Характеристика освітньої системи в Японії

У Японії основні принципи освіти визначаються Конституцією Японії (1946 р.) і Основним законом про освіту (1947 р.). У 26 статті Конституції закріплені основні права і обов’язки громадян в освітній сфері: „За законом усі люди повинні ма­ти рівні права на отримання освіти згідно зі своїми здібностями. Бать­ки, або особи, що їх заміняють, повинні забезпечити можливість отри­мання загальної освіти, передбаченої законом, всім дітям чоловічої і жіночої статі” [26, 27].

До принципів освіти, що визначає Основний закон про освіту, віднесені: рівність можливостей у її здобутті, 9-річна обов’язкова освіта, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, заборона партійноїі політизованої освіти тощо. Мета освіти розуміється як всебічний розвиток особистості, спрямований на форму­вання громадян, здорових тілом і духом, таких, що люблять правду і справедливість, цінують особистість, шанують працю і володіють гли­боким почуттям відповідальності, наділених незалежним духом будів­ництва миролюбної держави та суспільства.

Характерною для Японії є висока повага до освіти, навіть культ осві­ти. Японці називають своє суспільство „суспільством дипломів”, де ба­гато важить не тільки рівень навчального закладу, що його видав, але і його престиж.

Управління освітою здійснюється Міністерством освіти, науки і культури. Воно визначає в національних навчальних програмах зміст кож­ного предмета, кількість навчальних годин для його вивчення на кожному етапі, мінімальну кількість навчальних днів для різних типів шкіл тощо.

З 1900 р. уряд Японії, взявши за зразок три фазову систему освіти у США, створив структуру, що практично повністю копіює аме­риканську: 6-річна початкова, 3-річна молодша середня, 3-річна старша середня школа, 2-4-річні коледжі та університети. Шкільна адміністративна система була запозичена з Франції: усі навчальні установи знаходилися під сильним центральним контролем Міністерства освіти.

У Японії навчальні заклади будь-якого рівня (початкові, середні, вищі школи) відповідно до „Закону про освіту” засновуються державою, префектурою і муніципальною владою або корпораціями на неприбутковій основі. Більшість початкових і середніх шкіл організовуються місцевою владою та підпорядковуються муніципалітетам, а всі спеціальні – префектурам. Досить поширеними у країні є приватні школи всіх щаблів системи освіти. Прерогатива організовувати і фінансувати технічні коледжі й університети з аспірантурою належить державі.

Японський на­вчальний рік починається 1 квітня і триває до 31 березня, тобто є най­довшим серед розвинутих країн: у 1990 р. японські школярі навчалися 243 дні, діти у Німеччині та Росії – по 210, англійці – 192, французи – 185, американці ж тільки 180. Влітку, взимку та навесні, після перехідних екзаменів, у дітей бувають канікули. У сільських школах існують так звані фермерські сезонні канікули за рахунок скорочення літніх канікул.

Велика увага приділяється дошкільному вихованню, щоздійснюється в дошкільних закладах яслах, дитячих садках, яслах-садках для дітей віком від народження до 6 років. У них діти перебувають ­від 2-3 до 10-12 годин на день. У дошкільних установах Японії дитячі групи переповнені (у середньому – 40 осіб). З метою повноцінної підготовки до школи створені однорічні заклади для дітей віком від 5 до 6 років. Дошкільні заклади, за винятком муніципальних, платні й за бажанням батьків забезпечують програму індивідуального розвитку кожної дитини.

Вже на цьому етапі починається врахування престижності виховного закладу: він повинен забезпечити найбільш успішний поча­ток шкільного життя. У дитячому садку закладаються уміння дитини контактувати з іншими людьми, а це в японському суспільстві, зорієнтованому на цінності колективу, дуже важливо.

Особливістю японської традиційної системи вихо­вання є увага до раннього виявлення задатків і природного розвитку здібностей. Теоретичне забезпечення виховання здійснює науково-дослідне товариство, починаючи з дошкіль­ного виховання. Значну увагу японські вчені приділяють вивченню і використанню теорії етичного та практичного досвіду виховання дітей дошкільного віку в Україні. Серед педагогів Японії дуже популярні праці А. Макаренка, В. Су­хомлинського, О. Запорожця.

Основною задачею політики японської держави у сфері освіти стало виховання і навчання творчої, неординарно мислячої, гармонічної і духовно багатої особистості. Недарма з відповідальністю у країні відносяться до організації виховного середовища. Тут панує думка про те, що все, що оточує дитину, має добиратися з великим художнім смаком. Діти самі беруть безпосередню участь у створен­ні затишку й краси помешкання: вирощуванні та аранжу­ванні квітів, конструюванні, виготовленні панно, гобеленів тощо.

Нині педа­гоги Японії переймаються проблемою дитячого спілкування. Зокрема, обговорюється питання про роль вихователя у розвитку здатності дітей спілкуватися між собою: педагог, як носій соціальних стосунків, що належить зрозуміти дитині, вводить її у спілкування різних видів.

Визначальною рисою японських дошкільних закладів є спільна робота вихователів і батьків. Насамперед, практикуються дні відвідувань батьками дитячих закладів, спортивні дні, дні спостережень, спільні записи цікавих думок педагогів і батьків про розвиток дитини, батьківські збори.

Початкова школа. Більшість шкіл в Японії державні. Програма початкової школи включає вісім обов’язкових предметів (японська мова, соціальні предмети, арифметика, природознавство, музика, мистецтво та праця, домашнє господарство та фізичне виховання), основи мора­льного виховання і спеціальну діяльність (шкільні та класні збори, гур­ткова робота, різні церемонії, екскурсії, спортивні змагання, користу­вання бібліотекою, заняття з гігієни, правил безпеки тощо). У приватних школах один із предметів може бути замінений на релігієзнавство.

Особливістю початкової а також і середньої освіти в Японії є поняття „кокоро” (серце, душа, розум, гуманізм), що для кожного японця означає ідею освіти, яка не зводиться тільки до знань і умінь, а сприяє формуванню характеру людини. Усі японці переконані, що найважливішою основою освіти у початковій і середній школі є збагачення дітей „кокоро”. Тому у цей період отриманню знань та формуванню умінь велика увага не приділяється. Поняття „кокоро” передбачає формування поваги до людини і тварини, симпатію і великодушність до інших людей, пошук істини, здатність почувати прекрасне й високе, самоконтроль; екологічне виховання та ін.

Широко розповсюджена „спеціальна діяльність” дитини, що передбачає клубну роботу, збори, спортивні заходи, екскурсії, інші заходи. Школярі самі прибирають приміщення, у яких навчаються, а наприкінці навчального семестру виходять на генеральне прибирання.

У навчальний план трирічної молодшої середньої школи входять як обов’язкові предмети, так і предмети за вибором. Відбір обов’язкових предметів (рідна мова, математика, суспільствознавство, етика, природознавство, музика, мистецтво, спеціальна діяльність, фізичне виховання, технічна майстерність і домоведення) здійснюється місцевими керівниками освіти згідно з локаль­ною необхідністю та нахилами школярів. Серед предметів за вибором: іноземна мова (в основному англійська) або комбінація професійного та естетичного циклів.

Характерною рисою японських шкіл є високе наповнення класів: у початковій школі – до 40 учнів, у молодшій середній – від 41 до 45. Досить серйозне відношення до освіти, переповнення класів, орієнтація на заучування породили „дзюку” („школа майстерності”) – приватні додаткові курси підготовки учнів до вступу в престижні навчальні заклади. Їх відвідує понад 25% учнів початкових шкіл та близько 60 % – молодших середніх. Існування такої системи компенсуючого навчання, діяльність якої не припиняється навіть вліт­ку, є однією з важливих причин ефективності японської школи.

Старша середня школа. Перехід до старшої середньої школи пов’язаний зі вступними іспитами у вигляді тестів, що визначають успішність навчання з окремих предметів та коефіцієнт розумової об­дарованості. Заклади старшої середньої школи поділяються на денні (термін навчання – три троки), а також вечірні і заочні (тут вчаться на рік довше). Не зважаючи на те, що випускники вечірніх і заочних шкіл одержують еквівалентні документи про закінчення, 95% учнів навчаються у школах денного типу. У старшій середній школі до обов’язкових загальноосвітніх предметів (японська мова, математика, природознавство, суспільствознавство та ін.) учням пропонуються дисципліни на вибір, включаючи англійську та інші мови, а також технічні й спеціальні дисципліни. У 12 класі школярі повинні вибрати для себе один із профілів навчання.

Не дивно, що навчання у старшій середній школі диференційоване, з поділом на потоки та профі­лі. Переважно існують два відділення: загальноосвітнє, з поділом на академічний (гуманітарний та природничо-математичний) і загальний профілі, та професійне з сільськогосподарським, риболовним, промис­ловим, комерційним, домогосподарським профілями та циклами більш вузької спеціалізації.

Академічний профіль готує до вступу в університет. Загально­освітній пропонує для вивчення той же перелік предметів, що і академічний, але дещо на нижчому рівні складності. Знання, якими опановують учні на загальноосвітньому відділенні, мають більш прикладний харак­тер. У зв’язку з тим, що професійне відділення готує учнів до праці з певної спеціальності, його загальноосвітня програма зведена до мінімуму.

Навчання в старшій середній школі Японії є платним як в держа­вних, так і в приватних школах, що відвідує близько 28% школярів.

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійних школах трьох типів: а) технічні коледжі; б) молодші коледжі; в) коледжі спеціальної підготовки.

Технічні коледжі приймають випускників неповної або повної середньої школи. У першому випадку термін навчання складає 5, у другому – 2 роки. У них вивчають електроніку, будівництво, машинобудування тощо. У Японії діє близько 60 технологічних коледжів.

Молодші коледжі, яких у країні нараховується майже 600, пропонують дворічні програми підготовки в галузі гуманітарних, природничих, медичних й технічних наук. Їх випускники мають право продовжити освіту в університеті починаючи з другого або третього року навчання. Прийом до молодших коледжів проводиться на базі повної середньої освіти. Ці заклади освіти досить популярні: у них навчається 90% молоді. Близько 60% коледжів є жіночими. У них вивчають літературу, мови, медицину, домоведення.

Коледжі спеціальної підготовки пропонують річні професійні курси бухгалтерів, друкарок, дизайнерів, програмістів, автомеханіків, кравців, кухарів і т. п. Їх випускники не мають право продовжувати навчання в університеті.

У країні нарахову­ється близько 800 професійних шкіл, з яких більшість (96%) приватні.

Вища освіта надається в університетах та інститутах. У Японії функціонує до 600 університетів (daidaki), понад 520 молодших і 65 технологічних (kotosenmongakko) коледжів (про коледжі йшлося вище), які мають найрізноманітніше підпорядкування. Разом з тим, за законом затверджува­ти створення нових вищих навчальних закладів повинно Міністерство освіти, науки і культури. Понад 2/3 закладів вищої освіти Японії входять у недержавний сектор, де навчаються 75% япон­ських студентів. Але значення держав­них інституцій у підготовці інтелектуального потенціалу нації є набагато вагомі­ше, оскільки саме тут зростає абсолютна більшість студентів при­родничого, технічного, медичного, педагогічного, сільськогосподарсь­кого профілів, майбутніх магістрів та докторів наук. У державних закладах на рівень вищі умови навчання та викладацький склад.

Найпрестижнішими серед університетів є Токійський (заснований у 1877 р., має 11 факультетів), університет Кіото (1897 р., 10 факультетів) та університет в Осака (1931 р., 10 факультетів).

Координують і планують вищу освіту в Японії велика кількість громадсь­ких організацій: Національна асоціація університетів, Асоціація місцевих університетів, Асоціація приватних університетів, Японська університетсь­ка акредитаційна асоціація, Центральна рада з освіти та Національна рада університетів і коледжів.

Крім десятків класичних універ­ситетів, у Японії діють багато інших: педагогічні, технічні, економічні, сільськогос­подарські, буддійські, жіночі, християнські та ін. До уні­верситетського рівня включаються школи, коледжі й інститути (часто з 1-2 факультетами), що за програми високого рівня готують фахівців необхід­них для країни профілів. Здавна університети в Японії були тими комплек­сами, кількість яких останнім часом швидко зростає в Україні, адже до їх складу повноправно входять заклади всіх рівнів освіти – від дитячого сад­ка аж до технологічних коледжів, випускники яких мають істотні переваги під час вступу в університет.

Після 4 ро­ків навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть про­довжити навчання у магістратурах та докторантурах вищих навчальних закладів. Чотири роки бакалаврату поділяються на дві дворічні частини, перша з яких загальноосвітня, друга – спеціалізована, хоча рівень її спеціалізації для кожного європейця видається незвично низьким. Не дивно, що випускник японського університету чи технічного вищого навчального закладу донавчається кілька місяців на своєму робочому місці з високою інтенсивністю. Надалі самоосвіта не припиняєть. Величезний на­ціональний центр створення тестів регулярно, за допомогою тестів, перевіряє професійне зро­стання працівників.

Другим циклом освіти є дворічна магістерська програма, яку долає лише один-два бакалаври. Для отримання звання „магістр” студент має написати наукові тези і захистити їх. Магістри мають шанс про­довжити навчання на докторських студіях і як результат отримати докторське звання.

Процедура вступу у вищі навчальні заклади країни достатньо складна. Спочатку Національний центр прийому в університети централізо­вано проводить однаковий для всіх тест з перевірки шкільних досягнень учнів. Ті, хто подолав цей бар’єр, мають можливість складати вступні іспити з різноманітних тестів та співбесід в обраний університет. Не забороняється складання тестів одночасно в кількох вищих навчальних закладах. Перевага віддається тим, хто до­сягає високих результатів після кількох невдалих спроб у попередні вступні сесії.

З 1983 р. в Японії діє потужний „повітряний університет” з програмами дистанційного і заочного навчання, що використовує всі досягнення су­часної техніки трансляції інформації. Систему післясередньої освіти допов­нюють понад 1500 спеціалізованих (професійних) шкіл з однорічними про­грамами для підготовки до дій на складному японському ринку праці.

Реформа освіти. Початком епох реформування у Японії вважється період, коли у країні була побудована європеїзована система освіти (1890 р. – прийняття після революції Мейдзі Ім­ператорського рескрипту про освіту). II епоха – побудова сучасної сис­теми освіти після Другої світової війни.

З 1984 р. почалась фундаментальна підготовка до „всеохоплюючої реформи народної освіти, спрямованої у XXI ст.”. Японці характеризують це починання як III епоху реформ і вва­жають, що реформуватися повинні не окремі сторони шкільного життя, а тільки його основи.

Документи, що визначають сутність ІІІ епохи реформ, розробля­лися з 1984 до 1987 рр. У них міститься критика багатьох аспектів сучасної системи освіти:

- шкідливість системи вступних іспитів до вищих навчальних закладів, передусім пре­стижних (ажіотаж навколо них завдає шкоди нижчим ступеням си­стеми освіти: примушує спрямовувати значну кількість часу на механічне заучування можливих екзаменаційних завдань, а не на розвиток твор­чих можливостей учнів);

- зайва уніфікація системи освіти;

- культи­вація духу вільнолюбства та прав людини;

- недостатність уваги до процесу виховання почуття обов’язку і відповіда­льності;

- падіння дисципліни учнів у школі та вдома.

Основними завданнями сучасної реформи є:

- побудова системи неперервної освіти, що діє протягом усього актив­ного життя кожної людини;

- перебудова змісту та методів навчання з метою максимального ураху­вання індивідуальних особливостей дітей та підлітків у навчальному процесі;

- приведення структури, змісту та методів освіти і виховання у відповідність з такими процесами та явищами, як комп’ютеризація, високий сту­пінь інформатизації а також інтернаціоналізація сучасного життя [26, 27].

Дата добавления: 2015-05-23