Формування історичної школи, методологічні особливості та загальна характеристика її основних етапів

Місце класичної політичної економії в сучасній економічній теорії.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки. Класична школа, на відміну від меркантилістів прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ. 3ахідні еко­номісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвит­ку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відно­сять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст. В останній чверті XIX ст. австрійські, анг­лійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

теорію Ліста заведено розглядати як переддень істор. школи В. Рошера (1817—1894), Б. Гільдебранда (1812—1878), К. Кніса (1821—1898). Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності ек.-о мислення, постала в першій пол. XIX ст. її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці написали саме нім. ек-сти-теоретики. Тому альтернативна (істор.) школа політ.ї економії ототожнюється з нім. істор. школою. Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі істор. методу окремого напряму нац.ї політ.ї економії — учення про народне госп-во Німеччини. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток ек-ки. Усі ці автори поділяли погляди Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності істор. методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип ек. свободи.
Якими ж були основні методологічні засади істор. школи? вони формувались як альтернатива методології класичної школи.
По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії істор. школи мали комунітарний характер, тобто істор. школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння
«ек. людини». Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного сусп-ва, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального ек. світу, де відносини впорядковуються ек. законами, без втручання держави. По-друге, істор. школа предмет політ.ї економії вбачала в дослідженні народного госп-ва певної країни.
Відрізнялась істор. школа від класичної і методом дослідження. Вона використ. істор. метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про нац. сусп-во як певну істор. спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, необхідно дослідити всі ек. та позаек. чинники нац.го сусп. прогресу. Аналіз сусп. розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток. Керуючись істор. методом, представники істор. школи в основу аналізу покладали позаек. чинники як визначальні.Слід також звернути увагу на те, що представники істор. школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.
Лідером істор. школи був В. Рошер. 1843 р. він публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політ.ї економії з погляду істор. методу». Йому також належить «Історія англійської політ.ї економії XVI—XVII століть» (1851), «Система політ.ї економії» у п'яти томах (1854—1894), «Історія нац.ї політ.ї економії в Німеччині» (1874).Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування нац.ї політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх нац.х особливостей. Він був поборником еволюційного шляху розвитку сусп-ва і супротивн. революційних перетворень. Він бачив істор. перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.
Іншим представником нім.ї істор. школи був Б. Гіль-дебранд. Його основна праця «Політ. економія сучасного і майбутнього» мала на меті, за його власними словами, «відкрити шлях для основного істор. погляду в політ.й економії» і перетворити її на теорію ек.-о розвитку народів. Політ. економія, на його думку, мала бути наукою про закони ек.-о розвитку нації. Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнавав об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму. За основу еволюційного розвитку людства він бере проблему обміну і виділяє три періоди, три фази еволюції: натуральне госп-во, грошова та кредитна ек-а.
Вершиною прогресу ек-ки, на думку Гільдебранда, є кредитне госп-во. Ця форма госп-ва будується на справедливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші. її Гіль-дебранд фактично ототожнює з плановою ек-кою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян сусп-ва. Роль держави полягає в керівництві соц.-ек. процесом.
Праця третього представника істор. школи К. Кніса «Політ. економія з погляду істор. методу» (1853), перевидана 1883 р. під назвою «Політ. економія з істор. погляду», була прикладом такої наполегливості й послідовності викладу цієї проблеми, якої не було ні в Рошера, ні в Гільдебранда. У цій праці теж досить чітко проглядає критика класичної школи та необхідність розвитку нац.ї політ.ї економії. Кніс виходить з того, що рівень ек. могутності сусп-ва і теоретичні концепції, котрі його відображають, є результатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до дальшого прогресу. Ек.-а доктрина не може свідчити про рівень розвитку сусп-ва, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси за умови, що їхня генеза буде добре відомою, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, — суспільнозначущою.
Нім. ек-сти, виходячи з ідеї нім.ї нац.ї єдності, розробили істор. метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напряму політ.ї економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку нац.го народного госп-ва, визначальної ролі держави в цьому процесі. Слід звернути увагу на те, що цей напрям заперечував космополітизм класиків та геополітизм англійських ек-стів. Доктрина істор. школи еволюціонувала, пристосовуючись до вимог часу. Особливо важливою є така деталь: теорії суспільного розвитку формулюються нац. школою політ. економії (з особливим наголосом на необхідності застосування істор. методу) саме тоді, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати сусп. уклад, щоб вивести ек-у з кризи. Це наводить на думку, що формування альтерн. напрямків у розвитку ек. теорії пов'язане з особливим, перехідним періодом у розвитку нац.х економік. Тому альтерн. моделі розвитку є мобілізаційними, основними умовами їх реалізації є активна роль держави та інших інституціональних сусп. структур. Такі теорії були популярними і в інших країнах, стан розвитку яких потребував мобілізації зусиль нації для трансформування ек-ки.

Дата добавления: 2015-05-23