Неолібералізм: витоки,методологія ,основні школи

Одночасно з кейнсіанством формується неолібералізм (з лат. ИЬвтаНз - вільний), методологічною основою якого стають ідеї традиційного лібералізму, нової історичної школи та неокласики. Неоліберали оцінювали процеси господарчого розвитку з макроекономічних позицій. В методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм вважається, як поширений в західних концепціях теоретичний метод, але не використовується ними як самостійний інструмент дослідження. На відміну від авторів неокласичних теорій зростання, які досліджували кількісні аспекти капіталістичного відтворення, неоліберали розглядали, насамперед, якісні, інституціональні проблеми. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для знищення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. З традиційним лібералізмом неолібералізм поєднує, насамперед, ідея індивідуальної свободи та вільної конкуренції. Сучасний неолібералізм визначає функціями держави коригування ринкового ладу та забезпечення соціальної стабільності суспільства.

Провідні центри неолібералізму були сформовані у Великобританії - лондонська школа неолібералізму (Л.Робінс), Австрії - віденська або неоавстрійська (Л.Мізес, Ф.Хайєк, М.Ротбард), Франції - паризька школа (Ж.Рюєф, М.Алле), Німеччині (В.Ойкен, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард), США - чикагзька (монетарна) школа (Ф.Найт, М.Фрідмен), Італії (Д.Ейнауді).

Засновник теорій неоавстрійської школи Л. фон Мізес (18811973 рр) досліджує організацію економічних систем, поєднує критику соціалізму з обґрунтуванням свободи приватного підприємництва.

Продовження ідей лібералізму стає вчення Ф.Хайєка (18991992 рр.) про спонтанний ринковий порядок, який є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей індивідуумів. Ринок є інформаційним механізмом, який забезпечує отримання систематичного знання про економіку, як умови ефективної господарчої діяльності. Як пояснює Ф.Хайєк, спонтанний та еволюційний характер ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в економіку може зруйнувати механізм ринку і паралізувати господарську систему загалом. У програмній праці "Шлях до рабства", 1944 р., вчений визначає будь-яку форму державного втручання в економіку тоталітаризмом.

Після другої світової війни неолібералізм було оголошено офіційною доктриною Західної Німеччина (ФРН). В.Ойкен та його однодумці Ф.Бьом, Х.Гроссман-Дерт, Ф.Лутц, Ф.Майєр у Фрай-бурзькому університеті видають щорічник "Ордо" (з лат. ордо - лад), який відіграв роль теоретичної трибуни та надав назву західнонімецькому неолібералізму - ордолібералізм. За визначенням В.Ойкена (1891-1950 рр.), економічний лад є сукупністю господарчих форм, в яких відбувається щоденний господарчий процес. Вчений виділив два основних типи економічного ладу (ідеального господарства): центрально-кероване та вільне ринкове господарство, останнє є основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки та становлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил.

Німецькі неоліберали формулюють засади "теорії соціального ринкового господарства", як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціально спрямованим втручанням сильної держави. За твердженням неолібералів, "соціальне ринкове господарство", або так званий "третій шлях", - це синтез вільного і соціально-обов'язкового суспільних устроїв. Державі відводиться роль "арбітра", який не бере участі у грі, запобігає "катастрофі", проявами якої є безробіття, економічні кризи, революції. Складовими соціального ринкового господарства, згідно з А.Мюллер-Армаком ("Управління економікою і ринкове господарство", 1947 р.), є конкурентна ринкова економіка та держава, що за допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Високі темпи економічного розвитку Німеччини 50-х. рр. ХХ ст. були оголошені "економічним дивом", а його творцями - німецькі неолібе-рали на чолі з впливовим політиком Л.Ерхардом (1897-1977рр.). Надалі доктрина "соціального ринкового господарства" модифікується у теорію "сформованого суспільства", основою якого є "загальний добробут".

Неолібералізм зберіг свою роль у сучасній економічній думці Німеччини. Переважна частина громадян вважає, що соціальному ринковому господарству немає альтернативи ні в сучасному, ні в майбутньому. Але наголос зроблено більше на ринковому, ніж на соціальному характері економіки країни.

У 70-х рр. XX ст. на хвилі критики кейнсіанської концепції державного регулювання, обумовленої кризовими явищами в економіці країн Заходу, формується неоконсерватизм як загальна світоглядна платформа сучасної неокласики. Найбільш впливовими школами даного напряму є монетаризм, економічна теорія пропозиції та школа раціональних очікувань (нова класична теорія).

Засновник чикагзькоїшколи монетаризму М.Фрідмен (1912 р.н.) на основі дослідження кризових явищ в економіці США ("Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960", у співавторстві з А.Шварц, 1963 р.), робить висновок, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю. Проблема інфляції стає для монетаристів вихідним пунктом критичного перегляду кейнсіанської доктрини. М.Фрідмен виступає з різкою критикою політики дефіцитного бюджетного фінансування, визначаючи ії постійним фактором інфляції. Грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. М.Фрідмен пропонує "грошове правило": стабільний приріст кількості грошей щорічно, який збігається із щорічним темпом зростання реального ВНП в довготривалій перспективі, і визначає цей показник - 4-5% на рік. Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон'юнктуру.

М.Фрідмен наголошує на вирішальному значенні свободи у ринковій економіці. Спроба за допомогою державного регулювання, у тому числі за допомогою інфляції, зменшити рівень безробіття, на думку М.Фрідмена, тільки посилює економічну нестабільність. Пропонуючи максимальне скорочення бюджетних асигнувань на соціальну сферу, на підтримку державного сектора господарства, неоконсерватори впливали на економічну політику правих, консервативних урядів - у Чилі, за правління диктатора А.Піночета, "тет-чиризму" у Великобританії, "рейганоміки" у США.

Школа раціональних очікувань (Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Вол-лес, Е.Прескотт, Р.Барроу) виникла на основі застосування принципів мікроекономічного аналізу до сфери макроекономіки. "Раціональна" поведінка учасників економічної діяльності, на основі ефективного використання усієї наявної інформації про економіку, здатна передбачати і нейтралізувати економічну політику уряду.

Теоретики економіки пропозиції (supply-side economics) А.Лаф-фер, М.Фелдстайн, Р.Мандель, М.Боскін, Р.Ріган обґрунтовують необхідність довгострокового державного впливу на пропозицію, стимулювання приватної ініціативи та підприємництва. Руйнуючими механізм ринку силами було визначено кейнсіанське антици-клічне регулювання, бюджетний перерозподіл доходів. Заходи реалізації державної політики у межах теорії економіки пропонування були спрямовані на скорочення податків з метою стимулювання інвестицій, приватизацію державних підприємств, розмежування бюджетної та грошової політики, скорочення соціальних програм. Рекомендації та висновки теорії пропонування отримали практичне втілення в економіці США 80-х рр. ХХ ст.

Дата добавления: 2015-05-23