Українізація та коренізація в Україні

НЕП в Україні.

Кризова ситуація в Україні 1921 р. змусила партійно-радянське керівництво перегляти економічну політику щодо селянства. Так, в лютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про заміну продрозверстки продподатком, а Х з’їзд РКП(б) затвердив цей курс.

Крім запровадження продподатку НЕП передбачав: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; децентралізацію дрібних та середніх підприємств; дозвіл приватної торгівлі та дрібного підприємства; введення стабільної валюти; госпрозрахунок на підприємствах; дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва; розвиток кооперації та оренди; реорганізацію апарату державного управління.

Непівська модель організації суспільства базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. Її складовими частинами були в політико-ідеологічній сфері – жорсткий однопартійний режим; в економіці – адміністративно-ринкова система господарювання.

Реалізація НЕПу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними не відразу, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методом продрозкладки. З переходом до НЕПу почалась відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва. НЕП зумовив суттєві зміни і в промисловості: контролюючи важку промиловість, держава передала в оренду кооперативам, приватним особам дрібні підприємства, а замість над централізованих управлінь було запроваджено трести (всього було створено 21 республіканський і 54 губернські трести).

Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 р., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%.

Проте незважаючи на цілком позитивні зрушення, НЕП наприкінці 1920-х років було згорнуто.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20 - 30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної “культурно-національної автономії” – реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовиків очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України – ”українізації”) стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонський.

За порівняно корокий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х рр. питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ - до 65%.

Впроваджуючи політику коренізації, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полі національним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав культурно-національної автономії. Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

Дата добавления: 2015-05-23