Жертви голодної смерті

Найлютішим голод був узимку та весною 1947 року, перетворившись на голодомор.

Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для міста Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів — для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946–1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Міністр заготівель СРСР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: «Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн».

Головне лихоліття вразило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я — Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб.

«Західняки» рятували від голоду не лише своїх земляків — українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше — Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильницька колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші — голодували, часто гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків тощо. Доходило й до канібалізму.

Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання. Навесні рятувалися щавлем, кропивою, лободою, конюшиною. У багатьох областях України їли також дрібних гризунів, собак, кішок. Були навіть випадки людоїдства. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. В цей час у міських і сільських лікарнях перебувало 125 тисяч таких хворих. Близько 100 тисяч знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок. Багато випадків захворювання на дистрофію було зафіксовано і на території Щорського району. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей — дистрофіків. У голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Поширювався й тиф. 30 липня 1947 року УМВС Чернівецької області направило Міністерству внутрішніх справ УРСР донесення про реєстрацію в області 39594 хворих на дистрофію, з них дітей до 14 років — 10397, госпіталізованих — 4221, померлих від дистрофії — 2829 осіб. [4]

Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей — українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946-1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася Насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. До здійснення ра-дянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апарату, службовці правоохоронних органів, державної безпеки, культури й освіти з інших регіонів Радянського Союзу, переважно зі Східної України, їх направляли на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми тощо. Лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. учителів, у Західну Україну прибуло 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Утворювалась мережа партійних і комсомольських організацій, формувалися професійні спілки. У 1950 р. у Західній Україні налічувалося 88 тис. комуністів проти 31 тис. у 1946 р. У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях. Згодом подібні підрозділи було організовано в галузевих міністерствах, інших управлінських республіканських структурах. Питаннями щодо західних областей відав один із заступників голови уряду, а в міністерствах -один із заступників міністра.

За короткий час було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя західних українців. Представників місцевого населення в цьому апараті було мало.
У 1946 р. з 16129 номенклатурних посад у західних областях України місцеві жителі обіймали лише 2097, тобто 13%. Більшовицький центр їм не довіряв і керував краєм за допомогою вимуштруваних на сході, але чужих місцевому населенню кадрів. По суті це була колоніальна адміністрація.
Індустріалізація Радянізація економічного життя західних об-і колективізація ластей здійснювалась за «старим сценарієм» - обов'язковими компонентами якого були індустріалізація та масова колективізація.
Розвиток промисловості західних областей здійснювався досить швидкими темпами. Відбувалося це в двох основних напрямах - відбудова та реконструкція традиційних галузей (нафтова, побутова, деревообробна) та розвитку нових (машинобудівна, приладобудівна, хімічна, електротехнічна).
Зароджується державна швейна та хімічна промисловість, зростає видобуток та переробка нафти, газу, організовуються геологорозвідувальні роботи для пошуку нових запасів нафти, газу, а також інших сировинних і мінеральних ресурсів, зокрема сірки, мінеральних вод, формується система промисловості та торговельно-споживчої кооперації. З різних районів СРСР та з Німеччини у Західну Україну доставлялися обладнання, техно-

Селянка А. Леус подає заяву про вступ до колгоспу. Уже в 1945-1946 рр. почали випускати продукцію львівські заводи електроприладів і електроламп, телеграфно-телефонної апаратури, сільськогосподарських машин та ін. У 1949 р. налагодив випуск промислової продукції завод автонавантажувачів (перше підприємство такого типу не тільки в західних областях, але й в Україні).

На повну потужність запрацювали і заводи деревообробної промисловості, було організовано виробництво меблів, тари. У 1949 р. в західних областях України діяло 2500 великих і середніх промислових підприємств. Кількість робітників за роки повоєнної п'ятирічки тут збільшилася у 7 разів, а валова продукція промисловості зросла в 10 разів. Швидко зростала чисельність різних категорій радянських службовців, була організована підготовка кадрів у радянсько-партійних школах. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала На меті не лише створення нового індустріального центру, а й зміну традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги тих прошарків, які могли б служити надійною соціальною базою радянської влади.Ключові посади в управлінні промисловістю обіймали вихідці з інших регіонів країни.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939—1941 рр. примусова колективізація сільського господарства. Якщо наприкінці 1945 р. в західних областях України було лише 145 колгоспів, які об'єднували 5,5 тис. селянських господарств, то на середину 1950 р. кількість колгоспів досягла 7200, а чисельність об'єднаних у них селянських дворів дорівнювала 1,5 млн, або 93% від загальної їхньої кількості. Отже, 1950 р. став роком суцільної колективізації краю, в тому числі Буковини й Закарпаття. Примусова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали незадоволення селянства, яке поповнювало лави вояків УПА, підпільного опору структур ОУН.
Радянізація західноукраїнських земель супро воджувалася репресіями місцевого населення,греко-католицька частина якого не розуміла чи не погоджувала-кої церкви (УГКЦ) ся з політикою сталінського керівництва.

Жертвою репресій стала і Українська греко-католицька церква (УГКЦ), яка на період закінчення Другої світової війни мала 3040 громад, 4400 церков, 127 монастирів, близько 4 тис. священнослужителів та 5 млн віруючих. Проте московська правляча верхівка вбачала в українських греко-католиках потенційного ворога, який створював ідеологічне підґрунтя національно-визвольної боротьби в західних областях. Радянське керівництво ініціює «саморозпуск» УГКЦ. 11 квітня 1945 р. заарештовано значну кількість єпископів ГКЦ на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Майже через рік (8 березня 1946 р.) відбувся Львівський церковний Собор. На ньому «ініціативна група», очолювана єпископом Гавриїлом Костельником, запропонувала «возз'єднання УГКЦ» з православ'ям і повернення до РПЦ, ліквідацію Берестейської церковної унії 1596 р. і повний розрив із Ватиканом.
Цей акт не відповідав настроям віруючих і був проведений всупереч їхній волі. Греко-католицька церква мусила перейти на нелегальне становище. Це посилювало незадоволення людей новою владою, а організатора Собору Г. Костельника через деякий час було вбито.

Масова колективізація, депортації населення, репресії проти мирних жителів, заборона УГКЦ спричинили посилення збройного опору національного підпілля, яке після Другої світової війни вело боротьбу проти сталінського тоталітаризму'
Загальна кількість учасників національно-визвольного руху Опору в західних областях у повоєнні роки становила десят

Керівником збройної боротьби УПА на українських землях у цей час був Роман Шухевич
(псевдонім — Тарас Чупринка), головнокомандувач УПА (1943-1950), голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (1944-1950). Степан Бандера в ці роки перебував за кордоном, звідки здійснював загальне керівництво діяльністю ОУН.

У 1945-1946 рр. боротьба УПА з органами МВС-МДБ, військами, винищувальними загонами та групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. Повстанці мусили змінити свою тактику. Великі підрозділи, чисельність яких становила 400-500 чол., були переформовані в дрібні загони, що дислокувалися в лісах. Добре озброєні і згуртовані, вони були надзвичайно боєздатними, максимально пристосованими до партизанської війни. В сільській місцевості була створена густа мережа підпільних боївок. Радянська влада, і то не скрізь, існувала тут лише вдень.
На початку 1946 р., забезпечивши вирішальну перевагу в живій силі і техніці, війська НКВС повели новий наступ проти УПА. Повстанці зазнали величезних втрат 1 до 40% особового складу.

Багато вояків УПА, втративши віру в перемогу, відгукнулися на заклики властей припинити опір та прийти з повинною.
Протягом 1945—1949 рр. радянське керівництво п'ять разів оголошувало амністію для учасників повстанської боротьби. Інколи командування УПА ініціювало явку з повинною тих повстанців, яких не могли прийняти до своїх лав, або у відданості яких не була переконана.
В умовах, коли тривала боротьба не на життя, а на смерть, противники не цурались найжорстокіших методів. Органи держбезпеки, енкаведисти проводили заходи щодо дискредитації учасників національно-визвольної боротьби. У свою чергу, останні насаджували ненависть до радянського режиму. їхніми жертвами в першу чергу стали партійні та радянські працівники. Загалом, у ході збройних акцій УПА та підпілля ОУН, спрямованих, передусім проти репресивно-карального апарату, загинуло понад 30 тис. цивільних громадян та військовослужбовців. Відповіддю на це стали депортації та репресії проти жителів краю.
Протягом 1944-1952 рр. в західних областях України репресіям у різних формах (у тому числі розстрілам) було піддано Майже 500 тис. чол. За цей час у східні регіони було депортовано 230 тис. західноукраїнців. Жертвами насильства були селяни, представники національної інтелігенції, підозрювані у Зв'язках з націоналістичним підпіллям, духовні особи.
Не маючи допомоги з-за кордону, спираючись виключно на Підтримку місцевого населення, яке було об'єктом жорстокого Терору влади, національний рух у Західній Україні став поступово згортатися, переходити у 1946-1949 рр. від широкомасштабних воєнних акцій до терору проти радянської адміністрації, відділів НКВС, зриву колективізації тощо. Але й за цих умов УПА спромоглася провести декілька збройно-пропагандистських рейдів на території сусідніх держав: Чехо-Сло-ваччини (1947), Угорщини (1947), Східної Пруссії (1947-1948), Румунії (1948-1949).

Водночас командування УПА робило спроби вивести підпорядковані йому частини за кордони СРСР. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі загони через Чехо-Словаччину прорвалися в західну зону Німеччини.
5 березня, оточений спецпідрозділами МВС-МВД, неподалік від Львова загинув командир УПА Роман Шухевич. Це була важка втрата для повстанців.
Але збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до травня 1954 р., а деякі дрібні його групи діяли ще довше. З метою припинення цієї діяльності у 1956 р. була оголошена чергова амністія.
Однак і на цьому боротьба не закінчилася. Окремі оунівські групи були викриті в 60-ті роки. Таке тривале їх існування було неможливе без певної підтримки населення. Це свідчить, що радянізація західних областей України відбувалася досить повільно. Було чимало випадків, коли ідеями незалежності ук-раїни, які пропагували повстанці і підпільники, переймалися вихідці з Наддніпрянщини, які опинялися з тих чи інших причин в Західній Україні: вчителі, медпрацівники, червоноар-мійці (навіть офіцери), селяни (що під час голоду 1946-1947 рр. масово приїжджали до Галичини).

Аналізуючи застосовувані сучасними науковцями методологічні прийоми вивчення боротьби українського націоналістичного руху, якому тепер приділяється належна увага у політичній і правовій науці, автор обґрунтовує рекомендації щодо удосконалення методології дослідження національно-визвольних рухів. Ключові слова: визвольний рух, український націоналізм, колабораціонізм, тоталітарний режим, правовий аналіз, міжнародне право. Постановка проблеми. На шляху розбудови незалежної демократичної держави дослідження складних суперечливих суспільно-політичних процесів боротьби за незалежність українського народу є пріоритетним завданням сучасних правових студій. Українські дослідники національно-визвольних рухів на сучасному етапі залишили значною мірою поза увагою складні проблеми правової оцінки боротьби такого масштабного руху опору, як український націоналістичний рух. Відсутність відповідної методології зумовлює пошук шляхів конкретних підходів на міждисциплінарному рівні, застосовуючи методологічний апарат юридичних, історичних та політичних наук. У цьому контексті актуальною науковою проблемою виступає пошук сукупності методів досліджень у процесі формування політико-правової оцінки боротьби Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії досліджуваного періоду. 107 Стан дослідження. З питань політико-правових проблеми боротьби українського націоналістичного руху існує невелика кількість публікацій. Проблеми політико-правової кваліфікації боротьби українських націоналістів у рамках монографій і дисертацій та інших наукових видань не були предметом спеціальних комплексних досліджень. Вивчення проводилось у рамках чи то окремих аспектів проблеми, чи у рамках іншого предметного аналізу. Політико-правові аспекти боротьби руху українських націоналістів досліджувалися з різних позицій Г.С. Биструхіним, Д.В. Вєдєнєєвим, А.А. Войцеховським, В.М. В’ятровичаем, І.Ю. Гловацьким, В.Ф. Деревінським, М.Я. Нагірняк, В.О. Шайкан. Проте, невирішеною науковою проблемою залишається методологія дослідження національно-визвольних рухів у предметі політико- правового характеру їх боротьби. Історична реконструкція та спеціалізовані розробки окремих аспектів боротьби українського націоналістичного руху не дають підстави для наукової неупередженої оцінки характеру та спрямованості протистояння тоталітарним режимам з огляду на права народів на самовизначення та на загальну нормативно-правову регламентацію і правозастосовну практику досліджуваного періоду. Важливість політико-правової оцінки боротьби українського націоналістичного руху полягає у вирішенні кваліфікаційних проблем, суть яких зводиться до визначення боротьби українських націоналістів, або як бандитсько-колабораціоністського явища, або як прикладу національно-визвольної боротьби. Проблемність цієї кваліфікації стала метою нашого вивчення. Складнощі зумовлюються тим, що у наукових розробках політико-правові аспекти боротьби українських націоналістів представлені поодинокими спробами звернутися до нормативно-правових особливостей боротьби українського руху опору. Отже, слід констатувати недослідженність цієї проблеми як в Україні, так і за кордоном у часи боротьби українських націоналістів і на сучасному етапі. У той же час, науковців вивчали проблеми боротьби УВО, ОУН, УПА, УГВР, АБН, акцентуючи увагу в основному на історичних аспектах. Безперечно, такі дослідження мають важливе значення, оскільки в них аналізується фактичний перебіг подій. Щоправда, наукові підходи у цих науковців неоднозначні, інколи суперечливі, що обумовлене відсутністю єдиної об’єктивної оцінки характеру боротьби. Виклад основних положень. Велика кількість наукових конференцій та публікацій у періодичних виданнях на початку 1990-х рр., що засвідчило про значний інтерес до цієї, раніше табуйованої тематики, сприяло широкому обміну поглядами серед науковців та акцентувала проблему політико-правової оцінки характеру боротьби ОУН і УПА. Для її розв’язання було створено спеціальна урядова комісія, що мала завдання дати об’єктивну історичну оцінку боротьбі цій боротьбі. Ця комісія склала та опублікувала висновок, який показав характер та спрямованість боротьби українських націоналістів, проте це не припинило гостру полеміку в суспільстві [1]. Певною мірою на це впливає поява публікацій, автори яких не позбавилися старих заідеологізованих стереотипів. Прикладом такого використання радянських упереджених підходів є велика за обсягом монографія В.В. Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА», яка насправді є свідомим підбором фактів та відвертим перекручення справжніх ідей національно-визвольної боротьби, звинувачує учасників повстанського руху у повному пособництві гітлерівській Німеччині. Зроблено це з тією ж метою, що тривалий час робилося більшовицькою пропагандою, щоб звинуватити українських націоналістів у здійсненні ними геноциду як українського, так і неукраїнського (особливо польського) населення, за наказом нацистів. Спробу політико-правового аналізу боротьби силових підрозділів СРСР з українськими націоналістами здійснив О.В. Ткачук [3]. Автор використав широкий масив архівних джерел для обґрунтування твердження про колабораціоністський характер діяльності ОУН і УПА. Текст переповнений відвертою ненавистю до українського націоналістичного руху. У роботі, що претендує на статус монографії, не використовувалися джерела та література сучасних науковців, джерела та спогади учасників руху ОУН і УПА. Висвітлення характеру боротьби українських націоналістів аналогічними упередженими методами здійснювалося також О. О. Войцеховським, Г.С. Ткаченко [4], Н.В. Зазуліним [5] та іншими. Дослідження супроводжуються залученням архівних матеріалів, радянських концепцій та однозначністю і безкомпромісністю в оцінці характеру українського руху опору - з ярликом колабораціонізм. Водночас чимало сучасних науковців, які використовують увесь масив джерельної бази, сучасні наукові методи дослідження, відходять від упередженості, об’єктивно оцінюють характер боротьби ОУН і УПА. На даному етапі у наукових концепціях не існує комплексної політико-правової оцінки протистояння українських націоналістів тоталітарним режимам. Українськими вченими досліджуються окремі аспекти характеру руху ОУН і УПА. Останнім часом захищено низку кандидатських і докторських дисертацій, опубліковано ряд монографій та інших видань, присвячених цій проблемі. Наприклад, в кандидатських дисертаціях, М.А. Слободянюк, Б.Д. Чорномаз, Г.М. Стародубець, досліджуючи боротьбу українських націоналістів у різних регіонах України, прийшли до висновку, що вони внесли великий вклад у боротьбі з окупаційним тоталітарним режимом Німеччини, ефективно використовуючи методи підпільно-партизанської боротьби з окупантами [6]. А низка сучасних українських молодих істориків (В.Ф. Деревінський, М.Я. Нагірняк, В.М. В’ятрович, Ю.О. Романишин, В.С. Виздрик, О.М. Дмитренко) [7] присвятила свої наукові праці об’єктивному висвітленню окремих напрямків та методів боротьби ОУН і УПА. Їх дослідженнями підтверджена справедливість тези, що українські націоналісти здійснювали реалізацію права народів на самовизначення різними способами, що їх боротьба спрямовувалася проти політико- правових засад тоталітарних режимів. Автори сучасних монографічних досліджень залучають великий масив джерел та літератури, всесторонньо висвітлюють характерні особливості та спрямованість боротьби, абстрагуючись від конфронтаційних настроїв у середовищі провідних кіл українських націоналістів. Яскравий приклад таких підходів продемонстровано у монографії Ю. Киричука [8]. Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін зробили спробу узагальнити міжнародно-правові основи характеру боротьби українських націоналістів. Розглядаючи найбільш дискусійні питання співробітництва Служби Безпеки ОУН і УПА і спецслужб Німеччини та інших держав, автори прийшли до висновку, що нема об’єктивних підстав для визначення характеру боротьби українських націоналістів як злочинної та колабораціоністської діяльності. Розглядаючи бойову та спеціальну діяльність ОУН і УПА у світлі норм міжнародного гуманітарного права, науковці приходять до висновку, що у відповідності з міжнародно- правовими нормами український націоналістичний рух мав характер партизанського руху. Водночас, аналізуючи висновок Нюрнберзького трибуналу, вони звертають увагу на те, що український націоналістичний рух не був визнаний співучасником військових злочинів нацистів [9]. В іншій монографії ці ж автори, висвітлюючи діяльність повстанської розвідки, на базі широкого кола джерел та літератури, приходять до висновку, що українські націоналісти застосовували спеціальні форми і методи боротьби з метою ліквідації проникнення ворожих спецслужб, здобуття інформації та спеціальних операцій повстанської боротьби. Автори заперечують твердження інших науковців про те, що спецслужби українських націоналістів виконували завдання лише ворожих СРСР спецслужб, зокрема абверу [10]. На основі вищевикладеного, можемо звернути увагу на певні характерні особливості методологічних підходів до проблеми політи- ко-правових особливостей боротьби українських націоналістів з тоталітарними режимами у 1940-х - 1950-х рр. Так, українська наукова школа представлена широким спектром праць з проблематики боротьби ОУН і УПА, проте політико-правові аспекти її тільки почали розроблятись у межах поодиноких фрагментарних досліджень, торкаючись, в основному тільки міжнародно-правової регламентації боротьби УПА. Радянський науковий доробок з проблеми, хоч і відзначає найбільшою упередженістю в оцінках, все ж доцільно використовувати для порівняльного аналізу. На певну увагу заслуговують висновки радянських юристів, пов’язаних з кримінально-правовими та міжнародно-правовими оцінками партизанських та національно-визвольних рухів. Відзначимо, що закордонні науковці вивчали боротьбу українських націоналістів з різних позицій, у рамках ідеологічних кліше та певною мірою об’єктивно, однак не вдалися до спроб розглянути проблему з позицій політико-правової оцінки характеру боротьби. Слід також підкреслити, що політико-правовий підхід до оцінки характеру та спрямованості боротьби українського націоналістичного руху не застосовувався у наукових розробках досліджуваної проблеми. Отже, серед великої чисельності вітчизняних наукових досліджень часів незалежної України характеру боротьби українського націоналістичного руху з великодержавними і тоталітарними режимами не здійснено комплексного політико-правового аналізу спрямованості, форм і методів боротьби українських націоналістів, не припиняються наукові дискусії та упередженість підходів. Відтак, українська історіографія проблеми політико-правової оцінки боротьби ОУН і УПА комплексно не висвітлена, натомість досліджувалися лише окремі аспекти проблеми, що стосувалися в основному міжнародно-правової регламентації боротьби українських націоналістів. Причиною такого стану речей в українській правовій науці є те, що на даному етапі сучасними науковцями не напрацьовано відповідної методологічної бази, яка дозволила б, використовуючи міждисциплінарну сукупність методів, здійснити комплексний політико-правовий аналіз боротьби українського націоналістичного руху у досліджуваний період як суспільно-політичної течії. Висновки. З огляду на вищезазначене, пропонуємо застосовувати комплекс методів, які використовуються в історичних, юридичних та політичних науках, синтезуючи їх, та формуючи новий методологічний підхід, що являє собою по суті політико-правовий аналіз суспільно-політичних течій. У такому методологічному підході необхідно використовувати комплекс методів політичних, історичних та юридичних наук на прикладі боротьби українських націоналістів у середині ХХ ст. Тут у процесі реконструкції' та інтерпретації подій, пов’язаних з боротьбою українських націоналістів, використовуються загальні методи історизму, аналітичний метод, проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи. Ці методи дозволять відтворити і порівняти характерні особливості боротьби українських націоналістів з іншими антитоталітарними рухами Європи, показати загальні тенденції антитоталітарної боротьби. Ключове місце займає метод політико-правового аналізу боротьби українських націоналістів, який складається зі співставлення форм і методів боротьби українського націоналістичного руху із нормативно-правовою регламентацією прав народів у складі власних держав національними законодавствами країн, проти політичних режимів яких боролися українські націоналісти, а також із міжнародно-правовим комплексом регулювання національно- визвольної боротьби. Поряд з цим, у дослідженні боротьби національно- визвольних рухів необхідно використовувати такі методи, як нормативний та природно-правовий, що застосовувалися у процесі визначення як правової природи, так і складових елементів та етапів розвитку права народів на самовизначення, а також всього іншого комплексу прав, що регламентували правові основи національно-визвольної боротьби. Згодом, розвиток синтетичних методологічних підходів у дослідженні характеру боротьби національно-визвольних рухів посилить об’єктивізм у наукових дослідженнях таких гострих та заідеологізованих проблем, як національно-визвольні рухи.

Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню України. Незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми, у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизації. Набирала сили українська компартія (за роки війни її чисельність зменшилася зі 650 тис. осіб у 1940 році до 200 тис. осіб у липні 1945 року). У 1949 році вона вже набула довоєнної чисельності. На XVI з'їзді КП(б)У (січень 1949 року) делегати-українці становили 61%. Серед комуністичних керівників України різних рангів до 1951 року українців було 71,1%. Як зазначає український історик Ярослав Грицак, «збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних структур створювало передумови для автономістських настроїв у КП(б)У і республіці взагалі». Розширення конституційних прав України (хоч і формально) посилювало почуття гідності й упевненості серед українських партійних лідерів.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР затвердила атрибути державності — герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як Радянську Соціалістичну Республіку, невід'ємну частину СРСР.

У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Важливими чинниками піднесення національної свідомості та суспільно-політичної активності українців стали:

• їхній вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною;

• завершення формування території України після Другої світової війни, оформлення (фактичне) у межах УРСР соборності українських земель;

• вихід України на міжнародну арену (ООН та інші світові організації);

• зростання політичної та економічної ролі республіки в Радянському Союзі;

• відчуття національної гідності, особистої значимості у відродженні патріотичних прагнень суспільства.