По дві сторони обеліску знаходяться плити пам'яті героям які загинули під час жорстоких років

Пам'ятник жертвам голодомору 1932-1933років

В 1946 році в селі було побудовано обеліск,але в 1975 році було споруджено новий пам'ятник (скульптор Буденко)в знак пошани та пам'яті 166 односельчанам,які не повернулись з доріг війни.

Деякі спогади жителів села Сокиринці

Із спогадів Дмитра Гавриловича Поляруша:

«Батько мій помер по дорозі додому,біля церкви. Я збирав у лісі равликів,на полі-мерзлу картоплю. З липового листя,сушеного і перетертого на муку,пекли у печі оладки. Весною збирали з дерев бруньки і теж варили та їли. Так у двох з мамою і вижили».

Із спогадів Бевзи Анастасії:

«Мама померла,а ми з татом залишились. Якось тато пішов до Вінниці заміняти хліба. Він його напевно і виміняв,бо по дорозі його вбили. Мені тоді було три роки. Старший брат мій – Іван працював на бойні і помагав нам як міг, а потім нас із меншим братом забрали в дитячий будинок,де ми і пережили ці страшні роки. Коли підросли, пішли по наймах».

На цих плитах дуже багато прізвищ - Берецькі,Косі…Хто його зна,можливо то мої предки…Тому,кожного 9 травня я із своєю родиною приходжу до обеліску і вшановую пам’ять. Адже навіть якщо це і не мої предки,то все ж вони є Героями, Героями які загинули за наша світле майбутнє або ж взяли на себе все-індустріалізацію,колективізацію,українізацію,голодомор,щоб Ми на собі в майбутньому цього не відчули….

Моя родина в 30-роках і далі…

Розповівши про своє село в якому народилася вся моя родина і я, я хочу розповісти як вони жили. Нажаль в цей час немає в живих моїх прабабусь, прадідусів,які жили,боролися в ті часи. Але дякувати Богові є живі мої дідусі,й бабусі. По маминій лінії - Берецької Світлани Василівної (Косої) дідусь і бабуся розповідають зараз мені різне. Мій дідусь-Косий Василь Іванович 1948 року народження розповідає,що його дід був куркулем,але жив як і усі люди. Саме дідусеві жилося важко. Адже в нього ще було дві сестри і брат. Батькам тяжко було прогодувати родину. Діти працювали. Його батьки розповідають коли був голодомор,то їли все,що мали і бачили. Але вони казали дідусеві: «Так як ми ще жили,то нам ще і заздрили» Це тому,що голодомор і всі витівки,експерименти керуючої влади до них критично не торкнулися,але дали відчути весь той «смак». Дідусь працював в полі,няньчив свою меншу сестру. Розповідає,як і їсти готував,а особливо,як варив кашу. Моя бабуся-Коса Надія Василівна (Хавло) 1954 року народження розповіла,що жили середньо. Завжди її батьки працювали,строїлися,потім працювали в колгоспі. В бабусі була тітка,а в неї була дівчинка років її було 2. І тій щоб прогодувати,потрібно було йти працювати,а з дитиною вона ніяк не могла працювати,тому приходилося її залишати саму або нести десь до сусідів. Одного разу вона її залишила,тільки моя бабуся вже не пам'ятає де,а просто каже «що залишивши тітка дитину, пішла на роботу,а прийшовши побачила,що дитина чи то мертва,чи то замерзла». Бабуся розповідає,що заставляли працювати на трудоді,в колгоспі. Більше бабуся нічого не може розповісти тому,що не пам’ятає та й через те,що дуже рано похоронила натруджену маму,а пізніше батька.Дідусь й бабуся по мамині лінії все своє життя працювали і працюють. Одружившись потрібно було строїтися,а на це не було зовсім грошей, ще й народилася моя мама,а потім син. Тому працювали день і вночі. Дідусь працював листоношею в Криму,бабуся їздила і в Крим,Дніпродзержинськ та інші міста продавала картоплю та іншу продукцію. В бабусі було дуже багато родичів,а на цей час одна вона залишилась із родини Хавло. Свою прабабусю я не знаю взагалі,а прадідуся не пам'ятаю,так як я була ще маленька. А моя сестра пам'ятає прадідуся,і розповідає,як він її бив горішки та бавився з нею.

В бабусі була ще тітка - Бевза Поліна Гаврилівна 1921 року народження,якої вже немає з нами 6 років. В неї був чоловік - Бевза Федір Миколайович 1905 року народження,його в живих немає вже дуже давно. Мешкали вони в сусідньому селі Хижинці Вінницького району,Вінницької області. Жили вони середньо,хоч і були куркулями. Під час голодомору їм допомагав дід родички Косої Анастасії Яківної 1930 року народження. Давав їм картоплю,зерно.

Коли я розпочала це все писати,то запитала в Косої Анастасії Яківної (вона мені виходить прабабуся,але це умовно),то вона каже: «Бідували,але голодомор трагічно нас не торкнувся». Вона вже старенька,але ще мені розповіла докладно про чоловіка Бевзи Поліни Гаврилівної–Бевза Федора Миколайовича. Він є воїном,героєм Великої Вітчизняної Війни. Після війни він залишився на інвалідному візку. Його нагороджено Орденом Вітчизняної війни,та Ювілейною медаллю «Сорок лет Победы в Великой Отечественной Войне 1941-1945гг.» На кінці життя Бевзи Поліни Гаврилівни вона мешкала у селі Сокиринці,разом з нами,я її пам'ятаю.

По батьковій лінії- Берецького Олександра Андрійовича мені розповідає про ті часи тільки бабуся - Берецька Євгенія Данилівна (Коломієць) 1937року народження,тому що дідусь – Берецький Андрій Петрович 1933року народження,помер 8 років назад. Бабуся розповідає,що жили середньо,в голодомор не бідували. Тому,що в них була корова,а її батько Коломієць Данил працював комірником в колгоспі. Але все-таки було важко. Старший брат бабусі - Коломієць Анатолій Данилович ходив в місто вимінював,що можна було обміняти на їжу. Бабуся каже: «Коли мама зварить їсти і положить на стіл,то я,Сабіна,Толя(бабуся,сестра і брат) тільки ложками гонимо».

Дата добавления: 2015-05-23