Деякі аспекти зовнішньополітичної діяльності Б.Хмельницького

Національна революція на українських землях, що спалахнула на поч. 1648 р., увінчалася того ж року появою на політичній карті Європи нового державного утворення - Української козацької держави (Війська Запорізького). Становлення її спричинило істотні зміни з геополітичній си­туації в регіоні: Україна, що з сер. ХІV ст. виступала здебільшого лише як об'єкт міжнародної політики, стала її важливим суб'єктом.

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Поспо­литої та забезпечення гарантій для існування нової.держави зумовили надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Л.Кубаля стверджував, що "здається, но бу­ло і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатич­них агентів, кур'єрів і посланців і не посилав своїх", Чигирин став одним із найпомітніших центрів європейської політики, що був поз'язаний з Московським царством, Річчю Посполитою, Швецією, Австрійською імперією, Османською імперією, Кримським ханством, Молдовою, Валахією, Трансільванією, Венецією, Бранденбургом та ін.

Роль МЗС Війська Запорізького відігравала Генеральна військова канцелярія, створена Б.Хмельницьким та Іваном Креховецьким, з 1649 р. її очолив генеральний писар Іван Виговський, який поставив її на рівень європейських канцелярій. Уряд генерального писаря зусиллями І.Виговськського був піднятий на друге місце після гетьманського, не випадково з цьо­го моменту західні джерела називають генеральних писарів Війська За­порізького канцлерами. Найближчими співробітниками І.Виговського були: Силуян Мужиловський (білоруський православний шляхтич, голова посольств до Москви, Молдови, Швеції), Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг, Юрій Немирич (учився в Оксфордському і Кембріджському універси­тетах, у Голандії та Франції).

Українсько-російські контакти на державному рівні започаткував широковідомий лист гетьмана до Олексія Михайловича від 8.06.1648 р., який раніше часто використувався для ілюстрації думки про те, що саме Хмельницький був ініціатором "возз'єднання" України з Росіею. Однак аналіз джерел спростовує цей висновок: роком раніше царський уряд уклав з Варшавою оборонний антитатарський союз, з початком Виз­вольної війни та появою на території України союзної козакам Ногайської орди Тугай-бея польська сторона активно зносилася з прикордонними московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зо­бов'язань і надання військової допомоги в боротьбі проти Б.Хмельницького і татар. У квітні 1648 р. царський уряд розпочав мобілізацію у прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпорядження хотмизькому та сєвському воєводам виступити в похід.

Прагнучи дезавуювати негативні наслідки антикозацької кампанії польської сторони та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, гетьман повідомляв царя про причини повстання, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги, посилаючись на одновірність українського і російського народів, та висловлював побажання бачити "православного християнського" монарха на вакантному після смерті 10(20) травня короля Владислава ІV Вази (1632-1648 рр.) польському престолі. Це відповідало політиці “козацького автономізму”, що ма­ла на меті забезпечення умов для автономного функціонування Війська Запорізького на землях, які були традиційним ареалом розселення укра­їнського козацтва, та гарантії вільного віросповідання "руського" на­роду під зверхністю польської корони.

Після успішної військової кампанії 1648 р. під впливом розмов із єрусалимським патріархом Паїсієм, котрий надзвичайно високо цінував заслуги Богдана в справі захисту православної віри, але водночас не симпатизував українсько-кримському союзу, гетьман вирішив відрядити до Москви полк. С.Мужиловського. Згідно з нормами придворного етикету Московського царства, він не міг вести переговори безпосеред­ньо з Олексієм Михайловичем, українському послові пощастило лише пе­редати царю записку, в якій стисло повідомлялося про перші кроки визвольної боротьби, а також порушалося клопотання про надання військової допомоги в боротьбі з Польщею, але про прийняття Війська Запорізь­кого в підданство у записці мова не йшла.

По завершенні переговорів із польськими комісарами в Переяславі (лютий 1649 р.), що поховали надії на можливість реформування держав­ного устрою Речі Посполитої, у травні 1650 р. гетьман направив до Москви представницьке посольство полк. Федора Вишняка, в акредитивній грамоті якого чітко висловлено пропозицію стосовно покровительства московського монарха:"Под милость й оборону свою... возьми". Розвиток державної ідеї й відхід від програми автономії виключно для козацького стану зумовлюють появу в тексті заклику взяти "під оборону" і "всю Русь", тобто територію, населену православним народом".

Разом з тим, "московська карта" була не єдиною зброєю в дипломати­чному арсеналі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контак­тує з трансільванським двором, прагнучи організувати спільний антипольський похід. Перший досвід українсько-трансільванських контактів припадає на час безкоролів'я в Речі Посполитій, коли на початку листо­пада 1648 р. у козацькому таборі було укладено угоду з трансільванським посольством, згідно з якою Б.Хмельницький мав будь-яким чином спричинити зволікання з виборами короля, а в разі обрання ним молодшого брата Владислава ІV Яна ІІ Казимира (1648-1668 рр.) заперечувати їх юридичну силу.

Трансільванські князі були популярними серед православних українців ще в останні десятиліття ХVІ ст., і якби кальвініст Юрій І Ракоці став королем, то був би цим зобов'язаний не шляхті, а значною мірою - козацькому війську, Україна в такому разі набула б ав­тономії в складі Речі Посполитої. Але, зазнавши невдачі у зволіканні з виборами, а пізніше дізнавшись про смерть Юрія І Ракоці, Б.Хмельницький вирішив припинити активну дія­льність щодо Трансільванії, доки не одержить інформацію про реакцію на радикально змінену ситуацію. Під час лютневих 1649 р. переговорів з по­льськими комісарами до Переяслава прибули трансільванські посли і пе­редали гетьману досить привабливі обіцянки нового князя Юрія II Ракоці (1648-1660 рр.) стосо­вно того, що разом з українськими та угорськими військами за його мо­лодшого брата Сигізмунда як претендента на корону вступляться литовсь­кі війська Януша Радзивіла і всі дисиденти.

Однак плани Б.Хмельницького щодо використання Москви і Трансільва­нії з боротьбі проти Речі Посполитої в цей час не були втілені в життя, реально Військо Запорізьке могло розраховувати лише на Османську імпе­рію та її васала - Кримське ханство. Ще 24 грудня 1624 р. на Січі у письмовій формі польською і татарською мовами був укладений перший козаць­ко-татарський трактат, за яким Шагін Герей присягав не завдавати нія­кої шкоди козакам і приходити їм на допомогу в разі нападу на Січ. Натомість запорожці мусили підтримувати Магомет і ІІІагін Гереїв у боротьбі проти третьої сторони (Османської імперії). У 1637-1638 рр. козацькі і ватажки знову прагнули заручитись збройною підтримкою Бахчисарая.

Саме в березні 1648 р., під час перебування в Бахчисараї укра­їнського посольства на чолі з Б.Хмельницьким, Іслам Герей ІІІ (1644-1654 рр.) отримав листа від турецького султана. Останній вимагав, щоб татари надали йому допо­могу в боротьбі з Венецією за о.Мальту, саме вимога султана послужила поштовхом до укладення українсько-татарської угоди, оскільки похід татар на Серед­земне море не обіцяв здобичі, яка їм була гарантована на землях Речі Посполитої. А зволікання з підписанням угоди свідчить про обережну по­зицію Криму, і лише після того, як позиції Хмельницького зміцнилися, Іслам Герей ІІІ вирішив взяти участь у війни проти Польщі. Хоча текст союзного дого­вору не зберігся, з донесення мос­ковських воєвод відомо, що татари зобов'язувалися не брати в полон українське православне населення. Ця умова, очевидно, була важкою для виконання й спричинила непорозуміння між союзниками.

Далеко не всі українці з ентузіазмом зустріли рішення про союз із татарами, однак геополітичне становище України, яка перебувала з т. зв. “трикутнику” (Московське царство, Річ Посполита, Османська Порта з її кримським васалом), а також відсутність власної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладення договору з татарами. Союз із Кримом відігравав позитивну роль протягом певного часу, інша справа, що ханський уряд був проти створення незалежної й життєздатної Української держави, оскільки це поклало б край найбільшому джерелу наживи - грабежу ук­раїнських земель і торгівлі живим товаром. Для татар оптимальною бу­ла ситуація рівноваги сил у боротьбі України з Польщею, такий підхід дає можливість пояснити поведінку татар у вирішальні моменти битв (Зборів, Берестечко, Жванець), коли доля польської армії висіла на волоску.

Українсько-татарські взаємини залежали і від відносин України з Османською Портою, оскільки дії татар значною мірою визначалися по­зицією султанського уряду. Враховуючи це, в липні 1648 р. до Стамбула прибуло перше козацьке посольство на чолі з полк. Філоном Джеджалієм, який був чистокровним татарином і добре володів турецькою мовою. За умовами угоди, укладеної Ф.Джеджалієм (на думку деяких дослідників, зокрема, В.Смолія, це сталося пізніше – напр. 1650), хану, як васалу Туреччини, не дозволялося йти походом на землі України, Порта зобов'язувалась від­пускати на волю українців, захоплених у полон татарами. Втой же час турецька зверхність над козацькою Україною не встановлювалась. Блискучі перемоги козацького війська під Жовтими Водами та Корсунем зму­сили султанський уряд рахуватися з Україною і бачити в ній такого су­сіда, яким була до того Річ Посполита.

Складовою частиною договору була морська торгово-воєнна конвен­ція, викладена польською мовою. Козакам офіційно дозволялося плавати по Середземному і Чорному морях до всіх портів, міст і островів, при цьому українські купці звільнялися від усяких мит і податків, мали право будувати склади в містах і портах Туреччини. Таким чином, ту­рецький уряд офіційно запросив Військо Запорізьке стати співгарантом безпеки на Чорному морі. До того ж після закінчення Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. стала цілком реальною можливість створення у Європі антитурецької коаліції. Звертання Б.Хмельницького наприкінці листопада 1648 р. до султана Мехмеда ІV (1648-1687 рр.) з пропозицією прийняти у своє володіння "...Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Галицькою Руссю аж по Віслу...” було вельми своєчасним для Порти. Незважаючи на скрутне становище, зумовлене одночасною війною з Венецією й Персією, султанський уряд обі­цяв надати Україні необхідну військову допомогу.

Українсько-турецьке зближення після Зборівської угоди 8(18) серпня 1649 р. співпало із значним погіршенням українсько-російських відносин. Справедливо по­в'язуючи половинчатість умов угоди з відсутністю військової допомоги з боку Москви, гетьман навіть вдався до численних погроз, як записано у донесеннях російських: розвідників, іти "войною тотчас на... государево Московское государство”. Причому погрози лунали не лише з уст Богдана, а й "во всех де... черкаских городах... те же речи черкаси все говорят не тайно, что итти им с гетманом однолично на... государева Московское государство войною". Отже, прагнучи схилити московський уряд до підтримки Війська Запорізького, українська дипломатія поряд з наголосом на етнічну близькість і релігійну спорідне­ність, а також обопільну зацікавленість в ослабленні Речі Посполитої, вдалася до різких дипломатичних демаршів. У контексті саме цієї полі­тики слід розглядати перебування в Україні з початку літа 1650 р. самозванця Т.Акундінова, який видавав себе за сина царя В.Шуйського.

Водночас українське керівництво не допустило до повного розриву відносин із Московським царством. Так, взимку 1650 р. (як і поперед­нього року) Б.Хмельницький доклав максимум зусиль, щоб унеможливити участь козацьких полків у каральній акції Іслам Герея ІІІ проти донських козаків, а у березні ігнорує накази польського короля стосовно підго­товки комбінованого польсько-кримського походу проти Москви, плани якого розроблялися з осені 1649 р. Щоб ухилитися від цього, зовсім йому небажаного заходу, і дати татарам змогу поживитися десь у іншій стороні, Б.Хмельницький запропонував їм похід на молдавського господаря Василя Лупула (1634-1654 рр.), що займав пропольську позицію під час кампанії 1649 р.

Спільний козацько-татарський похід у Молдову відбувся у вересні 1650 р., зазнавши поразки, В.Лупул змушений був укласти союз із Вій­ськом Запорізьким, а як гарантію цього союзу, пообіцяв віддати доньку Розанду за гетьманича Тимофія. Оскільки друга дочка господаря була дружиною литовського князя і великого гетьмана Януша Радзивіла, Б.Хмельницький сподівався відтяг­нути командуючого литовською армією від Польщі, або принаймі забезпе­чити собі через нього нейтралітет Литви у можливому конфлікті козацької України з Річчю Посполитою.

Нерішучість царського уряду і його відмова взяти під захист Вій­сько Запорізьке змушує гетьмана на поч. 1650 р. знову активізувати контакти із Стамбулом. Влітку та восени 1650 р. Чигирин відвідав ту­рецький посол Осман-ага, а Стамбул, відповідно, полк. А.Жданович і родич гетьмана Павло Яненко-Хмельницький. У листі від 23 липня 1650 р. до вели­кого візиря Копрюлю український правитель підтвердив свої наміри при­йняти протекторат Порти. В той же час у Чигирині з'явився посол Вене­ціанської республіки Альберто Віміна з пропозицією створення антитурецької коаліції за участю Речі Посполитої. Гетьман вдало поставив свою участь у ній в залежність від згоди на це польського короля і позиції кримського хана, про якого ходили чутки, ніби він хоче скинути з себе залежність від Порти.

Наступного року українсько-турецькі контакти тривали, нарешті весною 1651 р. до Чигирина прибуло блискуче посольство від султана Мехмеда ІV, яке привезло багаті подарунки і грамоту, в якій говори­лося, що султан бере козацького гетьмана, "славу князів народу хрис­тиянського", в свою опіку і оборону, буде йому допомагати і хоче ма­ти в себе постійних козацьких резидентів. М.Грушевський вважав, що Хельницький вступив у підданство Порті й став васалом турецького су­лтана, але слова про "службу" і "підданство" в документі мали швид­ше умовне і формальне значення, ніж дійсне підданство на зразок Молдови або Валахії. Та й усі подальші події Визвольної війни не вказу­ють на те, що гетьман вважав себе справді за турецького васала, оче­видно, мова йшла про політичний союз.

Однак несприятлива для утвердження української державності геополітична обстановка в регіоні (Річ Посполита влітку 1650 р. поновила Поляновський мир 1634 р. із Москвою), виснаження продуктивних сил, відчутна втрата військового потенціалу після Берестецької поразки 18-30 червня 1651 р., перманентна загроза польського вторгнення поставили перед козацьким керівництвом дилему: або визнати зверхність польського короля і відмовитися від усіх здобутків у царині державотворення, або ж зберегти надбання визвольної боротьби, вступивши у військовий союз з іншим державами, навіть ціною певного обмеження власного суверенітету.

Найвірогіднішими партнерами по антипольській коаліції залишали­ся Оттоманська Порта і Московське царство, причому, зважаючи на фактор релігійного протистояння християнського та мусульманського світів, ненадійність Кримського ханства, союз із московським монархом був зна­чно доцільнішим. Проте, коли в березні 1652 р. Б.Хмельницький через свого посланця І.Іскру запропонував Олексію Михайловичу негайно прийняти під свою руку Військо Запорізьке, останній погодився прийняти лише козаків, виділивши їм для проживання безлюдні землі умежиріччі Дону і Медведиці.

22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли полк. К.Бурляй і С. Мужиловський черговий раз безрезультатно ставлять питання про прийняття Війська Запорізького в підданство та надання Москвою остан­ньому військової допомоги для боротьби проти Польщі. А невдовзі до Чигирина прибув Магомет-ага із султанською грамотою і атрибутами влади васально залежного від Порти правителя. За свідченням І.Виговського, Б.Хмельницькому було запропоновано протекторат на значно кращих умовах, порівняно із становищем кримського хана - "гетману будет в братстве не так, как крымский хан, не будет тесноты никакие чинить".

Пославшись на несприятливий для переговорів час (саме відбував­ся третій молдовський похід, від результатів якого залежали династич­ні плани і балканська політика гетьмана), Б.Хмельницький попрохав пос­ла зачекати із остаточним вирішенням даного питання. А сам черговий раз спробував розіграти “турецьку карту” в політиці щодо Москви, наре­шті це гетьману блискуче вдалося. 3 червня 1653 р. І.Виговський повідомив послан­цям путивльських воєвод про наміри Порти прийняти під свій протекто­рат Україну, а вже 22 червня цар звернувся до гетьмана з грамотою, в якій містилося рішення "...вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношение". 28 червня думний дяк за дорученням царя оголосив Війську про можливість близького виникнення воєнних дій, а 1 жовтня 1653 р. Земський со­бор ухвалив: "Чтоб их не отпустить в подданство турскому султану или крымскому хану..., гетьмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями принять".

Дипломатичний успіх гетьмана був затьмарений повним крахом його балканської політики і пов'язаних із нею династичних планів. Після одруження 30 серпня 1652 р. Тимоша з Розандою Хмельницький розраховував зробити Молдовське і Валаське князівства залежними від козацької Ук­раїни. Для цього він планував посадити на молдовський престол свого сина, а його тестя Лупула винагородити Валаським чи Семигородським князівством. Валаський воєвода Степан Басараб і семигородський князь Юрій Ракоці II у відповідь напали на Лупула і вибили його з Яс. Військове втручання гетьмана у цю міжусобну боротьбу привело до загибе­лі Тимоша 15 вересня 1653 р. при спробі визволити стару столицю молдовсь­ких господарів Сучаву.

Трагічність ситуації, що склалася для Війська Запорізького на кін. 1653 р., визначила характер союзу, укладеного та юридично оформленого в січні-березні 1654 р. під час Переяславського та Московсь­кого раундів переговорного процесу. Та й попереднього дипломатичного досвіду, набутого козацькою старшиною у відносинах з Річчю Посполітою, Трансільванією, Валахією, Молдовою, Кримом чи Османською імпе­рією, було явно замало при вирішенні принципово нових завдань. Незважаючи на бажання українського керівництва зберегти державну самостійність Війська Запорізького, обмежившись лише номінальним визнанням зверхності московського монарха, уряду Олексія Михайловича вдалося внести до заключних документів Переяславсько-Московського договору (т. зв. 11-ти Березневих статей) окремі положення, які певною мірою обмежу­вали український суверенітет у сфері зовнішньої івнутрішньої політики. Так, Москва заборонила дипломатичні зносини гетьмана із варшавським і стамбульським дворами і зобов'язала ставити до відома протектора про характер стосунків з іншими правителями.

Разом з тим, Переяславсько-Московський договір мав надзвичайно важливе значення для звільнення українського народу від зверхності польського короля, до того ж він юридично затверджував на міжнародному рівнівладну структуру Війська Запорізького, відкривав сприятливі перспективи для урівноваження військового потенціалу Речі Поспо­литої. В конкретних історичних умовах сер. 50-х рр. ХVІІ ст. цей до­говір був, безперечно, значним успіхом козацької дипломатії. Та й ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи ге­тьманського правління, не було оприлюднено в Україні, й у своїй діяльності козацьке керівництво ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах обмеження.

Однак укладення угоди з Москвою викликало важливе перегрупуван­ня сил у регіоні. Незважаючи на активну дипломатичну діяльність Б.Хмельницького, спрямовану на збереження союзницьких відносин з Ордою, новий кримський правитель Мехмед ІV Герей (1654-1666 рр.) у жовтні І654 р. в ультимативній формі поставив вимогу про розрив союзу з царем, а на поч. 1655 р. 30-тис. татарський загін з'єднався з військами С.Потоцького для проведення каральної операції на Поділлі (всупереч суворій забороні Ста­мбула). До того ж загострилися суперечності між Військом Запорізьким і Москвою за білоруські землі, на поч. вересня 1655 р. було обнародувано нові царські титули - "великий князь литовський і Білої Русі, і Волинський і Подільський". Це мало для Української держави важливе політичне значення, оскільки штучно обмежувало територію "Малої Росії" землями Наддніпрянщини.

За таких умов успіхи шведських військ на півночі Польщі (9(19) липня 1655 р. Стокгольм оголосив війну Варшаві), приїзд вУкраїну шведського посла О.Торквата з метою узгодження операцій проти польських військ і заклик короля Карла Х Густава (1654-1660 рр.) до пошуку порозуміння при веденні бойових дій проти "спільного ворога", що містився в лис­ті до Хмельницького від 26 серпня 1654 р., відкривали привабливі перспек­тиви приєднання західноукраїнських земель, а тому були розцінені українським керівництвом як "початок нової ери" у військовому протистоя­нні з Річчю Посполитою.

Українсько-шведські контакти сприяли ще більшому охолодженню союзницьких відносин Війська Запорізького з Москвою. Саме тому царська адміністрація не пропустила до Чигирина шведського посла Д.Калугера та відповідно до Стокгольма К.Бурляя, незважаючина особисті клопо­тання з цього приводу Богдана. Іншим досить дражливім моментом для укратнсько-російських стосунків стало укладення Чигирином військовего союзу з Кримом, хоча це був вимушений крок, спричинений загрозою татрського вторгнення, і не мав ніяких прктичних наслідків.

Активізація зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду наприкінці 1655 - у першій половині 1656 р. (всупереч положенням Березневих статей) була зумовлена значною мірою політикою Москви. Наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі, уряд Олексія Михайловича розпочав активну підготовку до війни з Карлом Х Густавом і у квітні 1656 р. відрядив до Варшави стряпчого Ф. Зикова із завданням передати царську грамоту Яну ІІ Казимиру та прозондувати грунт щодо мож­ливості досягнення перемир'я на російсько-польському фронті. У травні 1656 р. Москва оголосила війну Швеції, а польське керівництво із задоволенням сприйняло московські пропозиції й відрядило до Москви П.Голіцинського з повідомленням, що приймає посередництво віденського двору в справі мирного врегулювання. Польські політики висунули план обрання москов­ського царя на польський престол після смерті Яна ІІ Казимира, а нато­мість Олексій Михайлович мав оборонити Польщу як свою спадщину від шведів.

Реакція українського керівництва на польсько-московське зближе­ння була різко негативною, протягом літа 1656 р. Б.Хмельницький актив­но листувався з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилко­вості вибраного курсу і застерігаючи, що "когда нынче ляхам посчастится и шведа выгонят", то король і шляхта відмовляться від узятих зо­бов'язань і "все земли на православную веру и на государство его царского величєства побуждати будут". Однак аргументи гетьмана не спра­вили належного враження на московський уряд, більш того, незважаючи на клопотання Богдана, українську делегацію не було допущено за стіл російсько-польських переговорів під Вільно.

Брак достовірної інформації породжував чимало чуток і свідомих інсинуацій про зміст переговорного процесу та наміри царського уряду, які викликали занепокоєння та обурення української громадськості. У першій половині жовтня 1656 р. в Чигирині відбуваються старшинські наради, на яких бурхливо дебатується питання про зовнішньополітичну орієнтацію Війська Запорізького в нових умовах. Загроза залишитися наодинці в боротьбі з Польщею після підписання 24.10(3.11).1656 р. Віленського перемир’я між Москвою й Вапшавою, ігнорування Москвою планів приєднання західноук­раїнського регіону до козацької держави змушували гетьманський уряд скоригувати зовнішньополітичний курс, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзам з вороже настроєними до Речі Посполитої державами.

У контексті нового курсу 8 жовтня 1656 р. Б.Хмельницький підписав до­говір про дружбу з Трансільванією, а в другій половині січня наступного року поновлюється українсько-шведський діалог, оскільки за умовамиантипольського союзу між Швецією і Трансільванією Юрію II Ракоці в разі перемоги над Польщею мали дістатися Руське і Белзьке воєводства. Невдовзі позиція Швеції щодо претензій Війська Запорізького на західноукраїнський регіон значно пом'якшилася, друге шведське по­сольство, що прибуло до Чигирина 12 червня 1657 р., привезло згоду Карла Х Густава про включення до складу козацької держави всіх руських земель Речі Посполитої, а також Південної Білорусі до Смоленська. Тоді ж бу­ли вироблені попередні домовленості щодо укладження договору про дру­жбу з союзником Швеції - бранденбурзьким курфюстом Фрідріхом-Вільгельмом.

Але передчасна смерть гетьмана 27 липня 1657 р. перешкодила заве­ршенню створення коаліції Війська Запорізького з Швецією, Трансільва­нією, Бранденбургом, Литвою, Молдовою й Валахією, спрямованої, з од­ного боку, проти Москви, а з іншого - проти Польщі й Криму.

Дата добавления: 2015-05-23