Соціальний статус і соціальні ролі особистості. Поняття соціальної поведінки

Соціальний статус — це становище індивіда (або групи людей) у системі соціальних зв'язків і відносин, що обумовлюється її приналежністю до певної соціальної спільноти та визначає сукупність її прав та обов'язків.

Статус людини формується різноманітними ознаками, серед яких є ті, які успадковуються — стать, етнічна приналежність, соціальне походження (приписаний статус), а також ті, які людина здобуває завдяки власним зусиллям — освіта, професія, доходи (здобутий статус) тощо. Особистий статус — це становище людини в малій (первинній) групі, що обумовлюється тим, як ставляться до нього оточуючі. Головним є статус, який визначає стиль життя людини, коло її спілкування, манеру вдягатися тощо.

У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей, скажімо, студента, громадянина держави, сина, члена спортивної команди, клієнта, покупця та інші. Уся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю, називається рольовим набором. Людина не є абсолютно вільною у виборі та виконанні ролей. Набір ролей визначається її соціальним положенням у конкретній соціальній структурі — демографічній, сімейно-родовій, економічній, професійній, політичній тощо. Соціальні ролі — це певні способи дій, поведінки індивіда (або групи), які відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються залежно від соціального статусу. Якщо сам статус визначає позицію людини в суспільстві (учень, студент, військовий, дружина), то соціальна роль — функція, яка виконується нею в даній позиції. Функції (рольові дії) в кожному суспільстві визначаються загальноприйнятими в ньому нормами і часто закріплюються в різних документах (законах, правилах, інструкціях, статутах і т. п.). Вимоги оточення (у вигляді приписів, побажань, очікувань) щодо виконання певних соціальних ролей втілюються у конкретні соціальні норми (norma — правило, взірець, керівний початок).

Соціальна поведінка – це властивість, яка характеризує якість відносин між особистостями і поведінка одного конкретного суб’єкта в суспільстві.

Слід зауважити, що дана поведінка може бути різним. Наприклад, на підприємстві працює кілька сотень співробітників. Деякі з них працюють не покладаючи рук, деякі просто займаються «просиджування штанів» і отриманням зарплати. Решта ж просто приходять туди поспілкуватися з оточуючими. Подібні дії особистостей потрапляють під принципи, які лежать в основі соціальної поведінки. Таким чином, всі люди в цьому задіяні, тільки ведуть вони себе по-різному. Виходячи з вищесказаного, випливає висновок, що соціальна поведінка – це той спосіб, який обирають члени суспільства для того, щоб висловити свої бажання, здібності, можливості та установки. Соціальна поведінка має 4 рівня: 1) Реакція людини на ті чи інші події; 2) Вчинки, які є звичними і вважаються частиною стандартної поведінки; 3) Ланцюг вчинків, спрямованих на досягнення соціальних цілей; 4) Втілення в життя стратегічно важливих цілей.

17. Особливості формування і розвитку соціології в Україні (передумови, етапи становлення)

Своїми витоками українське соціальне знання сягає ще сивої давнини, часів Давньоруської держави, про що свідчать пам'ятники літератури та усної народної творчості, що дійшли до наших днів. Формування соціальної свідомості та соціологічної думки тих часів були нерозривно пов'язані з політичними і соціальними процесами, що проходили на терені сучасної України. Важливим джерелом соціологічної думки в Україні того часу був твір Христофора Філалета "Апокрисис" (1597), в якому обґрунтовується і захищається ідея рівності і соціальної справедливості дотримання усіма громадянами держави, утому числі й монархом, суспільного договору і природних прав. Найвизначніше місце у розвитку соціальної думки кінця XVI — початку XVII ст. посідає мислитель з Галичини Іван Вишенський (бл. 1545-бл.1620). Предтечею української соціології стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства, яке поєднало у собі великих майстрів слова, учених та громадських діячів — Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Гулака, О. Білозерського та ін. Братство відстоювало ідеали соціальної політичної і релігійної рівності, ратувало за впровадження громадянських прав і свобод; саме тут закладалися традиції української соціологічної науки, що ґрунтувались на національному відродженні українців, побудові демократичного суспільства.

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

І. Пов'язаний з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський, Михайло Туган-Барановський, Богдан Кістяківський. Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії.

ІІ. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР (відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту; Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в межах ВУАН було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР.) і українська соціологія в еміграції (головними центрами української соціологічної думки в еміграції були: Український соціологічний інститут у Відні, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет та Український інститут громадознавства у Празі, Українська господарська академія в Подєбрадах).

ІІІ. Починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов'язкової для викладання. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

18. Студентство як соціально – професійна група

«Студент» з лат. означає «той, що сумлінно працює», «той, хто бажає знання».

Студентство є складовою частиною такої суспільної групи як молодь. Як соціаль­на група вона наділена всіма якостями, властивими молоді. Вод­ночас студентство має свої особливості: соціальний престиж, оскільки більшість студентів усвідомлюють, що ВНЗ є одним із засобів соціального просування. Студентство - це мобільна група, метою існування якої є органі­зована за певною програмою підготовка до виконання професій­них і соціальних ролей у матеріальному і духовному виробництві. Спільна праця сприяє виробленню у студентства згуртованості та колективізму. Сам процес навчання у ВНЗ передбачає включення студентства в систему соціальних сус­пільних відносин, заміщення позицій і засвоєння соціальних цінностей. Важливою особливістю студентства є те, що активна взаємо­дія з різними соціальними утвореннями суспільства, а також спе­цифіка навчання у ВНЗ створюють для студентів великі можливості для спілкування. Тому досить висо­ка інтенсивність спілкування - це специфічна риса студентства. Соціально значущою рисою студентства є також напружений пошук сенсу життя, прагнення до нових ідей.

Психолог Самарін Ю.А. виділяє суперечності, притаманні сту­дентському віку:

• між розвитком інтелектуальних і фізичних сил студента і жорстким лімітом часу та економічних можливостей для задоволення збільшених потреб (соціально-психологічна);

• між прагненням до самостійності у доборі знань і досить жорсткими формами і методами підготовки спеціаліста певного профілю (дидактична);

між великою кількістю інформації, що надходить різними каналами, розширює знання студентів, і відсутністю часу, а іноді бажання розумової переробки, що призводить до поверховості у знаннях і мисленні і вимагає спеціальної роботи викладачів щодо поглиблення знань і вмінь студентів загалом (психолого-педагогічна).

Студентство треба розглядати як соціальну групу в системі вищого навчального закладу, яка має свою мету, свої специфічні особливості і яка готується до виконан­ня соціальних ролей і функцій інтелігенції. У соціальній позиції студента останнім часом сталися суттєві зміни: він став критичним, активним, прагне раціонально вико­ристовувати навчальний час, зусилля, матеріальні ресурси. в студентському віці найчастіше розвиток випе­реджує навчання і виховання. Коло інтересів студентів не обмежується тільки навчальним матеріалом, а поширюється також на мистецтво, спорт, суспільну діяльність, організацію особистого життя.На студентський вік припадає процес активного формування соціальної зрілості. Соціальна зрілість передбачає здатність кож­ної молодої особи оволодіти необхідною для суспільства сукупні­стю соціальних ролей (спеціаліста, батька, матері, громадського діяча).У студентів підвищується інтерес до моральних проблем (мета, образ життя, обов'язки, любов, вірність, тощо). Посилюється цілеспрямованість, рішучість, настирливість, самостійність, інди­відуальність, ініціативність у процесі діяльності та спілкування, вміння володіти собою.

Навчальна діяльність студента професійно спрямована, вона є навчально-професійною діяльністю (освоєння способів та досвіду професійного рішення тих практичних завдань, з якими можна зіштовхнутися в майбутньому, оволодіння професійним мисленням та творчістю).
Студент є об'єктом педагогічної діяльності. Продукти діяльності педагога матеріалізуються у психічному обличчі іншої людини - у її знаннях, вміннях, навичках, в рисах характеру. Своєрідність даного об'єкту полягає в тому, що він одночасно є суб'єктом діяльності, проте не педагогічної, а іншої, навчальної, ігрової, дослідницької, комунікативної, професійної. Об'єктом діяльності студента є наукова, теоретична і практична інформація, якою він має оволодіти. Продукти його діяльності є відповіді: усні, письмові, графічні.
Одне із завдань викладача на всіх етапах становлення студента - допомогти йому знайти себе. Якщо людина отримує завдання, що не відповідає її нахилам, вона ніколи не пізнає якою цікавою може бути праця.
При організації викладачем впливу на об'єкт потрібно враховувати те, що студент ніколи не розвивається у прямій залежності від педагогічного впливу на нього, а за своїми законами, властивими його психіці - особливостями сприймання, розуміння, запам'ятовування, становлення волі, характеру, формування загальних і специфічних здібностей. Студент не народжується суб'єктом навчально-професійної діяльності, а стає ним під впливом виховання.
Саме викладачі мають допомогти студентові стати суб'єктом навчально-професійної діяльності, в основі якої лежить саморух, самоутвердження, самовдосконалення.

Дата добавления: 2015-05-23