Принципи виховання 2 страница

Найважливішими формами опосередкованих вимог є: Вимога-порада. Це апеляція до свідомості вихованця, переконання його в доцільності, користі, необхідності пропонованих педагогом дій. Порада сприймається, якщо учень бачить у наставникові старшу, досвідченішу людину, авторитет якої є визнаним, і думку якої вій цінує.

Вимога-довір'я Якщо між вихователем і вихованцем складаються дружні стосунки, довір'я проявляється як природне ставлення сторін, що поважає одна одну. Вимога-прохання. Прохання є формою виявлення співробітництва між людьми, взаємного довір'я і поваги. Вимога-натяк. Характерним для цієї форми впливу є не тільки те, що діти повинні розуміти вчителя з півслова. Вимога-схвалення. Схвалення, похвала, вчасно висловлені вихователем, діють як сильний стимулятор діяльності дітей.

Вимоги викликають позитивну, негативну чи нейтральну реакцію вихованців. Тому виділяються позитивні і негативні вимоги. Прямі вказівки є здебільшого негативними, тому що майже завжди викликають негативну реакцію у вихованців. До негативних опосередкованих вимог належить осуд і погроза. Вони здебільшого породжують подвійну мораль, формують зовнішню покірність при внутрішньому опорові.

Громадська думка – вимога колективу, яка поєднує оцінку, судження і волю колективу. Слід стимулювати дітей до культурного вираження думки, формувати коректність, дипломатичність в процесі спілкування, поважати критику.

Привчання – організація планомірного і регулярного виховання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звички. Набуття звички здебільшого починається з оволодіння навичками (дія, яка виконується при частковій автоматизації елементів, які складають її).

Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання, яке нагадує дресирування і суперечить правам людини. Умови правильного застосування методу такі: **- чітке уявлення про завдання виховання у вихователя і його вихованців; якщо вихованці не бачать смислу в тих чи інших діях, то привчання можливе лише на основі безумовного підкорення; **-- не давати казенно-бюрократичних вказівок типу:.,Будь ввічливим", "Щоденно вмивайся", "Вітайся з людьми", а сказати приблизно так: "У нечепури немає майбутнього: брудні вуха лякають людей", "Привітай сусіда - і він буде ввічливим з тобою";**-- спочатку турбуватися про точність виконання дій, а потім - про їх швидкість; **-- показувати, як виконуються дії, які їх результати; **-- контроль повинен бути доброзичливим, але строгим, обов'язково поєднуватися з самоконтролем.

Вправи (тренування) – метод організації життя і діяльності учнів, при якій створюються умови роботи вчинки у відповідності до прийнятих у суспільстві норм і правил життя. Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення і зміцнення способів дій.

Не можна виховати мужньої людини, якщо не поставити її в такі умови, коли б вона змогла проявити мужність, все ] одно в чому - у стриманості, прямому відкритому слові, деякому позбавлянні, терпеливості, сміливості. А.С. Макаренко

Виховання, яке цілком оцінило важливість звичок і навичок і споруджує на них свою будівлю, споруджує її міцно. К. Д. Ушинський

В організації тренування важливо враховувати такі умови:***- формування стійких навичок і звичок поведінки слід розпочинати якомога раніше; чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички (К.Д. Ушинський);***- між частотою, обсягом вправ і досягнутими результатами існує пряма залежність: чим більше і частіше вправ виконується, тим вищий рівень розвитку якостей, які формуються з їх допомогою;

***- кількість вправ, які повинні виконувати різні учні для вироблення якостей на тому самому рівні, не збігається: там, де одним достатньо декількох вправ, іншим потрібно десятки і навіть сотні спроб;***- чим складніша якість, тим більше вправ необхідно виконати для вироблення стійкої звички, тим частіше їх потрібно повторювати для того, щоб не забути.

Створення виховної ситуації – передбачене створення педагогом спеціально або використаної ситуації, що виникли спонтанно, для впливу на особистість. Сюди входять т.з. конфліктні ситуації. Природні ситуації вільного вибору час від часу спонтанно виникають у житті. Вихователь використовує їх для того, щоб вихованці зробили самостійний вибір. Наприклад, вирішити: грати чи не грати з ворогуючим однолітком в одній команді, що виступає за честь школи; їхати разом зі всіма на відпочинок чи залишатися з хворим товаришем; поступитися місцем незнайомій літній людині чи продовжувати сидіти; сказати правду чи промовчати і под.

Ситуації вільного вибору спонукають вихованця пригадати свій досвід поведінки в аналогічних ситуаціях, проаналізувати його наслідки і одночасно прогнозувати наслідки вибору, який необхідно здійснити.

Рольова гра – метод закріплення позитивних дій. В грі власною проблемою дитини стають ті норми, наслідувати які ми хочемо її привчити.

Гра може бути використана у будь-якому виді діяльності вихованців: трудовій, соціально-комунікативній, громадсько-корисній, фізично-оздоровчій, художньо-естетичній, туристсько-краєзнавчій, еколого-натуралістичній тощо.

У практиці виховної роботи вживаються рольові ігри, в яких відпрацьовується тактика поведінки, дій, виконання функцій, обов'язків конкретної особистості ("Як допомогти товаришу", "Що робити, якщо біда...", "День менеджера", "День підприємця", "Я створюю власну справу" тощо); симуляційні (імітаційні) ігри, коли школярі імітують діяльність якої-небудь установи, організації ("Кабінет Міністрів", "Парламент", "Суд" тощо); діловий театр, коли розігрується ситуація, поведінка людини в конкретних умовах; психодрама - соціально-психологічний театр, в якому відпрацьовується вміння відчувати ситуацію в колективі, групі, оцінювати та змінювати поведінку іншої людини. Вихователі, вчителі використовують вже розроблену гру або імпровізують разом з вихованцями: обговорюють сюжет, розподіляють ролі, визначають правила, форми і способи взаємодії, підводять підсумки, заохочують переможців.

46. Методи корекції дитячої поведінки та діяльності: педагогічні функції і специфіка застосування в початковій школі

Стимулом у Стародавній Греції називали палицю з загостреним наконечником, який використовували погоничі биків і мулів.

Пряме і безпосереднє призначення стимулів — прискорювати або, навпаки, гальмувати певні дії.

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихованців. Найефективніші серед них — змагання, заохочення і покарання.

Заохочення – вираження позитивної оцінки дії вихованців. ого види: схвалення, підбадьорення, похвала, вдячність, надання почесних прав, нагородження грамотами, подарунками.. Серед основних видів заохочення виділяють: схвалення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний (“Так”, “Молодець!”, “Правильно!”); похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини (“Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще ”); нагорода, що є більш значним заохоченням, яке застосовують за необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемога у змаганнях)

Умови ефективності використання методу заохочення: 1. Необхідна розумна доля заохочення. Враховується, перш за все, психологічний аспект заохочення, його наслідки. Заохочуючи, вихователі повинні прагнути, щоб поведінка вихованця мотивувалась і спрямовувалась не на прагнення отримати схвалення або нагороду, а внутрішніми переконаннями, моральними мотивами. 2. Заохочення не повинно протиставляти вихованця решті членів колективу. 3. Заохочення повинно розпочинатися з відповіді на питання: кому, скільки і за що. 4. Заохочення вимагає індивідуального підходу. 5. Використовуючи заохочення, необхідно виявляти обережність і почуття міри. Не потрібно хвалити: а) за те, що дароване природою (розум, здоров'я, врода тощо); б) за те, що досягнуто не своїми зусиллями, своєю працею; в) понад два рази за одне й те ж досягнення; г) у зв'язку з жалістю; д) у зв'язку з бажанням сподобатися. Однак, варто пам'ятати, що того, хто хвалить, не завжди люблять. Необхідно утримуватись від заохочень там, де без них можна обійтись.

Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі. Змагання – один із засобів стимулювання різнобічної діяльності учнів. Лише в системі гармонійно організованих засобів виховання воно стає дійовим і ефективним.

У шкільній практиці використовуються різні види змагання, що організуються з урахуванням віку учнів у процесі виконання ними різноманітних трудових і творчих завдань.

Відомі такі форми змагання, як конкурси і олімпіади, фестивалі і огляди художньої самодіяльності дітей, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Змагання такого характеру сприяють виявленню і розвитку інтересів і творчих здібностей учнів, розширенню знань і світогляду, активізації пізнавальної та іншої суспільно-корисної діяльності.

Теорія і методика шкільного змагання недостатньо розроблена, а невміла організація змагання може обумовити небажані педагогічні результати. Необхідно дотримуватися етичних норм. Не можна, на­приклад, організовувати змагання в чуйності, гуманності, принципо­вості, хоча вміла, педагогічно продумана організація змагання в сфері діяльності школярів і створює сприятливі умови для формування і зміцнення цих якостей. Змагання допомагає мобілізувати активність, самодіяльність та ініціативу учнів.

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому. Покарання – спосіб впливу на особистість, в основі якого лежить засудження дій, вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Покарання має викликати в учнів почуття сорому, вини, наміри не повторювати подібного. Прийоми: виправлення (карається додатково); обмеження (якогось задоволення чи прав); моральний осуд: несхвал, зауваження, догана, попередження; умовне покарання; зміна ставлення; переведення в інший клас, школу; виключення з школи.

Метод вибуху – спосіб яскравих, несподіваних, незвично сильних впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудову особистості на основі дуже сильних почуттів, що при цьому виникають. Використовується у складних випадках конфлікту особистості і колективу, коли більш м’якими засобами цей конфлікт розв’язати неможливо

Відомі види покарання пов'язані з: а) накладанням додаткових обов'язків;

б) позбавленням або обмеженням певних прав; в) вираженням морального осуду.

В сучасній школі практикуються різноманітні форми покарань: несхвалення, зауваження, попередження, обговорення на зборах, догана, відлучення від занять, виключення зі школи та інші.

Серед педагогічних умов, що визначають ефективність методу покарання наступні:

***1. Покарання є більш ефективним, якщо воно здійснюється ко­лективом або підтримується ним. Учень гостріше переживає почуття вини, якщо його вчинок засудив не лише вихователь, але й товариші, друзі. Тому потрібно спиратися на громадську думку.

***2. Не рекомендується використовувати групові покарання. ***3. Якщо рішення про покарання прийнято, то порушник повинен бути покараний. ***4. Покарання буде ефективним, якщо воно зрозуміле учневі і він вважає його справедливим. Після покарання про нього не згадують, а з учнем підтримують нормальні стосунки. ***5. Здійснюючи покарання, не можна ображати учня. Караємо не за особистою неприязню, а за педагогічною необхідністю. Формула "вчинок — покарання" повинна дотримуватися неухильно. ***6. При вирішенні питання, за що карати, рекомендується дотри­муватися такої лінії: від покарань, спрямованих переважно на гальму­вання негативних вчинків, рис характеру, звичок до покарань, суть яких полягає в тому, щоб виробити певні позитивні якості. ***7. Основою для використання методу покарання є конфліктна ситуація. Але не всяке порушення і відхилення від норми обумовлює дійсно конфліктну ситуацію і, отже, далеко не при всякому порушенні варто використовувати покарання. ***8. Не поспішайте карати до тих пір, поки немає чіткої ясності в ситуації, поки немає повної впевненості в справедливості і корисності покарання. ***9. Не допускайте перетворення покарання в засіб помсти, не ставайте на шлях формальних засобів впливу, бо покарання дієве лише тоді, коли воно максимально індивідуалізоване. ***10. Покарання вимагає педагогічного такту, глибокого знання педагогічної і вікової психології, а також розуміння того, що тільки одними покараннями справі не допоможеш. Тому покарання викорис­товують лише в комплексі з іншими методами виховання. ***11. Покарання не повинно шкодити здоров'ю – ні фізично, ні морально. ***12. За один раз – одне покарання (якщо навіть одночасно було здійснено кілька негативних вчинків ). *** 13. Не можна карати і сварити: коли дитина хвора; їсть; після сну; перед сном; під час гри, роботи; відразу після фізичної або душе­вної травми; коли виявляє нездатність, нерозумність, недосвідченість; коли не може впоратися зі страхом, неуважністю, лінощами, рухливістю, роздратуванням, з іншим недоліком, докладаючи щирі зусилля.

Відомі педагоги, вчені, державні діячі, які стояли на гуманістичних позиціях, також застерігали від бездумного застосування покарань. Не був категоричним у застосуванні покарань і А.С. Макаренко, хоча нині дехто вважає його апологетом авторитарної педагогіки. Він писав, що покарання надзвичайно важка річ: вона вимагає від вихователя величезного такту й обережності. Категоричним у ставленні до покарань був К.Д. Ушинський, який писав, що страх тілесного покарання не зробить зле серце добрим, а змішання страху зі злістю — найогидніше явище в людині.

У 1968 р. В. О. Сухомлинський опублікував статтю під назвою "Виховання без покарань". У ній педагог не заперечує проти використання методу покарань. "Багаторічний досвід, — пише В.О. Сухомлинський, — переконує в правдивості дуже важливої педагогічної закономірності: там, де джерелом радості дитини, підлітка є праця для людей, суспільства, зовсім немає покарань. У них просто немає потреби, питання про покарання навіть не виникає.

Повернемося до надбань А.С. Макаренка. Він упродовж багатьох років вистраждав, викував свою педагогічну майстерність, займаючись перевиховуванням. Тобто, працював з важковиховуваними, педагогічно занедбаними дітьми, яким було тяжко і складно. Ці обставини змусили його шукати специфічні методи виховання, які не завжди однозначно сприймаються педагогами, які займаються вихованням в інших соціальних умовах. Так, А.С. Макаренко був переконаний, що покарання необхідно використовувати

47. Методи самовиховання: педагогічні функції та особливості застосування у початковій школі

З народження дитина поступово залучається до складного процесу соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.

За словами В. Сухомлинського, “у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню”. Воно “потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на “сильне” слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри”.

Фактори самовиховання: зовнішні (вимоги батьків, контактної групи, суспільства) та в нутрішні (матеріальні, духовні потреби; особисті нахили, уподобання, інтереси та ін.).

Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини.

Самопізнання в процесі самовиховання Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як самоспостереження, самокритика, самоаналіз.

1. Самоспостереження. Виявляє себе як спостереження індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Ґрунтується на загальній спостережливості. З урахуванням цього педагог повинен формувати в учнів здатність бачити переживання людей (як проявляється горе, радість, задума та ін.), розуміти їх. Види самоспостереження: — ретроспективне — відновлення в пам'яті подій, що відбулися. Оскільки повнота враження зберігається 3—4 години, а потім відбувається спотворення пам'яттю пережитого і почутого, під час самоспостереження слід звернути увагу на те, що доведеться згадувати. — пряме — спостереження подій, що відбуваються. Воно найбільш суб'єктивне, потребує вміння прогнозувати діяльність, подію, передбачати перебіг розмови, зустрічі, конфлікту тощо; — повторне — відновлення подій з метою уточнення, доповнення вражень особистості від своїх дій.

2. Самокритика. Означає вона процес опрацювання результатів самоспостереження за допомогою самоаналізу і самооцінки. Дитина не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, природі, колективі, в сім'ї, у стосунках з учителями. Критична самооцінка буває емоційною, недостатньо об'єктивною. В одних випадках вона взагалі відсутня, в інших переважає комплекс неповноцінності. Діти критично осмислюють свою поведінку та внутрішній світ за допомогою внутрішнього монологу (інтроверти), задушевної бесіди з друзями (екстраверти). Внаслідок самокритики відбувається наближення індивіда до об'єктивної самооцінки.

3. Самоаналіз. Охоплює аналіз власних думок, почуттів тощо. Він є ефективним методом з'ясування причин-но-наслідкових зв'язків у діях і вчинках. Адже одна і та сама дія може бути результатом різних спонукальних сил (якостей особистості, способу життя, стресового стану). Людина завжди має зосереджуватись на головній причині, яка зумовлює певну поведінку. Прагнення до самоаналізу допомагає особистості орієнтуватись у життєвому середовищі, самостверджуватись, посилює у поведінці владу розуму над емоціями, комплексами, інстинктами.

Дата добавления: 2015-05-23