Розділ 7. Архіви та їх значення в дослідженні історії регіонів

Отже, пізнавально-виховна цінність пам’яток історії і культури для історико-краєзнавчих досліджень визначається тим, що вони не лише відображають найбільш характерні риси історичних епох і періодів, а й дають уявлення про регіональні особливості, які складалися в минулому під впливом локальних (місцевих) факторів і обставин.

Архівні документи є важливим джерелом дослідження історії України і окремих її регіонів. Вони дають змогу грунтовніше і достовірніше пізнати історичні події і явища, історичний процес в цілому. Уціліла багатовікова документальна спадщина складає велику національну цінність.

Історія архівної справи. Архівні збірки виникли з появою писемності і утвердженням держав. Археологічні дослідження свідчать про існування архівів ще в державах стародавнього світу. В добу середньовіччя документи зберігалися в замках королів, князів і феодалів, а також у монастирях та церквах.

За часів Київської Русі відомими сховищами документальних матеріалів були Софійський собор, Десятинна церква, Видубецький та Києво-Печерський монастирі в Києві.

Особливістю розвитку архівної справи в Україні литовсько-польського періоду було створення єдиного державного архіву – так званої “Метрики” і багатьох місцевих архівів при гродських,земських, підкоморських судах і судових трибуналах. Після Люблінської унії 1569 року, коли Брацлавщину, Волинь, Поділля і Київщину загарбала Польща, документи цих земель було включено до її головного державного архіву – “Коронної метрики” у Кракові.

На Лівобережжі, яке перебувало у складі Росії, в другій половині XVII-першій половині XVIII ст. утворилися архіви гетьманських і російських установ. Це, насамперед архіви Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду, полкових і сотенних судів. На Правобережжі документальні матеріали зосереджувалися в архівах польських адміністративно-військових установах.

Після ліквідації у 80-х роках XVIII ст. залишків автономії Гетьманщини її архіви були передані у губернські установи за територіальним принципом. Так само поступили і з архівними документами Правобережної України після приєднання її в кінці XVIII ст. до Росії.

Незадовільні умови зберігання документів у той час призводили до їх псування і непридатності для користування. У зв’язку з цим в середині ХІХ ст. представники української громадськості порушили питання про збереження документів і створення архівосховищ. У 1852 році при Київському університеті організовується Київський архів давніх актів, в якому було зосереджено 5883 актові книги земських, гродських судів та магістратів Правобережної України XVI-XVIII ст. і окремі документи XIV ст.

В 1880 році створено Харківський історичний архів для збереження документів адміністративно-судових установ Лівобережної України і Слобожанщини XVII-XVIII ст. В другій половині XVIII ст. утворився Львівський головний архів, до якого після приєднання Галичини до Австрії було звезено архіви ліквідованих гродських і земських судів з різних міст регіону. На базі архіву магістрату в 1804 році створено Львівський міський архів, а в 1923 році – Львівський державний архів. Крім того, існувало архівосховище при Львівському університеті, ряд церковних і приватних архівів.

В Північній Буковині організація крайового архіву розпочалася лише на початку ХХ ст. Основна увага приділялася концентрації документів державних установ. На Закарпатті також не було централізованого державного архіву і тому архівні матеріали зберігалися при державних установах, монастирях, церквах та у приватних осіб.

В ХІХ ст. в Україні виникають установи, які спеціально займалися виданням архівних документів: Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві (1843 р.) і губернські архівні комісії, Історичне товариство Нестора-літописця в Києві (1873 р.), Наукове товариство ім.Шевченка у Львові (1873 р.), Історико-філологічне товариство при Харківському університеті (1877 р.). Значну кількість архівних документів опубліковано в періодичних виданнях – “Киевской старине”, “Записках НТШ”, “Трудах” губернських архівних комісій.

Наймасштабнішим виданням архівних матеріалів став “Архив Юго-Западной России”. Це – 35-томний збірник (окремі томи складаються з двох частин) історичних документів і літературних пам’яток Правобережної і Західної України XIV – XVIII ст. Здійснене у 1859-1914 рр. видання ділиться на вісім тематичних частин, що репрезентують документи архіву давніх актів при Київському університеті та акти приватних осіб: 1) матеріали з історії церкви (XIV - XVIII ст.); 2) документи місцевих органів влади; 3) документи про визвольну війну українського народу середини XVII ст.; 4) документи про походження шляхетських родів XV-XVIII ст; 5) документи з історії міст і сіл Київщини, Волині та Поділля XV – XVIII ст.; 6) документи про економічне і правове становище селян України XV – XVIII ст.; 7) описи замків, люстрації староств, інвентарі, скарги, інші документи про заселення Правобережної України в XIV – XVII ст.; 8) документи з історії місцевого самоврядування, станів, землеволодіння, цивільного і кримінального права, судочинства. Кожен том має передмову з характеристикою вміщених документів, іменний і географічний покажчики.

Архіви України. Створена в ХІХ ст. мережа архівів продовжувала розвиватися в наступні роки. Після Лютневої революції 1917 року відомі історики України Д.Багалій, О.Єфименко, В.Іконніков, О.Левицький, І.Каманін та інші активізували свою роботу щодо зібрання, концентрації, обробки й охорони матеріалів урядових і громадських установ під егідою Вченої архівної комісії, що працювала в Києві. За доби Центральної Ради і Гетьманату продовжувала працювати до кінця 1918 року Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, на місцях діяли губернські архівні комісії.

З встановленням радянської влади в січні 1919 року при Наркоматі освіти УРСР було утворено Всеукраїнський Комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва (ВУКОПСМ), при якому діяла архівна секція. У вересні 1921 року його реорганізовано в Головне управління архівів – Головарх, створено історичні архіви у Харкові і Києві та в губернських містах. В 1932 році у зв’язку з адміністративно-територіальною реформою в Україні створено обласні архівні управління і державні архіви в усіх обласних центрах, а також міські і районні держархіви. У 1938 році архівні органи перейшли в систему Наркомату внутрішніх справ.

В період Великої Вітчизняної війни найцінніші архівні фонди вдалося евакуювати, але багато архівосховищ було пограбовано і знищено. З 1960 року Архівне управління переведене у безпосереднє підпорядкування Ради міністрів УРСР.

В незалежній Україні організаційним і науково-методичним центром архівного будівництва є Архівне управління Кабінету Міністрів України, яке здійснює контроль за роботою архівних установ і відомств. На сьогодні провідними архівами держави є: 1) Центральний державний історичний архів України у Києві (ЦДІА України), філія – у Харькові; 2) Центральний державний історичний архів України у Львові; 3) Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (колишній архів Жовтневої революції) – ЦДАВО; 4) Центральний державний архів громадських об’єднань України (колишній архів Історії партії) – ЦДАГО.

Важливе значення для зберігання документів мають відділи рукописів при наукових установах і меморіальних музеях. Одним з найбільших в Україні сховищ є Відділ (віднедавна – Інститут) рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН України ім.Вернадського. Там зберігаються документи, що надійшли з Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, монастирів, Одеського товариства історії та старожитностей, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства та ін. В інституті рукописів також зберігаються рукописи письменників і вчених ХІХ–ХХ ст. – Т.Г.Шевченка, Б.Д.Грінченка, І.Я.Франка, Лесі Українки, І.С.Нечуя-Левицького, О.І.Левицького, особисті фонди М.О.Максимовича, архіви редакцій журналів “Киевская старина”, товариства “Просвіта” та ін.

Значні зібрання писемних джерел зосереджено у відділах рукописів установ НАН України, зокрема В Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка, Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім М.Т.Рильського, Інституті археології та інших.

Державний архів Черкаської області. Історія розвитку архівної справи на Черкащині бере витоки з 1919 року. У квітні цього року у Черкасах було відкрито Центральний народний архів по вулиці Парадній 21 (нині на цьому місці приміщення обласного відділення Національного банку). Впродовж квітня – липня 1919 року до архіву було прийнято на зберігання документи Черкаської міської управи за 1800 – 1910 рр. (нині цей фонд налічує 2134 одиниць зберігання).

Місцевому краєзнавцю Д.П.Бочкову вдалося врятувати від знищення і передати до архіву документи дислокованих в Черкасах до розформування Орловського і Брянського полків (документи полкових церков, монастирів, приватних осіб). У 1924 році в Умані, Корсуні і Черкасах почали діяти окружні архіви.

У зв’язку з ліквідацією округ у вересні 1930 року на базі окружних архівів були створені архівні управління, а в 1932 році – на їх основі Черкаський і Уманський історичні архіви. Систематичне поповнення архівного фонду дало змогу започаткувати грунтовну документальну базу з історії краю. У 1939 році в Черкаському історичному архіві зберігалося 235471 справа у 2351 фонді. В 1941 році Черкаський архів став філіалом Київського облдержархіву з 2072 фондами, у яких зберігалося 289189 справ.

Непоправних втрат зазнав архів в роки Великої Вітчизняної війни. Лише невелику частину документів (таємні фонди) вдалося евакуювати до Саратова. Всі документи, що зберігалися в архівосховищі по вул.Урицького (Хрещатик) згоріли при пожежі в серпні 1941 року. Повністю були знищені документи в архівосховищі по вул. Комсомольській (Смілянській) 21, де розміщався німецький прикордонний загін. По-варварськи були розграбовані документи архівосховища по вул.Леніна, де розміщувалася черкаська поліція. Всього в роки окупації архів втратив 277714 справ. Окупанти та їх прислужники знищили і розграбували 3,2 тис. книг з науково-довідкової бібліотеки, серед яких було багато раритетів.

Свою роботу черкаський архів поновив 22 грудня 1943 року зі штатом 5 співробітників. Уціліло лише 11475 одиниць зберігання в 446 фондах за 1802 – 1836 рр.. До того ж в 5 тис. справ були зірвані обкладинки або вирвані аркуші. Близько 300 тис. аркушів розсипу складали залишки розграбованих черкаською поліцією фондів.

У 1944 році до архіву було прийнято документи 48 окупаційних установ, а також листи черкащан з німецької неволі. Вже на початок 1946 року в архіві було 1330 фондів, 30100 справ.

Якісно новий період в історії архіву наступив зі створенням у січні 1954 року Черкаської області. Черкаську філію Київського облдержархіву було реорганізовано в Черкаський обласний державний архів (нині – державний архів Черкаської області), який офіційно розпочав свою роботу 18 травня зі штатом 16 осіб. У серпні того ж року почав працювати партархів Черкаського обкому КПУ.

Впродовж 1957 – 1958 рр. до архіву було передано близько 50 тис. справ з Київського, Полтавського, Кіровоградського та Вінницького облдержархівів. На 1 січня 1959 року в Черкаському облдержархіві зберігалося 123470 справ у 3133 фондах.

Важливе місце в роботі облдержархіву в 1962 – 1971 рр. займала підготовка тому “Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область”. Співробітники архіву переглянули 7 тис. одиниць зберігання, склали 21 тис. тематичних карток. В читальному залі працювало 160 авторів, для користування яким було видано 3,4 тис. одиниць зберігання. Отримано 412 аркушів копій і 718 кадрів фільмокопій з архівів Москви, Ленінграда, Києва, Харькова. У томі зроблено 170 посилань на документи архіва.

Значно поліпшилися умови зберігання архівних документів після введення в експлуатацію нового приміщення архіву (грудень 1969 року) з п’ятьма архівосховищами площею 3009 кв. метрів, розрахованими на 1 млн. 200 тис. справ.

В наступні роки продовжувалося комплектування фондів архіву, удосконалювалися форми і методи роботи по зберіганню та використанню документів. Зокрема, у 1978 році почав діяти довідково-інформаційний фонд Служби науково-технічної інформації. В 1989 році завершилася багаторічна робота – побачив світ путівник по державному архіву Черкаської області. На початок 1991 року в архіві зберігалося 674882 справ.

В роки незалежності України архів будує свою роботу на новій правовій і нормативній базі, яка визначається Законом “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. Фонди архіву поповнюються значним масивом документів архівного фонду Компартії і документами колишнього КДБ. Помітно спрощено доступ до документів, відбулися зміни в тематиці використання документів, здійснено переведення діловодства на українсьук мову. У 1999 році видано доповнення до путівника по державному архіву Черкаської області.

Документи держархіву привертають все більшу увагу дослідників історії рідного краю. Матеріали архіву широко використовувалися при підготовці “Книги Пам’яті”, видання “Реабілітовані історією”, п’яти хрестоматійних збірників “Наш рідний край” і “Духовна спадщина Черкаського краю”, довідників “Назви вулиць, провулків і площ м.Черкас”, “Пам’ятки Черкас”, історико-документального нарису “Шевченко і Черкаси” та інших краєзнавчих видань.

Ще далеко не всі документи, що зберігаються у фондах державного архіву Черкаської області, опрацьовані дослідниками історії Черкащини і введені в науковий обіг. Насамперед, це архівні матеріали ХІХ – ХХ ст. з проблем соціально-політичного, соціально-економічного та культурного розвитку нашого краю. І цілком закономірно, що з документами головного архіву області систематично працюють науковці і краєзнавці-аматори, вчителі, студенти і учні, розробляючи теми дисертаційних досліджень, дипломних, кваліфікаційних та курсових робіт, рефератів, готуючись до конкурсів студентських і учнівських наукових робіт з історико-краєзнавчої тематики.

Матеріали архівів та робота з ними. Обираючи тему історико-краєзнавчого дослідження, потрібно, передусім, з’ясувати, які з документів до неї вже опубліковані у збірниках документів. Для цього слід скористатися каталогами, що видаються архівними установами. Ретельне вивчення опублікованих документів допоможе визначити можливості і перспективи розробки обраної теми, дасть вихідні дані для майбутньої дослідницько-пошукової роботи а архівах.

Визначати архівну установу для пошуку необхідних матеріалівдосліднику - краєзнавцю варто розпочати з ознайомлення з науково-довідковими посібниками, складеними за єдиною системою у всіх архівах. Детальні відомості містяться в путівниках по центральних і більшості обласних архівів. В них на початку дається короткий нарис історії даного архіву, далі – аннотації до найважливіших фондів, які згруповані за їх відомчою належністю або функціями установ – фондоутворювачів. Інші другорядні фонди перераховуються в переліку – списку з короткою узагальнюючою аннотацією.

Принагідно слід зазначити, що архівний фонд – це масив (сукупність) документальних матеріалів, які утворилися внаслідок діяльності певної установи, підприємства, організації або окремої особи і які мають політичне, науково-історичне або практичне значення та зберігаються в архівах. Архівний фонд утворюється на основі документальних матеріалів постійного зберігання. Документальні матеріали архівного фонду, як історичні комплекси одиниць зберігання, не підлягають роздрібненню, зберігаються і беруться на облік лише в одному архіві. Прикладом архівного фонду установи, що зберігається в архівах України, є фонд Коша Запорозької Січі; особових архівних фондів – фонди краєзнавця Г.Ю.Храбана, родинний фонд Симиренків у державному архіві Черкаської області.

Встановивши фонд, в якому є матеріали з обраної теми, дослідник приступає до пошуку необхідних йому документів. Для цього використовують інвентарні описи, в яких одиниці зберігання – справи перераховуються або в хронологічному порядку, або за структурними частинами установи, чи за основними питаннями, якими ця установа відала.

Описи складаються за єдиною формою і мають такі графи: номер одиниць зберігання по порядку, їх діловодний або старий інвентарний номер, заголовок одиниці зберігання, її крайні дати, кількість аркушів, особливі відмітки.

При історико-краєзнавчих дослідженнях найбільш доцільно користуватися картковими каталогами, що містять інформацію про документи за відповідними темами незалежно від того, в якому фонді вони знаходяться. Це дає можливість швидко з’ясувати наявність матеріалів з обраної теми.

Готуючись до роботи в архівній установі, дослідник-краєзнавець повинен знати основні вимоги щодо порядку користування матеріалами державних архівів. Насамперед, слід мати на увазі, що дозвіл на роботу в архіві дається його директором на підставі листа установи чи організації, в якому вказується тема і мета роботи.

Дослідник несе повну відповідальність за надані йому матеріали. Їх необхідно попередньо переглянути і негайно заявити, якщо вони не в повному обсязі або мають дефекти. З документами слід працювати дуже охайно і обережно. Особи, що допустили пошкодження документів, позбавляються права на подальшу роботу в архіві і несуть передбачену законом відповідальність.

Для дослідника-краєзнавця важливо володіти методами і прийомами роботи з архівними документами. Архівні дослідження розпочинаються з тих фондів, що можуть мати основні матеріали з обраної теми. Краєзнавчі дослідження розпочинають з матеріалів місцевих архівів і лише в подальшому, в залежності від розвитку теми, використовуються фонди центральних архівів.

Встановивши на основі літератури і довідкових видань ті фонди, що цікавлять дослідника, він приступає до перегляду описів або каталогів і за заголовками одиниць зберігання визначає ті з них, що можуть містити документи потрібної тематики. Згідно заявки вони доставляються досліднику із архівосховища.

Виписки з документів робляться в зошитах або на окремих аркушах – картках. Записи в зошитах дають уявлення про зміст справи в цілому, розкривають взаємозв’язок вміщених в ній документів. Однак вони мають суттєвий недолік, оскільки виключають можливість їх вільного компонування відповідно до плану дослідження. В кожній виписці обов’язково точно вказуються її джерела: архів, номер і найменування фонду, номер опису, номер справи, номер аркуша.

Виписки із основних документів робляться у вигляді цитат, пропуски в записах позначаються трьома крапками. Зміст менш важливих документів передається у короткому викладі, по можливості ближче до тексту, з включенням у лапки окремих фраз, взятих дослівно.

В процесі роботи ще можуть не бути визначеними всі деталі задуманого дослідження, тому архівні виписки робляться з деяким “запасом” на перспективу. Всі записи ретельно звіряються з оригіналом, щоб попередити неточності і помилки.

* * *

Таким чином, архіви є справжніми скарбницями історії, а звернення до документальних матеріалів, що в них зберігаються сприяє конкретизації і поглибленню знань про історію краю в учнів, студентів, викладачів, усіх, хто займається історико-краєзнавчими дослідженнями, дає їм змогу набути початкові навички самостійного дослідження і підвищує науковий рівень їх пошуків.

Дата добавления: 2015-05-23