Політична поведінка та її типи

Теоретична політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів.

Буденна політична свідомість — це несистематизовані масові уявлення про політику.

Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості.
- політична психологія («здоровий глузд»)
- настрої, політичні установки

Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, бо, крім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять також елементи знань ідеологічних і теоретичних.

Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання грунтується передусім на фактах, то ідеологія — на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу.

Алмонд і Верба визначають наступні види:
- когнітивний (пізнання політичної системи, її правил, проблем)
- емоційний (відображення політичної реальності у вигляді позитивних та негативних емоцій)
- оцінний (судження і думки щодо цілей політичних дій, результатів та наслідків дій)

Мшвенієрадзе: - державний
- теоретичний
- буденний

Підходи до аналізу політичної свідомості:
- біхевіоральний
Політична свідомість як форма раціонального мислення людини; як сукупність уявлень, яку людина використовує при виконанні ролей і функцій у сфері влади
- аксіологічний
відносить політичну свідомість до певного рівня соціального мислення, включає і буденні уявлення, які не мають прямого відношення до політики.

Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.

Типологія:
Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер.Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією1.
Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо.
Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень.
Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або їм мобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.

51. Політична участь

Поняття «політична участь» використовується в політології для позначення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною діяльністю.

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінститу-ціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми.

За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлено) — це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs — простий народ і scitum — рішення, постанова) — опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.

Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.

52. Сутність політичної культури та її функції

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Різні визначення:

Верба – система переконань про модулі політичної поведінки і політичні інститути
Пай – система переконань, вірувань, почутті, які надають порядок політичному процесу та забезпечують прийняття основоположних правил, які спрямовують поведінку.
Розенбаум – модель орієнтації і поведінки в політиці
Є. Вйатр – сукупність позицій цінностей і зразків поведінки,, що визначає взаємовідносини влади і громадян.

Функції:

· Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

· Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

· Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

· Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

· Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

53. Структура політичної культури

Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:
- комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;
- матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб´єкти політики, громадяни держави;
- наявними і потенційними політичними суб´єктами з властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.
До компонентів політичної культури відносять:
- знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів;
- характер ставлення до політичних партій та інших суб´єктів;
- політичну самоідентифікацію тощо.

54. Типи

Типи політичної культури (чисті) за Алмондом і Вербою:

- Патріархальна

- Активістська

- Підданська

3 змішаних типи (між собою)

Типи політичної культури за Бебиком:

1) Геополітичний – західна, східна. Маргінальна
2) Рівень закритості: інтровертна, екстравертна
3) ідеологічний – капіталістична, соціалістична, націоналістична, змішана
4) ступінь інтегрування індивіда: індивідуалістична, колективна
5) характер політичної соціалізації: провінційна, діяльна, маргінальна
6) ступінь демократизму: демократична, авторитарна, тоталітарна
7) форми суспільного управління: парламентська, президентська, монархічна, диктаторська
8) розвинутість політичних структур: моно-, дво -, багатопартійна
9) тип поведінки в конфліктних ситуаціях: консенсусна, конфронтаційна, компромісна

На підставі ставлення до політичних цінностей:

- Цілісна (демократичне суспільство)

- Домінуюча (домінування певної суспільної групи і це забезпечується нав’язуванням певної системи цінностей; часто в умовах авторитарних суспільств)

- Дихотомізована (наявність 2 типів політичних культур, або типів субкультур, які приблизно одинаково значимі для суспільства; перехідний період)

- Фрагментарна (у суспільстві одночасно конкурують декілька суб’єктів політики, вплив яких є приблизно однаковим, а також відсутні згода щодо більшості політичних питань, не існує довіри; конфліктне суспільство)

55. Соціальна мобільність, її типи

Соціальна мобільність—це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.

Типи:

Дата добавления: 2015-05-23