Міжнародне становище і зовнішня політика козацької України в другій половині XVII ст

25 жовтня 1657 р. генеральна козацька рада в Корсуні визнала ге­тьманом І.Виговського (? - 1664 рр.), при цьому були присутні посли із Швеції, Ав­стрії, Польщі, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови і Валахїї. Під час засідань ради було нарешті оформлено союзний договір із Швецією, а також відновлений союз із Кримом і Туреччиною. Однак шведсько-українська угода не мала практичного значення: заклопотана війною з Данією, Швеція звільнила польські землі, а шведський король Карл X Густав (1654-1660 рр. пр.) шукав шляхів до порозуміння з Річчю Посполитою. Бранденбурзький курфюрст, задовольнившись відмовою Польщі від прав на герцогство Пруссію, примирився з Варшавою за посередництвом Австрії й вислав до Чигирина спеціальне посольство з пропозицією свого посередництва між Вій­ськом Запорізьким і Річчю Посполитою.

Завдяки талановитому польському дипломату С.Беньовському була досягнута згода між Варшавою й Чигирином не вдаватися до взаємних ворожих дій і притри­муватися кордону по р.Горинь. У зовнішній політиці гетьманського уряду з’явилися нові акценти, що мали на меті замирення Війська Запорозького з Річчю Посполитою на основі повернення України до її складу. Аналіз лис­тування І.Виговського з королем Яном ІІ Казимиром (1648-1668 рр. пр.), С.Беньовським і познанським воєводою Я.Лещинським дає підстави стверджувати, що вже в листопаді 1657 р. гетьман засвідчував готовність піти на настільки серйозні поступ­ки, що польський дипломат запідозрив його у нещирості й попередив про це короля.

Направлений І.Виговським у січні 1658 р. посол Т.Томкевич мав усне доручення засвідчити Яну ІІ Казимиру “покору” і готовність укласти відповідну угоду. Проте навряд чи цей курс був реалізацією наперед задуманого плану на об’єднання з Польщею. Мабуть, мав рацію С.Беньовський, коли наприкінці лютого того ж року повідомляв королю, що український гетьман не знає, куди повернути: „І нам повністю не до­віряє, і втратив надію на московську приязнь; відчуваючи “віроломство” запорожців і городових козаків, тулить під орду і оглядається на турків”.

Наприкінці травня 1658 р., у розпал боротьби проти підтриманого Москвою виступу полтавського полковника М.Пушкаря, гетьман відрядив до Польщі для переговорів П.Тетерю. Дедалі очевидніша московська політика обмеження державних прав козацької України, перспектива обернутися в цар­ських холопів, слабкий військово-політичний стан Речі Посполитої схилили українське керівництво до ідеї федеративного зв’язку з По­льщею за умови збереження Україною повної внутрішньої самостійно­сті. Але в широких масах українського народу повернення до державної злуки з Польщею було надто непопулярним.

Українсько-польські переговори завершилися в сер. липня 1658 р. схваленням проекту угоди, статті якого пізніше стали основою Гадяцького договору, польський сейм підтримав це починання і направив в Україну комісію на чолі із С.Беньовським. 30 серпня (9 вересня) 1658 р. вона прибула до ставки І.Виговського у Липовій Долині неподалік від Гадяча, а наступного дня з’явилося російське посольство В.Кикіна. Лише за ак­тивного сприяння татарського мурзи Карач-бея С.Беньовському вдалося врешті-решт схили­ти гетьмана до вирішального кроку на користь Речі Посполитої.

6(16) вересня 1658 р. скликана для вироблення умов українсько-польського договору козацька рада висунула вимогу створення удільного Руського князівства (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське, Чернігівське воєводства, Пінський і Мстиславський повіти Великого князівства Литовського). Але поль­ська комісія погоджувалась на визнання Руського князівства на терені лише трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. Зрештою, рада прийняла польську пропозицію – й угода була укладена. В політичному відношенні козацька Україна в особі Руського князівства поверталася на правах автономії до Речі Посполитої. Руське князівство повністю позбавлялося такої важливої ознаки дер­жавного суверенітету, як права на міжнародні відносини з іншими країнами

Ще не встигло висохнути чорнило тексту договору, а польсь­ка сторона вже стала на шлях обмеження прерогатив козацької України: наступного ж дня І.Виговський погодився на скорочення козаць­кого реєстру в мирний час з 60 до 30 тис. і негайне виведення українських підрозділів з межиріччя Случі й Горині.

Щоправда у середині березня 1659 р. І.Виговський провів старшинську раду для обрання посольства на варшавський сейм для затвердження укладеної угоди з розширенням прав козацької України. Але польський уряд рішуче відхилив усі козацькі „пункти”, і 12(22) травня 1659 р. уто­чнений текст Гадяцького договору у найбільш невигідному для України варіанті був ратифікований сеймом. Оцінюючи цей договір, І.Крип’якевич писав, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність Укра­їни, а угода являла собою виправлене видання Зборівського трактату 1649 р. То­му більшість козацьких старшин, невдоволена відмовою Польщі прий­няти „додаткові пункти”, не бажала продовження воєнних дій з Московією після переможної битви під Конотопом 28-29 червня (8-9 липня) 1659 р. і розпоча­ла пошук шляхів до порозуміння з Кремлем.

Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (з 24 вересня 1659 р.)вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою. Як зазначав великий коронний гетьман Станіслав Потоцький у листі до короля, козацька старшина вважала за найрозумніше „не бути ні під королем, ні під царем, сподіваючись цього досягти, обманюючи і лякаючи короля царем, а царя – королем”. Ю.Хмельницький насамперед вирішив укласти новий договір із Моско­вією, статті його проекту передбачали збереження суверенітету України в її конфедеративному зв’язку з Росією, включення до складу Війська Запорізького Північної Чернігівщини і частини Білорусі, право на зовніш­ньополітичну діяльність.

Однак командувач російською армією в Наддніпрянщині князь О.Трубецькой, удавшись до військового шантажу, відхилив ці статті й домігся на скликаній 17 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Пе­реяславського договору з підроблених московським урядом умов угоди 1654 р. Його зміст істотно міняв характер українсько-московських взаємовідносин, переносячи їх із сфери конфедеративних у площину обмеженої автономії України в складі Московського царства, зокрема, за­боронялися зносини з іншими країнами.

Значно погіршилося і зовніш­ньополітичне становище козацької України: уклавши на поч. травня 1660 р. мирний договір зі Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мехмеда ІV Герея (1641-1644, 1654-1666 рр. пр.), польський уряд пішов на зрив переговорів у Борисові з Московією і почав підготовку до наступу. Внаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії 17(27) жовтня 1660 р. Ю.Хмельниць­кий уклав зі С.Потоцьким Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства.

Нова політична ситуація таїла небезпеку розпаду козацької Ук­раїни, оскільки дядько Ю.Хмельницького Я.Сомко (? – 1663 рр.) від імені частини лівобережних полків склав присягу на вірність московському цареві. Тоді в переговорах із Польщею гетьман спробував обстоювати права козацької України та релігійні інтереси всього українського наро­ду. На поч. травня 1661 р. до Варшави виїхало посольство домага­тися гарантій свобод і вольностей „народу руському”, в т.ч. збільшення реєстру до 70 тис. і права козакам брати участь в обиранні короля. При цьому посли мали попередити, що коли сейм не затвердить умов Гадяцького договору, то Військо Запорозьке вважатиме себе вільним від „послу­шенства” королю. Реакція сейму була досить гострою, однак дізнав­шись про укладення мирної угоди між Московією і Швецією, він у середині лип­ня 1661 р. затвердив Гадяцький і Слободищенський договори, відхиливши водночас вимоги щодо ліквідації унії та права участі козаків у виборах короля.

Тим часом, московський уряд, намагаючись якомога швидше зами­ритися з Річчю Посполитою, починає в цей час, з одного боку, висловлювати готовність уступити їй не лише Правобережну, а й Лівобережну Україну, а з другого - намагався зміцнити свої позиції на Лівобережжі. На сер. 60-х рр. склалася особливо сприятлива ситуація для поділу Війська Запорізького між Московією і Річчю Поспо­литою, причому на переговорах про мир, що з квітня 1666 р. трива­ли в Андрусові під Смоленськом, царський уряд висловлював готовність встановити кордон по Дніпру.

У відповідь обраний 10 жовтня 1665 р. правобережним гетьманом Петро Дорошенко (1627-1698 рр.) висунув програму „вигнати всіх ляхів із України до Польщі”, вступити в союз із кримським ханом і йти на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати його з Правобережжям під однією булавою. Аби відсунути загрозу розділу України, П.Дорошенко вирішив ударити на Польщу, примусити її зректися прав на Правобережжя і поставити учасників переговорів у Андрусові перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Перші успіхи гетьмана примусили Річ Посполиту 30 січня (9 лютого) 1667 р. укласти з Москвою Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким за Росією закріплялися Сіверщина, Лівобережна Україна й на 2 роки Київ, за Річчю Посполитою - Білорусь і Правобережна Україна, Запоріжжя потрапляло у спільне володіння двох держав - кондомініум. Це мало надзви­чайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу, на Лівобережній Україні звістка про угоду викликала справжню паніку.

Разом з тим, зречення московського уряду претензій до Правобережної України розв’язувало П.Дорошенкові руки в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі, за прикладом Б.Хмельницького, в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів П.Дорошенко вислав до Криму посольст­во клопотатися, щоб новий хан Аділь Герей (1666-1671 рр. пр.) помирився з Москвою і разом з козаками воював Річ Посполиту, аналогічне посольство було відправлене й до Стамбула. Щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму і П.Дорошенка, польський уряд відрядив і зі свого боку посольство, якому вдалося відновити мирний договір з Туреччиною. Але на прощальній аудієнції у султана польський посол почув, що тривала приязнь може встановитися тільки тоді, коли Річ Посполита зречеться України і розірве мир з Москвою. Туреччина ли­ше відклала на якийсь час збройний конфлікт із Польщею, оскільки була зайнята затяжною війною з Венецією за Кріт.

Після невдалого українсько-татарського походу восени 1667 р. у Галичину П.Дорошенко став схилятися до думки про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Вона була визначена під час переговорів з представниками царського уряду наприкінці 1667 р. і передбачала возз’єднання в межах козацької держави всіх українських ет­нічних земель, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Воло­димир-Волинський. Однак Москва не бажала Соборної України і прагнула зберегти становище, створене Андрусівським перемир’ям, а Дорошенкові радила залишитися в підданстві у короля і не приятелювати з бусу­рманами.

У серпні 1668 р. на старшинській раді в Чигирині були вироб­лені умови турецького протекторату над Україною, які в 14 пунктах восени були передані послами Левом Бускевичем і Григорієм Білогрудою до Стамбула. В них говорилося, що гетьман сподівається за допомо­гою Туреччини звільнити увесь український народ до Перемишля, Самбора і Вісли на заході, Мінського повіту на півночі, Сєвська і Путивля на сході; турецький султан і кримський хан не повинні укладати без порозуміння з українським гетьманом договорів з Поль­щею і Московією; якщо козаки за допомогою турків здобудуть якесь місто, воно повинно залишитися під владою гетьмана, а не стати ту­рецькою провінцією.

На поч. березня 1669 р. посли разом із турецьким чаушем повер­нулися із Стамбула, 10-12 березня 1669 р. в Корсуні відбулася загальна рада, що ухвалила „держати з турками дружбу”, але відмовила в принесенні присяги султану. Хоча з цього часу при султанському дворі постій­но перебував козацький резидент, і між Стамбулом та Чигирином від­бувалися жваві дипломатичні зносини, справа із турецьким протекто­ратом просувалася не швидко. Як і Москва, турки не раді були бачи­ти на гетьманстві людину сильної волі й твердих принципів, тому вони тримали в себе „про запас” Ю.Хмельницького, що потрапив у по­лон до татар.

Відчуваючи, що турецька протекція не наближає його до здійснення мети (на поч. липня 1669 р. гетьман ледь не потрапив у полон до татарської орди), П.Дорошенко зробив останню спробу порозуміння з Річчю Посполитою. На поч. жовтня 1669 р. до Варшави на коронаційний сейм, що мав посадити на престол Михайла Вишневецького (1633-1673 рр.), від’їхало посоль­ство в складі І.Демиденка та І.Ковалевського з дорученням домагатися повної автономії Подільського по Меджибіж, Брацлавського і Київського воєводства до Горині з Пінським, Могилівським і Річицьким повітами в дусі Гадяцької угоди. Така постановка питання дуже вразила польські політичні кола, що обмежилися „самими лише компліментами”. Все ж було вирішено провести влітку 1670 р. зустріч комісій для обговорення умов майбутнього договору в Острозі.

На Острозьких переговорах українські делегати вимагали розширення території козацької автономії за рахунок західної частини Подільського воєводства, Волині й По­лісся, знищення унії й підтвердження прав православної церкви, за­борони польському війську перебувати на території України і т.д. Та оскільки польський уряд не бажав визнавати автономії України, а П.Дорошенко виявляв непоступливість і вимагав гарантій для ^:безпе­чної роботи комісій, Варшава зробила ставку на значно поступливішого „альтернативного” правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1620-1680 рр.). На поч. жовтня 1670 р. П.Дорошенко направив ще одне посольство до М.Вишневецького, але знову безуспішно.

Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко протягом першої пол. 1671 р. намагався зміцнити міжнародне становище Украї­ни, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Москвою, навіть С.Разіним, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. Внаслідок скарг Дорошенка султан Мухамед ІV скинув Аділь Герея і посадив на трон у Бахчисараї розумного і освіченого Селіма І Герея (1671-1678, 1684-1691, 1692-1699, 1702-1704 рр. пр.), з яким гетьман у грудні 1671 р. почав відвойовувати у поляків Поділля.

А на поч. червня 1672 р. після відхилення польським урядом султанського ультиматуму про відмову від претензій на Україну по­чалася турецько-польська війна. 28 серпня 1672 р. капітулював Кам’янець-Подільський, на поч. вересня українсько-татарське військо взяло в об­логу Львів, а невдовзі від М.Вишневецького прибули посли з проха­нням миру. Представники української сторони переконували керівника турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордонів України по ріках Горинь і Лабунь, знищення унії, однак це їм не вдалося. За укладенням 18(28) жовтня 1672 р. Бучацьким договором, найбільш ганебним за визнанням польських дослідників у історії їх батьківщини, Подільське воєводство відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею Української держави (така назва козацької Украї­ни в офіційних документах зазначалася вперше) у давніх кордонах, з її території мали бути виведені всі польські залоги.

Підписання Бучацького договору істотно міняло міжнародну си­туацію в Східній Європі: з відмовою Польщі від Правобережної Укра­їни Московія вважала, що можна, не порушуючи Андрусівської угоди, розпочати дії щодо повернення її під свою протекцію. З іншого боку Дорошенко дедалі більше розчаровувався у політиці Порти, що грубо проігнорувала умови українсько-турецького договору 1669 р. і намагалася перетворити козацьку Україну в безправного васала. Вже наприкінці 1672 р. гетьману були поставлені вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати данину. Польща, в свою чергу, за наполяганням великого коронного гетьмана Яна Собєського відмовлялася виводити свою залогу з Білої Церкви.

Тому на поч. липня 1673 р. П.Дорошенко відновив переговори з Москвою, але погоджувався прийняти царську протекцію лише за певних умов: в Україні мав бути один гетьман, царська присяга на збереження всіх прав і вольностей Війська Запорізького, виведення з Києва московської залоги, 40-тис. наймане козацьке військо і т.д. Вони не були прийняті, на поч. грудня цар наказав князю Г.Ромодановському та лівобережному гетьману Івану Самойловичу (? – 1690 рр.) розпочати наступ проти П.Дорошенка.

Хоча в ході бойових дій 1674-1675 рр. за допомогою турецько-татарських військ П.Дорошенку вдалося втримати Правобережну Україну, але це було досягнуто жахливою ціною - вона лежала в руїнах, а ко­лишня популярність гетьмана обернулася в ненависть до нього, як винуватця цієї руїни. Політична кар’єра П.Дорошенка закінчилась: 19 вересня 1676 р. він здав своє гетьманство на руки І.Самойловича і Г.Ромодановського. Ця подія була останнім актом Національно-визволь­ної революції, в ході якої українському народу не вдалося добитися створення в етнічних межах свого проживання створення незалежної соборної держави як повноцінного суб’єкта міжнародного права. Вдалося ли­ше зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, котре на правах автономії входило до складу Московського царства.

Дата добавления: 2015-05-23