Українське питання напередодні й під час Першої світової війни

1. Україна в геополітичних концепціях провідних держав світу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Відомий шведський аналітик і політолог-міжнародник Рудольф Челлен (1864-1922 рр.), аналізуючи 1915 р. у праці „Політичні проблеми світової війни” причини, що призвели до її спалаху, та можливі наслідки цієї катаст­рофи, прийшов до висновку: саме замасковане панславістською пропаган­дистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну. „Ми маємо всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни”. Від того ж, який баланс сил і конфігурація кордонів сформується в резуль­таті війни у Східній Європі, Р.Челлен узалежнював на тривалий час долю всієї Європи.

Унаочнюючи на карті розташування втягнутих у конфлікт сил, хви­лястою лінією від гирла Вісли до Трієста Р.Челлен позначив території, на які „в ім’я раси” зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Ро­сію від Прибалтійських країн, білоруських та українських земель, він окреслив бажану „в ім’я культури” та Європи конфігурацію західного кордону Росії. Тому вчений рішуче підтримав проект політичних пере­влаштувань видатного німецького філософа Едварда фон Гартмана (1842-1906 рр.).

Ще в 1889 р. у праці „Два десятиріччя німецької політи­ки та сучасна світова ситуація” Е.Гартман, продовжуючи лінію Ж.-Ж.Руссо, А.Вікенселя, Франтішека Духінського, Анрі Мартена та інших, проводить чітку межу між приналежною східному світові Росією та загарбаними нею народами Східної Європи, в т.ч. українцями. Останні, на його дум­ку, є складовою частиною західної цивілізації, а в ієрархії культур­ного й господарчого розвитку займають значно вищу сходинку, ніж ро­сіяни.

Далі Е.Гартман попереджав, що землі, населені східноєвропейськими націями Російської імперії, є для неї лише „міцний аванпост для стра­тегічних операцій на Заході”. Загарбані ж Росією народи є „дійсні со­юзники середньоєвропейського мирного союзу по той бік російського кор­дону”. Тому справа захисту європейської культури та цивілізації потребує перегляду політичної карти Східної Європи та заснування неза­лежних Польщі, Балтійського королівства (Естляндія, Ліфляндія, Кур­ляндія) і „Дніпровської держави” або „Королівства Київського” з при­єднанням Фінляндії до Швеції, а Бесарабії - до Румунії.

Швеція та Балтійське королівство отримали б з боку Німеччини, а Україна та Румунія - з боку Австрії – „гарантії своєї безпеки проти Росії” шляхом „вступу з відповідними державами в оборонний та на­ступальний союз”. Це не завдало б шкоди Росії, оскільки „уможливило б справжнє існування російської національної держави”.

Ідеї Е.Гартмана знайшли своє логічне продовження в концепції „Се­редньої Європи”, з якою напередодні Першої світової війни виступило широке коло відомих німецьких учених, політиків та підприємців. Його речник - теолог і політик Фрідріх Науманн (1860-1919 рр.) - у книзі з од­нойменною назвою, яка побачила світ у 1915 р., та низці статей стве­рджував, що східноєвропейські народи (естонці, литовці, поляки, чехи, українці) ще надто слабкі для самостійного існування, за умов здійс­нення російських зовнішньополітичних планів їх титанічні зусилля ос­танніх десятиріч будуть зведені нанівець. Тому розбудова державності цими народами залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини. Німеччина покликана всіляко сприяти створенню со­юзу держав середньоєвропейських народів з центром у Празі.

„Жодна держава, що увійде до цієї наддержави,- писав Ф.Науманн, - не позбудеться державної самостійності... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими сло­вами, під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, про­те створюється союз існуючих”. Тоді ж за створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала по­сісти незалежна Україна, виступав і всесвітньо відомий німецький со­ціолог Макс Вебер (1864-1820 рр.).

Однак в силу низки об’єктивних причин (ситуація на фронтах Першої сві­тової війни, ріст націоналістичних настроїв у німецькому суспільстві та ін.) погляди „середньоєвропейців” не були в повному обсязі покла­дені в основу „східної” політики кайзерівської Німеччини. Реально во­на формувалася в трьох центрах:

1) Пангерманський союз і Партія батьківщини ставили за мету роз­бити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід, а існу­вання незалежної України розглядалося виключно в межах німецької екс­пансії на Схід, колонізації Галичини і Чорноморського узбережжя.

2) журналістсько-академічна група Пауля Рорбаха виступала за унезалеження неросійських народів Російської імперії, а Україна по­тенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти екс­пансії Росії на Захід.

3) група проф. Отто Герша розвивала політичний напрям О.Бісмарка і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.

Оточення кайзера Вільгельма ІІ (1859-1941 рр.) і командування збройних сил лавірували між по­глядами Пангерманського союзу і групи О.Герша, канцлер Т.Бетман-Гольвег і МЗС схилялися до рекомендацій групи П.Рорбаха. На початку війни у мемо­рандумі до посла Гогенлое у Відні канцлер згадував про наміри Німеч­чини викликати повстання в Україні та створити з неї, Конгресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Своєрідною відповіддю на проект „Середньої Європи” Ф.Науманна стала концепція „Нової Європи” відомого вченого-славіста з Великої Бри­танії Р.Сетон-Вотсона. У заснованому ним спільно з майбутнім першим президентом Чехословаччини Томашем Масариком (1850-1937 рр.) у жо­втні 1916 р. журналі „Нова Європа” Р.Сетон-Вотсон обстоював потребу створення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав, що від­повідало б довготривалим інтересам Європи. Подібно Р.Челлену він вва­жав, що українське питання було однією з причин Першої світової вій­ни, а перебіг її подій довів, що надалі ігнорувати цю проблему немо­жливо. Витоки російсько-українського конфлікту Сетон-Вотсон вбачав у Переяславсько-Московській угоді 1654 р., адже „неможливо уявити собі більшо­го контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами”.

2. Німецько-Австрійський блок і „українське питання”.

Ще більшу, ніж Німеччина, активність в українській справі вияв­ляла Австро-Угорщина, оскільки Габсбургзька монархія володіла „укра­їнським П’ємонтом” – Східною Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєд­нання за сприятливих обставин і Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що „наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалеж­ної від Росії Української держави”. Маючи це на увазі, Відень підтри­муватиме діяльність створеного у серпні 1914 р. у Львові революціонерами-емігрантами з Наддніпрянщини Союзу Визволення України. В австрійських урядових колах існувало розу­міння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді неза­лежною і не керуватися з Відня, бо монархія не витримає прирощення до неї 30 млн. нових українців.

Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Льво­ві Урбас, котрий займався створенням Українського легіону, відзначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, аби в результаті післявоєнної си­туації й так уже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився, особливо беручи до уваги зайняття Австрією російської Польщі. Виріше­ння проблеми полягало б у формуванні незалежної України між Дністром і Дніпром.

Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радика­льно-соціалістичну республіку (що й сталося в 1918-1919 рр.). Найкращим варіантом був би німецький протекторат над Україною, оскільки німецько-російські суперечності залишалися б у значному обсязі (як і протяжність кордону), соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск, а німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, в результаті чого встановлювався б лад на Балканах.

Однак для української політики Відня характерною була її прихованність: ставлення до визвольних стремлінь великого європейського на­роду не проголошувалися відкрито. Більш того, незважаючи на вірнопід­дані заяви СВУ та організованої ним спільно з галицькими громадсько-політичними діячами у 1915 р. Загальної Української Ради, австрійський підхід до ідеї незалежності Ук­раїни з ходом війни змінювався з приязного до холодного, а то й во­рожого. Найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські ор­ганізації від австрійського уряду, був план створення Польського ко­ролівства з включенням до його складу українських земель. Це означа­ло, шо в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце, українська політична орієнтація поступово, почала схилятися до Німеччини.

Паралельно протягом 1917 р. стрімко зростало зацікавлення Німе­ччини Україною, і поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917 р., відзначали, що, крім визнання, новоствореної Польської держави, Ні­меччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Бал­тійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії. А 25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаелса з начальником політичного відділу Голо­вного командування німецької армії ген. Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її виня­тковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Підкреслювалося, що відокремлення Украї­ни від Росії значно послабило б останню в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеч­чини суходольний шлях через Балакани на Близький Схід. Отже, армія ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер по­годився з цим без застережень.

3. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробудилося за ча­сів Першої світової війни і в Туреччині. Ще до вступу її у війну (жо­втень 1914 р.) СВУ виступив з відозвою до турецького народу, що ста­ла першим офіційним документом у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Обидві вони трактувалися як союзники, що мають спільного ворога в особі російського царату. Це звернення знайшло відгук у Ту­реччині: у пресі вказувалося на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії.

З початком бойових дій відбулася неофіційна зустріч керівників Туреччини Енвер-паші й Талаат-бея з делегатами львівської Головної Української Ради Л.Цегельським та С.Бараном, на якій турецькі лідери підтримали прагнен­ня створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Серед­земне море. Коли до цих зусиль підключилася стамбульська місія СВУ на чолі з М.Меленевським, міністр внутрішніх справ Османської імперії Талаат-бей 24 листопада 1914 р. оприлюднив офіційну декларацію уряду з українського питання. Вона містила запевнення, що: 1) Висока Порта, так само як і кабінети берлінський та віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; 2) після розгрому Росії Осман­ський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу; 3) СВУ визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в Росії.

Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити: це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за укра­їнським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація А.Бальфура 1917 р. для історії єврейського народу і дер­жави Ізраїль.

Делегація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умо­ви для створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в Північному Причорно­мор’ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії. Однак у листо­паді 1914 р. Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав умовою її здійснення забезпечення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Ту­реччини перекреслили будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.

4. Для держав Антанти і США українське питання в роки Першої світової війни було „терра інкогніто”. В „кращому” випадку, з подачі російської пропаганди, воно тлумачилося як „німецька вигадка”. Лише навесні 1917 р. конгрес СІНА прийняв резолюцію № 52 про український день у США, її підписав і президент Вудро Вільсон (1856-1924 рр.). Автори резолюції в своїх промовах на­зивали українців „зразком нового народу”, „забутою расою”, нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари. Але резолю­ція пройшла повз увагу керівників київської Центральної Ради.

Дата добавления: 2015-05-23