Характеристика освітньої системи в Україні

Процеси, що відбуваються в освітній системі України, регла­ментується насамперед такими документами, як Закон України „Про освіту”, прийнятий у 1991 р. (остання третя редакція Закону затверджена Верховною Радою України 23 березня 1996 р.); Державна національна програма „Освіта” („Україна XXI століття”), прийнята у 1993 р.; Концепція національного виховання (1994 р.), Закон України „Про загальну середню освіту” (1999 р.).

Управління освітою в Україні є державним і здійснюється органа­ми управління (Міністерством освіти, місцевими органами управління освітою, підпорядкованими місцевим органам державної виконавчої влади), органами громадського самоврядування (Всеукраїнський з’їзд працівників освіти; районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з’їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим; за­гальні збори (конференція) колективу закладу освіти). До першочергових завдань реформування управління освітою в Україні відносять: перехід від державного до державно-громадського управління; чітке розмежування функцій між різними рівнями управлінських структур; забезпечення самоврядування навчально-виховних закладів і наукових установ; утвердження в сфері освіти гармонійного поєднання прав особи, суспі­льства і держави.

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у дитячих яслах, сад­ках, яслах-садках, сімейних, прогулянкових дошкільних закладах ком­пенсуючого (для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодо­бовим перебуванням дітей, а також у дитячих садках інтернатного ти­пу, дитячих будинках тощо. Головною їх метою є: забезпечен­ня фізичного, психічного здоров’я дітей, їх різнобічного розвитку, на­буття життєвого досвіду, вироблення вмінь та навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільне виховання спрямоване на практичне оволодіння рідною мовою, забезпечення пізнавальної активності, роз­витку творчих здібностей в ігровій та інших видах діяльності; вихо­вання культури спілкування, поваги і любові до батьків, родини, бать­ківщини та грунтується на засадах родинного ви­ховання, народної педагогіки, національної культури, надбань світової педагогічної науки і практичного досвіду.

Більшість дитячих установ України характеризуються особистісно орієнтованим типом освіти, головною метою якого ­є сприяння становленню дитини як особистості. Основними шляхами спілкування з дитиною є розуміння, визнання та прийняття її особистості. У спілкуванні, що грунтується на співробітництві, враховує інтереси дитини та пер­спектив її розвитку. Природно, що за таких умов дитина стає повноправ­ним партнером виховного процесу, тому маніпулятивний підхід виключається. З метою успішної адаптації дитини до середовища, вихова­телі зосереджують увагу на колективних формах ігрової діяль­ності, у процесі якої засвоюються норми взаємодопомоги та правила поведінки.

Забезпечення рівного доступу українських дітей до здобуття дошкільної освіти має здійснюватися за таких умов:

- здобуття безоплатної дошкільної освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

- збереження та зміцнення фізичного і психічного здо­ров’я дитини, розвиток її творчих здібностей, реалізація по­тенційних можливостей особистості;

- розвиток матеріально-технічної бази дошкільних на­ вчальних закладів;

- створення широкої мережі дошкільних навчальних за­кладів різних типів, профілів і форм власності;

- надання державою дотацій на утримання дітей у до­шкільних навчальних закладах;

- запровадження соціально-педагогічного патронажу сім’ї.

Звернення до вивчення та осмислення теорій і досвіду виховання у зарубіжних країнах дає можливість визначити ефективні шляхи розвитку педагогіки і дошкільного виховання. Зокрема, допомо­же уникнути помилок і стереотипів у справі розбудови сучасної моделі індивідуалізації виховання в нашій країні.

Велика увага приділяється особистості вихователя, його внутрішньому світу та людським якостям. Сутність професійної діяльності педагога полягає в тому, щоб допомогти сім’ї виховати всебічно і гармонійно розвинену особистість – громадянина відкритого суспільства ХХІ ст. Тому більшість позитивних елементів у системі підготовки педагогічних кадрів різних країн світу можна використати для розбудови нової освітянської парадигми в Україні.

Загальна середня освіта набувається переважно у загально­освітній школі трьох ступенів: перший – початкова школа, другий – ос­новна школа, третій – старша школа. Метою загальної середньої школи є здійснення всебічного розвитку дитини як цілісної особистості, її зді­бностей і обдарувань, формування громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору.

З шестилітнього або семилітнього віку діти йдуть до початкової школи, навчання у якій триває чотири роки. У перший рік навчання діти не отримують оцінок, а лише загальну характеристику успішності, що дає інформацію про індивідуальні сильні й слабкі сторони у вивченні окремих предметів. Після чотирьох років навчання у початковій школі учні переходять до загальноосвітньої школи.

Початкова загальна освіта забезпечує загальний розвиток дити­ни, вміння впевнено читати, писати, знати основи арифметики; пер­винні навички користування книжкою та іншими джерелами інформа­ції; формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гі­гієни, вироблення перших трудових навичок.

Базова загальна середня освіта забезпечує досконале оволодіння українською та рідною мовами, засвоєння знань з базових дисциплін, мотиваційну готовність переходу до трудової діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної підготовки, формування ви­соких громадянських якостей та світоглядних позицій. Строк навчання – 5 років.

Повна загальна середня є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Її результа­том повинен стати інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості. Природно, що на цьому етапі навчання особистість має оволодіти системати­зованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та ви­робництво засобами пізнавальної і практичної діяльності. Термін навчання – 3 роки.

До того ж загальна середня освіта є обов’язковою складовою неперервної освіти і спрямована на забезпечення всебічного розвитку особис­тості шляхом навчання і виховання, що грунтуються на загальнолюдсь­ких цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, гуманізму, демократії, громадянської свідомості, вза­ємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспі­льства, держави.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать:

- середня загальноосвітня школа – загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів (I ступінь – початкова школа, II ступінь – основна школа, III ступінь – старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

- спеціалізована школа (школа-інтернат) – загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

- гімназія – загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

- ліцей – загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

- колегіум – загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

- загальноосвітня школа-інтернат – загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

- спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) – загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

- загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) – загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

- школа соціальної реабілітації – загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

- вечірня (змінна) школа – загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

- позашкільний навчально-виховний заклад – навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

- міжшкільний навчально-виробничий комбінат – навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці;

- професійно-технічний навчальний заклад – навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

- вищий навчальний заклад I-II рівнів акредитації – навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати у своєму складі класи (групи) з вечірньою (заочною) формою навчання, класи (групи) з поглибленим вивченням окремих предметів. Вони незалежно від підпорядкування, типів і форм власності можуть мати у своєму складі інтернати з частковим або повним утриманням учнів (вихованців) за рахунок власника; створювати навчально-виховні комплекси у складі навчальних закладів різних типів і рівнів акредитації для задоволення допрофесійних і професійних запитів громадян, а також навчально-виховні об’єднання з дошкільними та позашкільними навчальними закладами для задоволення освітніх і культурно-освітніх потреб.

У документах, що визначають напрями шкільної реформи, конк­ретно визначаються основні завдання реформування змісту загальної освіти – це:

- приведення змісту освіти у відповідність з новою філософією, метою і завданнями виховання громадянина України;

- формування цілісної системи знань, умінь та навичок на різних рівнях, формах навчання; вироблення відповідних державних стандартів змісту освіти, розробка критеріїв їх визначення;

- оптимальне поєднання гуманітарних і природничо-математичних знань (базових і за вибором).

Гуманізація, що покладена в основу освітнього процесу, ставить завдання формування моральних і вольових якостей, творчої свободи особистості. У зв’язку з цим чітко усвідомлюється проблема гуманізації й гуманітаризація освіти, що передбачає зміцнення орга­нічного зв’язку навчання в ній з витоками національної культури, гумані­тарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової гро­мадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою.

Найважливішими напрямами відродження школи є: реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на ос­нові засвоєння позитивних традицій національних культур українців та іншихнародів, що проживають в Україні, відродження ролі школи в розвитку культури народу; демократизація всіх сторін шкільного жит­тя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громад­ськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з урахуванням здібнос­тей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку, диференціація, яка передбачає варіативність змі­сту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль усіх соці­альних інститутів виховання – сім’ї, школи, позашкільних установ, ви­робничих колективів, громадських організацій для поліпшення вихо­вання підростаючого покоління [26, 27].

Зазначені концептуальні ідеї і положення повинні враховуватись при складанні основних нормативних документів, що визначають зміст і діяльність навчальних установ усіх щаблів: навчальних планів, програм, підручників, посібників і т.п.

До системи професійно-технічної освіти України належать навчально-виховні заклади, що забезпечують набуття робочої професії відповідно до покликань, інтересів та здібностей молоді. Професійно-технічна освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти або базової загальної середньої освіти з наданням можливості здобути повну загальну середню освіту. До них відносяться різного типу шкільні та міжшкільні навчально-виробничі комбінати, технічні училища, професійні школи, професійні ліцеї, професійно-художнє училище, училище-завод.

Найпоширенішою практикою в цих закладах є комбіноване навчання – чергування загальнотеоретичних аудиторських занять і практичного навчання в учбових майстернях чи на виробництві. Професійна освіта здобувається громадянами України в державних та комунальних професійно-технічних навчальних закладах безоплатно, за рахунок держави та комунальних акредитованих вищих професійно-технічних навчальних училищах і центрах професійної освіти – у межах державного замовлення безоплатно, на конкурсній основі.

Прийом громадян до професійно-технічних навчальних закладів здійснюється в порядку, встановленому навчальним закладом на підставі типових правил прийому до професійно-технічних навчальних закладів, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері професійно-технічної освіти. Термін навчання в цих навчальних закладах становить від одного місяця до кількох років, після закінчення яких випускникам присвоюється робітнича професія певної кваліфікації, освітньо-кваліфікаційний рівень “кваліфікований робітник” з присвоєнням відповідного кваліфікаційного розряду і видається посвідчення відповідного зразка. Випускникам вищих професійних училищ може присвоюватися кваліфікація “молодший спеціаліст” і видаватися відповідний диплом. Крім училищ і комбінатів робітничу професію набувають і студенти вищих навчальних закладів з видачею відповідних посвідчень. Так, студенти інженерних сільськогосподарських спеціальностей набувають професії водія автомобіля, тракториста-машиніста третього класу, електрика.

Система професійної освіти готує кваліфікованих робітників для всіх галузей народного господарства. Основним завданням професійної освіти є:

- підготовка для народного господарства різнобічно розвинутих, технічно грамотних і культурних молодих кваліфікованих робітників, що відповідають вимогам сучасного виробництва;

- підготовка молоді до продовження навчання в навчальних закладах вищого рівня акредитації;

- на сьогодні в Україні функціонує більше 1200 професійних училищ, в яких навчається майже 700 тис. учнів. Із них сільськогосподарських –270, в яких навчається майже 150 тис. учнів.

Професійна освіта в Україніздійснюється в системі вищих та се­редніх спеціальних навчальних закладів: у багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, технічних, педаго­гічних, медичних та мистецьких училищах. Професійно-технічна осві­та надається в середніх професійно-технічних училищах, що забезпе­чують підготовку кваліфікованих робітників (про них йшлося вище).

Відповідно до статусу вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації:

І рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі за­клади освіти;

ІІ рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні за­клади освіти;

ІІІ-й і ІV-й рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, кон­серваторія, академія, університет.

У 2004 р. в Україні налічувалося 1009 вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 339 – ІІІ-ІV рівнів акредитації (з них 235 державної та 104 приватної форм власності) й 670 – І-ІІ рівнів акреди­тації (з них 586 державної та 84 – приватної форм влас­ності). Зростання мережі відбулося переважно завдяки ство­ренню вищих навчальних закладів приватної форми влас­ності. Поліпшено якісні характеристики мережі. За типами вищих навчальних закладів мережа охоплює 141 університет, 63 академії, 135 інсти­тутів, 177 коледжів, 296 технікумів, 197 училищ. Контингент студентів усіх рівнів акредитації становить 2,4 млн осіб. На 10 тис населення України припадає 512 студентів вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації (в тому числі125 студентів вищих шкіл ІІІ-ІV рівнів акредитації, 387 ­І-ІІ рівнів акредитації). Не зважаючи на високі темпи зростання мережі вищих навчальних закладів, вищу освіту ІІІ-ІV рівнів акредитації мають усього 22,6%. На початок 2003/04 навчального року кількість студентів вищих навчальних закладів складала 2437 осіб; навчально-виховний процес забезпечували 7 672 докто­ри наук, 7 890 професорів, 44 426 кандидатів наук, 32 015 до­центів. Нині в Україні навчається близько 25 тис. студентів із 110 країн світу, що дає можливість навчальним закладам одержувати близько 30 млн доларів США щорічно і забезпе­чити роботою 2 тис. викладачів.

Останнім часом отримала поширення орієнтація на два види вищої освіти. Навіть значна частина учнів ПТУ вказує на необхідність навчання у двох вузах (13-14%), а серед студентів вищих навчальних закладів такої точки зору дотримується понад 40% студентів. Характерно, що цей показник зростає зі зростанням реальних доходів сім’ї. Зростання зацікавленості до другої вищої освіти зумовлено не лише бажанням отримати додатковий освітній ресурс, а й потребою ринку праці. На жаль, не завжди випускник вищого навчального закладу за обраною спеціальністю може знайти гідне робоче місце, тому вимушений здобувати другу вищу освіту, що потрібна на ринку праці.

Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

- молодший спеціаліст – забезпечують технікуми, училища, інші види за­кладів освіти І рівня акредитації;

- бакалавр – забезпечують коледжі, інші заклади освіти ІІ рівня ак­редитації;

- спеціаліст та магістр – забезпечують вищі заклади ІІІ і ІV рівнів акредитації.

Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створюва­ти різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об’єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій.

Державна національна програма „Освіта” („Україна XXI ст.”) визначає стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної систе­ми освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шля­хом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Передбачається створення на рівноправній основі недержавних закладів освіти та глибокі демократичні пере­творення у традиційних державних навчально-виховних закладах.

У програмі „Освіта” визначені також пріоритетні напрями, ос­новні шляхи і принципи наступного реформування освіти. Вони спрямовані на досягнення певних стратегічних цілей. Зокрема, до­сить конкретно визначаються шляхи реформування кожної з ланок системи освіти: дошкільного виховання, в якому поєднуються сі­мейні й суспільні аспекти; загальноосвітньої підготовки на на­ціональній основі, в якій реформуванню піддаються зміст гуманітарної та природничо-математичної освіти, трудової та фахової підготовки в середній ланці освіти. Суттєва увага приділяється національному вихованню, головною метою якого є засвоєння молодим поколінням соціального досвіду успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мов­ної культури, оволодіння українською мовою.

Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелекту­ального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства.

Питання національного виховання в Українській державі розглядаються на тлі соціальних надбань вітчизняної і світової духовної культури, а саме національне виховання – як органічний компонент освіти, що охоплює всі складові системи виховання, освіти і навчання: дошкільне, загальну середню освіту, позашкільне навчання і виховання, а також професійну освіту та шляхи її реформування.

У програмі сформульовано найважливіші принципи реформування усієї системи освіти:

- демократизація освіти і розширення автономії навчальних закладів з урахуванням розвитку партнерства учнів, студентів та педагогів, гуманізації системи, що полягає в утвердженні людини як вищої соціальної цінності;

- гуманізація освіти, покликаної формувати в свідомості учнів цілісний науковий світ, розвивати їх духовність і творче мислення;

- національна спрямованість освіти, її гармонійне поєднання з національною історією і народними традиціями;

- неперервність освіти, перетворення її в процес, що триває протягом
усього життя людини;

- неподільність навчання і виховання, їх органічна єдність як чи не найважливішого важеля економічного і політичного розвитку суспільства.

Разом із тим вища освіта включає не лише професійну підготовку студента, але і його соціальний, інтелектуальний та культурний розвиток, що забезпечує значний позитивний ефект для суспільства в цілому. Нині часто озвучується теза про перевиробництво спеціалістів з вищою освітою, що вказує лише на невідповідність структури підготовки кадрів, на неефективне їх використання, тобто не за профілем підготовки, а на посадах і робочих місцях, які не вимагають вищої освіти. Дійсно має місце використання фахівців не у відповідності з фаховою підготовкою, існування безробітних серед випускників вищих навчальних закладів. Проте не можна погодитися з наявністю перевиробництва фахівців у цілому. Адже наука доводить, що фахівців з вищою освітою багато не буває; країна досягає високого рівня розвитку економіки, добробуту населення лише за умов, якщо серед її працівників вищу освіту мають від 40 до 60%.

Література

1. Абашкіна Н.В. Принципи розвитку професійної освіти в Німеччині: монографія / Н.В. Абашкіка. – К.: Вища шк., 1998. – 207 с.

2. Боярчук Ю.В. Японская школа: проблеми и перспективы / Ю.В. Боярчук // Педагогика. –1996. – №3. – С.107-111.

3. Васюк О.В. Вища освіта Німеччини: структура, доступ / О.В. Васюк, М.Ю. Богдан // Науковий вісник Національного аграрного університету: зб. наук. праць. – К., 2005. – Вип. 88. – С. 45-51.

4. Васюк О.В. Освітні реформи у Польщі / О.В. Васюк, І. Лук’яненко // Науковий вісник Національного аграрного університету: зб. наук. праць. – К., 2005. – Вип. 88. – С. 38-44.

5. Вощевська О.В. Професійна підготовка інженерів-аграрників в системі вищої освіти США: дис……канд. пед. наук: 13.00.04 / Ольга Володимирівна Вощевська; Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка Тернопіль, 2008. – 194 с.

6. Вульфсон Б.Л. Образовательное пространство на рубеже векав: учебное пособие / Б.Л. Вульфсон. – М.: Из-во Московського психолого-социального ин-та, 2006. – 235 с.

7. Вульфсон Б.Л. Стратегия развития образования на Западе на пороге XXI века / Б.Л. Вульфсон. – М.: Изд-во УРАО, 1999. – 208 с.

8. Вульфсон Б.Л. Управление образованием на Западе: тенденции централизации и децентрализации / Б.Л. Вульфсон // Педагогика. – 1997. – №2. – С. 110-117.

9. Галус О.М. Порівняльна педагогіка: навчальний посібник / О.М. Галус, Л.М. Шапошнікова – К.: Вища шк., 2006. – 215 с.

10. Глотова Г.В. Развитие творческого потенциала будущих инженеров в вузах США и Западной Европы: дис… канд. пед. наук: 13.00.08 / Галина Владимировна Глотова. – Казань, 2005. – 209 с.

11. Громовий В. Глобальна освіта й українська школа / В. Громовий // Шлях освіти. – 1998. – № 1. – С. 13-20.

12. Джуринский А.Н. Развитие образования в современном мире: учебное пособие / А.Н. Джуринский. – М.: Владос, 1999. – 200 с.

13. Джуринский А.Н. Чему и как учат школьников в Японки / А.Н. Джуринский. – М.: Роспедагентство, 1997. – 84 с.

14. Жуковський В.М. Морально-етичне виховання в історії американської школи: монографія / В.М. Жуковський. – Острог: [б. в.], 2002. – 428 с.

15. Закон України „Про загальну середню освіту”. – Відомості Верховної Ради. – 1999. – №28.

16. Закон України „Про освіту” // Освіта. – 1996, 21 серп.

17. Зязюн Л. Освітня система Франції / Л. Зязюн // Рідна шк. – 2001, листоп.

18. Капранова В.А. Сравнительная педагогика. Школа и образование за рубежом: учебное пособие / В.А. Капранова. – Минск: Новое знание, 2004. – 222 с.

19. Кічук Н.В. Освіта у сучасному світі: навчальний посібник / Н.В. Кічук. – Ізмаїл: [б. в.], 2001. – 88 с.

20. Корсак К.В. Світова вища освіта. Порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів: монографія / К.В. Корсак. – К.: [б. в.], 1997. – 207 с.

21. Лавриченко Н. Реформування освіти в європейських країнах за умов їх інтегра­ції / Н. Лавриченко // Шлях освіти. – 1997. – №2. – С. 20-24.

22. Митина В.С. Частные школы в развитых странах Запада / В.С. Митина // Педагогика. – 1996. – №4. – С. 87-91.

23. Пилиповский В.Я. Поиски новой модели школьного образования в США / В.Я. Пилиповский // Педагогика. – 1996. – №3. – С. 102-106.

24. Романовський О.О. Теорія і практика зарубіжного досвіду в підприємницькій освіті України: монографія / О.О. Романовський. – К.: Деміур, 2002. – 400 с.

25. Романовський О.Г. Теоретичні і методичні основи підготовки інженера у вищому навчальному закладі до майбутньої управлінської діяльності: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня д-ра пед. наук, спеці. 13.00.04 / О.Г. Романовський; Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України. – К., 2001. – 40 с.

26. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: навчальний посібник / А.А. Сбруєва. – Суми: Ред.-вид-й відділ СДПУ, 1999. – 300 с.

27. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: навчальний посібник / А.А. Сбруєва. – [2-ге вид., стер.]. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2005. – 320 с.

28. Тараненко І. Навчальний режим у школах країн Європейського співтовариства / І. Тараненко, О. Локшина // Шлях освіти. – 1996. – №1. – С.23-37.

29. Харпер X. Влияние рынка на профессиональное образование в Великобритании / Х. Харпер, Л. Гарнер // Педагогика. –1998. – №8. – С. 96-102.

30. Шевченко А. Освіта у Франції / А. Шевченко // Рідна шк. – 2001, лют.

Дата добавления: 2015-05-23