Поняття та типи груп тиску. 3 страница

- Ситуацiйна концепцiя(В. Даль, Т. Хiлтов та iн.) - обгpунтовує iдею залежностi поведiнки лi­дера вiд соцiальних умов. Саме конкретні об­ставини обумовлюють потребу в полiтичному лiдерствi, визначають функцiї та поведiнку по­лiтика.

- Психоаналiтична концепцiя (З. Фрейд) - лiдерами стають люди, в яких вiдбуваєть­ся витиснення лiбiдо, i психосексуальна енер­гiя спрямовується на активну полiтичну дiя­льнiсть.

- Теорiя „оточення, що робить короля” - лiдерами не стають самотушки: «потрiбно­го» лiдера шукають, знаходять, «садять на трон», пiдтримують „творці” i прибiчники.

- Марксистська теорiя - лiдери з'являються як реакцiя на об'єктивну потребу; лiдери завжди виступають як пред­ставники певних класiв.

- Теорiя лiдерства без рис - певнi риси лiдера проявляються пiд час його дiяльностi

103. Сутність і типологія політичних лідерів.

Лідер (англ. leader— вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне.

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з тради­ційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяль­ність.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині.

Р аціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

104. Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ста­вить до нього необхідні, а іноді і досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Головне, щоб деталі особистого життя кан­дидата не впливали на виборця більше, ніж його передвиборна про­грама. З іншого боку, "Найбільш серйозний іспит— іспит владою".

Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві визначає так звана антрепренерська система рекрутуваня лідерів.

Антрепренейська система характеризується

відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на заняття лідерських позицій;

невеликою кількістю інституціональних фільтрів - формальних вимог до потенційних лідерів;

широким колом селекторату до якого фактично належать усі виборці країни,

високою конкурентістю добору,

гостротою суперництва на заняття керівних позицій,

першочерговою значимістю особистих якостей,

індивідуальної активності, умінням знайти підтримку широкої аудиторії.

На Заході політичну активність більшість лідерів проявляє уже в молоді роки. Висунення на виборні партійні, а пізніше на державні посади відбувається після отримання диплому про вищу політичну або юридичну освіту. Партійна кар’єра стає обов’язковою ланкою у політичній кар’єрі державного діяча.

Принципи висування лідерів в демократичному суспільстві: відкритість; гласність; альтернативність; легальне змагання

105. Поняття сучасного політичного лідера.

Особистість, яка претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Психологи й політологи вважають, що влада розбещує багатьох людей: гарні можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому люди, яким притаманний тиранічний характер, не повинні бути допущені до державної влади Необхідні й "пробивна сила" та вміння переконувати і об'єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним

Характерні риси політичних лідерів:

- Наявнiсть чiткої полiтичної програми, що вiдпо­вiдає інересам великих соцiальних груп;

- Популярнiсть, умiння подобатися людям, завойовувати їх симпатії;

- Полiтична воля, здатність брати на себе відповідальність та уміння реалізовувати свою програму;

- Гострий розум та політична iнтуiцiя;

- Органiзаторський талант та організаторські здiбностi.

Якості політичного лідера:

1) Готовнiсть виходити за межi бюрократичних процедур пiд час прийняття рiшень в екстремальних ситуацiях → мистецтво створювати принципово нову модель поведiнки i мислення, яка б поширювалась у всьому суспiльствi.

2) Уміння допомогти нацiї повiрити в майбутнє, подолати невпевненiсть → умiння Формулювати нові творчi цiлi, евристичнi програми та iдеологiю за умов, коли втрачено cтapi орiєнтири, суспiльство розколоте, у ньому панують анархiя i апатія.

Здатнiсть персонiфiкувати функцiональнi цiн­нocтi вiдповiдно до конкретного iсторичного пе­pioдy → Здатнiсть пов'язувати актуальнi інтереси з iсторiєю краiїни, традицiями сучасного та попереднiх поколiнь

106. Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності політичних лідерів в сучасній Україні

Критеріями оцінки популярності та ефективності діяльності лідера в сучасній Україні є відповідь на питання: що конкретно той чи інший політик зробив для економічного росту держави, для покращення благополуччя кожного конкретного громадянина та його вплив на імідж України на зовнішньому ринку.

Важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його при­бічниками. Тоді люди охоче і без примусу беруть участь у реаліза­ції запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибача­ють. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

У разі браку або втрати довіри до лідера з боку мас. (втрату здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів) - лідер стає об'єктом жорстокої критики і на­віть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. Тоді, збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвес­ти до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.

За тих самих соціальних умов, той самий клас або верства можуть висувати різних лідерів — конформіс­тів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію та опір.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвит­ку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання.

107. Сутність політичного лідерства та його функції.

Полiтичне лiдерство - це процес взаємодiї мiж людьми, пiд час якого однi виражають потреби, iнтереси своїх послiдовникiв i в силу цього мають престиж i вплив, а iншi добровiльно вiддають їм частину своїх полiтичних владних повноважень i прав для здiйснення їх цiлеспрямованого представництва i реалiзацiї.

Дiяльнiсть лiдера обов 'язково передбачає:

1)полiтичний дiагноз, який означає аналiз i оцiнку ситуацiї;

2) визначення напрямiв i програми дiяльностi, яка сприяє розв'язанню суспiльної проблеми;

3) мобiлiзацiю виконавцiв (посадових осiб, бюрократiї i населення) на реалiзацiю цiлей.

Основні функції політичних лідерів:

- Iнтеграцiя суспiльства, об'єднання населення;

- Прийняття оптимальних політичних рiшень;

- Соцiальний арбiтраж i патро­наж,

- захист населення вiд безза­коння, самоправства, бюрократiї, пiдтримка порядку в суспiльствi;

- Взаємовiдносини влади i населения, запобiгання вiдсторонен­ню громадян вiд полiтики;

- Генерування оптимiзму i соцiальної енергії, згуртування насе­лення навколо спiльної полiтичної ідеї;

- Легiтимiзацiя полiтичного ладу.

108. Фактори, які найбільше впливають на характер політичного лідерства.

Існування й функціонування лідера визначається об'єктивними потребами органі­зації соціального життя. Особа, що претендує на лідерство, повинна мати певні соціальне значущі риси, які формую­ться в процесі її взаємодії з іншими людьми. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні змі­ни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінова­ність поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позба­вляє його індивідуальності та активності. У політичному житті за характером і масштабами діяльності розділяють лідерів трьох рівнів: 1) лідер першого рівня — малої групи; висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси, формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності, притаманні, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм, велика працездат­ність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво ви­явлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оп­тимізм, увага до людини тощо; 2) лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії) громадський досвід, не­ординарні особисті риси, знання суті проблем, бачення шляхів їх вирішення, підтримка людей, можливість очолити цей процес; 3) лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі., це:

= «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосе­редковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину); =«багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтриму­вати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

109. Чи поділяєте Ви точку зору, відповідно якій часи великих політичних лідерів пройшли? Обґрунтуйте своє бачення.

Часто це – не політичні лідери, а скоріше іміджеві постаті, які мали, згідно із задумами технологів виборчих кампаній, привабити виборця якостями, які зовсім не є необхідними для політика.

Характерні риси політичних лідерів:

- Наявнiсть чiткої полiтичної програми, що вiдпо­вiдає інересам великих соцiальних груп;

- Популярнiсть, умiння подобатися людям, завойовувати їх симпатії;

- Полiтична воля, здатність брати на себе відповідальність та уміння реалізовувати свою програму;

- Гострий розум та політична iнтуiцiя;

- Органiзаторський талант та організаторські здiбностi.

Якості політичного лідера:

1. Готовнiсть виходити за межi бюрократичних процедур пiд час прийняття рiшень в екстремальних ситуацiях → мистецтво створювати принципово нову модель поведiнки i мислення, яка б поширювалась у всьому суспiльствi.

2. Уміння допомогти нацiї повiрити в майбутнє, подолати невпевненiсть → умiння Формулювати нові творчi цiлi, евристичнi програми та iдеологiю за умов, коли втрачено cтapi орiєнтири, суспiльство розколоте, у ньому панують анархiя i апатія.

Здатнiсть персонiфiкувати функцiональнi цiн­нocтi вiдповiдно до конкретного iсторичного пе­pioдy → Здатнiсть пов'язувати актуальнi інтереси з iсторiєю краiїни, традицiями сучасного та попереднiх поколiнь

110. Характеристика харизматичного лідера та його роль в політиці.

Згідно з веберівською концепцією, харизматичний політичний лідер має від природи видатні інтелектуальні, організаторські та ораторські здібності, а його політична діяльність може бути затребуваною в умовах гострих кризових або революційних ситуацій. Політичними прототипами веберівського харизматичного лідера стали В. Ленін і вождь Баварської радянської республіки 1918 року К. Эйснер, хоча бурхливий політичний період перших десятиліть ХХ століття висунув на політичну арену величезну кількість політиків, які залишили значний слід у світовій історії, однак не зараховувалися до харизматиків. Післявеберівські автори концепцій типології політичного лідерства зарахували до переліку харизматичних політиків Ф. Рузвельта, Й. Сталіна, У. Черчілля, А. Гітлера, Б. Муссоліні, Мао Цзедуна, М. Ганді, Ш. де Голля, М. Тетчер, М. Хрущова, Ф. Кастро та інших діячів, які хоча б частково відповідали харизматичним стандартам.

Останнім часом, на жаль, стала помітною згубна тенденція: деякі політологи під впливом політичної публіцистики, яка є досить далекою від науки й виконує певне соціальне замовлення, до числа харизматичних лідерів зараховують всіх діячів, які досягли якихось вершин влади або опинилися на чолі впливових політичних структур. Відтак в окремих наукових публікаціях при визначенні якісних рис того чи іншого сучасного політика стало застосовуватися антинаукове твердження: „у нього така ось харизма”. Яка „така харизма”? Харизма або є у лідера, або її геть немає. Вона не може вимірюватися якимись часточками чи пропорціями. Крім згаданих вище веберівських якостей, харизматичний лідер повинен користуватися майже релігійною довірою широких народних мас або більшості суспільств. Отже, вульгаризація веберівської концепції зараховує до харизматичних лідерів пересічних політиків, політичних авантюристів і демагогів, які за сприятливого для них збігу обставин досягають іноді владних вершин, а потім безславно йдуть у політичне небуття.

ТЕМА 9. Політична свідомість та ідеологія

111. Політична свідомість: поняття, структура, функції.

Політична свідомість — опосередковане відображення політич­ного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Структурно політична свідомість включає такі аспекти:

• політико-психологічний — настрої, почуття, наміри, установки, мотиви, переконання, воля та ін.;

• політико-ідеологічний — цінності, ідеали, ідеї, доктрини, погляди, концепції, теорії;

• політико-діевий — свідомість консервативна, ліберальна, радикальна, реформістська та ін.

Основні функції політичної свідомості:

• пізнавальна — система знань про політичну дійсність загалом;

• оцінювальна — забезпечення і сприяння орієнтації у політичному житті на основі оцінювання політичних подій;

• регулятивна — орієнтування стосовно участі у політичному житті;

• інтегруюча — сприяння об'єднанню окремих соціальних груп, суб'єктів політичного процесу на основі спільних ідей, цінностей, установок;

• прогностична — передбачення особливостей розвитку політичного процесу, подій;

• нормативна — створення загальноприйнятого образу майбутнього.

112. Особливості ідеологічного плюралізму в Україні.

ідеологічний плюралізм -відмінна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона простонемислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили, в особі своїх політичних організацій, ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій.

ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї чи іншої політичної організації таідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава неповинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

113. Роль і місце засобів масової інформації у формуванні громадської думки.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосеред­нім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінюва­ли свою позицію, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (со­ціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узго­дження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.

Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов'язане з нею. На­родний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб су­веренність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та ви­словлювання його волі. Таким механізмом і є врахуван­ня владою громадської думки.

Характер, спрямованість громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати антивладну, антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодино­кі випадки, коли інтереси, дії, кроки влади і народу збі­гаються.

ЗМІ виконують важливу функцію — гро­мадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко вини­кають хвилі протесту, які набувають різних форм: публі­кації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пі­кетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкуван­ня людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними мож­ливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає до­статні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу».

відомі непоодинокі випадки, коли наполег­ливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть вельми авторитетні владні органи.

Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існу­ючого політичного режиму.

114. Поняття лібералізму та неолібералізму.

Лібералізм – вчення і суспільно-політична течія, що проголошує свободу особистості та інші громадські і політичні права індивіда, обмеження діяльності держави

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із за­хисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торгов­ців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля мо­нархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.

Неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні:

= Ідеї вільного ринку, мінімальної держави і негативного трактування особи.

= ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту», обмеження дій монополій. Така держава мала б запобігати соці­альним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через по­датки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівно­правності різних форм власності, життєздатність яких мав визна­чити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося, здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

115. Класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Консерватизм походить від латинського слова зберігати, охороняти. (Платон, Нітше, Макіавеллі, Аристотель) Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії.

Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на ті форми державного і суспільного життя, які склалися історично.

Консерватизм – зберігає традиційні погляди, відстоює непорушність природного порядку, збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, особливо цінностей втілених у сімї, науці, релігії, власності

Основні риси: 1.спадкоємність 2.стабільність 3.державний авторитет. 4.принцип свободи.

В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення еволюціонували.

Консерватизм переростає в неоконсерватизм., який виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами:

1.конституціоналізм 2.поділ влади 3.загальне виборче право

Неоконсерватизм – проголошує необхідність сильної влади, сильної позиції держави, обмеження індивідуалізму способи зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності., зокрема, те, що = свобода і рівність несумісні

= ринкові відносини ведуть до реального розвитку суспільства

= класична демократія нездійснена і шкідлива, має бути поєднання демократії і влади еліт

116. Консервативні ідеї на Заході

Консервативні ідеї свідчили про можливість збереження традиційних правил враховуючи реалії, що змінюються, присосовуватись до них. Саме необхідність присосування дол реалій призвела до полярності консервативних ідей. Так при розквіті капіталізму він відсоював ідеї вільної конкуренції, а після великої економічної кризи – державне регулювання економікою.

За часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, - під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей фео­дально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» серед­ньовіччя, селянських громад, сім'ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об'єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність у розвитку.

Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці та ідеології від­бувалося одночасно з посиленням відповідних ідей та настроїв у політичному житті. Особливо яскраво це виявилося в США та Великобританії, де Р. Рейган і М. Тетчер, що виступали з позицій нового, жорсткого консерватизму, досить швидко завоювали ліди­руючі позиції у своїх партіях, а потім і перемогли на виборах.

Неоконсерватизм – проголошує необхідність сильної влади, сильної позиції держави, обмеження індивідуалізму способи зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності

Уже сама тільки тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії та потенціал, котрий вона мала з самого початку. Про це говорять і поняття «рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в політичний словник 80-х років і стали загальновизнаними символами сучасного консерватизму

117. Націоналізм як політична доктрина.

Націоналізм (фр. nationalisme) - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом якої є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності і її первинності в державотворчі процеси.

Націоналізм - це насамперед ідеологія, яка включає наступні елементи:

=Існування націй. Націоналізм постулює, що людство законами природи поділено на фундаментальні одиниці - автономні та самодостатні нації, які відрізняються набором певних об'єктивних характеристик.

=Суверенне право нації на самовизначення. Національні проекти можуть здійснюватися тільки у власній державі. Нація має право сформувати свою державу, яка має включати в себе всіх членів нації. Для кожної безперервної територіально-адміністративної одиниці політичні кордони повинні збігатися з культурно-етнічними. Таким чином, нація має вищої (суверенної) владою над чітко обмеженою територією, в межах якої проживає досить однорідне населення.

=Первинність нації в державотворчі процеси. Нація є джерелом всієї політичної влади. Єдиним легітимним типом уряду є національне самоврядування. Кожен член нації має право безпосередньо брати участь в політичному процесі. Тим самим націоналізм символічно прирівнює народ до еліти.

=Національна самоідентифікація. Націоналізм вважає необхідною спільність мови та культури для всього населення в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. Люди ототожнюють себе з нацією заради свобод і самореалізації. З іншого боку, нація гарантує членство і самоідентифікацію навіть тим, хто не відчуває себе частиною жодної іншої групи.

=Солідарність. Однаковість досягається за рахунок об'єднання людей на грунті любові й братерства, а не шляхом нав'язування певної культури. Важливо, щоб члени нації відчували узи солідарності та діяли не однаково, а в унісон, порівнювати свої зусилля з устремліннями інших.

=Нація як вища цінність. Відданість індивіда національному державі понад індивідуальних чи інших групових інтересів. Завдання громадян - підтримувати легітимність своєї держави. Зміцнення національної держави є головною умовою для загальної свободи і гармонії.

-Загальна освіта. Люди, що складають націю, повинні мати доступ до освіти, яка необхідна для участі в житті сучасного суспільства.

Націоналізм підкреслює відмінності, колорит і індивідуальність націй. Ці відмінні риси носять культурно-етнічний характер. Національна самосвідомість сприяє ідентифікації існуючих іноземних вкраплень в культуру і раціональному аналізу перспектив подальшого запозичення з інших культур на благо своєї нації.

118. Марксизм як політична доктрина.

Маркси́зм — філософське, економічне і політичне вчення, ідеологічною метою якого є покращення суспільства й побудова комунізму. Вчення позиціонує себе як ідеологія робітничого руху. Основоположниками марксизму, який зародився в другій половині 19 ст., були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Філософською основою марксизму є матеріалістичний погляд на історію, історичний матеріалізм, який в свою чергу базується на діалектичному матеріалізмі. Марксизм проголошує неминучість загибелі капіталізму від рук пролетаріату і встановлення безкласового суспільства. В тій чи іншій формі він є ідеологією численних політичних течій та рухів й партій, які називаються марксистськими: соціал-демократії, комуністичного руху, анархізму. Зокрема, у формі марксизму-ленінізму він був офіційною доктриною Радянського Союзу та країн соціалістичного табору. Марксизм є також основою філософських, економічних і політичних теорій 20 та 21 ст., безпосередньо не пов'язаних із робітничим рухом: нео-марксизму, фрейдо-марксизму тощо.

Ідеологія марксизму значно вплинула на розвиток історичних подій у другій половині 19 ст. та у 20 ст., і зберігає своє значення у 21 ст. Впродовж 20 ст. вона проголошувалася офіційною в багатьох країнах світу, зокрема в Радянському Союзі та у формі маоїзму в Китайській Народній Республіці.

Дата добавления: 2015-05-23