Уманщина в епоху бронзи

У середині lit тисячоліття до н. е. (близько 4500 років тому) трипільська культура зникає з історичноїарени у зв'язку з приходом населення культури кулястих амфор з північного заходу та ямної культури з південного сходу. Залишки трипільського населення увійшли, мабугь, до культур епохи ранньої бронзи.

Далі на шляху прогресу давнього населення Уманщини, як і всієї України, був період бронзового віку з ill до початку І тис. до н.е. Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості металевих знарядь праці сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу.

В епоху бронзи значно розширилися площі оброблюваних земель за рахунок вирубки лісів. В цей час, як вказують дослідники, не менше четвертої частини металу йшло на виготовлення бронзових сокир різних форм - від простих, плоских, до крилатих кельтів. Чимало сокир середнього періоду бронзового віку знайдено на території серединного Дніпра¹. Тут наприкінці бронзової епохи виникає великий центр бронзоливарного виробництва, де переробляли привозну сировину. Багато виготовлених тут бронзових речей мають своєрідну, суто місцеву форму, зокрема, вузькі втульчасті сокири-кельти та інші речі².

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур.

Приблизно в XV-XII ст. до н. е. на всьому просторі степової зони встановлюється панування скотарсько-землеробських племен зрубної культури. Вони проникають і вглиб лісового Лівобережжя і місцями навіть на Центральне Правобережжя, а значить і на Уманщину.

На Уманщині у цей час проживали племена ямної культури. Основним заняттям цих племен було скотарство, а землеробство в їх господарській діяльності займало менш помітне місце. Племена ямної культури мали високу для свого часу суспільну організацію патріархального типу. Матеріали курганних могильників, де в основному були захоронені чоловіки - голови сімей, підтверджують особливе місце чоловіка у житті племені ямної культури³.

Пам'ятки ямної культури виявлено біля сіл Піківець, Коржова⁴, Сушківка⁵. У фондах Уманського краєзнавчого музею зберігалися матеріали з розкопок О.Бидловського, що стосувалися ямної культури проведених ним на початку XX ст. в Монастирищенському і Жашківському районах⁶. Колекції О.Бидловського разом з усіма фондами музею були вивезені до Німеччини, що відмітила Т. С. Пассек у своїй статті⁷. В1948 році частина колекції повернулася до музею і в тому числі й матеріали ямної культури, а саме: гостродонні горшки з сіл Долинка і Новосілки (Монастирищенського району) і кістяна шпилька з могили, розкопаної в селі Івахнах цього ж району. Пам'ятки ямної культури, знайдені біля названих сіл, згадуються і в науковій літературі, мається на увазі село Долинка.

На території Жашківського району, біля сіл Баштечки, Королівка, Нагірна знайдено понад 200 курганів, що утворювали окремі групи по 5-10 курганів кожна. У 1979-80 роках їх досліджували вчені Інституту археології АН УРСР, досліджено 17 курганів, в яких виявлено ЗО поховань ямної культури⁸.

З сіл Уманщини, в яких виявлено пам'ятки ямної культури, слід назвати Колодисте⁹та Луківку¹⁰, Катеринопільського району. Криві Коліна, Павлівка І" та Веселий Кут¹²Тальнівського району.

Отже, за доби бронзи Уманщина була заселена різно-етнічними групами племен, що залишили пам'ятки кількох археологічних культур.

Наприкінці бронзового віку виникли великі союзи племен, чим були створені необхідні передумови для утворення народностей. Територія Уманщини в цей час виступає як область контакту між ямно-катакомбними племенами і носіями середньодніпровської культури. Про це свідчать знахідки біля сіл Шуляки, Жашківського району (мініатюрні горщики), про які згадує в одній із своїх статей Т.С.Пассек¹³, та Рижанівки, Монастирищенського району, де в могилах зустрічався посуд типу середньодніпровської культури¹⁴. В Уманському краєзнавчому музеї зберігається горщик цієї культури з села Рогової, Уманського району, який передав до музею вчитель місцевої школи В. Камінський ще в 1924 році¹⁵.

Тобто, ми бачимо, що в найдавніші часи населення Уманщини жило повнокровним життям, залишивши нам численні підтвердження, що ця територія України найактивніше використовувалася прадавніми людьми. Та все ж вирішальною є роль і значення території Уманщини в часи появи тут праслов'янських племен.

У кінці бронзового віку на Уманщині проживали племена, що займалися землеробством і скотарством, і залишки їх поселень були виявлені працівниками Уманського краєзнавчого музею у білогрудівському лісі поблизу села Піківець¹⁶. Саме тому вони і мають назву поселень білогрудівської культури.

Білогрудівські пам'ятки беспосередньо передують пам'яткам раннього залізного віку в лісостеповому Правобережжі і є їх іенетичними попередниками. Вони залишені місцевими землеробсько-скотарськими племенами, що були частиною тієї етнічної основи, з якої, на думку вчених, в процесі дальшого історичного розвитку сформувався східнослов'янський етнічний масив¹⁷.

Зазначені білогрудівські зольники являють собою курганоподібні підвищення із золи (попелу) та інших побутових решток - уламків глиняного посуду, кісток тварин, виробів з кременю тощо.

Протягом 1918-1927 років, у 1949 та 1951 роках було виявлено чимало поселень білогрудівської культури, що допомогло виокремити характерні риси цієї культури.

Для білогрудівської культури характерні неукріплені поселення біля водойм. Зольники іноді знаходяться на поселеннях, а іноді й на великій відстані від них. Краще всього зольники вивчені навколо Умані, а також у селах Собківка, Краснопілка, Кочержинці, Ятранівка. бони являють собою підвищення від 0,5 до 0,8 м, а іноді навіть 2 м; діаметр насипу - 20-24 м, іноді - 45-50 м.

В одному із зольників у Білогрудівському лісі, розкопаному в 1925 р., в шарі чорноземного ґрунту, змішаного із значною кількістю попелу і побутовими рештками, було зібрано сім великих крем'яних вкладишів до серпів, кам'яне долото, уламок шліфованої кам'яної сокири, багато відщепів кременю, кістяні шило і долото, велику кількість (понад 1,5 тис.) уламків різних глиняних посудин, багато пряслиць та інших глиняних виробів, печини (обгорілої глини), дрібних каменів і кісток домашніх та диких тварин. Печина має відбитки лози, з чого видно, що вона є рештками обмазки стін якоїсь згорілої будівлі¹⁸.

Ніяких слідів поховань у зольниках не виявлено. У зольниках Білогрудівського лісу траплялися також кам'яні зернотерки і просвердлені сокири-молоти, глиняні формочки бронзових Предметів та інші речі.

Глиняний посуд (горщики, блюда, кухлі з ручками), уламки якого у великій кількості є в зольниках, має загладжену, нерідко лощену поверхню і прикрашений орнаментом з відбитків вірьовочки, врізними насічками та наліпним валиком, інколи несуцільним, а з одним опущеним донизу кінцем. Траплялися маленькі посудинки та посудини з великою кількістю дрібних круглих дірочок (друшляки) та ін.¹⁹

У 1949 р. розкопки зольників були проведені в Синицькому лісі поблизу с. Краснопілки (в 7км від Умані). Один з таких горбів- зольників, висотою 0,6 м і діаметром 17 м, був розкопаний на значній площі. Під серединою насипу на невеликому підвищенні виявлено три невеликі вогнища, що дало дослідникам підставу розглядати зольник як залишки стародавнього житла, а утворення насипу пояснювати розвалом його стін. Культурний шар на площі розкопок містив невилику кількість уламків глиняного посуду, крем'яних, кам'яних та кістяних виробів, пряслиць та ін.

Великий, переважно так званий кухонний посуд, представлений уламками горщиків з плоским дном, прикрашених наліпним валиком. Траплялися також уламки мисок, кухлів з ручками, глибоких блюд та посудин інших форм. Особливу групу становлять уламки чорних лощених посудин, прикрашених відбитками дрібнозубчастого штампа, великих посудин з врізними трикутниками нижче плічок, що чергуються з пучками вертикальних смуг та горизонтальними лініями, зробленими зубчастим штампом²⁰. Окремі з цих типів посудин дуже близькі до посудин з лісостепових поселень та городищ Правобережжя України раннього залізного віку (доскіфськихта ранньоскіфських). Мабуть, і ті, і другі належали одному й тому ж населенню на різних етапах його історичного розвитку.

Мініатюрні посудинки, як і в зольниках Білогрудівського лісу, мали банковидну форму, циліндричну з прямою ручкою, форму конічних мисок та ін. Багато було також великих пряслиць, що, мабуть, служили грузиками ткацьких верстатів, та виробів з кременю. Найцікавішими з них є великі вкладиші для серпів із слідами значної спрацьованості. З каменю були виготовлені зернотерка, шліфована просвердлена клиновидна сокира-молот га інші предмети.

Розкопки залишків поселення біля с. Краснопілки дали аналогічні матеріали. Кісток домашніхтварин скрізь було небагато. Цей факт, поряд із значною кількістю крем'яних вкладишів для серпів та кам'яними зернотерками, свідчить про переважно землеробський характер господарства населення, яке залишило зольники та поселення білогрудівського типу²¹.

У1951 -1953 роках археологами С.С. Березанською та Г.Т.Тітенко досліджено дев'ять зольників і одне поселення біля с. Собківки, Уманського району. Розташоване воно на правому високому березі яру і займає площу 500 х 200 м. На поселенні є кілька десятків невеликих розораних підвищень, що являють собою скупчення різноманітних побутових знахідок - кусків печини з відбитками лози, каменю, уламків глиняного посуду, крем'яних відщепів та кісток тварин. Ці підвищення утворилися на місці стародавніх жител, частина стін яких була влаштована з лози, обмазаної глиною.

Найбільшу групу знахідок становили уламки глиняного ліпного посуду, лощеного і нелощеного. Лощений посуд представлений уламками глибоких блюд та черпаків. Посуд без лощіння виготовлений з глини з великою домішкою кварцевого піску. За формами це - високі банки, прикрашені по плічку гладким або розчленованим наліпним валиком з пальцьовими вдавлинами. Кінці валиків інколи не сходяться і опущені донизу. З іншіх форм траплялися горщики з дуже відігнутими вінцями і плоским дном; деякі з них мають лощену поверхню. З крем'яних виробів знайдено великі вкладиші для серпів. Кісток тварин небагато.

В околицях поселення досліджувалися також зольники, розташовані на значній відстані (500 м) від яру. Ця обставина, як і менша кількість печини в зольниках, ніж на поселенні, та значна кількість золи і перегорілих речей в них, не дозволяють, на думку дослідників, визнати їх залишками жител²².

Дослідження поселень і зольників білогрудівського типу в районі Умані дають можливість говорити про землеробсько-скотарський характер господарства населення, якому належали ці пам'ятки, і його генетичний зв'язок з племенами раннього залізного віку (доскіфськими та ранньоскіфськими) в лісостеповому Правобережжі.

На місцях поселень білогрудівської культури з металевих виробів переважають бронзові прикраси²³, зброя та знаряддя праці. Про місцеве бронзоливарне виробництво свідчать знахідки у зольниках бронзоливарних форм для відливу ножів, браслетів, кельтів (форма для відлиття експонується в Уманському краєзнавчому музеї). Лише на єдиному білогрудівському поселенні біля с. Краснопілка було знайдено шматок залізного шлаку, який вміщував вісімдесят п'ять відсотків заліза і був добутий з болотної руди після плавки у сиродутному горні. Це перший, і тому нехарактерний випадок залізноїзнахідки на білогрудівських поселеннях. Але він може бути підтвердженням тому, що племена білогрудівської культури трансформувалися у племена раннього залізного віку²⁴.

Щодо пояснення характеру зольників, то існує декілька думок.

Перші дослідники цих пам'яток, виходячи з їх подібності до курганних насипів та наявності золи і окремих обгорілих предметів, визначили їх як поховальні пам'ятки - кургани з трупоспаленням²⁵. Одні з пізніших дослідників вважають, що зольники утворилися з побутової золи на місці довгочасних поселень, зазначаючи, що окремі з таких зольників утворилися навіть на місці стародавніх жител²⁶. Інші, навпаки, продовжують заперечувати їх побутовий характер, розглядаючи їх як поховальні пам'ятки з трупоспаленням²⁷. ШовкоплясІ.Г. писав, що на основі досліджень, які були проведені на білогрудівських зольниках, а також на основі вивчення подібних зольників на ряді поселень та городищ скіфського часу, розташованих в лісостеповій зоні України, мабуть, правильним буде розглядати їх саме як побутові комплекси, тобто скупчення побутових решток, залишених людьми на місцях своіх довгочасних поселень. Тим часом не виключено, що звичай зсипання побутової золи у певних місцях був зв'язаний з певними релігійними уявленнями людей, можливо, у зв'язку з віруванням в надприродну силу вогню²⁸.

Автори "Нарисів історії...", говорячи про природу зольників, зазначають, що зберігання золи в окремих місцях відоме у різних народів і зв'язане з культом вогню і землеробськими святами²⁹.

Безумовно, інтерпритація Уманських пам'яток як поховальних споруд має сказати, що зовні білогрудівські пам'ятки дуже нагадують невисокі плоскі кургани.

Далі відомо, що для поховального ритуалу взагалі, і особливо для поховань населення Північного Причономор'я, в скіфськи часи досить характерним був обряд тризни³⁰. Тризна відбувалась і при обряді зі спаленням і при обряді з трупопокладанням. В більшості випадків обряд тризни здійснювався підчас похорон і відбувався чи поряд з могилою, чи безпосередньо над нею, але до спорудження курганного насипу. Однак, відомі випадки, коли влаштовували повторну тризну вже на насипаному пагорбі.

Цей звичай є цікавим для данного питання в тому відношенні, що з обрядом тризни завжди мали місце жертвоприношення. В жертву приносили тварин, речі домашнього вжитку, прикраси; в багаття, на якому спалювався небіжчик, кидали залишки їжі, посуд, чкий використовувався під час поховальних бенкетів.

Крім цього, обряд тризни звичайно супроваджувався запалюванням вогнищ, необхідних для спалювання небіжчика за обрядом групоспалювання і для приготування ритуальних страв і іри будь-якому обряді.

Все вищесказане і давало підставу вважати, що білогрудівські пам'ятки є поховальними спорудами. Однак, є ряд факторів, які дозволяють заперечувати подібну інтерпритацію і вважати, що білогрудівські пам'ятки не являють собою поховальних споруд.

Насамперед, звертає на себе увагу відсутність самих поховань. □ кожному випадку наявність залишків поховальноїтризни, тут же під насипом, в насипах курганів, чи де-небудь поряд знаходяться людські кістки, неперепалені, перепалені чи кальциновані, в залежності від обряду поховання.

Можна вважати встановленим, що в білогрудівських пам'ятках на Уманщині поховань ні в насипу, ні в материку немає³¹.

Найбільш природним і правдоподібним, на перший погляд, поясненням білогрудівських пам'ятокєїхтрактування, якзалишків давніх поселень. Таке пояснення зольникам дає О.І.Тєреножкін³².

Підставою для цього є, насамперед, їх інвентар, який носить характер чисто побутових уламків глиняного посуду, кісток тварин, печини, каміння, часто із слідами дії вогню і т. д.

І все ж ця гіпотеза, при всій своїй правдоподібності, не співставляється з цілим рядом особливостей в абсолютно своєрідному характері пам'яток.

Найбільш важкою для пояснення є та обставина, що ці пам'ятки поєднують в собі такі, на перший погляд, несумісні ознаки, як неприродний курганоподібний насип із чорнозему, подібний могильним насипам і наявність звичайних побутових речей, пов'язаних із житлом.

Надзвичайно ясний штучний характер цих споруд. В їх основі лежить припіднята площадка, на якій розміщені вогнища, кострища і якісь споруди у вигляді обмащених, обпалених площадок і ям, а над всім цим - чорноземний насип, який часто підстилають міцні шари попелу³³. При подібному трактуванні структура насипу залишається зовсім незрозумілою.

Ще одним моментом, який відрізняє білогрудівські пагорби від поселень, є підбір інвентаря.

Стосовно кераміки особливо виділяється співвідношення мініатюрних посудин. Під час розкопок, які проводилися працівниками Уманського краєзнавчого музею в Білогрудівському лісі, потім О.І.Тереножкіним в Синицькому лісі і, нарешті, під час розкопок в Собківці, вияснилось, що кількість мініатюрних посудин в білогрудівських пам'ятках коливається від 25 до 35 штук на насип. На самому поселенні в Собківці було знайдено всього три фрагменти таких посудин.

Тому найбільш вірогідним поясненням для цих своєрідних пам'яток є те, яке зводиться до їх інтерпритації, як культових споруд, які виникли в результаті певних релігійних уявлень. Прихильником саме такого трактування є С. Березанська, яка тривалий час досліджувала білогрудівські пам'ятки на Уманщині³⁴.

Для доведення висловленого положення необхідно використати той етнографічний матеріал, який дозволяє провести деякі аналогії.

Поява землеробства поставила людину в гостру залежність від оточуючої її природи. Ввесь хід землеробських робіт, вся їх продуктивність знаходилась в тісному зв'язку з переміщенням сонця, із зміною пір року, з дощем та засухою. Безсилля людини в боротьбі з природою приводило до необхідності так чи інакше з допомогою прохань, подарунків, жертв та обрядів привернути до себе відповідні божества. З'являються особливі місця, які використовувалися для культу - священні ліси, скелі, будуються площадки та алтарі для здійснення культів.

В усіх таких обрядах майже завжди головну роль відігравав вогонь.

Це пояснюється тим, що на вогонь в той час дивились, як на ланку що зв'язує сонце - джерело життя, тепла і світла із землею, як частиною сонця, яка так же священна, як і воно саме.

Внаслідок цього культ бога-сонця, тісно пов'язаний із землеробськими святкуваннями, переплітався із святковою обрядовістю культу вогню, а також з переживаннями тотемічних культів.

Ідея помираючого і воскресаючого бога, пов'язана із циклічним пересуванням сонця і з циклічними змінами всього живого, була властива всім землеробським народам³⁵.

Літнє сонцестояння чи день, після якого сонце починає опускатися все нижче природньо з тривогою зустрічався з тих пір, коли людина почала спостерігати рух світил. Звідси, очевидно, з метою утримати сонце, допомогти йому, виникла ціла система свят, пов'язана з літнім і зимовим сонцестоянням і співпадаючих з початком і кінцем польових робіт. Так виникло свято святого Іоанна, широко розповсюдженого по всій Європі³⁶.

Разом з тим святкування дня літнього сонцестояння відоме у мусульман і це, безумовно, вказує на те, що цей обряд не залежить від релігії і є пережитком більш давніх часів.

Ніяких свідчень відносно того яким чином проходили подібні свята в доісторичний період у нас немає. Деяку уяву про подібні обряди у скіфів дає описаний Геродотом звичай, пов'язаний з поклонінням богу війни Арею.

"Слов'янське язичництво IX - Хет., в тому вигляді, в якому воно нам відомо з писемних джерелах, зберігало ще глибокі пережитки старовини, збереглось боготворіння сил природи, рослин і тварин, поклоніння воді, вогню, землі, рослинам"³⁷.

Найбільш давні свідчення про існування у слов'ян звичаїв, пов'язаних із запаленням в певну пору року великих вогнищ, дають нам повідомлення про ті зусилля, якідокладалисьхристиянськими соборами VIII ст., щоб ліквідувати ці звичаї, як язичницькі³⁸. Для вивчення святкових обрядів язичницької пори давнього слов'янства, служать головним чином, фольклорні дані. Наприклад, в одній із колядок є певні посилання на якісь обрядові приношення:

"Уродилась коляда накануне рождества за рекою, за быстрою. В тех местах огни горят. Огни горят великие, вокруг огней скамьи стоят, скамьи стоят дубовые. На тех скамьях добры молодцы, добры молодцы, красны девицы поют песни колядушки. Посредине их старик сидит, он точит свой булатный нож, котёл кипит горячий, возле котла козёл стоит, хотят козла зарезать."³⁹

Згідно з одним середньовічним автором⁴⁰, землеробський обряд полягав в розпалюванні на полях великих вогнищ, біля яких співали і танцювали люди. В цей час діти збирали кістки і різне сміття і спалювали його на вогні.

Однак і в більш пізній час звичаї святкування дня зимового сонцестояння існували в Англії, Албанії і в південних слов'ян. Святкування полягали в тому, що селяни розпалювали великі вогнища, а потім попілом посипали свої поля, ніби-то для збільшення родючості⁴'.

Як було з'ясовано, в більшості випадків білогрудівські зольники знаходяться на підвищених місцях, на вододілах рік, часто на штучних пагорбдх. Ця обставина знаходить собі пояснення в бажанні, щоб місце, де проходив той чи інший обряд, було помітним, виділялося на загальному ландшафті. Стає зрозумілою обов'язкова присутність слідів вогню - попелу, незалежно від того, чи зустрічається він у вигляді могутніх товщ, як в пізніх зольниках Низового Подніпров'я, чи невеликих залишків, як в деяких білогрудівських зольниках. Вогонь, як символ зв'язку із сонцем, символ житгя, був обов'язковим гіри таких урочистостях. Кількість попе.лу і форма вогнищ могли залежати від різних причин: від надлишків чи нестачі топлива, від боязні пожежі і т. д.

Можливим є також пояснення основного інвентаря зольників, який складався із великої кількості кухонного посуду, необхідного при трапезі, каміння, яке використовувалось для приготування їжі, серпів, які можливо приносились в жертву богу врожаю.

Отже, Уманщина займала важливе місце в поширенні білогрудівської культури на території України. По відношенню до інтерпритаціїуманських зольників, ми висловлюємо думку проте, що вони в основному являються культовими місцями, пов'язаними з різними обрядовими діями і священною роллю вогню. Підтвердженням цього є: незаперечний факт свідомого збереження попелу - залишків вогню; наявність в зольниках культового інвентаря і своєрідних споруд також культового призначення; етнографічні джерела, які свідчать проте, що у давніх землеробських народів були широко розповсюджені весняні польові і осінні урожайні обряди, які супроводжувались запалюванням вогню.

У VIII - першій половині VII ст. до н. е. на північному сході Уманщини проживали племена, які дали нам залишки чорноліської культури.

Назва цих пам'яток походить від так званого Чорноліського городища на правому березі р. Чорноліски в 3 км від станціі'Хирівки, Знам'янського району Кіровоградської області, дослідженного у 1949 р. Воно розташоване на високому мисі між глибокими ярами і має потрійну систему укріплень із земляних валів та ровів, які, очевидно, свідчать про поступове зростання площі цього укріпленного поселення узв'язку з розростанням тієї групи людей, якій це городище належало. Достовірність такого припущення підтверджується тим, що на території найменшого з укріплень виявлено найраніші матеріали.

Висота земляних валів на городищі, як і глибина рову, тепер досягає 2 м. Ширина валу в основі досягає 12 - 15 м. Вали і рови в плані мали форму великих дуг, кінці яких упиралися в стрімкі схили ярів, що оточували мис, на якому знаходилось городище. Між першою та другою лініями укріплень є цілий ряд курганоподібних підвищень - зольників, а між другою і третьою лініями - курганний могильник⁴².

Найцікавішими були розкопки зольників, які виявилися скупченнями великої кількості золи та різних побутових речей, переважно уламків глиняного посуду. Такі зольники вперше виникають на поселеннях кінця епохи міді-бронзи. Потім, на протязі ряду століть, їх насипали на городищах і поселеннях лісостепової зони України. Зокрема, вони часто трапляються на городищах і поселеннях скіфського періоду, про які мова буде йти нижче.

Склад речових знахідок у зольниках Чорноліського городища дає підставу віднести їх, а разом з ними і саме городище та аналогічні до нього пам'ятки, до самого початку залізного віку в лісостеповій зоні Правобережжя України і датувати їх VIII та початком VII ст. до н е. Таке датування цього та інших городищ підтвержується знахідками на них двукольчастих бронзових вудил, кельтів, браслетів і спіральних пронизок VIII ст. до н. е., а також кістяних наконечників стріл, крем'яних вкладишів серпів білогрудівського типу, перших залізних знарядь (тесло) та глиняного посуду з проколами по краю, валиком на плічках та з інкрустацією білою пастою. Усі ці знахідки є характерними для самого початку залізного віку⁴³.

Укріплені поселення-городища чорноліської культури виявлені в басейні річок Тясмин та Гірський Тікич⁴⁴.

Дослідники цього періоду О.Тереножкін, Б.Рибаков, С.Березанська стверджують, що племена білогрудівської і чорноліської культур належали до праслов'янської етнічної спільності.

До початку 70-х pp. XX ст. вважалося, що на Уманщині немає поселень чорноліської культури. Але місцевим краєзнавцем Г.Ю.Храбаном було виявлено 32 чорноліських поселення⁴⁵.

Відкриття Г.Ю.Храбана мало велике значення. Про це свідчить відгук на статтю Г.Ю.Храбана "Чорноліська культура на Уманщині", надіслану автором для збірника "Археологія'' рецензента, О.І.Тереножкіна. 31 березня 1967 року він писав: "Стаття носить інформаційний характер. На Уманщині була відома велика кількість пам'яток білогрудівської культури, але жодної пам'ятки чорноліського типу. Була невідома доля місцевого білогрудівського населення, тому виникла думка про його зникнення до чорноліської пори. Відкриття Г.Ю.Храбана є важливим тим, що позитивно встановило факт місцевого розвитку білогрудівської культури і її перехід в чорноліську до початку скіфського періоду."⁴⁶

Найбільш характерним чорноліським поселенням є поселення на північний схід від Умані. На цьому поселенні залишки жител на поверхні являють собою невеликі плями близько 12 кв.м, на яких в значній кількості знайдено уламки ліпного посуду, по два-три гранітних каменя і зрідка глиняні прясла, шматки глиняної обмазки, крем'яні відщепи і вироби, кістки тварин.

Кераміка з поселення Умань типова для другого ступеня чорноліської культури. У глині або немає домішок, або є пісок чи дрібна жорства у значній кількості. Керамічний матеріал представлений уламками горщиків, мисок, черпаків, корчаг. На поселенні виявлено рештки горна та багато залізного шлаку. Із бронзових виробів знайдено уламок сплющеної пронизки з бронзової бляшки та уламок литого пластинчатого браслета. За винятком ікла (з дірочкою для підвішування) інших кістяних виробів на поселенні не знайдено.

В час існування на Уманщині чорноліської культури відбуваються значні зміни: зокрема, орне землеробство стає провідним в системі праслов'янського господарства, на зміну привозній бронзі приходить виплавка заліза із болотної і озерної руди. Відкриття заліза привело до перевороту в господарюванні, а також і у військовій справі. Підйом в епоху чорноліської культури вивів східну частину праслов'ян на найбільшу висоту, переддержавну ступінь розвитку первісно-общинного ладу.

- Історія Уманщини - 3.4. Скіфо-сарматська доба в історїїУманщини

На початок І тис. до н. е. з переходом до виробництва заліза епоха міді-бронзи завершилася і поширення нового металу сприяло дальшому прогресу тогочасного суспільства. Але у ІХ-\/ІІ ст. до н. е. своєю активністю з-поміж інших племен виділяються степовики, які вміли не тільки обробляти залізо, а й виготовляти міцну залізну зброю. У них набуло розквіту кочове скотарство. На зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали у попередню епоху, прийшли численні кочові племена.

Скіфо-сарматський період охоплює все І тис. до н. е. і перші століття нашої ери, коли культурно-історичний процес на півдні України визначали іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів¹. У цей час степова Україна, а також і Уманщина, стала західним крилом своєрідного світу іраномовних скотарів-номадів, що охоплював євразійський степ від Дунаю на заході до Алтаю на сході.

Скіфо-сарматська доба розпочалася з появою в українських степах войовничих кіммерійців. Провідне місце у господарстві "людей кіммерійських" займало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів і давало значну частину продуктів харчування. Кіммерійці мали укріплені городища, вони ховали небіжчиків і мали некрополі; у них були складні ритуальні обряди. З тих часів збереглися кам'яні стели - статуї із зображенням людей. Про такі статуї, знайдені на Уманщині, згадує Н. Полонська-Василенко².

1915 року жителі села Дмитрушки біля Умані у Білогрудівському лісі викопали чотйри кам'яні плити, які лежали одна коло одної. Дві більших потрапили в Уманський краєзнавчий музей³. Одна з них під час війни в 1944 році була вивезена за кордон, а після повернення залишилась в Київському історичному музеї. Це плита з жовтого пісковика з чітким зображенням людської постаті.

Друга стела з Білогрудівського лісу - унікальна археологічна пам'ятка і один з найдавніших творів монументального мистецтва (Уманський краєзнавчий музей, фондовий № 781), її описує О.П.Діденко. Це масивна плита сірого гнейса з прошарками магматиту коралового відтінку, що значно вицвів від часу. Такий камінь є подостатком на численних відшаруваннях по берегах Уманки, Кам'янки, Ятрані. Скульптура зображає, очевидно, чоловічу постать в довгому одязі типу плаща, з червоною облямівкою, застібнутому на лівому плечі⁴.

Значний вплив на формування населення Уманщини мали передскіфський та скіфський періоди. В цей час відбуваються значні зміни в розселенні племен.

Скіфи прикочували на південь України з далекої Азії за кілька століть до початку нової ери. Вони були сильними і войовничими, мали високу матеріальну культуру.

Для суспільного життя скіфів характерними були риси військової демократії, коли війна і організація до війни були регулярними функціями народного життя. Скіфи були войовничими племенами, їх озброєння складалося з луків, стріл, списів і мечів. Скіфи часто здійснювали спустошливі набіги на сусідні племена, але в V-IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників поступово починає переходити до осілості, внаслідок чого з'являються окремі городища. Скіфська спільнота являла собою багатий світ, у якому народи постійно зазнавали взаємовпливів, а воєнні успіхи скіфів значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Скіфи підкорили тих землеробів, які осіло жили в наших краях раніше, тому і їх згодом стали називати скіфами. Однак ще Геродот (5 ст. до н. е.) відрізняв справжніх скіфів-кочівників від скіфів- орачів. Це й справді були зовсім різні люди. Кочівники не мали жител, жили в кибитках на возах, землеробством не займались, а скіфи-орачі не кочували, жили в будинках, вирощували зерно. Мова сжіфів прийшлих іранського походження, а скіфів-орачів інша. Ті племена, яких Геродот називав скіфами-орачами, самі себе називали околотами.

При дослідженні історії Уманщини особливе значення має нитання про етнічну приналежність скіфів-орачів, які населяли лісостеп між Дніпром і Дністром. Знахідки скіфської доби, знайдені археологами в степовій Україні, свідчать про те, що між скіфами- кочівниками і скіфами-орачами існували великі відмінності. Ймовірно, вони мали різне походження⁵.

Автори "Нарисів стародавньої Історії Української PCP" підстоюють ідею, що лісові правобережні племена були корінними •кителями, первісним населенням, тобто автохтонами, що жили на цих землях з білогрудівської пори бронзового віку і місцеве населення не було спорідненим ні з кіммерійцями, ні з скіфами⁶.

Аналогічну думку відстоює Б.Рибаков, який вважає, що скіфи- орачі, скіфи-землероби не могли бути справжніми скіфами⁷.

До речі, чимало археологічнихзнахідок, знайдених на сусідньому і Уманщиною Середньому Подніпров'ї, підтверджують значну різницю між культурами справжніх степових скіфів і населенням, що жило на цих землях, насамперед тим, що воно мало своє • лмобутнє нескіфське землеробське господарство⁸.

Про етнічну відмінність цих двох груп племен території України в скіфський період писали дослідники і в 50-ті роки⁹.

Першодослідником історії скіфів є Геродот. Згідно з своїми географічними уявленнями Геродот дає картину загального розміщення племен у самій Скіфії і за її межами. За Геродотом, у Скіфії жили кочові племена - царські скіфи і скіфи-кочівники та землеробські племена - калліпіди, алазони, скіфи-землероби та скіфи-орачі.

Найближчими сусідами Ольвії, яка вважалася найбільш серединним з приморських пунктів Скіфії, були калліпіди ("прекраснокінні"), інакше - елліни-скіфи. На північ від калліпідів по Бугу до місця найбільшого зближення його з Дністром жили алазони, вище селилися скіфи-орачі. Ще далі на північ, уже за межами Скіфії, знаходилась земля неврів. Перелічивши ці племена, Геродот відзначає, що всі вони живуть над Гіпанісом (Бугом) на захід від Борисфену (Дніпра)¹⁰.

Місце найближчого зближення Бугу і Дніпра, що служило границею між алазонами і скіфами-орачами, було добре знайоме жителям Ольвії, оскільки воно знаходилося тільки в чотирьох днях путі від цього міста. Тут в Буг із сходу впадало гірке джерело, яке називалося по-скіфські Ексамгіей, що по-грецькому означало "священні шляхи". Це джерело прийнято ототожнювати з лівобережними притоками Бугу Мертвоводом або Синюхою". Ряд істориків на сучасній карті його ототожнюють лише із річкою Синюхою¹², а це територія історичної Уманщини. Місцевість по Ексампею була священною і мала одноіменну назву. В Ексампеї знаходилася величезна мідна посудина у вигляді казана, відлитого нібито за наказом скіфського царя Аріанта з наконечників стріл, зібраних по одному від кожного скіфа, щоб установити їх чисельність¹³. Священні Шляхи вели від авхатів, здається від Торговиці до Ольвії. Ними авхати та інші сколоти відправляли в Грецію пшеницю, а одержували за неї олію, вина, прикраси. Оскільки царство авхатів зв'язувалось з Ольвією Священними Шляхами, то принаймні якась частина старогрецької культури проникла і в те царство, зокрема, на землі історичної Уманщини, зазначає Г.Бевз¹⁴.

Уточнюючи положення Ексампею, Геродот пише, що ця місцевість знаходилась між Бугом і Дніпром і, в свою чергу, вважалась пограничною між алазонами та скіфами-орачами¹⁵.

Більш-менш точні свідчення Геродота дозволили дослідникам установити, що рубіж між землями алазонів і скіфів-орачів проходив приблизно по лінії сучасних Рибниця - Первомайськ (можливо, трохи вище, по південній границі Лісостепу)¹⁶. Сукупність свідчень не лишає сумніву в тому, що скіфи-орачі жили не тільки безпосередньо по Бугу, як це можна було б думати за першою вказівкою Геродота, а й на захід від Бугу, приблизно до Дністра, і на схід аж до Дніпра, а значить і на території Уманщини.

Ось що ще писав Геродот. "Як розповідають скіфи, їхній народ наймолодший з усіх. Це було так. У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася людина на ймення Таргітай. Вони кажуть, що його родичами були Зевс і дочка Борисфена. На мою думку, це неправда, але так говорять. З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая і наймолодшого Коляксая... Від Ліпоксая походить скіфське плем'я авхати, від середульшого Арпоксая катіари і траспії, а від наймолодшого царя походять ті, що називають себе паралатами. Всі вони називаються околотами від імені (їхнього) царя, а скіфами нарекли їх греки... Від тієї події, від першого царя Таргітая до походу Дарія проти них минуло не більше тисячі літ"¹⁷.

Зрозуміло, що початок цієї розповіді - міф, йому й Геродот не вірив. А назви племен - сколоти, авхати, катіари, траспії, паралати напевно існували. Назву останніх іраністи виправили на парадати. Б. О. Рибаков вважає, що названі племена жили в лісостеповій смузі України на захід від Дніпра: ближче до Дніпра - парадати, потім авхати, катіари і траспії. Якщо це справді так, то на землях історичноїУманщини ще задовго до початку нашоїери жили авхати і парадати, тут був центр лісостепових слов'янських племен. Б.Рибаков писав: "Історичне ядро східного слав'янства протягом півтори тисячі років аж до Київської Русі визначається такими орієнтирами, як річка Рось, Переяславцем Руським, Києвом на півночі і р.Тясмином на півдні. Це був найквітучіший центр лісостепових слов'янських племен, з історіїякого і треба починати неперервну історію Русі"¹⁸.

Пам'ятки скіфів-орачів на Уманщині виявлені в Умані, Городецькому, Кочержинцях, Берестівці та ще більш як у 20 населених пунктах¹⁹. Це були землеробсько-скотарські племена. Вони вирощували пшениці, просо, жито, коноплі та інші зернові, а і акож городні культури. Продукцію сільського господарства скіфи- зємлероби вирощували не тільки для себе, а й на обмін. Чимале значення у них мало скотарство. Вони знали ремесла: гончарне, ковальське, ливарне та інші. Серед археологічних пам'яток скіфів багато залізних речей.

В скіфських курганах, розкопаних біля станції Умань, виявлені поховання, пам'ятки яких схожі з пам'ятками скіфів-кочівників²⁰. Це можна пояснити тим, що скіфи-землероби, будучи мирними племенами, вимінювали у скіфів-кочівників потрібне для самооборони скіфське озброєння. Можливо, що частина поховань скіфів-кочівників могла залишитися на Уманщині, тому що скіфи- кочівники бували із землеробськими племенами в спілці і на їхній території могли рятуватися від своїх ворогів. Скіфи-кочівники "успішно застосовували тактику заманювання ворога вглиб своєї території. Підтримку скіфам у цій війні подавали деякі землеробські племена лісостепової смуги"²¹. Висловлену думку підтверджують знахідки біля Умані курганів скіфського часу²².

В експозиції Уманського краєзнавчого музею представлені знахідки з курганного могильника, виявленого біля залізничної станціїУмань, а також з кургану біля с. Долинка, в якому знайдено парне поховання - це чоловічий та жіночий скелети, а також скелет коня. На жіночому скелеті збереглося багато золотих прикрас, крім того, знайдено чимало побутових предметів: зброя, прикраси, наконечники списів і стріл, мідний казанок, родові знаки - амулети, грецькі монети.

Скіфська держава ще існувала, а в II ст. до н.е. на найбільшій частині її території з'являються нові кочові племена - сармати.

Уманський краєзнавчий музей експонує сарматські мечі, які за аналогією можна датувати II ст. до н. е. та інші предмети цієї доби, зокрема, фібулу-застібку із міді з синьою і жовтою емаллю. Вона була виготовлена у Галлії та пройшла довгий шлях, аж поки потрапила на Уманщину²³.

На території Уманщини знайдено сарматське поховання біля с.Нагірна (Жашківський район). У похованні знаходився кістяк жінки, бронзове дзеркало, бронзовий і глиняний кубки, наконечник дротика²⁴. Ці знахідки свідчать про виняткове становище жінки у сарматському суспільстві. Знахідки сарматського періоду також виявлені поблизу села Колодисте, Тальнівського району²⁵. До сарматського часу відноситься і згадувана в літературі Майданівка, Звенигородського району²⁶.

В Черкаському краєзнавчому музеї експонується колекція сарматського часу із сарматського жіночого поховання знайденого поблизу с. Баштечки Жашківського району, яке було розкопане в 1979 році Середньодніпровською експедицією ІА АН УРСР під керівництвом І.І.Артеменка. Це - курильниця ліпна з розширеним доверху тулубом і п'ятьма кільцевими горизонтальними валиками, курильниця невеликих розмірів бочкоподібної форми, яка вставлялася всередину попередньої; сіроглиняний одноручний гончарний глечик, червонолакова тонкостінна чаша напівсферичноїформи на кільцевому піддоні, мілка червонолакова тарілочка з вертикальним бортиком, дисковидне дзеркало з плоскою основою; пронизки із рожевого коралу та ін²⁷. Особливу увагу привертає бронзовий кубок із злегка випуклим тулубом на кільцевому піддоні. Зовні по вінцях прикрашений орнаментом із спарених вертикальних насічок, нанесених по всій окружності верхнього краю, нижче поясок із розімкнутих вгору напівовалів. Значна частина тулуба поїдена корозією, форма повністю відновлена в результаті реставрації. На території Східної Європи подібний кубок зустрічається вперше²⁸.

Сарматський час характерний послабленням торгових зв'язків з грецькими містами-колоніями, а також певним занепадом всього господарського життя. Населення в цей час, за дослідженням М.В'язмітіної, значно скоротилося²⁹. Хоча через певний час знову спостерігається активізація економічних відносин.

Отже, історичні дослідження підтверджують значний розвиток населення Уманщини в скіфо-сарматський період. Причому в цей час спостерігається значне виділення мешканців цієї землі за своїм господарським становищем з поміж інших земель. Саме про населення цього регіону з'являються перші письмові згадки, як про скіфів-орачів.

Дата добавления: 2015-05-23