Зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки

З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаці­онального населення клаптикової Імперії Габсбургів усе активніше роз­гортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Не заперечуючи проти відродження польської державності, укра­їнське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за створення Української держави в її етнографічних кордонах. 19.12.1917 р. Україн­ське парламентське представництво у Відні заявило, що галицькі землі - це складова частина Української київської держави ІХ-ХІУ ст. і що га­лицький народ і досі має сильне відчуття спільноти і єдності з усім українським народом. І тому Східна Галичина або в цілості буде під Ав­стрією, як окремий коронний край, або ж прилучиться до УНР над Дніп­ром. Це останнє відповідає найвищому ідеалові української нації.

Заява підкреслювала, що в 1866 р. українські галицькі землі проти волі населення були приєднані Австрією до князівств Кракова, Освенціма і Заторії. Тепер Українське парламентське представництво протестує проти подальших планів зв'язувати ці землі в будь-який спосіб з Поль­щею. Українці не мають нічого проти права поляків влаштувати собі життя на своїх власних землях, але ніколи не зречуться свого права на самовизначення. Мир на сході Європи буде під загрозою, якщо буде від­дана яка-небудь частина української землі полякам. Тому представники українського народу домагаються, щоб з Галичини, Буковини й інших ав­стрійських земель з українським населенням був створенй окремий ко­ронний край. Якщо ж Австрія насильно спробувала б поєднати українців з поляками, тоді представництво буде якнайгостріше протестувати і до­магатися від міжнародних кіл проведення на тих землях плебісциту.

Певні надії у австрійських українців виникли після звернення пре­зидента США В.Вільсона до конгресу з посланням, у якому були сформу-льовані 6.01.1918 р. "14 пунктів" умов миру. У п.10 говорилося про автономію для народів Австро-Угорщини на засадах реалізації їх прав на самовизначе­ння. Цікаво, що ще за рік до цих подій, 22.01.1917 р., Товариство ук­раїнських поступовців Російської імперії надіслало листа Вільсону, в якому звертало увагу американського президента на антиукраїнську полі­тику Росії й висловлювало надію на здобуття Україною автономії.

Хоча під тиском Польського кола австро-угорський уряд анулював чинність таємного договору від 26.01.1918 р. про створення окремого коронного краю з українських етнічних територій Галичини і Буковини, 4.09.1918 р. Відень прийняв "14 пунктів" Вільсона за основу своєї на­ціональної політики. 4.10. Українське парламентське представництво ще раз домагалось поділу Галичини, у противному випадку загрожуючи вису­ванням гасла приєднання всіх західноукраїнських земель до держави Ско-ропадського. А коли 8.10.1918 р. у Варшаві Регентською радою було про­голошено незалежність Польщі, наступного дня українські парламентарії ще раз наголосили, що "наша дорога не веде до Варшави, але до Києва, а як хтось схоче нас злучити з поляками, то хіба по наших трупах".

Австрійський уряд зволікав із вирішенням питання, тоді 10.10. Українське парламентське представництво на чолі з Є.Петрушевичем, Ю.Романчуком і А.Шептицьким постановило скликати до Львова на 18.10. Кон­ституційну комісію і тим самим поставити Відень перед довершеним фак­том створення Української держави. І6.10.1918 р. з'явився запізнілий маніфест імператора Карла про перетворення Австро-Угорщини в союз на­ціональних держав. Зокрема, з територій колишніх коронних країв влас­не Австрії мали постати чотири національні держави: німецько-австрій­ська, чеська, південно-слов'янська і українська. Однак народи Австрії не бажали вже ані імператорської ласки, ані спільноти з Віднем у май­бутньому.

18.10.1918 р. на зборах політичних і громадських діячів у Львові було обрано Українську Національну Раду, що мала стати політичним пред­ставником українського народу Австро-Угорщини. Визначивши себе Консти­туційною комісією, Національна Рада наступного дня оголосила резолюцію про створення на етнічних українських територіях, що входили до скла­ду Австро-Угорщини, Української держави. Найближчим часом УНР планува­ла прийняти конституцію для нової держави з наданням культурно-націо­нальної автономії для національних меншин. УНР ухвалила також рішення про окреме українське представництво на майбутній Мирній конференції, австро-угорському МЗС відмовлялося в праві представляти інтереси Укра­їнської держави.

Кардинальним питанням того часу було об'єднання західноукраїнсь-кої держави з наддніпрянською. Від вирішення цього питання в той чи інший бік залежала доля всієї української національно-демократичної революції. Протягом усього жовтня йшли переговори між секретарем УНР С.Бараном і керівництвом Національного Союзу (В.Винниченко і М.Шаповал), що готував антигетьманське повстання. Тому на засіданні УНР 18 жовтня 1318 р. дискусія за доповіддю Барана "Чи нова держава має зма­гатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?" тривала 12 годин. "Внаслідок неї було вирішено не проголошувати державної єд­ності з гетьманською Україною, причому тодішній посол Української дер­жави у Відні В.Латинський теж радив залишити питання злуки відкритим.

Президент УНР пояснював таке рішення тим, що в "14 пунктах" Віль-сона забезпечувалося право на самовизначення лише народам Австро-Угор­щини, а вся "Росія" трактувалася як єдиний"народ" (п.6), тому злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині опинитися теж під "єдиною Росією". Впливала на це рішення і австро-німецька окупація Над­дніпрянщини, до якої керівництво УНР ставилося вкрай негативно. Та й Український національний союз, що готував актигетьманське повстання, через командування Січових стрільців попередив Львів, що негайна злука Східної Галичини і Північної Буковини з гетьманською державою неба­жана, бо піднесе престиж Скоропадського в очах народу і зміцнить його режим.

Тим часом події пішли стрімким темпом: держсекретар США Лансінг повідомив Австрію, що президент Вільсон визнав самостійність Чехії, По­льщі й Югославії, тому Австрія не може розглядатися як суб'єкт міжна­родного права. Отже, проголошена 19.10.1818 р. у Львові Українська дер­жава одержувала більшу свободу для дій. 28.10. у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, що заявила про свої претензії на владу в Галичині, включаючи її українську частину. Австрійський уряд всіля­ко зволікав з формальною передачею влади в Галичині УНР, хоча два за­сідання Ради міністрів 31.10. визнали теоретично право українського народу на самостійність, але вимоги УНР не були вповні задоволені, на­приклад, ніхто з міністрів не взяв до уваги кордонів територій, що ма­ли увійти до складу новоствореної держави.

Увечері того ж дня на спільній нараді УНР і Військового комітету (голова- капітан Д.Вітовський) було вирішено, спираючись на українські підрозділи австрійської армії, захопити владу - у Львові й на провінції. Але хоча вранці 1.111918 р. Львів і більша частина Східної Галичині опинилися в руках українців, невдовзі почалася збройна боротьба з по­льськими військами, для перемоги в якій українських сил було замало. Тому 5.11. УНРада відрядила до Києва О.Назарука і М.Шухевича для пере­говорів з гетьманом про військову допомогу. Скоропадський опинився у надзвичайно складному становищі, адже він у той час шукав порозуміння з державами Антанти і тому не міг втручатися у війну з Польщею, котру Антанта визнала самостійною державою.

Тому гетьман погодився лише вислати до Львова надзвичайну дипло­матичну місію на чолі з консулом О.Саліковським, передислокувати до Збруча курінь Січових стрільців Є.Коновальця, звідки вони, ніби само­чинно, мали дістатися до Галичини, надати УНРаді позику в 2 млн.дол., ескадрилью літаків, батарею гаубиць, два броньовики і кілька вагонів амуніції. Але під тиском Національного союзу, що розраховував на Сі­чових стрільців у антигетьманському повстанні, Стрілецька рада в Бі­лій Церкві вирішила: "Київ важливіший за Львів, і виїзд Січових стрі­льців приведе до того, що повстанці Києва не візьмуть, а Січові стрільці Львова не втримають”.

Тим часом у Львові 9.11.1918 р. УНРадою був створений виконавчий орган влади - Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким, державним секретарем закордонних справ було призначено Василя ІІанейка (1883-1956 рр.), громадсько-політичного діяча і журналіста родом із Золочівщини, члена Української національно-демократичної партії. Редагував журнал "Молода Україна", газету "Діло", у лютому 1919 р. став заступ­ником голови Української делегації на Паризькій мирній конференції, у 1920 р. очолив її. Потім перебував в еміграції у Австрії, США, Венесу­елі, де й помер. З квітня 1919 р. МЗС ЗУНР очолював Степан Витвицький (р.нар.1884), визначний політичний діяч із Станіславщини, адвокат. Ре­дагував газети "Діло" і "Свобода" у Львові, брав активну участь у за­хопленні влади 1.11.1918 р. і підготовці акту злуки 22.01.1919 р. Був представником уряду ЗОУНР на переговорах із місіями Антанти (ген.Бартелемі й ген.Боти) в справі перемир'я з Польщею. В листопаді 1919 р. був призначений заступником голови дипломатичної місії УНР до Варшави, засудивши Варшавську угоду, залишив місію. Керував закордонними спра­вами у екзильному уряді ЗУНР у Відні, в 1921-1923 рр. очолював місію ЗУНР у Парижі й Лондоні. В міжвоєнний період зробив політичну кар'єру як діяч УНДО в Дрогобичі, в 1935-1939 рр. обирався депутатом до польсь­кого Сейму. В еміграції брав участь у організації Центрального предс­тавництва української еміграції в Німеччині, з 1949 р. - заступник Го­лови виконкому УНР, з 1954р. і до смерті в 1965 р. - Президент УНР в екзилі. Похований в Бавнд Бруці в США.

Ще перед прийняттям присяги членами українського уряду 10.11.1918 Українська Національна Рада на пропозицію колишнього депутата галиць­кого Сейму Р.ІІерфецького ухвалила постанову, що доручала Державному секретаріату "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу". Однак міжнародна обстановка, що склалася на­прикінці 1918 р. навколо проголошеної 13.11. Західноукраїнської Наро­дної Республіки, не сприяла реалізації цього величного завдання. В осо­бливо складному становищі опинилися Північна Буковина і Закарпаття, які рішенням Конституційної комісії мали увійти до новостворюваної Ук­раїнської держави.

Буковина теж вислала своїх представників на зібрання Української Національної Ради у Львові 18.10.1918 р., а 25.10. у Чернівцях був створений Український крайовий комітет на чолі з О.Поповичем як Буко­винська делегатура УНР. Буковинці відразу ж виявили глибоке розуміння ідеї соборності України: не маючи власних збройних сил, відрядили Ле­гіон УСС, що були переведені в другій половині жовтня з Наддніпрянщини до Чернівців, на допомогу захисникам Львова.3.ІІ.І9І8 р. у Черні­вцях Буковинським народним вічем було проголошено возз'єднання Північ­ної Буковини з Українською державою, а 6.1І. президентом краю став О.Попович.

Проте румунський король Фердинанд за наполяганням французької мі-сії наказав своїм військам 11.11. зайняти Чернівці, й протягом тижня румуни окупували всю українську частину Буковини. Пізніше, у травні 1919 р. при посередництві французької місії в Яссах румуни заключили таємну угоду з поляками і 24-27.05. окупували Покуття (частину Галичи­ни між Дністром і Карпатами), тим самим зруйнувавши ліве крило українсько-польського фронту, що зважаючи на нейтралітет Румунії не було до­бре забезпеченим. За Сен-Жерменським мирним договором від 10.09.1919 р. вся Буковина була визнана за Румунією.

Закарпаття (або Карпатська Русь) після розпаду Австро-Угорської імперії опинилось у складі Угорщини, але сплеск національної самосві­домості, що охопив усі народи цієї держави, не минув і місцевих руси­нів. 23.10.1918 р. карпатські русини були прийняті в "Союз пригнобле­них народів Європи" (Середньоєвропейську унію), куди входили також че­хи, словаки, поляки, хорвати, серби та інші народи, які на той час не мали своєї державності, за членами Унії визнавалося юридичне право на самовизначення. Однак серед громадсько-активних кіл краю не було загаль­ної єдності у поглядах щодо подальшої державної долі Закарпаття.

Народні ради, що протягом кінця жовтня-початку листопада 1918 р. виникли у переважній більшості населених пунктів Закарпаття, вислов­лювалися за об'єднання з Великою Україною. Найбільш виразно ця вимога була сформульована у заяві Пряшівськот Ради (виникла 8.II.):"Руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат... соєдиняється з Київською Ук­раїнською державою. Київська Русь подає в днешний день руку братам своїм Галича та Буковини, соєдиненим уже з матір'ю руських городов со славним Києвом. Най українська земля станеться од нині і нашою, най наші Карпати стануться нині твердиною на Заході для нашої великої общої) держави". Пряшівеька Народна Рада вимагала також допустити її пред­ставників на майбутню Мирну конференцію.

Однак на міжнародній конференції русинів-емігрантів, що почала свою роботу 12.11.1918 р. у Скрентоні (США), 67% делегатів, які репре­зентували майже 120 тис. закарпатців, висловилися за приєднання до Че- хословаччини (за приєднання до України – 28%). На основі результатів голосування резолюцію про входження "угрорусинів" на федеративній ос­нові до Чехословаччини було вислано на мирну конференцію в Парижі. По­силаючись на таке "волевиявлення", чеські війська вже 15.01.1919 р. увійшли в Хуст. Але 21.01. до Хуста з'їхалися представники від 175 гро­мад Закарпаття і переважною більшістю голосів ухвалили: 1) Закарпаття бажає об'єднатися із Соборною Україною, 2) українське військо з Гали­чини має прибути на Закарпаття, 3) делегати вітають новозасновані дер­жави на території колишньої Австро-Угорщини, якщо вони визнають демо­кратичні принципи, 4) делегати просять допомоги держав Антанти у здій­сненні права самовизначення народу Закарпаття, 5) Центральна Націона­льна Рада із 100 членів уповноважена представляти все населення краю.

Головою ЦНР було обрано Михайла Бращайка, його брат Юрій отримав мандат бути делегатом Закарпаття на Паризькій мирній конференції. Бу­ла обрана також делегація в складі 4-х осіб для передачі ухвали Хуст-ського з'їзду в Київ. Однак делегація змогла доїхати тільки до Станиславова, де в той час велися переговори про конкретні умови об'єднан­ня УНР і ЗУНР, а рішення Всезакарпатського з'їзду виявилися лише доб­рими побажаннями, оскільки перемога українофільської течії викликала негативну реакцію з боку правлячих кіл європейських держав. Чеські власті провели "виборчу кампанію" за входження Закарпаття до складу Чехословаччини, успіху якої чималою мірою сприяв і той факт, що єдиною реальною альтернативою за тих умов було включення краю до складу Руму­нії, війська якої окупували східну частину регіону. 8.05.1919 р. Цент­ральна Руська Народна Рада на засіданні, що відбулося в будинку Ужго­родської гімназії, прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини, остаточно його доля була вирішена ухвалою Паризької мир­ної конференції від 19.09.1919 р. про включення краю під назвою "Під­карпатська Русь" до складу республіки з умовою надання йому найширшої автономії.

За таких умов перед лицем широкомасштабної польської агресії, під­триманої Антантою, уряд ЗУНР вирішив прискорити процес об'єднання обох українських державних утворень ще до повалення гетьманського режиму, 1.12.1918 р., у Фастові члени Директорії та делегації УНРади (Л.Цегельський і Д.Левицький) уклали "передвступний договір" про злуку двох частин України в "одне державне тіло". Зміст угоди було оприлюднено наприкінці грудня на з'їзді Селянських спілок Київщини. Винниченко,ма­ючи відповідні повноваження, повідомив, що ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша - "увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державної цілости в УНР"; УНР, зі свого боку, "при­йняти всю територію і населення ЗУНР, як складову частину державної цілости в УНР". Обидва уряди взяли на себе зобов'язання здійснити "дер­жавну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби... обі держави утворили справді неподільну державну одиницю". При цьому ЗУНР зберігала права

"територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, - зазначив Бинниченко, - також устано­влені будуть условини злуки обох Держав".

Тим часом наприкінці грудня 1918 р. органи влади ЗУНР перенесли свій осідок до Станіславова, де діяльність урядових чинників стабілізу­валася. Вершиною законотворчої діяльності УНРади і став Закон про злуку. Історичній сесії УНРади передувало народне Віче, організоване "Молодою громадою",, і "Робітничо-Селянським союзом" 1.01.1819 р. Не­зважаючи на помірковану позицію представників уряду, збори прийняли радикальну резолюцію про об'єднання, перший пункт якої закликав "УНР до негайного і урочистого проголошення сполуки Західної України і Наддніпрянської республіки в одну державу під назвою Української На­родної Республіки і до негайного приведення його в дійсність... без огляду на те, яка доля чекає Україну, а з нею нас".

3.01.1919 р. на засіданні УНРади було ухвалено, що вона "прого­лошує торжественне з'єднання з нинішнім днем ЗУНР з УНР в одну одно-цілу, суверенну Народну Республіку. Зміряючи до найскорішого переве­дення цієї злуки, УНРада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між ЗУНР і УНР дня 1.12.1918 р. в Фастові, та доручає Дер­жавному Секретаріатові негайно розпочати переговори з Київським правительством для сфіналізування договору про злуку". Невдовзі до Ста­ніславова прибув представник УНР отаман Микита Шаповал, який запевнив, що "в українсько-польській війні поможе галичанам Велика Україна..., щоб спільно пролитою кров'ю звільнити на ділі соборність усіх україн­ських земель".

16.01.1919 р. державна делегація ЗУНР на чолі з Л.Бачинським і С.Витвицьким у складі 36 представників вирушила зі Станіславова до Києва для участі в урочистому проголошенні злуки, яке відбулося 22.01. на Софійському майдані міста. Через два місяці - 30.03. відбулася нотифікація об'єднання офіційною делегацією Соборної УНР послам усіх держав, акредитованих у Відні.

Оцінюючи значення цієї історичної події, слід мати на увазі, що Злука не означала перетворення УНР у федеративну чи унітарну державу. Скоріше це було конфедеративне об'єднання, принаймі до остаточного вирішення питання про державне об'єднання загальноукраїнськими Уста­новчими Зборами. Західна область УНР (ЗОУНР) зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, в т.ч. зовнішньополітичне відомст­во, сферу та обсяг їх компетенції. Влада Директорії та її розпорядчих органів і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча, певним чином координувалася лише військова діяльність обох урядів.

ЗУНР створила 6 власних дипломатичних представництв: у Австрії (визнане, як посольство, М.Василько, В.Сінгалевич), Німеччині (Р.Смаль-Стоцький, Є.Левицький), Угорщині (Я.Біберович), Чехословаччині (С.Смаль-Стоцький, С.Левицький), Італії (О.Колесса, Б.Бандрівський), Югославії (Я.Біберович, Г.Микетей). Діяла також надзвичайна дипломатична місія ЗУНР у Ватикані на чолі з П.Карманським. ЗУНР влаштовувала також спеціальні місії у країнах з великою галицькою діаспорою: США (Ю.Бачинський, Л.Цегельський, Л.Мишута), Канаді (О.Назарук), Франції й Великої Британії (С.Витвицький) та Бразилії (П.Карманський). Але вони не мали статусу дипломатичних представництв. У липні 1919 р. уряд ЗУНР вислав окрему делегацію (В.Пайнейко, С.Томашівський, Д.Вітовський і М.Лозинський) на Паризьку мирну конференцію для захисту інтере­сів Західної України. Паралельні місії й делегації ЗУНР і УНР спів­працювали між собою, але іноді доходило до конкуренції й непорозумінь.

Після урочистого проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР на перший план у зовнішньополітичній діяльності останньої вийшло намагання от­римати визнання від Паризької мирної конференції. Ще наприкінці лис­топада І9І8 р. президент ЗУНР Є.Петрушевич, що перебував у Відні, че­рез шведського посла надіслав відозву президенту США Вільсону з проха­нням про допомогу проти польської і румунської агресії. У ній, зокре­ма, говорилося: "Нашими українськими збройними силами, а не, як невір­но представляв Вам, Пане Президенте, Варшавський уряд, німецькими чи угорськими збройними силами, і завдяки безприкладному духові самопо­жертви нашого українського населення ми боронимо наш історичний Ук­раїнський край, на якому діє вільний демократичний уряд, як це Ви, Па­не Президенте, проголосили. Тепер надіслане Польським урядом військо хоче нас знову підкорити чужому пануванню".

Можливо, заклики Петрушевича до світової громадськості й мали б певний відгук, але французький прем'єр Ж.Клемансо, який задавав тон на мирній конференції, прагнув створити на сході Європи "санітарний кордон" проти Німеччини і радянської Росії у складі Польщі, Румунії й Чехословаччини. Ці плани йшли по лінії польської великодержавної політики, що в пропагандистському плані представляла ЗУНР "інтегра­льною частиною" історичної Польщі. Польський комітет Народовий під керівництвом Р.Дмовського, який репрезентував Польщу перед мирною конференцією, вживав різних заходів, щоб довести світові, ніби укра­їнські війська були під командуванням німецьких офіцерів, і саме створення української держави було в інтересах Німеччини та Австрії, польський прем'єр І.Падеревський, у свою чергу, інформував мирну конференцію, що Галичина вражена більшовизмом і є німецькою інтригою.

Наприкінці січня 1919 р. до Львова прибула повноважна комісія Антанти на чолі з французьким ген.Бартелемі з метою припинити польсько-українську війну. Комісія сприяла початку переговорів між воюючими сторонами і досягненню-перемир'я, але виявила повне не­розуміння взаємовідносин Польщі й Галичини. Бартелемі запропону­вав демаркаційну лінію таким чином, що третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким нафтовим районом залишалася за Польщею. Уряд ЗОУНР такої пропозиції не прийняв, і 28.02. на польсько-ук­раїнському фронті відновилися бойові дії. Внаслідок скарг захід­ноукраїнського уряду до Паризької мирної конференції 2.04.1919 р. до Львова прибула друга комісія Антанти під керівництвом півден­ноафриканського ген.Боти. Новий міжнародний проект укратнсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж" "лінія Бартелемі", за ЗОУНР залишався Дрогобицький повіт, і український уряд 13.05. при­йняв рішення комісії, але поляки їх відкинули. Більш того, їм вда­лося добитися від Антанти дозволу на перевезення до Польщі з тери­торії Франції чудово озброєної армії ген.Галлера, що була сформована з поляків-австро-німецьких військовополонених і американсь-ких добровольців.

Хоча польський уряд і особисто ген.Галлер зобов'язалися перед Антантою в жодному випадку не використовувати цю армію на україн­ському фронті, а застосувати її проти більшовиків, уже 14.05.1919р. вона почала наступ проти Української Галицької Армії. Одночасно, 9.05. голова українського більшовицького уряду Х.Раковський звер­нувся з нотою до президента Петрушевича, в якій пропонував гали­цьким військам перемир'я і спільний наступ на поляків і румунів. Вислані Антоновим-Овсієноком В.Затонський і О.Щумський прибули до Підволочиська з метою консультацій, але Петрушевич не дав їм жод­ної відповіді. Не погодився він і на пропуск через Галичину біль­шовицьких військ до радянської Угорщини, тим самим врятувавши Цен­тральну (а, можливо, й Західну) Європу від поширення більшовизму. Однак Антанта не оцінила належним чином цього факту,і 25.06.1919 р. "Рада десятьох" Паризької мирної конференції прийняла постанову про дозвіл польській армії продовжити операції до р.Збруч, тобто окупувати всю Східну Галичину.

"З огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд,- лицемірно говорилося в Ноті Антанти до польського уряду,- Найвища Рада союзних і заприязнених дер­жав рішила уповноважити збройні сили Польської республіки продов­жувати свої операції аж до р.Збруч. Це уповноваження в жодному ви­падку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політичного стану Галичини". 11.07. держави Антанти підписали т.зв. Севрську угоду, яка дозволяла Польщі "завести в Східній Галичині цивільну управу", разом із тим від неї вимагалося "в якнайвищій мірі забезпечувати територіальну автономію, як і політичну, релі­гійну та особисту свободу населенню". В договорі також зазначало­ся, що питання політичного статусу Галичини буде вирішене згідно з правом самовизначення в часі, який "означить коаліційні та усоюзнені держави або орган, якому вони на це дадуть повновласть",.

Отже, Польща була тільки уповноважена зайняти Східну Галичину, але юридичні права на неї належали Найвищій Раді Антанти, а з 28 квітня 1919 р.- новоствореній Лізі Націй. Заявивши 15.07.1919 р. ноту протесту Найвищій раді Паризької мирної конференції з приво­ду її рішення дозволити полякам окупувати Східну Галичину, наступ­ного дня диктатор ЗОУНР Петрушевич, уряд та УГА перейшли за Збруч, Щоб продовжити боротьбу за незалежну Україну спільно з урядом і Республіканською армією Директорії.

Однак ніщо не могло притлумити антагоністичні суперечності між спільниками. Керівництво ЗОУНР продовжувало вважати своїм пер­шочерговим зовнішньополітичним завданням активізацію військової бо­ротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповід­ної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала зосередити всі зу­силля на боротьбі з більшовиками - навіть за рахунок Галичини, мо­жливість досягнення в зв'язку з цим угоди з Денікіним рішуче від­кидалася. Вибух не забарився: відомі події 30-31.08. у Києві, коли республіканські війська внаслідок нерозторопності-галицькего кома­ндування поступилися столицею України денікінцям, наступні їх поразки у війні з Денікіним, - ці й деякі інші обставини призвели до укладення замирення між петлюрівцями та поляками, з одного боку, та до капітуляції УГА перед білогвардійською армією, - з другого. 16 листопада І9І9 р. Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався на територію Румунії, звідки виїхав до Відня, щоб боронити західноукраїнські інтереси на дипломатичному Фронті.

Тим часом 21.11. Найвища Рада Антанти ухвалила проект "Стату­ту Східної Галичини". За ним Польща отримувала 25-літній мандат на організацію управління цією територією, кордони якої були б визначені на місці спеціальною комісією з п'яти представників Антанти і одного від Польщі. Після 25 років Рада Ліги Націй могла збере­гти, перевірити або ж змінити статут. Протягом цього часу міжна­родні угоди Польщі мали відноситися й до Східної Галичини, у свою чергу Польща повинна була здійснювати дипломатичне й консу­льське обслуговування галичан. Усі політичні й приватні права та свободи для національних меншин, зафіксовані в польських законах, були обов'язкові у Східній Галичині, греко-католицький обряд при­рівнювався до римо-католицького. Польська і українська мови визна­валися рівними в управлінні, мова навчання у народних школах оби­ралася б громадами, законодавство про середню і вищу освіту від­носилося до компетенції майбутнього Галицького сейму. Забороня­лася систематична колонізація Галичини ззовні. Галичина мала ді­стати однопалатний Сейм на основі загального виборчого права, слу­жбовці, за незначним винятком, повинні були бути місцевого поход­ження, галичани проходили б військову службу на рідній території. Виконавча влада в Східній Галичині належала б губернатору, якого призначає польський президент.

Але Польща, якій 2.12.1818 р. петлюрівський уряд, силкуючись зберегти свою владу бодай на Наддніпрянщині, пожертвував Східну Галичину, - відкинула проект автономії. Проте Антанта не визна­ла положення Ризького мирного договору і вважала питання схід­них кордонів Польщі відкритим, це давало певні надії галицьким політичним діячам на позитивне розв'язання конфлікту, а уряд ЗУНР у екзилі, що осів у Відні, добивався визнання Галичини ок­ремою державою. 8.11.1820 р. делегація ЗУНР на чолі зЄ.Петрушевичем і К.Левицьким подала до секретаріату Ліги Націй меморіал, у якому вказувалося на систематичне притіснення польською владою прав українського населення. 4 грудня з нагоди відкриття І сесії Ліги Націй делегація УНРади була на аудієнції у референта справи Східної Галичини бельгійця Гіманса, який керував тоді засідання­ми сесії. Петрушевич висловив вимогу, щоб українське питання бу­ло внесене до порядку денного сесії. 26.12. вінще раз звернувся з нотою до Найвищої ради Ліги Націй. В ноті вказувалося на протиправні дії польського уряду на галицькій території, що су­перечили попереднім постановам Антанти і нормам міжнародного права.

Зрештою задум Петрушевича вдався, і у доповіді від 23.02.1921 р. референт Гіманс зазначив, що Ліга Націй одержала цілу низку протестів проти польського панування у Східній Галичині. Тому після дебатів було прийнято одноголосну ухвалу, в якій зазначалося, що Схід­на Галичина "лежить поза межами польської держави" і що "Польща не одержала мандату до адміністрування Східної Галичини". Крім того, конста­тувалося, що "Польща є тільки фактичним військовим окупантом Східної Галичини, над якою суверенна влада належить до держав Антанти". Рада Ліги Націй доручила Раді послів вирішити галицьку проблему.

Заохочений таким дипломатичним успіхом, Петрушевич надіслав 30.04. 1921 р. ще одну ноту до Ради послів, президента США Гардінга і прем'є­рів Антанти, з якій обґрунтовував і переконував міжнародну громадську думку в необхідності надання українському населенню Галичини права на незалежну державу під охороною Антанти для забезпечення миру в Східній Європі. Невдовзі був розроблений і розісланий державам Антанти для роз­гляду і затвердження проект конституції Галицької республіки, що перед­бачав перетворення її у східноєвропейську Швейцарію. Однак Антанта не надала належної уваги проекту.

Замах бойовика УВО С.Федака на Пілсудського і воєводу Грабовського 25.09.1921р. мав своїм наслідком те, що на знесення канадського МЗС Догерті загальні збори Ліги Націй одностайно висловили побажання, аби Рада Ліги звернула увагу головних держав на проблему Східної Галичини. Було вирішено внести її у порядок денний Генуезької конференції (10.04., 19.05.1922 р.), але знову жодного рішення не було прийнято. Та галиць­кі дипломати продовжували пошук шляхів для визволення свого краю від польської окупації. Після Генуї навіть відбулася зустріч Петрушевича з Х.Раковським, однак позитивних результатів вона не принесла.

29.08.1922 р. з нагоди 111 сесії ліги Націй до Женеви виїхала, де­легація ЗУНР, що вручила заяву із протестом проти польських виборів і проекту автономії для Східної Галичини. Ознайомившись із справою, го­ловуючий на Раді Ліги Націй бразилець Да Гама і керівник канадської делегації Фільдінг запропонували, щоб повний збір Ліги Націй в ім'я національної справедливості звернув увагу головних держав Антанти на потребу негайного вирішення державного становища Східної Галичини. Ця резолюція була ухвалена 22.09.1922 р.

Польща, бажаючи погасити хвилю терористичних актів і підпалів у Галичині та прагнучи схилити на свій бік Антанту, 26.09.1922 р. розробила про­ект автономії для Східної Галичини. Десята стаття цього проекту пере­давала в компетенцію місцевих сеймів лише справи віросповідання, осві­ти (крім університетів і вищих шкіл), шляхів і будівництва, допомоги промисловості й торгівлі, меліорації, аграрні справи та місцевий бюджет. Незважаючи на явне ущемлення прав українського населення Антанта з деякими зауваженнями погодилась з польською пропо­зицією. Лідери Антанти розуміли, що Польща так легко не від­дасть "східні креси" для створення там незалежної держави (Литва на поч. І923 р. захопила Клайпеду, що теж перебувала під контролем Антанти), і не бажали ускладнювати з нею відносин. На засіданні Ради послів 14.03.1923 р. у Парижі на про­позицію Муссоліні було винесено рішення, згідно з яким визна­но "за границю Польщі з Росією лінію, означену й застовплену за згодою обох держав і на їх відповідальність 23.11.1922 р. Таким чином Східна Галичина відходила до Польщі, незважаючи на заяви Керзона, Сесіля і Ллойд Джорджа про те, що перед ви­рішенням справи Східної Галичини необхідно обов'язково заслу­хати думку українських представників, делегація К.Левицького навіть не була допущена на засідання. 30.03.1923 р. у Відні було ви­рішено розпустити уряд тепер уже і формально неіснуючої ЗУНР.

Причини поразки західноукраїнської дипломатії:

1) військова поразка УГА у боротьбі з Польщею,

2) втрата урядом Петрушевича зв'язків з Галичиною,

3) сліпа орієнтація на справедливе вирішення Антантою галицької проблеми,

4) східноєвропейська політика Франції.

Дата добавления: 2015-05-23