Зовнішньопоілтична діяльність директорії УНР

Зовнішньопоілтична діяльність УСРР

30 грудня 1922 року УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, а фактично була анексована, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала доти. У жовтні 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи були передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 року постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР» до України було приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік, передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням близько 479 тис. чол.[11]. Водночас Кубань, яка була заселена переважно українцями, не увійшла до УРСР та була поступово зрусифікована.

Директорія після приходу до влади зіштовхнулася з великими труднощами. Україна перебувала в оточенні з усіх боків.

На заході стояли краще озброєні польські війська, котрі не приховували своєї агресивності й претензій на українські етнічні землі. Повалення Гетьманату активізувало просування окупаційних більшовицьких армій в Україну. На південному сході дислокувалися сили Добровольчої армії генерала Л. Де- нікіна, котрі виступали під гаслом єдиної неподільної Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна Україна (так званий Південь Росії) — Одеса, Миколаїв, Херсон, які відійшли до сфери впливу Франції, були окуповані французькими військами вже восени 1918 р. Розпад Австро-Угорської імперії, натомість, призвів до створення на уламках двоєдиної "клаптикової монархії Габсбургів" низки державно-політичних утворень, як-от, Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), Карпатська Україна, Буковинська Україна. Всі вони задекларували своє бажання об'єднатися з УНР в єдину державу. І якщо для Директорії УНР це давало певні сподівання на зміцнення власних позицій, з одного боку, то значні території, нехай навіть етнічно українські, стали предметом зацікавлення не лише для країн Антанти, насамперед, сусідньої новопосталої Польщі, а також Угорщини та Чехії, з іншого. Так перед керівництвом Директорії, у котрого не було одностайності у питаннях зовнішньої політики, виникло доволі непросте завдання не лише забезпечити об'єднання всіх етнографічних земель, а й відсто- яння такого кроку на міжнародній арені.

Ускладнювало становище Директорії й те, що злука між УНР і ЗУНР ставила Директорію УНР перед фактом вступу у військовий конфлікт із Польщею, котра не лише заявляла територіальні претензії на українські етнічні землі, насамперед, у Східній Галичині, а й активно провадила там військові дії. Це перетворило "східногалицьку проблему" на одне з ключових питань, яким змушена була займатися Паризька мирна конференція, що розпочала свою роботу в січні 1919 р.

Незважаючи на це, 22 січня 1919 р. в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну Область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. Після злуки обидві держави провадили доволі самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон. Україна стала "робочим матеріалом" для здійснення планів урядових кіл Антанти, з тією лише різницею, що якщо 1917 р. найбільшою проблемою була антинімецька боротьба, то наприкінці 1918 р. — антибільшовицька. Працюючи у своїй зоні впливу, Франція не виступала окремо, а лише як член союзу. У діях Антанти простежується продовження політики, яку нав'язали російські політичні чинники (зокрема, кадети) і британське військове міністерство, спрямованої на широкомасштабну підтримку акцій Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Дата добавления: 2015-05-23