Інституціоналізм:загальна характеристика основних етапів розвотку

Інституціоналізм (з лат. institutio - спосіб дій та близького до нього - "інститут" зовнішнє втілення інституцій, закріплення їх у вигляді правових, соціальних норм) виник на початку ХХ ст. в США як альтернатива неокласичному напряму. Як і інші економісти реформістського напряму, інституціоналісти пов'язували з державним регулюванням економіки надії на створення стабільної та ефективної системи, в якій поєднуються приватні та суспільні інтереси, наголошували на необхідності суспільного контролю над бізнесом. Ідейно-теоретичними витоками інституціоналізму стала філософія американського прагматизму Дж.Дьюї, ліберальна політекономія Дж.С.Мілля, німецька історична школа та соціальний дарвінізм. Методологія інституціоналізму основувалася на принципах історизму та еволюціонізму, використання емпірико-статистичних методів обумовило практичну спрямованість інституціоналізму. Інституціоналізм розширює межі економічної теорії, звертається до галузі права, політології, соціології, психології тощо.

Період 20-30-х рр. ХХ ст. отримав назву американської або старої школи інституціоналізму. Досліджувалися питання, пов'язані із процесами монополізації економіки, конфлікти інтересів у сфері економіки. Американська школа розвивається за трьома напрямами: соціально-психологічний інституціоналізм Т.Веблена (18571929 рр.); соціально-правовий Дж.Коммонса (1862-1945рр.); емпіричний (кон'юнктурно-статистичний) В.Мітчелла (1874-1948 рр.).

Засновник соціально-психологічного інституціоналізму Т.Веб-лен ("Теорія бездіяльного класу", 1899 р.) вивчає економічні явища як традиції, які, з'явившись, набувають інерції та авторитету. Поведінка людей, спонукальні мотиви, закріпившись у вигляді інститутів, визначають надалі економічні відносини і соціально-економічний розвиток суспільства. Економічні явища Т.Веблен виводить із суспільної психології, пропонує відмовитися від класичної концепції "homo economicus" на користь "homo sociologiicus" (людини соціологічної). Розвиток техніки вчений вважає визначальним, детермінуючим увесь соціально-економічний розвиток. Т.Веблен виступає за реформування капіталізму, який у нього зводиться до "революції інженерії", встановлення влади технократії, інтереси якої збігаються з інтересами суспільства. Дж.Коммонс розробляє правові аспекти раннього інституціоналізму. Згідно з концепцією Дж.Коммонса внутрішні суперечності капіталізму можуть бути усунені шляхом інституціоналізації - утвердженням державою юридичних норм. Лідер емпірико-прогностичної течії В.Мітчелл досліджує циклічні коливання, обґрунтовує концепцію "безкризового циклу". Засобом пом'якшення циклічних коливань і досягнення сприятливої економічної кон'юнктури було визначено державне планування.

У другій половині ХХ ст. в умовах "глобальної промислової революції" інституціоналізм відновлюється у вигляді теорій, які відображають трансформацію економічних і соціальних структур. Ви никає соціально-інституціональний напрям. У центрі дослідження - промислові корпорації, менеджмент, розвиток людини і суспільства. Методологія соціально-інституціонального напряму враховувала і еволюцію інститутів, яка змінює умови господарчого життя, і вплив економіки на інститути. Серед нових концепцій найбільш суттєвими були теорії системної трансформації капіталізму - теорії народного капіталізму, демократизації власності, революції менеджерів (А.Берлі, Г.Мінз, Дж.М.Кларк, П.Друкер);

технократичні теорії (Дж. Гелбрейт); інституціонально-соціологіч-ні дослідження (Ф.Перру, Р.Арон); футурологічні теорії (Г.Кан, А.Тоффлер). Розробка проблем інноваційної економіки П.Друкером отримала обґрунтування у сучасних теоріях "підприємницької економіки", "суспільства найманих власників", "суспільства знання", "інформаційного суспільства".

В останні десятиріччя у межах неокласичної теорії виникає новітня течія світової економічної думки - неоінституціоналізм. Предметом вивчення стає інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні і юридичні правила, в межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну. Насамперед, учені прагнули з'ясувати внутрішню суть таких важливих суб'єктів ринку, як фірма, домогосподарство (сім'я), держава. Неоінституці-оналісти застосують методи економічного аналізу для дослідження як ринкових, так і неринкових явищ. Поширення порівняльного аналізу граничних витрат та переваг до проблем, які є предметом аналізу інших суспільних дисциплін отримало назву "економічного імперіалізму" (Г.Беккер). Вже наприкінці минулого століття нео-інституціоналізм отримав загальне визнання та увійшов у якості складової частини в основне ядро (мейнстрім) економічної теорії Заходу.

Основними теоріями школи є: транзакційна теорія (Р.Коуз, О.Вільямсон); теорія прав власності (Р.Коуз, А.Алчіан, Г.Демсетц, Р.Познер); теорія суспільного вибору (Дж.Б'юкенен, Г.Таллок, М.Олсон); нова економічна історія (Д.Норт, Р.Фогель).

Транзакційна теорія має фундаментальне значення у неоінсти-туціоналізмі. Р.Коуз вводить в економічну теорію принципово нову категорію - новий клас витрат, які отримали назву транзакційних або "витрат використання ринкового механізму". У програмній статті "Природа фірми", 1937 р., вчений відповідає на запитання: чому існує фірма, якщо існує ринок? Згідно з Р.Коузом фірма існує для того, щоб економити на витратах, пов'язаних із укладанням ринкових угод. Зв'язок між правами власності та транзакційними витратами був сформульований Р.Коузом у статті "Проблема соціальних витрат", 1960 р., та отримав назву "теореми Коуза".

В ост. трет. ХХ ст. послідовники Р.Коуза американські економісти А.Алчіан, Г.Демсетц, Ч.Меклінг, інші дослідники теорії прав власності публікують праці, присвячені структурі фірми, де обґрунтовують так званий "контрактний підхід": фірма досліджується як система міжособистих контрактів, укладання яких не потребує транзакційних витрат. Такий підхід до дослідження фірми дозволив проаналізувати права власності, їх поєднання та пов'язані з цим різноманітні форми фірми - від приватної, до акціонерної та державної.

Теорію суспільного вибору також називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм прийняття макроекономічних рішень. Автор теорії Дж.Б'юкенен аналізує взаємовідносини всередині державного апарату; застосовує критерії корисності оцінки до державної влади. Держава, згідно з Дж.Б'юкененом, є особливим ринком, який включає виборців, депутатів та чиновників. Сфера політичної діяльності є сферою обміну голосів та політичних обіцянок. Державні чиновники, насамперед, прагнуть до максимізації власного добробуту, а не добробуту суспільства. Дж.Б'юкенен надає наукову інтерпретацію багатьом, не дослідженим раніше явищам: "пошуку політичної ренти, економіки бюрократії, проваллям держави (уряду).

Нова економічна історія виникла внаслідок використання теорії транзакційних витрат та теорії прав власності для аналізу змін, що відбувалися в економіці різних країн у тривалому історичному періоді. Д.Норт та Р.Фогель широко застосовують економіко-статистичне моделювання та гіпотетичні побудови за допомогою ЕОМ для дослідження альтернативного історико-економічного розвитку. Наприклад, досліджували варіанти, за якими у США др. пол. ХІХ ст. або не було громадянської війни, або не було скасоване рабство, або не було масштабного будівництва залізниць. Згідно з отриманим висновком, рабовласницька економіка була більш ефективною, ніж вважали раніше, а будівництво залізниць відіграло важливу, але не вирішальну роль в економічному розвитку країни.

Оцінкою найвищих досягнень учених у галузі теорії та практики економіки, відповідно і історії сучасної економічної думки, є присудження Нобелівських премій. Нобелівськими преміями економісти нагороджуються з 1969 р., за цей час лауреатами стали 61 дослідник (станом на кін. 2007 р.). Історія присудження Нобелівських премій з економіки свідчить, що центром розробки теоретико-економічних інновацій є США, 41 нобеліант має американське громадянство. Інші країни представлені громадянами Великобританії, Норвегії,

Швеції, Ізраїлю, Нідерландів, Австрії, Росії, Франції та Індії. Насамперед, важливим фактором домінування США була інтелектуальна еміграція. У 20-х рр. XX ст. у США у пошуках кращих умов життя та праці переїжджають С.Кузнець (народився у Білорусії, навчався у Xарківському університеті) та В.Леонтьев (Росія); перед Другою світовою війною, рятуючись від загрози нацизму, італієць Ф.Модільяні, голландець Т.Купманс, мешканець Франції Д.Канеман. Українське коріння мав М.Фрідмен (нар. у США) - батьки емігрували із Західної України. В останні десятиріччя серед лауреатів переважають "природні" громадяни США, що обумовлено підвищеною увагою до економічної освіти та науки з боку держави та суспільства.

Істотним фактором є і належність лауреатів до провідних напрямів економічної теорії Заходу, але, по-перше, практика присудження премій відображає еволюцію економічної теорії із певним запізненням, а по-друге, опосередковано, через рішення Нобелівського комітету. У перші роки серед нобеліантів переважали сучасні кейнсіанці П.Самуельсон (премія 1970 р.), ДжЖкс (1972 р.), так як і у період 1980-1985 рр. (період антикейнсіанства в економічній літературі та в економічній політиці Заходу), - Л.Клейн, Дж.Тобін Р.Стоун, Ф.Модільяні - представники неокласичного синтезу.

Початок "неоліберального наступу" було відзначено премією лідеру неоавстрійців Файєку (1974 р.). Надалі визнанням сучасної неокласики було присудження премій у сфері макротеорії: монетаристам М.Фрідмену (1976 р.), Р.Манделлу (1999 р.), Е.Фелпсу (2006 р.) та представникам школи раціональних очікувань Р.Лукасу (1985 р.), Ф.Кідланду та Е.Прескотту (2004р.); у сфері мікротеорії: авторам теорії добробуту та загальної ринкової рівноваги - К.Ерроу (1972 р.), Ж.Дебре (1983 р.), М.Алле (1988 р.) та теорії зростання - Дж.Міду (1977 р.), Р.Солоу (1987 р.).

Кінець XX ст. позначений посиленням інтересу всесвітнього наукового співтовариства до неоінституціоналізму: у 1986 р. премія присуджується розробнику теорії суспільного вибору Дж.Б'юкенену, у 1991-1993 рр. - Р.Коузу, Г.Беккеру, Д.Норту та Р.Фогелю. Необхідно враховувати, що творча спадщина більшості економістів-теоретиків не може однозначно бути віднесена до єдиного напряму. Так, Т.Мюрдаль (1974 р.) починав як провідний теоретик Стокгольмської школи - предтечі кейнсіанства, а надалі еволюціонував у бік інституціоналізму. Характерною тенденцією є присудження премій економетристам (економістам-математикам), починаючи з першої - Я.Тінбергу, Р.Фрішу та завершуючи останніми - Р.Ауманну та Т.Шеллінгу (2005 р.); Л. Гурвічу, Е. Маскіну, Р.Майєрсону (2007 р.).

Дата добавления: 2015-05-23