VIІ. Соціалізація особистості у сучасній школі 9 страница

У середині 70-х рр. на базі вищих технічних і педагогічних вузів виникли об'єднані вищі школи, метою яких є розширення доступу до вищої освіти, інтеграція підготовки спеціалістів теоретичного і прикладного профілів у рамках єдиного навчального закладу. Така інтеграція спрямована на підвищення рівня теоретичної освіти спеціалістів-практиків і наближення науково орієнтованої підготовки до потреб життя.

Обов'язковим етапом вищої освіти є стажування. Стажування інженера продовжується 1 -2 роки, учителя - 1,5 роки тощо. У цей період випускники отримують меншу платню, а після його закінчення здають екзамен і отримують диплом.

У ФРН існує один учений ступінь - доктора наук, який надається після захисту і повної публікації вищим навчальним закладом дисертації.

Студенти державних вузів за своє навчання не платять. У відповідності до "Федерального закону про сприяння освіті" вони можуть розраховувати на державну допомогу для здобуття освіти (стипендія а також безпроцентна позика, яку належить повернути протягом п'яти років по закінченні строків її надання. Вона призначена для тих, кого не можуть підтримувати батьки).

Виконання цього закону здійснюють 65 товариств сприяння студентам вищих навчальних закладів, які у надрегіональному масштабі об'єднані у Німецьке товариство сприяння студентам вищих навчальних закладів. Разом з тим 60% студентів все таки поєднують навчання з роботою.

Освіта дорослих зумовлена як економічними потребами (немало людей вимушені протягом життя неодноразово змінювати свою професію), так культурними (як засіб організації дозвілля, задоволення своїх пізнавальних інтересів), і, зрештою, політичними: громадянин може лише тоді відповідально приймати рішення, якщо він здатний робити висновки у багатьох сферах життя та знань.

До провідних форм освіти дорослих належать народні університети, які дають як практичні, так і теоретичні знання. Вибір профілю сягає від астрономії, іноземних мов до мистецтва та його розуміння і східної медитації "цен". У ФРН існують близько 1050 народних університетів з численними філіями. Вони є надпартійними і неконфесійними. Найбільш популярними є мовні курси, оздоровча освіта, а також курси з прикладного мистецтва та художнього ремесла. Через народні університети можна надолужити прогаяні у шкільний час предмети і отримати свідоцтво про закінчення головної або реальної школи і навіть атестат зрілості.

Освіта дорослих включає і заклади підвищення кваліфікації, на що щорічно у федеральних масштабах витрачається понад 10 млрд.» марок. Існують 11 надрегіональних освітніх установ цього профілю і ЗО інститутів підвищення кваліфікації Великі підприємства влаштовують додатково власні курси для своїх співробітників. Як правило, перекваліфікація триває два роки, причому теоретичне навчання чергується з практикою.

Свої програми подальшого навчання пропонують профспілки (курс з економіки та соціальної політики, статуту підприємства, права страхування та трудового права тощо), церкви (Євангелічна церква, наприклад влаштовує в своїх 15 академіях конференції на актуальні теми сучасного життя), фонди, створені політичними партіями (Фонд Конрада Аденауера (ХДС), Фонд Фрідріха Еберта (СДП), Фонд Генріха Бьоля (партія Зелених) тощо). Існує і Федеральний центр політичної освіти, який у переконливій, науково обгрунтованій і разом з тим дохідливій для кожного формі висвітлює у своїх часописах політичні, наукові, суспільні та соціальні проблеми сучасної Німеччини, влаштовує з цих питань конференції і семінари.

Реформа освіти. Провідними напрямами реформування школи ФРН в сучасних умовах є:

• орієнтація на спрощення багатотипової системи середньої освіти - вибір гімназії та об'єднаної (інтегрованої) школи як основних типів середніх навчальних закладів, наближення до загальноєвропейської освітньої моделі,

• реформування змісту освіти, результатом якого повинно стати посилення наукового характеру навчального матеріалу; орієнтація на розвиток мислення, всіх пізнавальних здібностей учнів; розширення сітки факультативних навчальних дисциплін, введення інтегрованих курсів, включення сучасної проблематики до програм традиційних та

нових предметів;

• подальше розширення диференціації навчання відповідно до потреб підготовки кваліфікованих кадрів, здатних функціонувати в умовах швидкої зміни високотехнічних технологій;

• зростання освітніх можливостей учнів, що походять з демократичних верств суспільства;

• вирішення проблем створення системи безперервної освіти.

Реалізація цих напрямів реформування освіти стикається в реальному житті з великими труднощами, пов'язаними як з економічними проблемами конкретної держави, так і глобальними тенденціями перегляду характеру соціальної політики у більшості країн світу. Результатом таких труднощів вже стало скорочення фінансування освіти, як абсолютне (наприклад, у 1996 році німецькі університети недоотримали 130 млн. марок на матеріали, у 1997 - вже 220 млн. марок. Скорочується державне фінансування системи професійної освіти та підвищення кваліфікації, сфери роботи з молоддю та соціальної роботи), так і відносне (при зростанні кількості учнів загальноосвітньої школи фінансування її не збільшуються) [1, 45]. За таких умов все більш популярними стають дослідження проблем економічної ефективності освіти та конкретні дії щодо економії коштів на освіту. Здійснюються ці дії у таких напрямах: 1) підвищується тижневе навантаження вчителя шляхом простого збільшення розміру ставки та відміни різних пільг;

2) зменшується тижневе навчальне навантаження на одного учня, наприклад відміняються консультативні години та можливості диференційованого навчання; 3) учителі викладають у більших за кількістю учнів класах протягом меншого навчального тижня. Результатом "політики економії", як вважає відомий дослідник Клаус Клемм, можуть стати такі наслідки:

• навчальний процес буде ущільнюватись, дефіцит часу змусить відмовитись від будь-яких, навіть плідних відхилень від теми, виключить повільне навчання, обмежить час на повторення та закріплення матеріалу. Викладання набуде більш фронтального характеру, школи знову перетворяться на школи зубрячки;

• знову у змісті освіти виросте частка предметів переважно когнітивної орієнтації. При скороченнях непропорційно страждають такі предмети, як мистецтво, музика та спорт. Згідно прогнозів, у результаті таких скорочень під загрозу буде поставлена виробка таких якостей, як креативність, самостійність, здатність працювати у групі;

• Зменшення можливостей індивідуалізації та консультативного компоненту в школах, а також відмова від таких предметних галузей, як мистецтво, музика та спорт приведе до зростання попиту на приватні освітні послуги. Підтягування слабовстигаючих учнів буде відбуватись у репетиторських класах, заняття спортом - у спортивних секціях і союзах, музикою - в музичних школах. Розподіл безплатної до цього часу системи державної освіти між комерційними інститутами стане німецьким шляхом її приватизації. Відбуватимуться процеси селекції, пов'язані з потребами, цінами, близькістю до пропонованих послуг. Той, хто допускає, або ж навіть сприяє такій приватизації, не повинен забувати значення латинського дієслова "private" - воно означає як "звільнювати (прим. КК – від власності, а не з роботи!)", так і "грабувати" [12, 56-57].

5. Характеристика освітньої системи у Франції

Провідні принципи діяльності державної школи (неконфесійний характер навчання, обов'язковість навчання до 16 років, безкоштовний характер навчання у загальноосвітній школі (крім ліцеїв) тощо), функції педагогічного персоналу, шляхи оцінки результативності діяльності шкільної системи визначаються рамочним законом, прийнятим 31 серпня 1989 року. Освіта проголошена у цьому законі національним пріоритетом. Освітнє законодавство було доповнено у 1993р. статтями, що стосувались проблем найму на роботу та професійної освіти, а у 1995р. – законом "Про шкільний контракт". Провідні принципи функціонування вищої освіти визначені законом, прийнятим у 1984 р.

Управління освітою. Для системи освіти Франції до 1985 року був характерний високий рівень централізації управління освітою: навчальні плани та програми, розпорядок шкільного життя, призначення та звільнення педагогічного персоналу детально регламентувалися урядовими циркулярами та інструкціями. З 1985 року відбуваються реформи у цій сфері.

Всіма навчальними закладами керує Міністерство національної освіти. Територія країни поділена на 19 академій (навчальних округів), які включають в себе по кілька департаментів. Принцип свободи освіти дає право на відкриття приватних навчальних закладів, більшість з яких знаходиться під контролем церкви. В приватних школах навчається близько 20% від загальної кількості учнів.

Система народної освіти Франції складається з закладів дошкільного виховання, загальноосвітньої школи, професійно-технічної та вищої освіти. Шкільне навчання починається у 6 років і продовжується до 18. Перші п'ята років діти навчаються у початковій школі, після якої їх автоматично переводять до першого 4-річного циклу середньої школи - неповної середньої школи, що є обов'язковою. Після її закінчення учні переходять до "короткого" або "довгого" варіанту другого циклу середньої освіти, "Короткий" являє собою професійну підготовку без права на продовження навчання у вузах. "Довгий" - це три старших класи ліцею, де після успішної здачі державних екзаменів випускники отримують диплом бакалавра, що відкриває шлях до вищої освіти.

Дошкільне виховання здійснюється у "материнських школах" (дитячих садках) та в "класах для малюків" (підготовчих курсах при початкових школах), які відвідує до 90% дошколят. Завданням цих установ є не тільки загальний розвиток дитини, а й підготовка до школи. Їх випускники вміють рахувати, читати і навіть писати. Існує пряма спадкоємність між змістом, формами та методами діяльності "класів для малюків" та початковою шкодою.

Початкова школа складається з трьох курсів: підготовчого (від 6 до 7 років), елементарного (від 7 до 9 років) та середнього (від 9 до 11 років). Діти навчаються 4 дні на тиждень по 6 годин щоденно. Неділя -день відпочинку, середа та четвер - відвідування богослужіння для віруючих, екскурсії та прогулянки. Домашні завдання та екзамени у початковій школі відсутні. Її головною метою є розвиток особистості школяра, формування у нього навичок критичного та раціонального мислення, самостійних суджень.

З метою зміцнення здоров'я школярів створюються "снігові". "морські" та "зелені" класи, де діти протягом 2-3 тижнів одночасно з розумовим розвитком отримують інтенсивне фізичне загартування.

Середня школа. Обов'язковими є з 6 по 3 класи середньої школи (у Франції зворотна нумерація). Існують три типи середніх освітніх закладів: класичний та сучасний ліцей, загальноосвітній колеж, старші класи початкової школи. Повноцінну середню освіту дає тільки ліцей.

Навчальний процес у неповній середній школі має два цикли:

спостереження (6-5 класи), де діти навчаються за єдиною програмою. і орієнтації (4-3 класи), де вводяться диференційовані за напрямами програми та предмети за вибором. У колежі це предмети, що носять практичну допрофесійну спрямованість. У ліцеї - предмети академічної спрямованості, що дають можливості розвинути повноцінно пізнавальні здібності особистості, її творчий потенціал.

Для тих, хто закінчує неповну середню школу, відкриваються два шляхи: професійні навчальні заклади (2 роки навчання), старші класи ліцею (3 роки).

Професійно-технічну освіту отримують у ліцеях професійного навчання. Існують ліцеї промислового та сільськогосподарського профілів. Випускникам видається свідоцтво про професійну підготовку до однієї з 250 спеціальностей. Якщо учень досяг 16-річного віку, він може залишити ліцей і оволодівати професією в центрі учнівства, де після 2 років навчання видається свідоцтво про професійну придатність за профілем того чи іншого сектора економіки.

Вища освіта у Франції має дуже багату історію. Паризький університет існує з 1150 р., Сорбонна - з 1200 р. Зараз в країні існує 250 вищих навчальних закладів, з них 77- університети (65 з яких - державні). Університети складають провідну ланку системи вищої освіти, в ^них навчається 88% студентів.

Особливе місце в системі вищої освіти займають "великі школи", що перевищують за академічним престижем університети. Серед таких шкіл Вища нормальна школа. Політехнічна школа, Національна школа Східних мов та інші.

Більшість приватних університетів належить церкві, їх випускники мають, як правило, високу кваліфікацію і користуються великим попитом. Навчання в університеті поділене на кілька циклів. Після закінчення кожного з них присвоюється певна наукова ступінь та видається диплом. Студент, як правило, сам організовує свою роботу (відвідування занять не є обов'язковим), але двічі на рік необхідно здати встановлені екзамени. За їх результатами студентів поділяють на розряди, що має велике значення під час розподілу вакансій серед випускників. Провідними цілями освітньої реформи є:

1) отримання 80% учнів повної середньої освіти, що підтверджена дипломом бакалавра. Необхідність досягнення цієї мети визначається зростаючими потребами у висококваліфікованих кадрах. Серед загальної кількості дипломованих випускників необхідне найбільш інтенсивне зростання частки бакалаврів природничо-математичного профілю;

2) отримання всіма учнями професійної підготовки до закінчення школи. Висунення цієї мети пов'язане з необхідністю запобігти зростаючому серед молоді безробіттю;

3) створення системи безперервної педагогічної освіти;

4) технічне обладнання освітніх установ новими інформаційними та комунікаційними засобами;

5) розробка нового змісту та методів навчання у відповідності з вимогами НТП;

6) орієнтація школи на міжнародне співробітництво, на "'підготовку європейця";

7) децентралізація управління освітою, що відбувається згідно з Законом 1985 року. У компетенції держави залишаються: визначення змісту освіти та загальна її організація; прийняття на роботу, навчання та оплата праці вчителів; загальне управління середніми навчальними закладами; часткове фінансування навчального процесу; деякі середні навчальні заклади (у тому числі колежі та ліцеї з викладанням на іноземних мовах), вищі навчальні заклади.

Територіальні органи влади розробляють перспективні схеми розвитку освіти у регіонах та програми фінансування шкіл; відповідають за будівництво, реконструкцію. технічний стан, обладнання та функціонування колежів та ліцеїв. Для цього вони отримують від держави відповідні кошти. Колежі та ліцеї розробляють проекти своєї діяльності, які є всеохоплюючими документами, що стосуються всіх сторін внутрішнього життя та зовнішніх зв'язків шкіл.

Самостійність колежів та ліцеїв поширюється на: формування класів та груп учнів; визначення принципу групування учнів: складання погодинного розкладу уроків на основі визначеної загальної кількості годин на викладання; визначення режиму роботи школи; вибір додаткових предметів і занять для підлітків та дорослих; зв'язки школи з її культурним, соціальним, економічним оточенням; вибір спеціальних тем навчання додатково до передбачених державними програмами; вибір факультативних предметів. Всі рішення, що стосуються шкільного життя, приймаються адміністративною радою школи за пропозицією керівника навчального закладу.

6. Характеристика освітньої системи в Японії

Однією з провідних характеристик сучасної Японії, крім того, що вона високорозвинута, постіндустріальна, комп'ютеризована, високопродуктивна є те, що вона високоосвічена. Основні принципи освіти визначаються Конституцією Японії (1946 р.) і Основним законом про освіту (1947р.). У 26 статті Конституції закріплені основні права і обов'язки громадян в освітній сфері: "За законом усі люди повинні мати рівні права на отримання освіти згідно зі своїми здібностями. Батьки, або особи, що їх заміняють, повинні забезпечити можливість отримання загальної освіти, передбаченої законом, всім дітям чоловічої і жіночої статі".

В основному законі про освіту сформульовані цілі і принципи освіти у відповідності з духом Конституції. Закон визначає головну мету освіти як всебічний розвиток особистості, спрямований на формування громадян, здорових тілом і духом, таких, що люблять правду і справедливість, цінують особистість, шанують працю і володіють глибоким почуттям відповідальності, наділених незалежним духом будівництва миролюбної держави і суспільства. Серед принципів освіти, визначених у Законі, рівність можливостей у здобутті освіти, 9-річна обов'язкова освіта, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, заборона партійної і політизованої освіти тощо.

Для Японії характерна висока повага до освіти, навіть культ освіти. Японці називають своє суспільство "суспільством дипломів", де багато важить не тільки рівень навчального закладу, що його видав, але і його престиж.

Управління освітою здійснюється Міністерством освіти, науки і культури, яке визначає в національних навчальних програмах зміст кожного предмета, кількість навчальних годин для його вивчення на кожному етапі, мінімальну кількість навчальних днів для різних типів шкіл тощо.

Система освіти, що діє сьогодні в Японії, була створена теля другої світової війни за безпосередньою участю американських спеціалістів, тому за своєю структурою вона практично повністю копіює американську: 6-річна початкова, 3-річна молодша середня, 3-річна старша середня школа, 2 - 4-річні коледжі та університети.

Згідно з "Законом про освіту" початкові і середні школи, а також і вузи засновуються державою, префектурою і муніципальною владою, або корпораціями на неприбутковій основі. Практично всі загальноосвітні школи, засновані місцевою владою (початкові і середні школи) підпорядковуються муніципалітетам, а всі спеціальні — префектурам. Приватні школи відіграють важливу роль на рівні дитячих садків, старших середніх шкіл, вищих навчальних закладів, шкіл спеціальної підготовки. Технічні коледжі і університети з аспірантурою організуються В фінансуються державою.

На відміну від європейського та американського, японський навчальний рік починається 1 квітня і закінчується 31 березня. Він є найдовшим серед розвинутих країн: у 1990р. японські школярі провчились 243 дні, діти у ФРН та Росії - по 210, англійці - 192, французи 185, американці ж тільки 180. Канікули бувають влітку, взимку та весною, після перехідних екзаменів.

Дошкільне виховання здійснюється в дитячих садках, які відвідують діти, як правило, з 5 років. 63% дитячих садків належать приватним особам. Вже на цьому етапі починається врахування престижності виховного закладу: він повинен забезпечити найбільш успішний початок шкільного життя.

Початкова школа. Більшість шкіл в Японії державні. Програма початкової школи включає 8 обов'язкових предметів (японська мова, соціальні предмети, арифметика, природознавство, музика, мистецтво та праця, домашнє господарство та фізичне виховання), основи морального виховання і спеціальну діяльність (шкільні та класні збори, гурткова робота, різні церемонії, екскурсії, спортивні змагання, користування бібліотекою, заняття з гігієни, правил безпеки тощо).

Молодша середня школа. В навчальний план входять як обов'язкові предмети, так і предмети за вибором. Відбір обов'язкових предметів здійснюється місцевими керівниками освіти згідно з локальною необхідністю та нахилами школярів. Серед предметів за вибором:

іноземна мова (в основному англійська) або комбінація професійного та естетичного циклів.

Характерною рисою японських шкіл є високе наповнення класів:

у початковій школі - до 40 учнів, у молодшій середній - від 41 до 45. Багатолюдність у класах, орієнтація на заучування примушує батьків звертатися до репетиторів. Масовим явищем стало навчання школярів на приватних додаткових курсах "дзюку" (понад 25% учнів початкових шкіл та близько 60 % - молодших середніх). Існування такої системи компенсуючого навчання, діяльність якої не припиняється навіть влітку, є однією з важливих причин ефективності японської школи.

Старша середня школа. Перехід до старшої середньої школи пов'язаний зі вступними екзаменами у вигляді тестів, що визначають успішність навчання з окремих предметів та коефіцієнт розумової обдарованості. Навчання диференційоване, з поділом на потоки та профілі. Як правило існують два відділення: загальноосвітнє, з поділом на академічний (гуманітарний та природничо-математичний) та загальний профілі, та професійне з сільськогосподарським, риболовним, промисловим, комерційним, домогосподарським профілями та циклами більш вузької спеціалізації.

Академічний профіль готує до вступу в університет. На загальному вивчають приблизно ті ж предмети, що і на академічному, але на нижчому рівні складності. Знання тут мають більш прикладний характер. Професійне відділення готує учнів до праці з певної спеціальності Загальноосвітня програма зведена до мінімуму.

Навчання в старшій середній школі Японії є платним як в державних, так і в приватних школах, які відвідує близько 28% школярів.

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійних школах двох типів: а) технічні коледжі для тих, хто закінчив молодшу середню школу (строк навчання 5 років); б) молодші коледжі для випускників старших класів середніх шкіл (строк навчання 3 роки). В країні нараховується близько 800 професійних шкіл, з яких більшість (96%) приватні.

Вища освіта надається в університетах та інститутах. Після 4 років навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть продовжити навчання у магістратурах та докторантурах вузів. 75% японських студентів навчаються в приватних вузах, але значення державних у підготовці інтелектуального потенціалу нації є значно вагомішим, оскільки саме тут навчається абсолютна більшість студентів природничого, технічного, медичного, педагогічного, сільськогосподарського профілів, майбутніх магістрів та докторів наук, значно кращими є умови навчання та викладацький корпус.

Після другої світової війни з'явилась певна кількість спеціальних жіночих вузів. Але частка дівчат серед студентів продовжує залишатись незначною. Навчання у всіх вузах є платним, що ускладнює доступ до вищої освіти.

Реформа освіти. З 1984 р. почалась фундаментальна підготовка до "всеохоплюючої реформи народної освіти, спрямованої у XXI століття". Японці характеризують це починання як Ш епоху реформ і вважають, що реформуватись повинні не окремі сторони шкільного життя, а самі його основи.

Відрахування реформаторських епох ведеться від того часу, як у країні вперше була побудована європеїзована система освіти (цей період позначається 1890 роком - прийняттям після революції Мейдзі Імператорського рескрипту про освіту). П епоха - побудова сучасної системи освіти після другої світової війни.

Документи, що визначають сутність ПІ епохи реформ, розроблялись з 1984 до 1987 рр. У цих документах міститься критика багатьох аспектів сучасної системи освіти. По-перше, вважають автори реформи, шкідливою є система вступних екзаменів до вузів, передусім престижних (ажіотаж навколо них приносить шкоду нижчим ступеням системи освіти: примушує спрямовувати левову частку часу на механічне заучування можливих екзаменаційних завдань, а не на розвиток творчих можливостей учнів); по-друге, сучасна система освіти страждає від "зайвої уніфікації; по-третє, вона характеризується як така, що культивує серед школярів та студентів дух вільнолюбства та прав людини і звертає недостатню увагу на виховання почуття обов'язку і відповідальності; по-четверте, загрожуючого розміру набуло падіння дисципліни учнів у школі та вдома. Знущання в школі набувають розмірів стихійного лиха. Японські педагоги вважають цю проблему найболючішою в національній освіті. Вони підкреслюють, що метою роботи школи повинно бути виховання як формування якостей особистості, а не навчання, як передача інформації, тобто "розпалення факела", а не "наповнення судини (КК – а що це таке??)".

У цьому процесі машина не може замінити людину, вчителя, який

є, за японською традицією, моделлю доброчесної особистості для своїх учнів.

Основними завданнями сучасної реформи є:

• побудова системи безперервної освіти, що діє протягом усього активного життя кожної людини;

• перебудова змісту та методів навчання з метою максимального урахування індивідуальних особливостей дітей та підлітків у навчальному процесі;

•„ приведення структури, змісту та методів освіти і виховання у відповідність з такими процесами та явищами, як комп'ютеризація, висока ступінь інформатизації а також інтернаціоналізація сучасного життя [2].

7. Характеристика освітньої системи в Україні

Функціонування та розвиток освітньої системи в Україні регламентується, перш за все, такими документами: Закон України "Про освіту", прийнятий у 1991 році (остання третя редакція Закону затверджена Верховною Радою України 23 березня 1996 року); Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"), прийнята у 1993 році; Концепція національного виховання (1994), Закон України "Про загальну середню освіту" (1999).

Управління освітою в Україні здійснюється державними органами управління (Міністерством освіти, місцевими органами управління освітою, підпорядкованими місцевим органам державної виконавчої влади) і органами громадського самоврядування (Всеукраїнський з'їзд працівників освіти; районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим; загальні збори (конференція) колективу закладу освіти). Стратегічними завданнями реформування управління освітою в Україні є перехід від державного до державно-громадського управління; чітке розмежування функцій між різними рівнями управлінських структур; забезпечення і самоврядування навчально-виховних закладів і наукових установ;

утвердження в сфері освіти гармонійного поєднання прав особи, суспільства і держави.

Дошкільна освіта і виховання здійснюється у дитячих яслах, садках, яслах-садках, сімейних, прогулянкових дошкільних закладах компенсуючого (для дітей, які потребують корекції фізичного і психічно; о розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також у дитячих садках інтернатного типу, дитячих будинках тощо. Метою дошкільних закладів є забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх різнобічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вироблення вмінь та навичок, необхідних для подальшого навчання.

Дошкільне виховання спрямовується на практичне оволодіння рідною мовою, забезпечення пізнавальної активності, розвитку творчих здібностей в ігровій та інших видах діяльності; виховання культури спілкування, поваги і любові до батьків, родини, батьківщини. Дошкільне виховання грунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, національної культури, надбань світової педагогічної науки та практичного досвіду.

Загальна середня освіта набувається, головним чином, у загальноосвітній школі трьох ступенів: перший - початкова школа, другий - основна школа, третій - старша школа. Метою загальної середньої школи є здійснення всебічного розвитку дитини як цілісної особистості, й здібностей і обдаровань, формування громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору.

Початкова загальна освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, писати, знати основи арифметики; первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації; формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок. Строк навчання - 4 роки.

Базова загальна середня освіта забезпечує досконале оволодіння українською та рідною мовами, засвоєння знань з базових дисциплін, мотиваційну готовність переходу до трудової діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної підготовки, формування високих громадянських якостей та світоглядних позицій. Строк навчання - 5 років.

Повна загальна середня освіта забезпечує оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності. Її результатом повинен стати інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Строк навчання - 3 роки.

Загальна середня освіта є обов'язкового складовою безперервної освіти. Вона спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання і виховання, які грунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави [II].

Крім загальноосвітніх шкіл з метою розвитку здібностей, обдарувань, талантів дітей в Україні створюються заклади середньої освіти нових типів: гімназії, ліцеї, спеціалізовані школи-комплекси, колегіуми, навчально-виховні комплекси та об'єднання.

У документах, що визначають напрями шкільної реформи, конкретно визначаються основні завдання реформування змісту загальної освіти - це:

Дата добавления: 2015-05-23