Типологія політичних криз

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ – це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.

Не всяке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Конфлікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що взаємовиключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

Джерела:
Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме:

– нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;

– несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;

– невідповідністю між сподіваннями та дійсністю;

– відмінністю у політичній культурі, типах лідерства;

– відсутністю достовірної інформації;

– прагненням завоювати та утримати владу.

На думку багатьох науковців, узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. У центрі конфліктів найчастіше лежать економічні, соціальні, зовнішньо- та внутрішньополітичні, територіальні, мовні, міжконфесійні, міжетнічні та інші проблеми.

СТРУКТУРА КОНФЛІКТУ:

– умови його виникнення і характер протікання;

– учасники, суб’єкти конфлікту;

– зміст дії учасників конфлікту щодо досягнення своїх цілей;

– засоби і способи, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації;

– уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося у її учасників, а також у третьої сторони (нейтральних, незацікавлених суб'єктів);

– характер і просторово-часові параметри конфлікту: етапи та інтенсивність протікання;

– наслідки і результати.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими параметрами. В політологічному аспекті найбільш значущими з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і політичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, демографічні та міжрегіональні конфлікти.

58. Механізми розв’язання політичних конфліктів

Методи вирішення:
1) направлений на запобігання розвитку насильницької стадії
2) розв’язування протиріч, що викликали конфлікт
3) зниження рівня протистояння сторін, відмову кожного з учасників від односторонніх дій і перехід до пошуку спільного рішення

Форми розв’язування:
1) переговори (створення органу, у якому конфліктуючі сторони зустрічатимуться з метою ведення переговорів і прийняття рішення шляхом голосування)
2) посередництво (передбачає згоду сторін регулярно чи періодично заслуховувати незалежну сторону і розглядати пропозиції цієї сторони
3) арбітраж (в конфліктній ситуації задіяна третя сторона, яка приймає рішення, обов’язкове до виконання)

59. Політична криза: суть, типи.

Політична криза – нездатність політичної системи в цілому та окремих частинах здійснювати зміни, приймати рішення у відповідних до соціально-політичних умов та нових форм політичної участі.

Ознаки:

- знижена ефективність політичного регулювання

- загроза безпеці, або інтеграції суспільства

ЕТАПИ ПРОХОДЖЕННЯ КРИЗИ:

а) передкризовий стан суспільства або його політичної системи, який полягає у розвитку конфліктних ситуацій до такого ступеню, коли вони вже не можуть бути розв'язанні шляхом досягнення політичного компромісу;
б) виникнення кризи, яке виражається у неспроможності владних структур вирішувати проблеми, які стоять перед суспільством політичними методами, що характерні для нормального функціонування політичної системи;
в) розвиток і загострення кризи, яке включає в себе повний розпад відповідних політичних структур, посилення їх недієздатності, що приводить до повного безвладдя.

Конституційна криза – це припинення дії основного закону країни – Конституції.

Парламентська, урядова криза – визначається ситуацією, коли даний парламент (уряд) за різних причин надалі неспроможний вирішувати ті питання, які перед ним визначенні. В такому випадку шляхом вотуму недовіри з боку парламенту або за власною ініціативою (в залежності від конституційних норм країни) він подає у відставку.

Соціально-політична, загальнонаціональна криза – переломний момент у розвитку соціально-політичного процесу у країні, різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший.

Зовнішньополітична криза – переломний стан у відносинах між певними країнами з приводу конкретних найважливіших політичних подій на основі розходження докорінних інтересів.

Криза політичної партії – ситуація, коли політична партія (як правляча, так і опозиційна) втрачає свої соціально-політичні ідеали, програмні цілі, орієнтири, авторитет і вплив серед мас. Вона настає при відриві партійних лідерів від реального життя та інтересів мас, при порушенні єдності членів партії з основних світоглядних питань, при відсутності партійної дисципліни, а також при компрометації партійних, моральних принципів окремими партійними лідерами.

Політичні кризи можуть набувати різних форм (відставка уряду, розпуск парламенту, запровадження надзвичайного стану).

— криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;

— криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

— криза легітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

— криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

— криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:

• у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;

• у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;

• у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

60. Типологія політичних конфліктів

Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).

Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).

Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).

Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

61. Політична стабільність. Фактори стабільності

Сутність:

– характеристика стану політичної системи не лише всередині, а й на міжнародному рівні.
- не дозволяє розпастися системі під впливом «внутрішніх» та «зовнішніх» імпульсів

Теоретичні підходи опису: -з позиції концепції соціальної інтеграції
- соціальна теорія організації
- нераціональний підхід

Політична стабільність (визначення): – стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, за якого жодна із сторін не може істотно змінити політичну систему у власних інтересах.

- Стан збалансованості соціальних груп і соціальних інститутів, як суб’єктів владних відносин.

- Нормальне функціонування усіх інститутів; відсутність збоїв у механізмах влади; достатній рівень авторитету влади

Визначні фактори: тип політичної системи, тип політичного режиму. Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу.

62. Сутність та призначення виборів

У сучасному цивілізованому суспільстві вибори є одним із провідних інститутів демократії, тим реальним механізмом, що забезпечує її існування й функціонування. З виборами пов'язана реалізація політичних прав громадян. Розглядаючи соціальне призначення виборів, можна виділити такі функції в демократичних системах:

1. Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. З допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів держави. Перелік посад і постів, що заміщаються через процедуру виборів, досить широкий і охоплює рівні державної влади від центрального до місцевого, від президентів країни до керівників місцевого (районного) самоврядування.

2. Вибори є найважливішим інститутом легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Факт участі громадян у виборах зазвичай означає прийняття ними цього типу політичної системи, політичного режиму.

3. Вибори обґрунтовують інтеграцію різноманітних думок і формування спільної політичної свободи. З допомогою виборів забезпечується об'єднання громадян навколо певної політичної платформи і лідерів, що її представляють.

4. Вибори служать також найважливішим каналом уявлення в органах влади інтересів різних соціальних груп. У процесі виборів здійснюються агрегація й артикуляція різноманітних інтересів населення. У період виборів створюються найбільш сприятливі можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій, рухів і окремих депутатів.

5. Вибори – спосіб зміни правлячих еліт, передачі влади від одних людей до інших мирним, демократичним шляхом, через волевиявлення народу.

6. Вибори в демократичному суспільстві служать однією з найефективніших форм контролю за інститутами влади. Інститут виборів дозволяє виборцям регулярно виносити свій вердикт уряду й опозиції, змінювати склад органів влади, коректувати політичний курс.

7. У процесі виборів відбуваються політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. Під час виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, набувають політичних навичок і досвіду.

8. Вибори сприяють зміні й розвитку суспільства, тому що стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку суспільства, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики й утвердження нового політичного курсу.

63. Основні процедури виборчого процесу

Організаційно-практична сторона виборчого процесу представлена виборчою процедурою - це заходи держави з організації і проведення виборів. Від виборчої процедури слід відрізняти виборчу (передвиборчу) кампанію, під якою розуміють дії безпосередніх учасників виборів: висування кандидатів, розробку передвиборних програм, агітацію та інші форми роботи з електоратом.

Виділяють кілька стадій виборчого процесу:

1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори, депутати.

6. Реєстрація кандидатів і списки партій.

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для переконання виборців у необхідності проголосувати за цього кандидата або активно підтримуючих їх партійний список.

Проведення сучасних виборчих кампаній особливо вимагає проведення спеціальних досліджень у сфері політичного маркетингу, що дозволяють визначитися з програмами кандидатів, орієнтованими на різні групи виборців, а також вибудувати певні імідж-стратегії. Для переконання виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм використовуються різноманітні засоби:

- реклама в ЗМІ, головна увага відводиться телебаченню (політологи вважають, що 70% іміджу створюється саме за допомогою TV);

- агітаційна кампанія "від дверей до дверей", яка передбачає безпосередню роботу активістів кандидата з електоратом за місцем проживання;

- зустрічі кандидата з виборцями;

- листівкова і плакатна агітація, графіті;

- проведення різних акцій (мітинги, шоу, розповсюдження партійної символіки тощо).

Проведення процедури голосування. Сам термін "голосування" прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву - "акламація". Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи "за" чи "проти" рішення (подібним чином громадяни афінського полісу винесли вирок Сократу).

Сучасне голосування відбувається різними способами:

- підняттям рук (в невеликих поселеннях при виборах органів місцевого самоврядування);

- найпоширеніший спосіб - на паперових бюлетенях для голосування, коли навпроти прізвища кандидата, що обирається, ставиться певний знак;

- із застосуванням електронних машин шляхом натискування на кнопки або важелі (останній спосіб використовується в США).

64. Принципи демократичних виборів

політична практика виробила принципи організації демократичних виборів:

1) Свобода виборів, що припускає відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, кандидатів і організаторів виборів.

2) Наявність вибору, альтернативних кандидатів. Без альтернативності немає й вибору, а є тільки схвалення або несхвалення.

3) Змагальність, конкурентність виборів. Мають бути створені умови для боротьби всіх кандидатів і політичних сил за довіру виборців.

4) Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що вони проводяться регулярно, у певний термін і якщо носії мандатів обираються на не занадто великий строк.

5) Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає, насамперед, зразкову рівність їх матеріальних і інформаційних ресурсів.

Вибори мають демократичний характер в умовах системної забезпеченості, тобто дії всіх принципів. У протилежному випадку вибори можуть бути використані із прямо протилежними антидемократичними цілями.

65. Суть і типи виборчих систем

Суть:

Дата добавления: 2015-05-23