Сармати 1 страница

2,127,4,125,6,123,8,121,10,119,12,117,14,115,16,113,18,111,20,109,22,107,24,105,26,103,28,101,30,99,32,97,34,95,36,93,38,91,40,89,42,87,44,85,46,83,48,81,50,79,52,77,54,75,56,73,58,71,60,69,62,67,64,65

128,1,126,3,124,5,122,7,120,9,118,11,116,13,114,15,112,17,110,19,108,21,106,23,104,25,102,27,100,29,98,31,96,33,94,35,92,37,90,39,88,41,86,43,84,45,82,47,80,49,78,51,76,53,74,55,72,57,70,59,68,61,66,63

Історія України

Оксана Орестівна Паращак

в запитаннях і відповідях

ХХ століття

(на допомогу студентам

при підготовці до колоквіуму)

Комп’ютерна верстка Парщак О.О.

Підписано до друку 23.11.2011

Формат А5. Гарнітура Times New Roman

Тираж 15 прим., зам. № 244

82100, вул. Раневицька, 12, м. Дрогобич, Львівська обл.

Ареал розселення. У ЇІІ ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Але не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани і т.д. У II ст. н.е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, шо сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.

. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи.

3. Державні утворення іраномовних племен на території України в I тис. до н.е.

Першим іраномовним кочовим плем’ям на території України були кіммерійці. Вони опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна суспільна діяльність кіммерійців була пов’язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Вони об’єднувалися у племена, а ті, в свою чергу у, племена на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іракомовні племена скіфи, які мали чисельну перевагу і були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою. Геродот вирізнив царських скіфів, скіфи-кочівників, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Кочовики – у степах Наддніпрянщини. Землероби – у лісостеповій зоні, Орачі – між Дніпром та Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Наприкінці VI ст. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії. Військовий успіх – перемога над перським царем Дірієм. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н. е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дону. Але на кінець IV – початок III ст. до н. е. через глобальну зміну кліматичних умов та наступу сарматів, частина скіфів відійшла з територій і утворила дві Малих Скіфії: першу – у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, другу – у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини III ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї панували сармати. Це були спілки декількох племен: язиків, роксоланів, аланів, які не мали міцної центральної влади. Скотарство – основне. Мова сарматів належала до іранського типу.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у II ст. прийшли вихідці з Прибалтики – племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу – гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

5.Походження слов'ян та їх розселення на території України

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на

4. Етногенез слов’ян. Розселення ранніх слов’янських племен на території України.

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Є різні концепції:

- Вісло-дніпровська. „Прабатьківщина” слов’ян охоплювала терени Східної Польщі, Полісся, Поділля, Волинь і Київщину, включаючи басейн Десни. Сформульована чеським ученим-славістом кінця ХІХ–початку ХХ ст. Л. Нідерле.

- Дунайська. Дунайська концепція вперше була стисло сформульована ченцем Києво-печерської лаври Нестором-літописцем на початку ХІІ ст. „По довгих часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська”. Підтримав Шафарик.

- Вісло-одерська. Праслав’янська спільність ототожнюється з носіями Лужицької культури кінця епохи бронзи-початку раннього залізного віку, ареал якої охоплював більшу частину сучасної Польщі, частково поширюючись також на сусідні терени: Східну Німеччину, Чехію, Словаччину, Західну Україну.

- Дніпровсько-одерська. Прабатьківщини слов’ян від Дніпра до Одри.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання. територію між Віслою і Дніпром.

6. Утворення Руської держави. Роль норманів у процесі формування державності у Середньому Подніпров'ї у ІХ-Х ст.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний лтописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ» трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави.

Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи— скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму.

Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній внаслідок діяльності конкретної історичної особи.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-екон культурного розвитку слов'янського суспільства.

6. Піднесення Руської держави наприкін.X- в п. половині XI ст.

Велике значення у розвитку Руської держави мало прийняття християнства Володимиром Великим (980-1015) бл. 988. Нова релігія не тільки спричинилася до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед європейських держав. Ним же була проведено адміністративну реформу, спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу державу на уділи – землі довкола найбільших міст. Військова реф. – спрямовувалась на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони.

Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня.

Роки князювання Ярослава (1019-1054) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.

Другим важливим чинником у держ. будівництві Руської держави була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права (впроваджено перше руське зведення норм світського права «Руська Правда»), що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді».

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь.

І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає.

Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві.

Таким чином, за князів Володимира Святославича (978—1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054) Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію на основі християнської віри візантійського обряду.

7. Русько-візантійські відносини у ІХ-ХІІ ст.

Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X - XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. - переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. - договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. -невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. - договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. -мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 - 971 рр. -війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально - почесним миром; 988 або 989 р. - князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. - відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету - забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного права і русько-візантійських відносин.

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку. Запровадження християнства – це епохальний поворот в історії Давньоруської держави який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя. Прийшовши до владиВолодимир Великий спробував провести релігійну реформу-запровадження на Русі одного бога. Головний бог – Перун. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівкищо набирала силискладнювала відносини з іншими державами. Вибір було зупинено на христичянстві візантійського зразка.В цей час проти Василія ІІ відбуваєтьс яповстання магнатів. він просить допомогу у Володимира. Який запропонува відати йому за дружину його сесту.Василій ІІ висунув вимогу щоб Володимир охрестився і охрестив Русь.Володимр здійснив блискучий похід на Крим і захопив важливий пункт Візантійської торгівлі Херсонес.Імператору нічього не залишалось як виконати умови угоди. Володимир взяв шлюб з Анною.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі

-нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних словян

-прийнятя християнства стало надійним грунтом для створення могутньої централізованої держави

-під впливом християнства поступово відбулася докоріна зміна світобачення та світосприйняття населення давньоруської держави.

-нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері сприяло розвитку писемності літераиури

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило низку негативних явищ:

-православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств вагомою противагою самодержавній владі.

-прилучення до багатств світської культури було обмеженим. На противагу країнам Західної Європи а також словянським державам Польщі Чехії де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латинка на Русі –словянською мовою

-цивілізаційний вплив Візантії на Русь був затухзаючим. З прийняттям християнства Руссю до падіння Візантії в 15ст.під натиском турків ця імперія не виходила із стану кризи.

Отже запровадження християнства на Русі безумовно було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин розвитку державності зростанню міжнародного авторитету розвитку культури.

8. Суспільно-політичні відносини в Київській Русі у ХІ-на початку XII ст.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідав Великий князь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали "княжими мужами". Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин. На щабель нижче від бояр стояла міська знать ("старці градські", "нарочиті мужі"), найвизначнішими представниками якої були великі купці ("гості"), що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували в міській політиці.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення.

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном "люди". Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов'язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у XII ст. з'являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні "уроків" (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах "ряду" (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які розорившись, брали у феодалів "купу" (позику) і за це мали працювати у їхньому гос­подарстві. У разі неповернення купи він перетворювався на холопа. Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу.

Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої – люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої.

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією.

Центральне управління і політика була в руках Великого князя і боярської ради. Вирішувалось все на князівських з'їздах (снемах) та віче. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено "Правду Ярославичів", у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 рр. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями.

У ХІ-ХП ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Проте, внаслідок реформи Ярослава Мудрого починається процес децентралізації влади. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв'язаного конгломерату князівств.

9. Культура Київської Русі ХІ-ХШ ст.

Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень наших пращурів. До матеріальної культуру цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису тощо, до духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики й театру та ін.

Ремесла

За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі, гончарі, теслярі та інші умільці.. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінувалися не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. На Русі популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого — змієподібний орнамент.

Архітектура та живопис

Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль.

Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі».. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувались не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр. Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.

Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис — мозаїки та фрески, техніка виконання яких була дуже складною, й вимагала неабиякої майстерності. Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося із скляних камінців різного кольору — смальти. Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор в Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.

Одяг

Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.

Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими Ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувались різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках — із срібла.

Дата добавления: 2015-05-23