Трудове виховання як актуальна проблема

Основним завданням трудового виховання є формування творчої особистості цивілізованого господаря. В процесі трудового виховання і навчання виробляються відповідні уміння і навички, професійна майстерність, готовність до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.
В школі 7 уроки праці.
Форми: трудова атака (прибирання території чи класу), свято праці (до збору урожаю), ярмарок-виставка учнівських виробів, турнір умільців, захист професії, “Місто веселих майстрів”.
Важливу частину трудового виховання становить профорієнтація учнів.

50. Правове виховання учнів. Змоделювати бесіду з учнями про державну символіку.

Це процес вироблення, розвитку і закріплення правових переконань, готовності діяти у відповідності до закону.
Мета: формування правової культури, правової свідомості учнів.
Завдання: 1) виховання поваги до закону, розуміння необхідності дотримання закону; 2) попередження правопорушень; 3) формування активної позиції в правовій сфері.
Методи: формування правової свідомості, правової поведінки, – методи стимулювання, заохочення, покарання.
Форми: урок “Основи держави і права”, позаурочна діяльність.
Засоби: художня література, художні та документальні фільми, телепередачі.

51. Естетичне виховання школярів. Змоделювати виховний захід художньо-естетичного спрямування.

Естетичне виховання передбачає формування в учнів здатності повноцінного сприймання і правильного розуміння прекрасного в мистецтві і дійсності, високої естетичної культури, понять, почуттів. Опираючись на народно естетичні погляди, смаки, виховання сприяє формуванню навичок гарної поведінки, доброзичливого ставлення до людей.
Важливим засобом здійснення естетичного виховання є художньо-естетична діяльність. Її використання дозволяє цілеспрямовано розвивати художньо-естетичні смаки дітей; змінює потяг до духовної культури, мистецтва.
Форми: кіль цівка пісень, інсценізована казка, турнір знатоків поезії, жіночий день, новорічне свято, конкурс акторської майстерності.
Турнір знатоків поезії. Мета: формування естетичних смаків, творчих здібностей, моральних почуттів.
1) конкурс поетичних почуттів (вірш про любов, сум та ін).
2) конкурс гумору та сатири;
3) конкурс поетичних масок;

52.Економічне виховання. Змоделювати ділову гру економічного спрямування.

Економічне виховання – це процес формування в учнів якостей господаря – трудівника, бережливої людини, що по діловому відноситься і виконує обов’язки.
Мета – розвивати економічне мислення, економічну культуру.
Завдання: 1) дати знання економічних законів, економічної теорії;
2) виробляти вміння, що дають можливість брати участь в економічний діяльності та виробництві;
3) формування якості ділової людини;
4) формування розумових потреб;
Форми: бесіда, розповідь, лекція, екскурсія, ділові ігри, різні варіанти розв’язання задач, економічні розрахунки, визначення норми виробництва.
Економічне виховання здійснюється в процесі викладання всіх учбових предметів, особливо географія, історія, суспільство. Тісний зв’язок з трудовим вихованням. Зараз вводять новий предмет – основи економічної теорії.

53. Піклування про життя і здоров’я і фізичний розвиток. Змоделювати бесіду з старшокласниками антинаркотичного спрямування.

Для зміцнення здоров’я і забезпечення активного відпочинку школярів важливо широко залучати їх до різноманітної спортивної діяльності, фізкультурні гуртки, секції, ігри та змагання, екскурсії, турпоходи. Вони сприяють формуванню в них спортивності, мужності, сили та ін.якостей.
Фізичне виховання здійснюється на уроках фізкультури. Але на ці уроки відводять мало часу в школі, тому дітей потрібно залучати до позаурочної спортивної діяльності. Поряд з фіз.вихованням у школі виділяють ще санітарно-гігієнічне виховання. Учні вивчають анатомію і фізіологію людини, повинні знати поширенні хвороби, правила профілактики інфекційних захворювань, мати уяву як рятувати в надзвичайних ситуаціях, тощо. Важливе значення в санітарно-гігієнічному вихованні мають навички доглядати за своїм тілом. Також протиалкогольна, антинікотинова та антинаркотична пропаганда. Раціональне харчування.

54. Керівництво роботою школи.

Директор: керує роботою своїх заступників, помічника з адміністративно-господарської частини, узгоджує спільну діяльність адміністратора з громад. організаціями вчителів та учнів, відповідає за комплектацію класів, за працевлаштування випускників, забезпечує добір і розстановку педагогічних кадрів, розподіляє фонд школи, керує фінансовою діяльністю школи, організовує роботу школи, педагогічної ради, батьківського комітету, здійснює загальне керівництво метод.роботою школи, керує навчально-виховним процесом, координує накази, роботу вчителів, відповідає за війскьово-патріотичне виховання, охорону праці і техніку безпеки, оформлення інтер'єру школи.
Зам. директора з навчальної роботи – складає і контролює розклад уроків, графіки факультативних занять, графіки контр.робіт, проведення практичних і лабораторних робіт, навчальних екскурсій, організовує методичну роботу, керує навч.-виховним процесом, координує роботу шкільної бібліотеки.
ІІ зам.директора з навчально-виховної роботи – керує навчально-виховним процесом у поч. класах, відповідає за організацію метод.роботи вчителів, за веденням ними позаурочних робіт; відповідає за роботу групи продовженого дня, керує оформленням і роботою шкільного методичного кабінету.
Зам. директора з виховної роботи – відповідає за неї не лише у школі а й у мікрорайоні школи; організовує і координує шкільну художню самодіяльність, туризм та краєзнавство, займається підготовкою і проведенням шк.свят та державних визначних дат, організація чергування класів по школі, підтримка зв’язку з інспекцією по справах неповнолітніх.
Педрада. Головою педради є директор, входять пед.працівники і розглядають суто педагогічний справи. Окремим видом є метод.рада х окремих предметів (вдосконалення і методичне забезпечення працівників, організація роботи з підвищення кваліфікації, залишення учнів на повторний курс; заохочення, покарання).

55. Методична робота в школі.

Методична робота – це робота над підвищенням рівня професіоналізму вчителя.
Завдання – підвищення наукво-методичного рівня педагогічної діяльності; ознайомлення з досягненнями психолого.педагог.наук; вивчення і творче освоєння вчителями ППД; оволодіння новими технологіями навчання і виховання; постійне вдосконалення навичок самостійної роботи вчителя, надання йому кваліфікованої допомоги у питаннях теорії і практичної діяльності.
Зміст: - вивчення держ. документів з питань освіти і виховання, урядових постанов, шляхів розвитку укр. національної школи; - поглиблення теоретичних знань з фаху, психолого-педагогічних знань; - виявлення і аналіз навчальних планів, програм, підручників, факультативів, покази і позашкільна робота; - систематичне інформування про педагогічні та методичні новини, державні документи; - втілення в практику наук. досягнень з педагогіки, психології, МВ, ППД; - аналіз рівня знань, умінь та рівня вихованості учнів і на цій основі вироблення шляхів підвищення ефективності навч.-виховн. процесу.
Форми: Традиційні: масові (лекторії, опорні школи, школи передового досвіду, педагогічні виставки, конференції, семінари); групові (відкриті уроки й виховні заходи, взаємо відвідування); індивідуальні(самоосвіта, стажування, наставництво, індивідуальні консультації).
Нетрадиційні: авторська школа – новий вид педагогічного новаторства.
Організовують методичну роботу, як правило, заступник директора з навчальної і виховної роботи. Центром є методкабінет, де зосереджена методична література, педагогічна преса, плани, конспекти уроків і т.д.

56. Творче освоєння ППД вчителями.

ППД – відкрита система пед ЗУН, яка постійно вдосконалюється, спирається на досягнення психолого-педагогічної науки та шкільної практики, творчо розвиває ідеї як класичної, так і сучасної педагогіки.
Вчитель у процесі педагогічної діяльності здобуває ЗУН, які складають його педагогічний досвід. Досвід усіх учителів називають масовим. Але серед них є фахівці, які працюють нестандартно, створюють нові форми, прийоми, методи, засоби навчання і виховання або творчо і ефективно використовують надбання інших. Досвід таких учителів називають ППД. Він характеризується такими показниками: - актуальність досвіду; - педагогічна новизна в діяльності вчителя; висока результативність та ефективність; -стабільність; - можливість творчого використання досвіду іншими педагогами.
В залежності від ступеня новизни виділяють:
- зразковий (творче використання здобутків інших); - новаторський (раціоналізація окремих прийомів, методів, форм роботи, або створення нових навч.-виховних схем, організація експериментальної роботи).
Методи виявлення і узагальнення ППД:
1) словесні (розповідь, опис в журналі); 2) наочні (відкриті уроки, ілюстровані видання); 3) практичні (введення елементів досвіду в свою практику).
Форми вивчення ППД:
1). Відкриті уроки, виховні заходи; 2) педагогічні та методичні наради з проблеми вивчення досвіду; 3) науково-методична і науково-практична конференції; 4) педагогічні виставки, ярмарки; 5) педагогічні читання; 6) методичні діалоги (дискусії, диспути); 7) пед. екскурсії; 8)методичні семінари і практикуми; 9) метод. фестиваль по обліку досвіду; 10) метод. аукціони, пед. КВК і т.д.

57. Я.А. Коменський – основоположник педагогіки.

Я.А. Коменський (1592-1670) народився в невеличкому містечку Нівниця (Чехія) в сім’ї мірошника – члена “Чеських братів”. Рано втративши батьків, завдяки общині здобув початкову, середню, а потім і вищу освіту. Вихований в дусі реформаторсько-демократичних традиціях, Коменський тісно зв’язав своє життя з боротьбою чеського народу за незалежність, освіту і школу. У 1614 році він почав працювати завідуючим початкової школи в м. Премові. У період 30-річної війни (1618-1648) після поразки чехів у битві біля Білої гори (1620) з членами общини “Чеських братів” переховувався в горах, лісах, а потім оселився в м. Лешко (Польща), де працював ректором гімназії. Там він написав твори “Велика дидактика”, “Материнська школа”, “Відкиті двері до мов і всіх інших націй”, працював над створенням “Понсофії?”. У1650-1654 р. він жив в Угорщині, де написав твори “Про культуру природних обдарувань”, “Правила поведінки дітей”, “Видимий світ у малюнках”. Остаточні роки свого життя він провів в Амстердамі, де й помер у 1670 р.
Прагнучи виховати покоління дітей, які були б здатні служити вітчизні, Коменський розробив чітку для свого часу систему навчання і виховання, їх основні правила та принципи; виклав у своєму творі “Велика дидактика”. Навчання, на думку Коменського, має бути свідомим, послідовним, легким, наочним, грунтовним та проходити швидко, у точно встановлені строки. Виходячи з цих основних принципів, він розробив ряд правил у роботі з учнями. Коменський вважав, що навчання треба починати в ранньому дитинств і до закінчення школи дитина повинна стати освіченою, морально-вихованою людиною. У школі треба всіма можливими засобами та методами викликати в дітях прагнення до навчання, слід проводити навчання рідною мовою. Метод навчання повинен полегшувати сприймання навчального матеріалу, щоб не породжувати в учнів незадоволення і не створювати зайвих труднощів для подальших занять. Одним з найважливіших принципів навчання Коменський вважав наочність: чим більше знань сприймаються на відчуття, тим вони достовірніше, оскільки власне спостереження замінює багато доказів. У своїй книзі “Видимий світ у малюнках” він на конкретному матеріалі показав, як треба застосовувати наочність у навчанні. Дидактичні правила навчання і виховання учнів він доповнив статутом “Закон добре організованої школи” (0658) режим і правила поведінки учнів, проведення наочного обліку знань учнів і перевірки екзаменів, додержання в школі дисципліни, заборона фізичних покарань учнів тощо. Великою заслугою Коменського було те, що він детально розробив класно-урочну систему, а також створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Для кожного класу, на його думку, має бути окремий підручник, причому він мусить бути доступним для розуміння учнів, написаний доброю мовою, відповідно до віку дітей, у ньому не повинно бути нічого зайвого. Його підручники: “Відкриті двері до мов”, “Видимий світ у малюнках”.

58. Система виховання, педагогічна думка в епоху Українського відродження (14-17 ст.)

В період укр. відродження, велике значення надавалось вихованню дітей: виховання в них любові до батьківщини, гуманного ставлення до дітей-сиріт і жінок-вдів, поваги дітей до навчання, прагнення до освіти. Звертали увагу на релігійно-маральне виховання дітей (помірності, покірливості, набожності та т.і.). У збірці “Домострой” (XVI ст.) розповідається про сім’юю, побут та виховання дітей. Поряд з народами, як виховування у дітей мужності, працьовитості, бережливості у “Домострой”пропагувались фізичні покарання дітей. Про суворе виховання дітей і фізичні покарання їх згадувалось у багатьох творах, але вони не дістали великого поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах Західної Європи. Феодальна роздробленність і монголо-татарська навала були причинами тимчасовго занепаду культури в країні, кількість письменних людей і шкіл набагато зменшилось, чимало цінностей матеріальної і духовної культури народу ьуло знищено. Але народ зберіг і свою мову, і звичаї, і систему виховання.
В XIV-XV ст. на Русі велику діяльність розвинули “майстри грамоти”, які приватним способом (за певну плату) навчали дітей читати, писати, малюв, а також початків граматики й арифметики.
В історії нашої країни XVI-XVII ст. до н.е. були періодом складних економічних перетворень і політичних подій – почалась боротьба народних мас проти феодалів, польсько-шляхетського поневолення і католицизму. У відповідь на національний, соціальний, релігійний гніт в містах виникають братства. Перше братство виникає у Львові в 1445 р., а потім і в інших містах і селах України. Братсства об’єднували ремесників, селян, запорізьких козаків, купців... Братства особливу увагу приділяли створенню шкіл, серед яких найвідомішими були: Львівське (1586), Віленське (1592), Мінське (1592)… Кращі вчителі братських шкіл були авторами підручників, а також знали про педагогічну дійльність та твори Коменського.
На чолі Львівських Братських шкіл стояв ректор, який керував роботою вчителів і учнів. Положеннями матеріального забезпечення школи й бурси займалися спеціально виділені шкільні “позорці”. Львівськебратство вимагало від вчителів однакового ставлення до всіх учнів.
За статутом школи становище учнів у школі не залежило від матеріального стану батьків, а від їх особливих успіхів.
Учнів поділяли на 3 групи:
1) дітей вчили розпізнавати літери та складати їх;
2) тренували їх у читанні й заучуванні положень;
3) привчали розуміти у пояснювати прочитане.
Крім читання, письма, співів, лічби, діти старшого віку вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику і богослов’я. Головна увага приділялася гуманітарним дисциплінам. Багато уваги надавалось хорошому співу учнів та “шкільним колузіям”. Навчання було релігійним. У школах запроваджувалось елементарні класно-урочні системи, а такожє різні методи: пояснення, бесіди, самостійні роботи, диспут, взаємне навчання, повторення.
Найбільше на Україні Київське братство у 1615 р. заснувало школу в Києві. Метрополит П. Могила відкрив латинську школу при Києво-Печерській Лаврі. Об’єднавши ці дві школи у 1632 р. на Подолі почала працювати Києво-братська колегія, яка відіграла значну роль в поширенні освіти на Україні та розвитку вітчизняної незалежної думки. У 1710 р. Указом Петра І колегії були надані права та титул академії. Київська академія стала найбільшим культурним центром країни і мала вплив на розвиток освіти, школи і педагогічної думки не тільки на Україні, Білорусії, а й у Росії.
Серед учителів вітчизняних шкіл широко поширене користування творами Кирили Ставровецького, який працював учителем у Львівській і Віленській братських школах. У своїх працях він викривав ледарів народу. Він прагнув до поширення знань серед народу. Метою навчання повинно бути викривання пороків та виховання людей у дусі взаємної поваги, великі вимоги ставив до вчителя, який повинен щиро ділитися своїми знаннями з іншими.
С. Полоцький (1629-1680) працював учителем грецької школи, а пізніше у Заіконоспольському училищі й робив багато для розвитку незалежної думки. Він закликав до відкриття грецьких і слов’янських училищ, до збільшення кількості учнів у школах, вказував на велике значення виховання дітей раннього віку, вимагав поліпшення методів навчання, високо цінив роль учителя і батьків в формуванні поглядів дітей та їх поведінки. Основне значення у формуванні поглядів і поведінки дитини належить вихованню, середовищу, батькам та вчителям. Особливо велике значення у вихованні дітей він надавав доброму прикладу батьків та вихователів.
Пропонується виділити три періоди у вихованні дітей:
– від народження до 7 р. – період морального виховання;
– від 7 р. до 14 р. – практичне навчання;
від 14 до 21 р. – період розумового розвитку та громадського виховання.

59. Розвиток освіти в другій половині 19 – початок 20 століття (Корф, Алчевська, Луб енець, Русова, Грінченко).

Алчевська Х.Д.(1841-1920)рано почала займатися культурно-освітньою діяльністю, зосередивши увагу на створені недільних шкіл для дорослих, особливо для жінок. Алчевська в травні 1862 року в Харкові відкрила безплатну недільну школу, де навчалось понад 50 учнів (10-20 жінок в групі, вчителями працювали близькі, знайомі). Алчевська проводила велику культурно-освітню роботу серед населення, сприяла відкриттю народних бібліотек і читалень, виставок і музеїв. Її книги: “Що читати народові”, “Книга для дорослих”, “Передумане і пережите”.
Лубенець Т.Г.(1855-1936) – стороник Ушинського, більше 50 років працював вчителем початкової школи. Написав 30 підручників: “Книга для первоначального чтения”, “Книга для чтения Зёрнышко”, “Граматика”, буквар, читанки… Лубенець працює над проблемою ліквідації неписемності навчання на рідній мові, поєднання навчання з працею, питання організації недільних шкіл, розробляє теоретичні питання педагогіки (особливо дидактики) і педагогічної практики.
Грінченко Б.Д. (1863-1910) внаслідок праці в сільських школах зібрав великий матеріал про стан народної освіти (стан школи, життя вчителів), який використав в своїх художніх творах “Екзамен”, “Непокірна”, “Олеся”... Критикував недоліки навчально-виховної роботи (схоластичність, зубріння, фізичне покарання). Боровся за створення шкіл з українською мовою навчання. Вчив нелегально української мови за власним підручником “Українська граматика до науки читання й письма”. В статті “Яка тепер народна школа” великого значення надавав народності в освіті і вихованні.
Русова С. (1856-1940). Народилася на Чернігівщині, навчається у гімназії, закінчує педагогічний клас, організовує дома навчання гри на фортепіано. Відкриває приватний дитячий садок на 20 дітей. “Дошкільне виховання” – на конкурсі у Франції здобуває першу премію. Читає лекції у Парижі, Києві. Твори: “Буквар”, “Початкова географія”, “Сестра Катерина”, “На щасливих островах”, “Сковорода”... Русова захищає ідею національного виховання, українську мову, культуру, розвиває національну самосвідомість, захищає українську національну школу; виховання побудоване на народних традиціях (Різдво, Івана Купала,...).

60. Педагогічні погляди Ушинського.

К.Д. Ушинський (1823-1870) – видатний педагог, автор оригінальної педагогічної ідеї проблем виховання і навчання. Освіту отримав у гімназії иа юридичному факультеті Московського університету. Декілька років міняв місце роботи (працював педагогом-інспектором, редактором журналу), але по не благодійності був звільнений з роботи. В середині 60-х років жив за кордоном, де вивчав стан шкільного діла.
Педагогічні погляди:
1. Педагогіку він розглядав в тісному зв’язку з іншими науками (історією, філософією), і разом з тим вважав, що педагогічна наука може успішно розвиватися лише тоді, коли постійно збагачується передовим педагогічним досвідом.
2. Основною ідеєю Ушинського була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічним положенням. Найголовнішими рисами народності він вважав: любов до батьківщини, віру в могутні сили народу, любов до рідної мови.
3. Основною метою виховання він вважав підготовку всебічно гармонійно розвиненої особистості.
4. Корінним каменем теорії морального виховання, яке він розглядає як складову частину гармонійного розвитку людини є його вчення про трудове виховання. Тільки в трудовій діяльності розвивається і формується людина.
5. Що стосується дидактичних поглядів Ушинського, то він вимагав, щоб навчання здійснювалось на основі врахування психологічних та вікових особливостей дитини. Його принципами були: послідовність, наступність і систематичність, наочність, емоційність.
6. Велику увагу приділяв уроку. Рекомендував учителям застосовувати різноманітні методи викладання, які б сприяли розвитку їхнього мислення і мовлення у процесі навчання. Велика заслуга Ушинського в тому, що він ввів і широко пропагував звуковий метод навчання виховання.
7. Ушинський вважав підручник “фундаментом хорошого виховання”. Він був автором таких книг: “Родное слово”, “Дитячий світ”, за якими вчилися десятки поколінь.
8. “Учитель-вчителів” – так називала передова педагогічна громадськість Ушинського, подвійну увагу приділяв особі вчителя, який повинен бути:
1) любити свою професію;
2) бути високо освіченою людиною;
3) оволодіти педагогічною майстерністю та педагогічним тактом. Він розробив план підготовки вчителів для початкових шкіл, перекваліфікації вчителів.

61. Педагогічна система Макаренка.

А.С. Макаренко (1888-1939) народився в Харківській губернії в сім’ї робітника – залізничника. Освіту отримав у 4-класному училищі, педагогічних курсах. Після цього працював вчителем у Краківському двокласному залізничному училищі (звільнили за напади на завідуючого), потім працював в іншому залізничному училищі. У 1914-17 р.р. навчався в Полтавському вчительському інституті, потім був редактором журналу. В інституті проявив себе як дуже здібний, талановитий, творчий молодий педагог. Після інституту працював в зразковій школі. Новаторська педагогічна діяльність Макаренка проявилася після революції. Працюючи в Краківському училищі, він багато уваги приділяв створенню педагогічного та дитячого колективу, роботі клубів та гуртків.
У 1920 р. Макаренку доручили створити в с. Ковалівці біля Полтави трудову колонію для неповнолітніх порушників і завідувати нею. У 1921 р. колонії було присвячено звання ім.. Горького.
За кілька років у колонії було створено приміщення для помешкання; господарська база, школа, комсомольська та піонерська робота, міцний, працездатний, творчий колектив вихованців та педагогів. Коли в колонії вже не було що робити, то у 1926 р. Макаренко добився, щоб колонія ім.. Горького була об’єднана з курязькою колонією, хоча в цьому був певний ризик.
У 1928 р. Макаренко приступив до керування трудовою колонією ім. Дзержинського у Харкові, де він працював до 1935 р. У комуні було: загальноосвітня школа, майстерні, завод (“Фед”), гуртки та секції, культурна робота (театр, клуб, кіно, оркестр, бібліотека). Великий орган – рада комунарів. Трудова комуна ім.. Дзержинського була найкращим навчально-виховним закладом інтернатного типу в СРСР. Макаренко було прийнято до спілки письменників. Працював заступником начальника трудової колонії. Потім переїхав у Москву, де займався громадсько-педагогічною діяльністю, писав твори, виступав з лекціями. У т1939 р. Макаренка було нагороджено орденом трудового Червоного Прапора. Виховальна система Макаренка: в основі і тільки в колективі людина може всебічно розвиватися, відкинувши принцип “одиночної пари” (учень і вчитель; об’єкт і суб’єкт виховання). У кожному колективі мусить бути ядро. Педагогічний колектив мусить бути сталим. Багато уваги Макаренко приділяв розумовому і моральному, фізичному, естетичному вихованню, трудовому.
Розумове: з тим, хто не вчиться, нам не по дорозі. Макаренко вносив деякі зміни у навчання. Він запропонував вивчення промисловості та с/г виробництва, робота у майстернях, цехах Макаренко давав зразкові уроки, сам відвідував уроки інших вчителів, вивчав ППД.
Моральне: Макаренко розв’язав такі проблеми: колектив і особа; свобода і необхідність; право і обов’язок; авторитет і влада; такт; вимогливість і свідома дисципліна.
Педагогічна спадщина: написав біля 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, статті). “Педагогічна поема”, Прапори на баштах, “Книга для батьків”, “Лекції про виховання дітей”, “Про мій досвід”.

62. В.О.Сухомлинський – педагог-гуманіст.

Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. в с. Веселка Онуфрієвського району Кіровоградської області. 1926-1933 р. – Василівська семирічка. 1934 р. – стає студентом факультету мови і літератури в Кременчуцькому педагогічному інституті. По березень 1944 р. працює директором школи у с. Іва Удмуртської АССР. Потім виїжджає в Онуфріївський район, де працює завідуючим районним відділом народної освіти, разом викладає в школі. В 1955 р. захищає дисертацію. Помер 2 вересня 1970 р. написав твори “Серце віддаю дітям”, “Павлиська с/ш”, “Як ми виховували мужнє покоління”, “Духовний світ школяра”, “Народження громадянина”, “Слово до учнів”. Багатим джерелом творчості Сухомлинського є народна педагогіка. Дуже високо С. цінив в народній педагогіці традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного підходу до них, використання в навчанні, вихованні рідної мови. С. багато часу займався принципами, що витікали в процесі виховання. Він був основоположником теорії національного самовизначення учнів в процесі навчання і виховання. Усвідомлення підлітками того, що він вже не дитина – одна з якісно нових ознак свідомості, що зміцнюється в підлітковому віці і здійснює серйозний вплив на його духовний світ.
Прагнення до хорошого, висота морального – один з найважливіших мотивів, що заохочують до активної діяльності вихованців різного віку. С. вважав, що розумове виховання відбувається в процесі оволодіння знаннями, проте, воно не зводиться до нагромадження знань.
Жива, допитлива, творча думка формується у вихованні тоді, коли відносно знань він займає свою особисту життєву позицію. Активне вираження особистого ставлення до набутих знань – це і все, що слід назвати розумом особистості. Активність полягає в тому, що дитина стає діяльним, зацікавленим учасником процесу оволодіння знаннями, пізнання навчання приносить завдяки цьому глибоке почуття радості, схвильованості, емоційної піднесеності. Книги С. не є збірниками універсальних рецептів, що підходять на всі випадки життя. Праці педагога вчать мислити, вдумливо підходити до здійснення навчально-виховних задач, враховуючи різноманітність і неповторність конкретних педагогічних явищ, приймаючи до уваги особливості роботи і позитивні традиції кожної школи.

63. Основні вимоги до вчителя, згідно класифікації пед. працівників.

Атестація (проводиться раз в 5 років, у порядку, встановленому кабміном України) педпрацівників – це визначення відповідності займаємій посаді, рівню класифікації, залежно від якого та від стану педроботи їм встановлюється класифікаційна категорія, визначається тарифний розряд оплати праці, присвоюється пед. звання. У результаті атестації визначається відповідність (невідповідність) посаді, яку займає вчитель, встановлення, або не встановлення (непідтвердження) класифікаційної категорії (вчитель, вчитель ІІ категорії, І категорії, вищої категорії), може бути присвоєне, підвищене (не підвищене) пед. звання (старший вчитель, вчитель-методист).
Вчитель вищої категорії: має вахову вищу освіту, виявляє високий рівень творчості, ініціативи, достатньо володіє ефективними формами, методами оргнаізації навчального процесу, забезпечує результативність, якість своєї праці, вдзначається загальною культурою, моральними якостями. Стаж роботи – не менше 8 років.
Вчитель І категорії: має фахову вищу освіту, виявляє грунтовну педагогічну компетентність, добре володіє формами організації навч.-вих. процесу, відзначається загальною культурою, моральними якостями. Стаж роботи – не менше 5 років.
Вчитель ІІ категорії – фахова вища освіта, володіє сучасними формами і методами організації навч.-вих. процесу, досяг вагомих результатів у педагогічній діяльності, відзначається моральними якостями. Стаж – не менше 3 р.
Вчитель – вища або середня спец. освіта, проф. компетентність, забезпечує нормативні рівні і стандарти навч.-вих. робіт, відповідає етичним і культурним вимогам до пед. працівників.
Посадові обов’язки вчителя.
1) планує і здійснює навчання і виховання учнів;
2) забезпечує умови для засвоєння ними освітніх програм на рівні обов’язкових держ. вимог;
3) викор. ефективні форми, методи, засоби;
4) вивчає індивідуальні особливості школярів, дбає про розвиток їх здібностей.
5) проводить індив. і позакл. роботу з учнями з предмету;
6) виховує повагу до батьків;
7) постійно підвищує свійпрофесійний рівень, заг. культуру, майстерність.

64. Творча лабораторія вчителя. Аналіз рівня сформованості творчої лабораторії випускником.

Творча лабораторія вчителя – постійно діюча робота вчителя над собою, над підвищенням свого теоретичного та методичного рівнів.
Компоненти:
1) Вивчення своїх можливостей, рівня знань, вивчення своїх затруднень в тій чи іншій галузі роботи;
2) Усвідомлення суперечностей між реальним рівнем своїх знань і умінь і тими вимогами, які ставить перед ними суспільство;
3) Культурно-насичений відпочинок;
4) Наявність власної бібліотеки;
5) Процес творення уроку (а) привести себе у творчий стан; (б) складання поурочного плану; (в) механічні системи роботи – картотека, папки і дидактичний матеріал;
6) процес самоаналізу.
Педагогічна творчість має певні рівні:
1) визначення основної мети своєї діяльності;
2) вироблення власних прийомів навчання і виховання, педагогічної взаємодії;
3) конструювання навч. матеріалу, моделювання виховного процесу;
4) здатність комбінувати, модифікувати свою діяльність у нестандартному ключі;
5) Створювати власні педагогічні системи.
Рівні пед. творчості на основі спілкування з учнями:
2) Педагог-прем’єр: вчитель – талановитий організатор, дохідно пояснює матеріал, розв’язує задачі;
3) Педагог-диригент: відчуває творчу атмосферу класу і вміє її направляти, вміє організувати фронтальну і групову роботу;
4) Педагог-режисер: вміє здійснити особистісно-орієнтований підхід до учнів, знає зону актуального розвитку кожної дитини і вміє підняти на рівень найближчої зони, організовує спільну творчу діяльність.
Творч. лабораторія випускника:
– пед. знання;
– пед. уміння (практика);
– ознайомлення з ППД;
– періодика;
– література.

65. Майстерність педагогічного спілкування.

Педагогічне спілкування – це спілкування вчителя з учнями на уроці і поза ним, спрямоване на оптимізацію навчальної діяльності школярів, на відносини між педагогом та учнем та всередині уснівського колективу.
Особливості:
1) вчителю належить провідна роль в процесі спілкування; 2) вплив вчителя в процесі спілкування завжди виховуюча; 3) аналітичний характер спілкування.
Існує 2 підходи у спілкування: а) функціонально-рольовий (вчитель виходить за рамки своїх дійових функцій):
1) позиція батька; 2) дитини; 3) дорослого.
Позиція батька – вчить, спрямовує, націлює, вимагає, схильний до нотацій, до постійного опікування.
Позиція дитини – вчитель створює ситуації, в яких учні демонструють свою самостійність.
Позиція дорослого – позиція педагога, який настроєний на ділове спілкування. Вчитель відкрити, доступний, дає можливість висловити учням свої думки, не принижує та т.і.
б) особистісно-спрямований. Функції:
1) обмін інформацією; 2) обмін почуттями (експресивна функція); 3) пізнання особистості; 4) самоствердження, пізнання свого власного Я; 5) організація взаємодії.
Якщо вчитель хоче бути особистісно-орієнтованим, то має забезпечити функції:
1) відкриття дитини на спілкування; 2) співучасть з дитиною у пед. спілкуванні; 3) “підвищення” дитини у педагогічному процесі.
Структура пед. спілкування:
І етап: прогнозтичний. Скласти програму підготовки до спілкування: сформувати установку на спілкування, уявити як учні сприймуть, продумати варіанти взаємодії;
ІІ етап: Комунікативна атака. Швидко включити клас в роботу, привернути до себе увагу.
ІІІ етап: Управління спілкуванням. Демонстрація спільності поглядів, встановлення особистісного контакту: візуального, мовного, створення ситуацій успіху.
IV етап: Аналітичності.
Бар’єри спілкування: соц. бар’єр (різні статуси вчителя та учня); фізичний (вчительський стіл), гностичний, психологічний (страх перед учнями).
Типи ставлення вчителя до учнів:
1) активно-позитивне; 2)пасивно-позитивне; 3) ситуативне-негативне; 4)стійко-негативне.
Стилі керівництва груповою діяльністю:
на основі спільної творчості; 2)на основі дружньої прихильності; 3) дистанція; 4) залякування; 5) загравання.

66. Вміння вчителя розв’язувати педагогічні конфлікти.

Вчитель повиннен вміти розв’язувати педагогічні конфлікти. Для цього він повинен вчасно з’орієнтуватися, проаналізувати ситуацію. В присутності учнів не потрібно давати волю емоціям.
Розв’язання конфліктів:
1) пристосування до конфлікту;
2) уникнення конфлікту;
3) прагнення до компромісу;
4) співробітництво;
5) здатність до конфронтації (суперництво).
Аналіз конфліктної ситуації:
– описати ситуації, що передували конфлікту;
– вік та індивідуальні особливості учасників конфлікту;
– ситуація очима учнів;
– що нового вчитель дізнався про учнів;
– причини, зміст конфлікту;
– розв’язання конфлікту;
– вибір оптимального розв’язання ситуації.
Вчитель повинен передбачити наслідки своїх вчинків, слів. Вчитель повинен вміти розв’язувати педагогічні конфлікти. Для цього він повинен вчасно заспокоїтись, з’орієнтуватися, проаналізувати ситуацію. В присутності учнів не потрібно давати волю емоціям, треба стримуватись. Намагатись розв’язати конфлікт нетрадиційними для школи методами, не тільки тими, до яких звикли учні.

67. Пед. майстерність.

Пед. майстерність – це комплекс якостей особистості вчителя, який забезпеч. високий рівень самоорганізації професійної діяльності.
Компоненти:
1) гуманістична спрямованість особистості вчителя;
2) професійні знання: предмету, методичні, психологічні;
3) уміння: – конструктивні, – організаторські, – комунікативні, – гностичні, – соц.-перспективні (вміння розуміти учнів по зовнішньому вигляду), – динамічні (впив на аудиторію), – тримати себе в руках, – оптимістичне прогнозування (бачити краще в учнях), – творити.
4) Пед. техніка – комплекс умінь, які допомагають вчителю краще, яскравіше виразити себе, зробити більш ефективним навч.-вих. роботу.
Майстерність набувається з досвідом.
Прийоми активізації пізн. діяльності учнів на уроці:
1) формувати пізнавальний інтерес (давати завдання творчого характеру, дбати про самостійну роботу);
2) формування переконаності в необхідності тих знань, які одержуються учнями;
3) створення емоційно-моральних ситуацій;
4) створення ситуацій успіху для відстаючих учнів;
5) забезпечення зворотного зв’язку.
Оскільки в нас досвіду мало, то майстерності мало, але є теоретична підготовка, вивчення досвіду інших вчителів.

68. Педагогічна майстерність вихователя.

Педагогічна майстерність – це комплекс якостей особистості, який забезпечує високий рівень самоорганізації з професійної діяльності.
Великого значення встановлення педагогічної майстерності вчителя надавав Макаренко: “Талант – це рідкість і майстерність треба готувати. Майстром може стати кожний”. Сухомлинський: “Майстерність – це уміння встановлювати думки, духовні відносини з дитиною, розуміти її. Майстерність можлива лише при умові високої культурно-емоціональної сфери вчителя”.
Особистісно-зорієнтований підхід у вихованні: Процес виховання розглядається як розвиток і формування особистості їз врахуванням її індивідуальних особливостей, визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку.
Якості пед. майстерності:
2) гуманістична спрямованість;
3) професійні знання;
4) професійні здібності;
5) педагогічна техніка.
Рівні пед. майстерності.
2) репродуктивний;
3) адаптивний;
4) моделюючий.
В практичній діяльності майстерність виховання полягає в тому, щоб оперативно вибрати необхідні в даній ситуації методи. Щоб вибраний метод виявився ефективним, необхідно врахувати:
1) ідеали суспільства, цілі виховання;
2) конкретні пед. завдання;
3) закономірності і принципи виховання;
4) вікові та індивідуальні особливості учнів, конкретні обставини і ситуації;
5) творчість, винахідливість, кмітливість.
Суть майстерності – уміння організувати життя дітей.
Пед. майстерність – це здійснення виховання на основі особистісного здійснювання підходу.

Дата добавления: 2015-05-23