Зовнішня політика Української держави П. Скоропадського

Закордонна політика гетьманського уряду, за загальним визнанням, була чи не найпозитивнішою (поряд із культурно-освітньою) в загаль­ному історичному балансі правління П. Скоропадського. Багато в чому цим ми можемо завдячити беззмінному керівнику зовнішньополітичного відомства Української держави (з I9.05. до І4.11.І9І8 p.) Дмитру До­рошенку. Через багато років, згадуючи тогочасні обставини, він писав: "Вступаючи до гетьманського кабінету, я був свідомий того, що... ви­кличу до себе неприязнь з боку деяких українських кругів, наприклад есерів або есдеків... Але я гадав, що роблю правильно і в згоді з ін­тересами української справи... Я вважав, що коли так сталося, що на чолі України вже не стоїть ЦР з її політикою, яка вже двічі збанкру­тувала, що коли настала інша форма влади з іншим соціальним підкладом, то діло справжніх українських патріотів дбати, щоб і при новій формі продовжувалось будування самостійної Української держави на твердо національному грунті, нема нічого легшого, як одійти на бік і критикувати, склавши руки; але в самий грізний час усунення від ак­тивної участі в державній роботі - це злочин... Нехай багато з того, що робить сучасний уряд, нас не задовольняє, але все це можна буде змінити й переробити, коли біля фактичної влади стоятимуть свої лю­ди, бо діло ж не в принципах і гаслах, а в людях".

Д.Дорошенко народився 1882 р. в старому козацько-гетьманському роді на Чернігів­щині, навчався у Варшавському, Петербурзькому і Київському універси­тетах (зак. 1909 p.). Очолював українську студентську громаду в Пе­тербурзі, редагував журнали "Украинский Вестник" і"Україна", тижне­вик "Дніпрові Хвилі" і єдину українську щоденну газету "Рада", орга­нізовував сільські "Просвіти" на Катеринославщині й брав діяльну участь в українському ліберально-демократичному русі, працював у Ка­теринославській архівній комісії й УНТ в Києві, викладав історію в комерційних школах Києва і Катеринослава. Під час Світової війни був уповноваженим Союзу міст на території окупованої російськими війська­ми Галичини і Буковини, після створення ЦР був заступником її голови, з квітня І817 p.- крайовим комісаром Галичини і Буковини та губернсь­ким комісаром Чернігівщини. В еміграції після 1919 р. очолював Укра­їнський науковий інститут у Берліні, був професором УВУ, Карлового університету в Празі, Варшавського університету, з 1945 й до смерті в 1951 р. очолював УВАН. Автор бл. І тис. праць з історії й історіо­графії України, історії культури, літератури й церкви.

Головним завданням зовнішньої політики Української держави було налагодження визнання її з боку інших країн і визначення якнайсприятливіших для її існування кордонів.

Пріоритетне місце серед європейських держав для України, як і раніше, посідали Німеччина і Австро-Угорщина. Проте на заваді нала­годженню нормальних українсько-німецьких міждержавних стосунків бу­ла місцева військова окупаційна влада, яка своїми надмірними вимога­ми і втручанням у внутрішні справи української адміністрації викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліна. Після юридичного визнання влади Скоропадського Німеччиною і Австро-Угорщи­ною 2.06.1918 р. головою української дипломатичної місії в Берліні замість Севрюка було призначено барона Ф. Штайнгеля, 24.07.1918 ратифі­ковано мирний договір /від Німеччини його підписав кн. Штольберг-Вернігероде, а від України - В.Липинський/, а 4-17.09.1918 після попере­дньої домовленості кайзера Вільгельма II з головою ради міністрів Ук­раїни Ф.Лизогубом відбувся офіційний візит до Берліна гетьмана Скоропадського.

6. 09.1918 Скоропадський був прийнятий кайзером у фортеці Вільгельмсгое біля Касселя. Під час зустрічі були узгоджені такі питання: І) Німеч­чина підтвердила свою підтримку Українській державі; 2) вона допоможе гетьманові сформувати нову українську армію з 120 тис. чол., згодом її чисельність мала зрости до 400 тис.; 3) гетьман зобов'язався укра­їнізувати свій уряд; 4) погодився провести демократичні вибори до Сей­му і скликати його першу сесію до кінця року; 5) обговорювалися українсько-польські справи стан українсько-російських переговорів.

Справа в тому, що Австро-Угорщина під тиском впливових польських кіл не виконала таємну угоду щодо створення автономного коронного краю з української Галичини і Буковини, а також всіляко зволікала з ратифі­кацією Брестського договору, намагаючись залишити Холмщину в складі новостворюваної польської держави. Як тільки стало відомо про умови миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю і польсь­ких земель Австро-Угорщини запротестувало: у Варшаві й Кракові всюди вивісили жалобні чорні прапори, польська преса стала писати про чет­вертий поділ польських земель, позбавлених державності.

Австрійський уряд за таких обставин не захотів ускладнювати справи і не допустив в окуповані ним 5 повітів Холмщини призначеного Ско­ропадським губернського старосту О.Скорописа з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення по­стійного кордону між Україною і Польщею в межах Холмщини на основі етнографічних даних і волевиявлення населення прикордонної смуги ли­шилося на папері.

Лизогуб саме й здійснив поїздку до Берліна в серпні 1918 р., щоб заручитися підтримкою кайзерівського уряду в конфліктному питанні (Німеччина погодилася із запровадженням української адміністрації на Підляшші й півночі Холмщини після ратифікації договору). Він вка­зував, що умови вже ратифікованого Німеччиною, Болгарією (у Відні 15 липня 1918 р. Джеборовим і Липинським) і Туреччиною (у Відні 22.08.1918 р. І. Токаржевським-Карашевичем і Гусейном Гільмі Пашею) визнають за Україною історичні права на територію, населення якої на початку століття складалося на 52%з українців, на 30% - з поляків і на 15% - з євре­їв.

Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму навіть після візита П. Скоропадського до Берліна, вони не визнавали наведених ста­тистичних даних про національний склад Холмщини і Підляшшя й стверд­жували, що в даному випадку мова йде про область, населену майже порівну поляками й українцями, які століттями жили поруч без точного окреслення етнографічного кордону. Підкреслювався з притиском той незаперечний факт, що польське населення проживало й на правому бе­резі Бугу, вказувалося, що претензії польських націоналістів обійма­ють більшу частину Волині, деякі райони Поділля. Течія Бугу визнача­лася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

У жовтні 1918 р., коли Австро-Угорська імперія вже розпалась, ав­стрійська адміністрація передала владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самоврядування, а через місяць, ко­ли в Берліні спалахнула революція, польські війська зайняли північну Холмщину і Підляшшя, Скоропис разом із своїми чиновниками опинився у польському таборі. Так невдало закінчилася спроба перших урядів неза­лежної України об'єднати в її межах стародавні українські землі, що були до початку І світової війни в складі Російської імперії.

Оскільки таємна угода щодо Галичини була невіддільною частиною загального мирного договору центральних держав з Україною, її вико­нання формально залежало від реалізації інших статей договору. Тому під приводом несвоєчасного виконання Україною поставок хліба до Авст­ро-Угорщини на 31.07.1918 р. віденський уряд анулював таємну угоду, український примірник угоди, що зберігався в архіві німецького МЗС, був спалений 16 липня заступником німецького секретаря ЗС у присут­ності австрійського посла кн.Гогенлое. Проте великого практичного значення це не мало, бо невдовзі в Галичині й Буковині спалахнула національно-демократична революція.

Наступним головним напрямком зовнішньої політики Української Держави була нормалізація відносин і встановлення кордонів з_радянською Росією. Після попередніх контактів щодо місця проведення пере­говорів вони почалися 23.05.1818 р. у Києві. Російську делегацію з 18 консультантів і експертів очолювали І. Раковський і Д. Мануїльський, українську - Генеральний суддя /згодом- сенатор/ С. Шелухін і І. Кістяківський / 10.08. його змінив П. Стебницький/. Шелухін мав у своєму розпорядженні 8 комісій, які готували рекомендації з конкрет­них питань. Переговори проводилися державними мовами за допомогою пе­рекладачів, але Шелухін, хоча й народився на Полтавщині й брав актив­ну участь в українському громадянському житті з 1905 р., українську мову тільки починав вивчати. Перекладач часто не розумів, що той хо­тів сказати,: перекладав по-своєму. Тоді Шелухін, який володів ро­сійською мовою краще за перекладача, поправляв його. Шануючи диплома­тичний етикет, Раковський залишався незворушним.

Якщо українська сторона віднеслась до переговорів з усією від­повідальністю, то для російської делегації вони були вимушеним захо­дом, до якого її зобов'язував Брестський мир. Основним завданням Раковського, як показали подальші події, було не встановлення добросу­сідських відносин з Україною, а тільки заключення з нею перемир'я для зупинення німецького наступу, наявність нормального підтвердження ви­конання умов Брестського миру, та, по можливості, проведення підрив­ної роботи щодо прискорення нового більшовицького наступу на Україну. Так уже 28.05., під час обговорення тексту протоколу про визнання повноважень сторін, всупереч попереднім публічним заявам, він сказав, що Україна не може вважатись самостійною державою, доки цього не ви­знає радянська Росія, як спадкоємиця Російської імперії.

Після довгої й гострої дискусії російська делегація все ж зму­шена була зняти свої заперечення, і обидві сторони перейшли до вироб­лення тексту договору про умови перемир'я, що було підписане 12.06. Договором також регламентувались економічні стосунки та становище громадян кожної з країн на території іншої та між ними. Лише після цього 14.06. сторони перейшли до обговорення принципової проблеми про кордони. Ще на першому етапі переговорів відбулося розмежування між військовими силами обох сторін по демаркаційній лінії, яка проходила через Сураж-Унечу-Стародуб-Новгород-Сіверський-Глухів-Рильськ-Колонтаївку-Суджу-Беленіхіно-Куп'янськ. Але українська сторона не вважала цю лінію своїм кордоном.

Спираючись на міжнародно усталені норми, Шелухін запропонував при визначенні кордонів як загальний застосовувати етнографічний при­нцип і лише в окремих випадках враховувати стратегічну та економічну доцільність, Раковський - принцип самовизначення населення тих чи інших територій. Після тривалої дискусії сторони.дійшли компромісу і 22.06. погодили текст резолюції, де зазначалося, що делегації будуть "спиратися на етнографічний принцип, виходячи з цього, згодні встано­вити державний кордон договором про мир, причому в окремих зазначе­них в тому договорі спірних місцевостях... розпочати організоване і вільне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону".

За проектом української делегації до України мали відійти 10 по­вітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, 4 північні пові­ти Чернігівської губернії, що знаходились на той час у складі Росії, та третина Донської області. Але Раковський на перший план знову по­чав висувати право "окремих індивідів на політичне самовизначення"/до якої держави бажає належати окрема людина чи населений пункт до тієї він і повинен належати/, а як аргумент на користь цього він на пов­ному серйозі наводив постанову сходу с.Баламутівки Київської губ. про відокремлення від України і приєднання до Росії. Радянська сторона гостро відреагувала і на наміри України вести переговори з донським урядом щодо кордонів.

У той же час, відчуваючи рішуче прагнення української сторони добитися повернення територій з переважаючим українським населенням, більшовицький уряд сповна використовував знаходження там своїх військ. Так, у Мглині місцева влада посадила до в'язниці 150 українців тіль­ки за те, що вони виявили бажання бути в складі України. Від з'їзду делегатів Острозького повіту червоноармійці, підкріплюючи свої дока­зи кулеметами, також вимагали приєднання до Росії. Під тиском кінно­го загону матросів при двох кулеметах аналогічну постанову змушений був прийняти Россошанський сільський схід. Еа ст.Євстратівка Півд.-зах. залізниці група озброєних матросів погрожувала мешканцям "Варфоломіївською ніччю", якщо вони відмовляться приєднатися до Росії.

З метою затягнути переговори російська делегація запропонувала кордон, що мав пройти значно західніше української етнічної межі /в окремих місцях на 125-200 км/. Згідно з ним у складі Росії залишали­ся не лише українські частини Курщини і Воронежчини, а й мали відій­ти від України значні території на Чернігівщині, Харківщині й Катеринославщині. За цим проектом від України відрізалося 85$ покладів вугілля і весь антрацит. Причину пристрасних дебатів навколо доне­цького басейну досить відверто пояснив Мануїльський в інтерв'ю корес­пондентові "Известий": "Виключити Донбас з господарського тіла Росії значить викликати її економічну катастрофу.”

Раковський в одному з інтерв'ю досить відверто зізнався, що радянській владі необхідно будь-що втриматися до повстання пролета­ріату на Заході, "а до того моменту необхідно вести переговори, ук­ладати мирні угоди як тимчасові етапи в цій необхідності протримати­ся". З цієї т.з. цілком логічним було те, що члени російської мирної делегації встановили тісні зв'язки з антиурядовими колами - представ­никами Національного Союзу. Одночасно радянська делегація вела про­паганду ідей більшовизму і допомагала у створенні підпільних органі­зацій. У жовтні МВС Української держави викрило дві великі більшови­цькі підпільні організації у Києві й Одесі, які мали прямий зв'язок з Раковським.

Не спромігшись досягти успіхів безпосередньо на переговорах ро­сійська сторона намагалась використати тяжке міжнародне і внутрішнє становище в Німеччині для тиску на український уряд. Член російської фінансово-політичної комісії в Берліні Ю. Ларін обумовив виконання Росією економічних зобов'язань "відмовою з боку Німеччини в підтрим­ці всіляких домагань уряду П. Скоропадського на 4 північних повіти Чернігівської, Курської, Воронезької губерній, Донську область та Крим, на певну частину Катеринославської та Харківської губерній", а також "неперешкодженням федеративного зближення Росії з Україною". 26.09. Раковський заявив, що визначати кордони України можна тільки в рамках губерній, названих у III Універсалі. Уся інша територія є російською, окупованою Українською Державою і тому остання повинна її звільнити. Ця неприйнятна вимога відкрито показала, що радянська Росія не зацікавлена в укладанні мирного договору.

Намагаючись не допустити припинення переговорів, до чого відкри­то прагнула російська сторона, українська делегація двічі пропонува­ла певні територіальні поступки. Проте, скориставшись фактом визнання Україною Держави Всевеликого Війська Донського та проведенням перего­ворів про українсько-донський кордон, Раковський 3.10. від імені де­легації РСФРР оголосив перерву, яка фактично означала кінець перего­ворам. Подальші події лише підтвердили припущення Шелухіна про те, що Росія не збиралась укладати мир і визнавати незалежність України, а "дожидалася часу, коли Україну можна буде погубити і підгорнути під більшовицьку владу".

Безпосередньо з Українською державою межували також Білоруська Народна Республіка, Всевелике Військо Донське і Крим, з якими також потрібно було визначити кордони.

За Брестською угодою до України відійшли Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губ., де переважну більшість складали українці, за гетьмана Скоропадського з стратегічних міркувань до Україн­ської держави були приєднані Брест-Литовський та Гомельський повіти Гродненської губ. Ці дії українського уряду, особливо приєднання Го­мельського повіту, де переважали білоруси, викликали протест з біло­руського боку. Для врегулювання цих протиріч до Києва прибула деле­гація БНР на чолі з 0. Цвікевичем,з 13.04. розпочалися її переговори з комісією МЗС, очолюваною А. Ліхнякевичем. Бони ускладнювалися тим, що БНР, проголошена 9.03.1918 р. на зборах Білоруської Національної Ради у Мінську, не була визнана жодною країною, навіть Німеччиною.

В основу переговорів було покладено визначення кордонів за етно­графічним принципом, який лише у випадку необхідності міг доповнити­ся економічною доцільністю, але мішаний склад населення прикордонних територій та етнічна близькість двох народів ускладнювали вирішення проблем. Сторони довго не могли дійти згоди навіть у визначенні ви­хідних точок кордону. Тоді, користуючись невизначеністю політичної обстановки в Білорусі й за згодою німецького командування український уряд поширив свою владу фактично на всі території, на які претен­дував, навіть там, де більшість українського населення була спірною.

Коли у травні 1918 р. на території Області Війська Донського виникла держава Всевеликого Війська Донського Україна розпочала з нею переговори про взаємне визнання та встановлення кордону. Україна по­вторила висловлені раніше делегації Раковського претензії на Таганрізьку округу і західні волості колишньої Області Війська Донського, мотивуючи це тим, що ці території до 1887 р. входили до складу Кате­ринославської губернії й на них переважало українське населення. В свою чергу донський уряд не тільки бажав залишити за собою Таганрізьку округу, а ще й претендував на Старобільський повіт Харківської гу­бернії і Луганськ, де були зосереджені кінні заводи та виробництво військового спорядження, так необхідного для воєнізованої структури Дону. Переговори затяглися майже на 2 місяці, з боку Дону їх очолили міністр торгівлі Б. Лебєдєв та посол в Україні ген. А.Черячукін, а з українського - Д.Дорошенко. Жодна з сторін не бажала відмовлятися від своїх вимог, але політичні обставини /можливість Краснову вивільнити частину сил для боротьби з більшовиками, отримати матеріальну допомо­гу від України, прагнення української сторони фактом з'ясування кор­донів з Доном вплинути на хід переговорів з Раковським/ змушували обидва уряди квапитися з укладенням договору. Після довгих дебатів було вирішено, що державний кордон буде визначатися "колишньою адмі­ністративною межею...Області Війська Донського й Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній", з невеликим відхиленням у районі Маріуполя, де сторони визнали "за потрібне прилучення до України певної площі на Схід, необхідної в цілях забезпечення єдності адміністративно-господарського управління містом і портом з їх околицями".

Окремий пункт договору від 7.08. стосувався становища українсь­кого населення на території ВВД, воно діставало "всі права щодо сво­єї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни, які належать до козацького стану". 18.09. між двома урядами була укладена окрема уго­да стосовно господарського життя Таганрозького промислового району: керівництво ним мала здійснювати центральна донсько-українська комі­сія, яка знаходилась у Харкові. Розкриваючи причини поступок з укра­їнського боку в цій справі, Дорошенко пізніше писав: "Українське правительство вважало, що краще мати на Дону українську іриденту і тим самим розбудовувати національну свідомість серед українського насе­лення Дону, ніж мати в себе донську і тим самим російську іриденту".

Гостро стояла для України і проблема стосунків з Кримом. Згідно III Універсалу ЦР він не входив до земель, які повинні були належати УНР. В умовах, коли УНР розраховувала на можливу федерацію з демокра­тичною Росією, кримське питання не було надто пекучим, але з початком відкритого протистояння з радянською Росією воно набуло особливої ак­туальності. У грудні І9І7 р. владу на півострові перебрала створена з представників міських дум, земств, громадських та політичних орга­нізацій Рада народних представників, котра на курултаї в Бахчисараї проголосила Кримську республіку, яку визнала ЦР. Але в січні 1918 р. владу в Криму захопили більшовики, що 21.03. створили Радянську со­ціалістичну республіку Тав- ріди, котра виступала проти ЦР, дотримуючись проросійської орієнтації. Витісняючи більшовицькі загони з території України, корпус полковника П.Болбочана у 20-х числах квітня перейшов Перекоп і заглибився в Крим, але німецьке командування, переслідуючи власні цілі, наказало українським частинам покинути Крим. Для управ­ління ним було створено крайовий уряд на чолі з вихідцем з литовських татар ген. Сулькевичвм, що відновив чинність усіх законів Російської імперії. Сулькевич заявив, що хоче приступити до створення крайової армії й висунув претензії на частину царського флоту. Хоча переважна більшість населення Криму виступала за злуку з Україною, російські політики, що перебрали владу на півострові, намагалися зігнорувати Українську державу. Розпочалося переслідування української громади і українофільських газет, заборонялося навіть приймати урядові телегра­ми з Києва українською мовою.

На стратегічне становище Криму для Української держави звернув увагу німецького уряду у своїй ноті від 10.05., направленій послу фон Мумму, Скоропадський. "Таким чином, - писав він, - Україна без Криму стати сильною державою не могла б особливо з економічного бо­ку була б несильною. Так ненатурально одрізана від моря мусила б Ук­раїна обов'язково збільшувати стремління до захоплення цього морсько­го побережжя, а разом з тим повстали б загострені відносини з тією державою, котрій би було передано посідання Кримом". Проте в плани німців не входило створення на сході Європи молодої, економічно міц­ної держави, тому, використовуючи як формальний привід положення III Універсалу, де Крим не був включений до України, вони продовжували курс на підтримку маріонеткового уряду Сулькевича.

Це змусило МЗС Української держави ще раз роз'ясните німецькій стороні ставлення свого уряду до кримської проблеми: положень III Універсалу зокрема. В ноті, направленій Дорошенком 30.05.1918 р., під­креслювалося, що "перш усього Універсал взагалі зазначив тільки го­ловні частини української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості приєднаються пізніше... Такий спосіб установки кордону, спершу тільки в загальних рисах, пояснюється також і тим, що тоді УНР розглядалася тільки як федеративна частина Росії. Так само і Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав би бути також федеративною одиницею Росії й таким чином зв'язку з Кримом, економічним форпостом України, укра­їнська держава не губить. Нині ж коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, зв'язок з Кримом, як федеративною одиницею може уриватися цілком". Щоб запобігти цьому, український уряд пропонував приєднання Криму на автономних засадах, але підтримуваний німцями, уряд Сулькевича не бажав ніякої залежності від України і про­довжував розкручувати маховик антиукраїнської кампанії. Висловлюючись за здійснення принципу самовизначення народів, уряд Скоропадського був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Ук­раїною. І справді, навіть татари, серед яких здобула велику популяр­ність ідея власної державності, не заперечували проти включення Кри­му до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

За цих умов Дорошенко оголосив у середині серпня 1918 р. еконо­мічну блокаду Криму, було припинено залізничний і морський рух та торгівлю. За умов блокади яскраво виявилася цілковита залежність пів­острова від материка: його економічне життя було повністю паралізо­ване. Це змусило кримську сторону реально поглянути на стан речей, на межі зриву опинилися і поставки з Криму в Німеччину продуктів хар­чування. 6 вересня начальник генштабу окупаційних військ ген.-лейт. Гренер зве­рнувся до Голови ради міністрів Ф.Лизогуба з телеграмою, в якій зазначив, що "внаслідок ходу розвитку справ стосунки між Україною і Кримом за останні тижні до того натягнуті, як в політичному, так і в господарському відношенні, що якщо в найближчий час не відбудеться змін, можлива загроза подальшого зростання труднощів, що мають місце, і які шкодять інтересам України і Криму". Гренер запропонував прове­сти з цього приводу переговори в Києві за участю всіх зацікавлених сторін.

Уже в середині вересня до Києва прибула кримська делегація, але, як свідчить хід переговорів, вона мала на меті лише добиватися понов­лення економічних зв'язків з Україною, не вирішуючи питання про тери­торіальну належність Криму. Тоді українська сторона відмовилася від подальших переговорів і запропонувала прислати іншу делегацію - з представників головних національних груп. Під час переговорів з нею вдалося виробити прелімінарні умови входження півострова до складу Ук­раїни. В документі наголошувалося, що "Крим з'єднується з Україною на правах автономного краю". В компетенцію українського уряду передава­лись зовнішня політика, керівництво армією і флотом, спільною була фінансова система, експлуатація залізниць, пошт і телеграфу. Крим одержував свій крайовий уряд, народні збори, які розробляли місцеве законодавство, а також територіальне військо, адміністрацію і статс-секретаря в справах Криму при Раді міністрів Української держави. Пе­редбачалось, що півострів матиме і свій власний бюджет. Ці умови бу­ли розглянуті й затверджені курултаєм та з'їздами національних і гро­мадських організацій Криму, однак повстання Директорії проти гетьма­на поклало край намірам приєднання Криму до України.

Подібну жорстку позицію уряд Скоропадського зайняв і у питанні про анексію Румунією Бесарабії. Не останню роль у цьому відіграла особиста позиція Дорошенка, який вважав, що потрібно "настоювати на приналежності політично-автономної Бесарабії Українській державі, до чого вона, Україна, має всі права і чого бажає величезна більшість Бесарабії". 11.05. було видано наказ "Про заборону вивозу товарів до Румунії Бесарабії" поки не буде "врегульоване питання про долю Бе­сарабії, правомочність її приєднання".

У ноті гетьманського уряду від 5.06. не визнавалася анексія і права Румунії на Бесарабію. У ноті-відповіді королівського уряду від 19.06. всіляко обґрунтовувалась правомірність приєднання Бесарабії. Не зумівши досягти дипломатичним шляхом згоди румунської сторони на перегляд бесарабського питання, уряд Скоропадського перейшов до еко­номічних санкцій. Однак "митна війна", оголошена Румунії, тривала не­довго: наприкінці літа до Києва прибула румунська місія, яка обгово­рила з представником гетьманського уряду питання про кордони між Українською державою і Румунією. Восени, коли виникла потреба в контак­тах з Антантою, Скоропадський пішов на укладення тимчасової торгівельної угоди з Румунією і її дипломатичне визнання. Розв'язання бесарабського питання вирішили відкласти до кінця світової війни.

Організація дипломатичної служби Української держави. З 1.06. ді­яли постійні штати МЗС, а 17.08.їх було затверджено спеціальним зако­ном. Організаційно МЗС складалося з керівництва / міністр і 2 його товаришів/, Канцелярії міністра і двох Департаментів. До складу Зага­льного департаменту входили відділи особового складу та загальних справ, бухгалтерсько-господарчий, юридичний та архівний /загалом-72 співробітники/. Головне ж дипломатичне навантаження припадало на Департамент чужоземних зносин, який готував ноти загального державного значення, вів листування з представництвами за кордоном та іноземним дипкорпусом в Україні, пильнував інтереси українських громадян за кордоном, вирішував питання в'їзду і виїзду, поширював офіційну інформа­цію тощо. Цей департамент включав у себе відділи: дипломатичний, полі­тичний, консульський та преси /разом- 86 осіб/. Зв'язок з установами МЗС за кордоном здійснювався через 29 дипкур'єрів, підпорядкованих начальнику Канцелярії, і телеграфну станцію прямого зв'язку. Загальна кількість співпрацівників МЗС, включаючи технічний персонал, станови­ла за штатом 269 осіб. Співробітниками МЗС і дипломатам було суворо заборонено працювати у приватних та комерційних структурах своєї дер­жави та країн акредитації.

Урядом Скоропадського було вжито заходів до створення мережі по­стійного дипломатичного заступництва України за кордоном. 14.06. Рада Міністрів прийняла Закон про посольства і місії Української держави. Згідно з ним право відкриття чи закриття посольств належало Раді Міністрів, а безпосередньо ними керував МЗС, Голови представництв при­значалися гетьманом, всі інші члени дипмісії - наказом міністра. За­кон встановлював штати посольств, які поділялися на 2 розряди: посоль­ства 1-го розряду на чолі з Послом або Посланником і Уповноваженим Міністром /12 співробітників за штатом/ та посольства ІІ-го розряду під проводом Міністра-Резидента або повіреного у справах /3 особи/. 21.06. Радою Міністрів була ухвалена постанова про впровадження посольств у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії /1-го розряду/ і по­сольства ІІ-го розряду в Румунії. Пізніше були засновані посольства II розряду у Фінляндії, Швейцарії, Польщі, на Кубані і Дону. По окре­мих штатах були вислані надзвичайні дипломатичні місії до Франції, Скандинавських країн, Англії та США.

Народилася і система військово-дипломатичного представництва Ук­раїни. 10.08. гетьман затвердив Закон про встановлення посад військових агентів / аташе/ при посольствах у Берліні, Відні, Софії, Буха­ресті, Стамбулі. 4.07. вийшов Закон про призначення війеьково-морських агентів. Військові дипломати безпосередньо підлягали відділу Закор­донного зв'язку Управління 2-ї Отаманської квартири Генерального штабу,

І зараз заслуговує на увагу досвід створення і функціонування консульського представництва Української держави. Після підписання 12 червня прелімінарної угоди з Росією Рада міністрів прийняла Закон про відкриття генеральних консульств та консульських агенцій за кор­доном. Згідно з ним, створювалися 2 генконсульства /в Москві та Пет­рограді/,10 консульських агентств 1-го розряду та 20 консульських агентств ІІ-го розряду. Значна частина консульських установ розміщува­лася у місцях компактного мешкання українців за кордоном: в Росії-на Чорнозем’ї, в Поволжі, Сибіру, Казахстані, на Зеленому Клину, Вороне­жі,. Курську, Омську, Іркутську, Семипалатинську, Хабаровську, Влади­востоці, Ново-миколаївську. На посади консулів, як згадував Дорошенко, "затверджувались здебільшого голови громад місцевих українських коло­ній або взагалі особи, рекомендовані цими громадами".

6.ІІ. було схвалено новий Закон про консульські установи Україн­ської держави та їхні штати. За типами вони поділялися на генеральні консульства /3 співробітники/, консульства /2 особи/ та консульські агентства /І особа/. Було відкрито консульські заклади в європейських країнах: в Німеччині, наприклад, II установ, в Австро-Угорщині-7, а всього ж Україна заснувала у той час до 100 консульств різних типів у 21 країні.

Для підготовки кваліфікованих кадрів консульської служби при Ук­раїнському товаристві економістів у Києві з 20.04.1918 р. працювали Консульські курси для осіб із вищою освітою, по 10-тижневій програмі. На перший поток було набрано 99 слухачів.

Треба віддати належне гетьманському уряду, який зміг залучити до дипломатичної праці широке коло справді талановитих і здібних лю­дей: Б.Липинського, відомого історика і політолога, видатного ідеоло­га відродження української державності /посол у Відні/, радника того ж посольства І.Токаржевського-Карашевича-доктора філософії, автора наукових праць на 4 іноземних мовах, Ф.Штейнгеля - засновника історико-етнографічного музею на Волині, тов. Голови УНТ у Києві, завдя­ки якому посольство у Берліні "зробилося одним з осередків всього че­сного дипломатичного світу вНімеччині^”, дипломатів дореволюційного часу О.Іванова, Б.Драгомирецького, І.Коростовця.

В добі Гетьманату дипломатичний корпус в Україні був репрезен­тований ІІ-ма посольствами та дипмісіями, а також 40 консульствами з 15 країн світу.

Після укладення перемир'я на Західному фронті стали можливими безпосередні зв'язки з державами Антанти. Гетьман вирішив шукати кон­тактів з представниками Антанти, щоб зберегти свою державу від зазі­хання червоної й білої Росії, оскільки внаслідок протидії Німеччини він не зміг створити достатніх збройних сил. Передусім була вислана дипломатична місія до Франції. До Берліна виїхав Дорошенко, якому кн.Максиміліан Баденський, що очолював уряд після відречення Вільгельма II, обіцяв що німецька армія залишиться в Україні до сформуван­ня української армії, але З.ІІ. у Німеччині вибухнула революція, і пе­реговори припинилися. Тоді Дорошенко вислав до США барона Розена, а сам поїхав до Швейцарії на зустріч з італійським прем'єром Орландо.

Український посол у Болгарії О.Шульгін одержав від гетьмана завдання провести переговори з американцями, але останні заявили, що США не визнають самостійної України, а прагнуть бачити її в федерації з небільшовицькою Росією. Гетьман відрядив здібного дипломата Коростовця до США, а по дорозі радив йому заїхати до Ясс, де знаходилося командування союзних армій, а при ньому - західні дипломати та корес­понденти. Коростовець мав завдання заявити, що коли особа гетьмана є перешкодою визнання самостійності України, то він готовий скласти свої повноваження. Але послові в Яссах сказали, що Україну створили німці - граф Форгач /австрійський посол/ і граф Шептицький для роз­валу Росії і що Україна своїм миром з Німеччиною зірвала взаємини з Ан­тантою, тому не може тепер розраховувати на визнання її самостійнос­ті союзниками. Переконування гетьманського посла в тому, що після за­лишення України німцями там настане революція і що її зараз же зай­муть більшовики, кінчалися аргументом, що на півдні й на півночі бу­дуть вжиті заходи силами російської добровольчої армії. Антанта стежитиме за Україною та її політикою, тому хай уже тепер у Києві по­дбають, щоб усунути з уряду всяких "германофілів" /в т.ч. Дорошенка/ і замінити їх тими людьми, до яких Антанта матиме довір'я. На горе Україні, в той же час у Яссах з'явилася делегація московських каде­тів на чолі з П. Мілюковим, яка 4.II. представила свій меморіал, де домагалася "единой и неделимой России".

Опинившись в ізоляції, гетьман звернув увагу на найближчих сусі­дів України, яким також загрожувала більшовицька небезпека: Дон і Ку­бань. 3.ХІ. на ст. Скороходово біля Полтави відбулася зустріч Скоропа­дського з отаманом Війська Донського ген. П.Красновим, який визнав гетьмана за ініціатора відновлення єдиної неподільної Росії. Саме ця зустріч стала одним із головних чинників підготовки повстання проти гетьмана українською революційною демократією.

Дата добавления: 2015-05-23