросту доходу, стану господарської кон'юнктури. Ефект акселератора вперше був описаний французьким економістом Альбертом Афталіоном ще в 1909 р. Тепер, згідно з Хансеном, у нас є все необхідне, щоб пояснити фазу підйому в економіці. Нехай науково-технічний прогрес викликає в який-небудь із галузей деякий обсяг автономних інвестицій. Через механізм мультиплікатора ці інвестиції відтворюються у помноженому прирості національного доходу, а приріст, у свою чергу (через механізм акселератора), викликає ще більше збільшення стимульованих інвестицій. Економіка йде у гору, усередині розкручується маховик бума.Однак чому ж рано або пізно відбувається поворот від підйому до спаду? При поясненні механізму повороту Е. Хансен зосереджує увагу на двох групах причин. Перша пов'язана з вичерпанням автономних інвестицій, а друга відноситься до скорочення граничної схильності до споживання.Якщо первісний імпульс до зростання (автономні інвестиції) діє усе слабкіше, та до того ж усе з меншою віддачею функціонує передавальний механізм (мультиплікатор і акселератор), то відбувається зупинка зростання, і економіка повертає до спаду, оскільки, якщо автономні інвестиції припиняються, доход зменшується не тільки на суму автономних інвестицій, але й на суму стимульованого ними споживання й стимульованих інвестицій (мультиплікатор й акселератор діють у цей час у зворотному напрямку).Новий підйом починається, коли на стадії спаду поступово нагромадяться імпульси для нових автономних інвестицій, насамперед нові технічні вдосконалення. Крім того, на стадії спаду частка споживання в доході різко зростає (зі зменшенням доходу гранична схильність до споживання наближається до одиниці). Падіння норми відсотка, зменшення цін на капітальні блага також полегшують упорскування в економіку нової порції автономних інвестицій, а потужний надмультиплікатор сприяє закріпленню тенденції до загального зростання.Але така точка зору ще не звільняє від необхідності відповісти на запитання: чим породжується сама інвестиційна нерівномірність?Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтовської адміністрації. Після війни в академічних колах США саме Е. Хансен очолив "битву за повну зайнятість". Одним з результатів її став спеціальний "Акт про зайнятість" (1946), у якому протидія безробіттю визнавалася першочерговим завданням уряду. Поступово вводилися в практику й інші методи стимулювання ефективного попиту: принцип дешевих грошей (низької процентної ставки), великих державних витрат, активної податкової політики й т. д. Коли обраний в 1953 р. президент Д. Ейзенхауер (лідер республіканської партії) вирішив очистити адміністрацію від прокейнсіанські настроєних демократів, виявилося, що зробити це неможливо, тому що серед підібраних кандидатів багато хто був під впливом ідей "американського Кейнса". В 1960-і роки економічна політика адміністрацій Дж. Кеннеді й Л. Джонсона була вже безумовно кейнсіанською.Від чого ж залежить величина мультиплікатора? Е. Хансен, слідом за Кейнсом, відповідає: від граничної схильності до споживання. Чим більша частка доходу, що виник у результаті автономних інвестицій, буде споживатися, тим більший імпульс до зростання одержать сполучені галузі.Механізм взаємодії мультиплікатора й акселератора Е. Хансен називає надкумулятивним процесом або системою надмультиплікатора. Ця система становить основну структуру, або кістяк, усякої економетричної теорії циклу. Теорія дозволяє об'єднати екзогенний фактор - автономне інвестування з ендогенними факторами - мультиплікатором і акселератором. У результаті державного регулювання (прямого - через інвестиції або непрямого - через фіскальну політику) збільшується споживчий попит, що множить новий попит на товари й послуги, що в остаточному підсумку приводить до зростання національного доходу. У свою чергу, приріст національного доходу викликає зростання стимульованих інвестицій, що пожвавлює підприємницьку діяльність і сприяє акселе-ративному (прискореному) зростанню виробництва.80 Методологія Хайєка має кілька своєрідних рис. Насамперед для автора характерний свого роду соціологічний підхід до суспільних, у тому числі економічних, явищ. У коло проблем, які розглядаються ним, включаються не лише власне економічні питання, але і в тісному зв´язку з ними соціальні, політичні та етичні аспекти життя суспільства. Економічні явища розглядаються як невід´ємна частина соціально-економічної системи, передусім підкреслюються ті із соціальних рис і властивостей, які характерні для ринкової системи в цілому в умовах вільної конкуренції, зокрема, індивідуалізм господарюючих суб´єктів, їх суб´єктивні оцінки, їх уявлення про економічну свободу, їх конкурентна природа і т.п. При цьому власне економічний зміст зазначених явищ, як правило, залишається у тіні. Основою такого підходу є значно більша, ніж у ранній австрійській школі, суб´єктивізація економічної теорії. На думку Хайєка, економічні явища у принципі не можуть бути відбиті в "об´єктивних" термінах, оскільки вони відображують лише суб´єктивні уявлення людей і нічого більше. Звідси Хайєк робить висновок про докорінну відмінність методів суспільних і природничих наук, в яких "об´єктивні" категорії цілком відповідають природі предмета, який вивчається. Ця особливість методології Хайєка органічно пов´язана з властивим йому методологічним індивідуалізмом і суб´єктивізмом, який покладений в основу викладеного вище соціального підходу до економічних явищ. Ця друга особливість методології Хайєка навіяна філософією неокантіанства з її проповіддю обмеженості людського розуму і грунтується на уявленні про відсутність об´єктивних критеріїв істини при аналізі економічних процесів, оскільки всякий дослідник за необхідності вносить у процес аналізу своє власне "я" – свій досвід, свої помилки, своє світорозуміння і т.д. Об´єкт дослідження, таким чином, стає в певному розумінні невід´ємним від його суб´єкта. У природничих науках, пояснював Хайєк, дослідник знаходиться поза об´єктом, який вивчає, тоді як предмет суспільних наук – поведінка людей і її мотиви – передбачає, що власні мотиви та настанови дослідника включені в цей предмет, і це не може не позначатися на результатах дослідження. Тому завдання суспільних наук Хайєк вбачав не в тому, щоб віднайти об´єктивні закони суспільного розвитку, а в тому, щоб знайти межу пізнання соціально-економічних процесів. ЗаХайєком, слід визнати обмеженість пізнавальних можливостей людини і не вимагати від науки нічого понад суб´єктивно-психологічних оцінок економічних явищ. Звідси Хайєк робить, зокрема, висновок про принципову неможливість математизації економічної науки, яка передбачає, що економічні знання мають об´єктивну основу, а це, на думку вченого, не відповідає дійсності. Методологічний індивідуалізм і суб´єктивізм Хайєка фактично означають визнання непізнаваності економічних явищ, оскільки теоретична модель економіки, на його думку, будується дослідником на суб´єктивному, а отже довільному виборі окремих елементів дійсності. Таким чином, ця модель не може дати істинно наукових знань про економіку, які б не залежали від суб´єктивного досвіду дослідника. Справа ще й у тім, що як економічна дійсність, так і людський розум не залишаються незмінними, а постійно еволюціонують Разом з тим, методологічний індивідуалізм і суб´єктивізм Хайєка зумовлював мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроекономічного аналізу як такого. На його думку, макроеко-номічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму і ряду інших), мають мало спільного з реальною дійсністю, оскільки в основі господарського життя лежать індивідуальні суб´єктивно-психологічні оцінки і мотиви господарюючих суб´єктів, що жодним чином не зводяться до яких би то не було загальних закономірностей. З цих позицій неоавстрійська школа виступає і проти неокейнсіанської теорії рівноваги. Визнаючи можливість економічної рівноваги щодо окремих фірм на мікрорівні, її представники заперечують застосування цього поняття з економічною метою на макрорівні, оскільки в протилежному випадку довелося б визнати пізнаваність економічних явищ. Концепція спонтанного ринкового порядку Важливе місце в теорії економічного лібералізму Хайєка посідає його вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Воно відіграє двояку роль: по-перше, виступає як один із основних методологічних принципів, по-друге – як центральний ланцюг концепції. На думку Хайєка, ринкова економіка виникає та еволюціонує у результаті взаємодії людей. Однак звідси не випливає висновок про те, що такий характер її формування і розвитку створює для людей можливість цілеспрямованого впливу на ці процеси. Справа в тому, що ринкова економіка розвивається відповідно до своєї власної внутрішньої логіки, зумовленої тією обставиною, що в її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями, втіленими у звичаях. Це, так би мовити, невидиме знання, яке не усвідомлюється його носієм і тому не може бути окремо від нього формалізованим, узагальненим в якихось теоріях і покладеним в основу економічної політики. Практичні знання, що використовуються господарськими суб´єктами, являють собою свого роду інформацію, яка «розсіяна» і «швидко псується». Ця інформація величезна за обсягом, вона стосується конкретних умов і параметрів поточної діяльності у галузі економіки. Характер знання, покладеного в основу еволюції ринкового порядку, повністю виключає, на думку Хайєка, саму можливість будь-якого втручання у цей процес без загрози часткового або повного його руйнування. Ринковий порядок, твердить Хайєк, принципово відрізняється від природних і технологічних об´єктів і систем, знання про які у вигляді конкретних даних, формул, графіків і т.п. легко піддаються формалізації і можуть бути використані для управління такими об´єктами і системами. Хайєк вважає, що провідна роль у формуванні і поширенні практичних поточних знань про господарство належить механізму ринку, який через систему цін, зміну співвідношення попиту і пропозиції, рекламу тощо систематично передає інформацію про те, що, де, як, коли виробляти, купувати і продавати, і тим самим забезпечує координацію дії учасників ринку. Ринок, таким чином, розглядається як своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання не фрагментарних, а системних знань про економіку, без яких неможлива скільки-небудь ефективна господарська діяльність. З цих позицій Хайєк вступає у полеміку з іншими представниками неокласичної школи, які вважають, що ринок – соціальний механізм, що розподіляє обмежений і до того ж відомий обсяг ресурсів відповідно до обсягів і згідно зі структурою потреб покупців. З точки зору Хайека, якби проблема полягала у такого роду розподілі, то ринок із властивою йому конкуренцією був би не потрібен. З таким завданням цілком справилася б система планового розподілу виробничих факторів із єдиного центру. Ринок же сам здатний ефективно розподіляти ті ресурси, що раніше не були і не могли бути враховані, на господарські цілі, які раніше не були і не могли бути виявленими. Конкуренція, писав Хайєк, це ефективний спосіб направлення невідомих ресурсів на невідомі цілі. Ці завдання ринок може виконувати, відмічає Хайєк, в силу того, що він спроможний виявити, розповсюдити й ефективно використати раніше невідомі дані про потреби, ресурси і технології, тобто виступити у ролі специфічної інформаційної системи. Як пояснює Хайєк, спонтанний характер ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в нього може лише підірвати механізм ринку і паралізувати господарську систему в цілому. Більше того, всякий свідомий контроль над господарським життям, будь-яка економічна політика, націлена на отримання певних результатів – чи то буде політика повної зайнятості, чи економічного росту, чи боротьби з інфляцією або економічним спадом, чи балансування попиту і пропозиції грошової маси, – на думку Хайєка, у принципі неможлива, оскільки вона не в змозі врахувати і використати той масив знань, який необхідний для її успішної реалізації. І таке втручання у ринковий порядок з метою його реформування або удосконалення, незалежно від того, якими намірами керувалися особи, посягаючи на цей порядок, може мати лише руйнівні наслідки. Ринковий порядок, відмічає Хайєк, розвивається на основі власної внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, які відстоюють представники тих чи інших соціальних верств і класів, вимагаючи "великої справедливості", тобто більшої рівності у розподілі доходів і майна. Протиставлення монетаризму і кейнсіанства Ідею спонтанного розвитку ринкового порядку Хайєк поширював і на гроші. Останні, на його думку, не МОЖУТЬ виступати у ролі інструменту економічної політики держави, яка має на меті (як вважали монетаристи. –Авт.) забезпечення постійного темпу приросту грошової маси в обігу відповідно до попиту на гроші. З точки зору Хайєка, це суперечить самій природі цього явища. Стабільність грошової системи може бути досягнута, як думав Хайєк, лише на шляху її лібералізації, яка передбачає відміну урядової монополії на емісію грошей і заміну її конкуренцією приватних емітентів. Такого роду конкуренція відповідала б ринковій природі грошей і була б спроможна, на погляд Хайєка, не допустити інфляції та економічних спадів, що породжуються політикою державного регулювання економіки. Ця позиція Хайєка спрямована як проти монетаризму, так і проти кеинсіанської концепції, що розглядала гроші як один з інструментів державного впливу на економіку. Кейнсіанство взагалі стало одним із основних напрямів критики Хайєка. Виступаючи проти нього, Хайєк використовував свою концепцію спонтанного ринкового порядку, котра у принципі виключає будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Разом з тим, Хайєк у цій боротьбі опирався на своє розуміння «неявного» знання господарюючих суб´єктів, докоряючи Кейнсу, що він переоцінює можливості економічної науки, яка дає лише абстрактні, а тому неповні знання про найбільш загальні тенденції економічного життя, залишаючи осторонь головне – практичні знання господарюючих агентів, які покладені в основу реальних економічних процесів. Неприйнятним для Хайєка виявився і підхід Кейнса до явищ ринкової економіки з позицій макрорівня. За Хайєком, цей рівень економічних залежностей не має аналогів у реальній діяльності, де всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб´єктивних оцінок і переваг. Хайєк протиставляє теорії Кейнса не лише загальні основи своєї концепції, але і деякі спеціальні аргументи, спрямовані проти центральних положень кейнсіанства. Він, наприклад, вважає необгрунтованою кейн-сіанську концепцію ефективного попиту на тій підставі, що вона залишає поза увагою проблему співвідношення структури попиту і структури пропозиції. При значному розходженні цих структур, відмічає Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На думку Хайєка, необгрунтованим є пояснення Кейнсом причин безробіття. Воно виникає не в наслідок недостатнього рівня ефективного попиту, як вважав Кейнс, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений непомірними вимогами профспілок, що призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і до відповідного зменшення попиту на працю. Оскільки причиною безробіття виступають профспілкові організації, твердить Хайєк, немає ніяких підстав перекладати відповідальність за безробіття на уряд, і тим більше уряд не зобов´язаний вживати заходів щодо його усунення. Потрапила під вогонь критики Хайєка і кейнсіанська концепція регулюваної валюти. Хайєк твердить, що використання помірної інфляції як засобу боротьби з безробіттям насправді лише посилить безробіття і доповнить його інфляційним процесом. Справа в тому, пояснював Хайєк, що це призведе до нерівномірності росту цін, а отже, і до нераціонального використання ресурсів, оскільки вони будуть направлятися в галузі зі штучно високою кон´юнктурою, визначеною ростом цін. Для підтримки цієї кон´юнктури будуть потрібні нові грошово-кредитні ін´єкції, що посилить інфляційний процес, а структурні диспропорції, які виникнуть у зв´язку з цим, посилять безробіття. Розв´язання перелічених проблем слід шукати не на шляху міфічної «кривої Філліпса», відмічав Хайєк, а в рамках вільного ринкового господарства..

Дата добавления: 2015-05-23