Зовнішньополітична діяльність Української Держави П. Скоропадського

З 3 по 20 травня 1918 р. міністром закордонних справ призначають соратника гетьмана, члена Української народної громади Миколу Василенка. Нетривалий термін перебування на посаді міністра, як це не парадоксально, не завадив Василенкові закласти основи стратегії розвитку зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави за весь час правління гетьмана. На перший погляд видається доволі дивною німецька орієнтація уряду гетьмана, оскільки він не міг не розуміти слабкості німецької позиції та й, врешті, передбачити результат Першої світової війни для держав австро-німець- кого блоку. Водночас М. Василенко керувався у цьому питанні думкою про те, що Українська Держава, вийшовши з війни, зважаючи на непевне становище Німеччини, не потрапить під її протекторат, і цим, як це не парадоксально, зможе зберегти незалежність Української Держави. На користь такого твердження свідчить весь подальший перебіг зовнішньополітичної діяльності українського уряду.

На час керівництва М. Василенка припадає активний розвиток зовнішньополітичної служби держави. Уряд опікувався підготовкою національних дипломатичних кадрів. З весни 1918 р. почали діяти 10-тижневі курси консульських працівників з осіб із вищою юридичною та економічною освітою. Довкола Української Держави виникало досить непросте становище, котре вимагало рішучих дій. Одразу було зроблено декілька кроків із налагодження відносин із нейтральними державами, ведучи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією та Швецією.

20 травня 1918 р. керівником Міністерства закордонних справ Української Держави призначають Дмитра Дорошенка, відомого історика, політичного та громадського діяча. Перед новим міністром виникло непросте завдання реорганізації та реформування міністерства, наповнення його діяльності реальним змістом. Цю державну структуру було поповнено високо- професійними кадрами. Також зміцнювався кадровий потенціал закордонних представництв. Єдиний Загальний департамент міністерства було поділено на два: Загальний та Департамент чужоземних зносин. Також створено Канцелярію міністерства. Структурна та кадрова реорганізація була затвердженою па законодавчому рівні. Так, 14 червня 1918 р. Законом Ради міністрів було затверджено штати дипломатичних представництв Української Держави, а Законом від 17 серпня цього ж року — штат Міністерства закордонних справ. При цьому варто зазначити, що жодних коректив у подані міністром Дорошенком пропозиції внесено не було. Цей факт свідчить про абсолютну довіру до персони міністра та його діяльності. Основним критерієм прийняття на дипломатичну роботу був професіоналізм особи, а не її ідеологічна чи політична заангажованість. Так до дипломатичної роботи залучалося широке коло фахівців, необтяжених проблемами політичного вибору. При міністерстві було створено штат радників із відомих діячів громадського руху та науки, які залучалися до ухвалення зовнішньополітичних рішень та розробки стратегії зовнішньополітичної діяльності Української Держави. Серед них на особливу увагу заслуговують О. Шульгин, М. Славинський, К. Цегельський та інші.

Така бурхлива діяльність доволі швидко увінчалась успіхом. У Києві та інших містах Української /Держави відкривається низка дипломатичних представництв іноземних держав різних типів.

Прагнучи досягти міжнародного визнання, гетьманський уряд робив кроки, спрямовані на розширення взаємовідносин передусім із нейтральними державами, що були представлені численними консульськими установами в різних містах України поряд із консульствами Німеччини та Австро-Угорщини. В архіві зберігається документ Канцелярії Міністерства закордонних справ Української Держави, в якому перелічені консульські установи іноземних держав, розташовані на території України в часи Гетьманату, він свідчить про функціонування та діяльність в Українській Державі 64 консульських установ 19-ти держав (Антанти, Четверного союзу, нейтральних), серед них 9 Генеральних консульств, 20 Консульств, 26 віце-консульств і 9 консульських агентств.За умовами Брестського договору, Росія зобов'язувалася укласти мир з Україною. Рада міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, надіславши ще ЗО березня 1918 р. ноту з пропозицією негайно розпочати переговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смоленську. Але обставини склалися так, що лише 10 травня у Києві було відкрито перше засідання переговорів між Україною та Росією, коли до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Мануїльським. Делегація була доволі представницька, а до її складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української Держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький. Обговоренню на переговорах підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: припинення військових дій, встановлення демаркаційних ліній та визначення кордону, фінанси, транспорт, поштові зв'язки, питання обміну військовополоненими тощо.12 червня 1918 р. російсько- український договір про перемир'я було підписано. За його умовами, військові дії припиняли обидві сторони й встановлювали демаркаційну лінію, яка розмежовувала військові формування на відстані 10 кілометрів. Цим було полегшено повернення громадян на батьківщину, провадився обмін полоненими. Це відкривало можливість для подальших мирних переговорів, які тривали й далі, але помітних результатів більше не давали. Тим часом було вчинено замахи на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала Айхгорна (ЗО липня). Вони не могли не внести напруженості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 р.

Доволі напруженими залишалися відносини з Австро-Угорщиною. Вона відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які вона бачила польськими. Під впливом польських політичних сил Австро-Угорщина скасувала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати полякам Холмщину, котру вважали українською.

Водночас, потерпаючи від неврожаю та голоду, союзники наполягали на збільшенні поставок з України сировини й продовольства. І гетьман погодився на всі поставлені йому умови.

Не менш гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним міжнародним становищем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бессарабію і не поспішала її повертати. Зав'язалася виснажлива дипломатична гра, в якій почергово брали участь уряди УНР, Української Держави, радянський уряд Росії та його український прототип. Наприкінці січня 1918 р. відбувся наступ румунської армії проти радянських частин у Бессарабії з метою її анексії. На цей крок Румунії рішуче відреагував 15 лютого 1918 р. Український радянський уряд, висловивши ультиматум із вимогою звільнити Бессарабію.

Кінець лютого 1918 р. ознаменував підписання Румунською колегією та Одеським Радяаркомом миру з Румунією за умови повного виведення її військ з Бессарабії.З березня 1918 р. за цю справу взялася Центральна Рада, і вже того ж дня уряд УНР сповістив Румунію про те, що доля Бессарабії може бути вирішена за участю та згодою представника України на Бухарестській мирній конференції, тому що Вессарабія становить нероздільне ціле з Українською Народною Республікою. Боротьба за Бсссарабію пе могла минути без російського втручання. 9 березня 1918 р. вже між РСФРР і Румунією укладено договір, який заперечував рішення бессарабського Сфатул Церію (парламенту) про приєднання Бессарабії до Румунії. Натомість румунський уряд не поспішав вирішувати цю проблему. 15 травня 1918 р. надійшла відповідь Румунії на ноту УНР щодо Бессарабії. Румунія відкинула українські претензії на тій підставі, що Бессарабія, мовляв, не анексована, а добровільно возз'єдналася з батьківщиною. 5 червня 1918 р. вже уряд Української Держави надіслав ноту уряду Румунії з наполяганням на тому, що Сфатул Церій не правомірний вирішувати долю Бессарабії та що населення останньої прагне до возз'єднання з Україною. І лише 4 жовтня 1918 р. розпочалися довготривалі й затяжні переговори між Україною та Румунією в Києві з метою врегулювання питання про Бесса- рабію і встановлення товарообміну. Лише згодом доля Бессарабії вирішилася доволі просто — 6 вересня 1919 р. між урядом С. Петлюри та Румунією була укладена угода, за якою Петлюра відмовився від претензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язання постачати йому зброю й амуніцію. Цей крок став певним досвідом відмови від частини українських етнічних територій на користь інших держав взамін надання військової допомоги. Аналогічний крок С. Петлюра повторив уже в квітні 1920 р. з урядом Польщі — відмова від претензій на Східну Галичину, взамін на військову допомогу у його боротьбі за "велику Україну".

110. Конституційний процес в СРСР та радянська Україна (1920-ті роки).

Створення більшовиками українського радянського уряду в Харкові та падіння Директорії у 1919 році засвідчило початок в Україні принципово нового етапу конституційного процесу.

На початку січня 1919 року виходить Маніфест[8] Тимчасового робітничо-селянського уряду України.В березні 1919 року на основі Маніфесту ВУЦВК приймає Конституцію України, яка повторює Конституцію Російської Федерації 1918 року. Закладений основний принцип якої диктатура пролетаріату та заява «про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції».

З створенням у 1922 році Союзу радянських республік і прийняття у 1924 році Конституції СРСР до Конституції УСРР 1919 року вносяться зміни, пов'язані із розподілом компетенції.

У Харкові, 15 травня 1929 р., відбувся XI Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів під головуванням Г. Петровського, який ухвалив затвердити нову Конституцію (основний закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки[10]. Конституція 1929 р. склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої Конституції СРСР.

У зв'язку з ухваленням у грудні 1936 року нової Конституції СРСР, 30 січня 1937 року ухвалюється «сталінська» Конституція Української РСР[11], яка повністю повторює основні положення Конституції СРСР, максимально зменшує повноваження республіканських органів та зводить до мінімуму кількість республіканських наркоматів.

У зв'язку з ухваленням 1977 року нової Конституція СРСР, на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20 квітня 1978 року ухвалюється нова Конституція УРСР[12]. Нова Конституція не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки, але сприяла появі загальної тенденції до демократизації суспільного життя, зростання політичної активності народу.

Дата добавления: 2015-05-23