Тема 3. Суспільство як цілісна система 2 страница

У різні періоди формування особистості домінують різні фактори впливу.

Біологічна спадковість у XVIII-му - ХІХ-му століттях розглядалася як основний фактор у формуванні особистості. Так, теорія антрополога і психіатра Ч. Ломброзо виходила з наявності уроджених анатомо-фізіологічних ознак, що сприяють формуванню того чи іншого типу особистості. Однак вже в кінці ХІХ-го століття соціологи відкинули цю точку зору і встановили міцний взаємозв'язок усіх факторів. Наприклад, фізичне середовище (клімат), геоположення може впливати на сутнісні характеристики соціальної групи, народу, але його вплив на окрему особистість - незначний і не може бути порівнянний із впливом індивідуального чи групового досвіду.

Найбільш важливим фактором у формуванні особистості на даний час визнається суспільна культура. Відповідний культурний рівень є загальним для всього людства, разом з тим, кожне суспільство дає своїм членам особливий досвід, особливі культурні зразки, норми поведінки і ставлення до оточуючого. Наприклад, особистість, яка сформувалася в умовах християнської культури, буде відрізнятися від особистості, яка сповідує буддизм чи іслам.

Досліджуючи соціокультурні особливості особистості, американський соціолог К. Дьюбойс, виділила так званий модальний тип особистості, яка володіє реальними загальноприйнятими соціальними нормами в конкретному суспільстві. Модальна особистість втілює в собі ті культурні цінності, які суспільство прищеплює своїм членам у ході формування культурного досвіду. Ці цінності певною мірою містяться в кожній особистості даного суспільства.

Однак у суспільствах зі складною соціальною структурою і безліччю субкультур існують паралельно кілька модальних типів особистості, у яких відбиваються риси окремих соціальних прошарків. Тому в соціології також виділяють ідеальний і базисний типи особистостей. Ідеальний тип - це побажання на майбутнє, наприклад, усебічно розвинена особистість у К.Маркса або Нова людина З. Фромма. Базисний тип особистості - той, який найкращим способом відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку. Вони можуть наближатися одне до одного або різко розходитися.

Процес засвоєння культури в ході навчання - найпростіша форма соціалізації особистості. В історії відомі випадки, коли людські дитинчата виховувалися іншими видами тварин (вовками, мавпами). Повернувшись в суспільство, «ізолянти» так і не змогли опанувати навички соціального життя– зв’язно розмовляти, посміхатися, абстрактно мислити та інше. Отже, людина ніколи не перетвориться в особистість за межами суспільства.

Процес засвоєння культурних норм і цінностей, освоєння соціальних ролей і усвідомлення свого «Я» називається соціалізацією. Він означає процес перетворення людини на індивіда й особистість. Процес соціалізації складається з початкової (дитинство, юність) і продовженої (зрілість, старість) стадії. Від соціалізації треба відрізняти адаптацію - обмежений у часі процес звикання до нових умов.

У початковій стадії формування особистості виділяються такі етапи:

1) стадія наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих – з моменту народження і до появи вміння розмовляти;

2) індивідуальна ігрова стадія, коли діти усвідомлюють базисну поведінку, наприклад, виконання ролі мами або батька;

3) стадія групових ігор, у яких діти вчаться розуміти, якої дії від них чекає ціла група інших дітей. В цей час формується соціальний характер дитини – лідера, спостерігача, підлабузника тощо. Соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. В останні роки вчені приділяють все більше уваги першій і другій стадіям формування особистості. Доведено, що діти (від декількох місяців до трьох років) не тільки можуть сліпо копіювати дії дорослих,але й аналізувати ці дії. На третій стадії на дитину діють такі фактори впливу, як сімейне виховання, вплив "вулиці", набуття соціальних навичок через формальні структури - дитячі садки, навчальні заклади, заклади по інтересам та інші соціальні організації.

На продовженій стадії соціалізація означає кореляцію поведінки дорослого індивіда в суспільстві. Настає момент самореалізації особистості, у процесі якого вона постійно порівнює особисті і суспільні норми поведінки. Якщо особистість не здатна реально скорегувати свої ідеали й існуючі суспільні норми, виникає стан аномії чи соціальної ізоляції. При домінуванні особистісних оцінок над суспільно - прийнятими виникає така модель поведінки як егоцентризм.

Аномія - ситуація, за якої особистість відмовляється від визнання встановлених суспільних правил, оцінок і норм поведінки. Може перетворитися на девіантну модель поведінки.

Соціальна ізоляція зазвичай визначається як замкнена на себе модель поведінки особистості чи групи при максимальному скороченні соціальних контактів.

Соціалізація, тобто зміна соціальної структури особистості відповідно до вимог суспільства, продовжується практично все життя людини. Це пов'язано зі зміною соціальних ролей, придбанням нових статусів, зміною в суспільному житті й в оточенні.

Відучення від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки називається десоціалізацією, а зворотний процес відновлення - ресоціалізацією. Глибока десоціалізація, пов'язана з різкими змінами зовнішніх умов і неможливістю внутрішньої адаптації до них, викликає внутрішній розпад особистості - деградацію. Деградація у буденному житті виглядає як втрата соціально прийнятих правил поведінки і норм життя відносно до інших.

Соціалізація особистості – це дуже складний процес. Вчені висувають декілька основних концепцій соціалізації. Аналіз соціально-психологічної структури особистості показує обумовленість поведінки як зовнішніми факторами, так і внутрішніми, особистими.

Концепція особистості З. Фрейда. Перша спроба аналізу особистості виникла під впливом ідей З.Фрейда, який розглядав людину як систему потреб, а суспільство - як систему заборон, табу. Несвідомі (у першу чергу сексуальні) прагнення особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. В силу неможливості задоволення інстинктних потреб у їх натурально-природній формі через соціальні нормативні обмеження людина змушена постійно шукати компромісу між глибинними потягами і прийнятною для суспільства формою їх реалізації. Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трьохрівневе утворення: нижчий шар (Воно, чи «Ід»), представлений несвідомими імпульсами і «родовими спогадами», середній шар (Я, чи «Его») і верхній шар (супер-Я, чи «Супер-Его») - норми суспільства, сприйняті людиною. Найбільш тверді, агресивні та войовничі шари - «Воно» і «супер-Я». Вони з двох боків «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки. Це модель особистості, яка постійно обороняється від суспільного тиску і знаходиться у конфлікті із соціальним оточенням. Оскільки в міру розвитку суспільства верхній шар (Супер-Его) неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся людська історія розглядається Фрейдом як історія психозу, що наростає.

Рольова концепція особистості виникла в США в 30-х роках ХХ-го століття. Вона сформульована в роботах Е.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса, Т.Шибутані, Дж.Міда. Згідно з цією концепцією, кожна людина може мати безліч статусів, які співвідносяться з соціальними ролями. Соціальна роль – це модель поведінки особистості, що об’єктивно залежить від соціального статусу в системі суспільних і міжособистісних відносин. Соціальна роль складається з двох частин: рольового очікування (те, чого від тебе чекають) і рольової поведінки (те, що людина реально виконує). Межі рольової поведінки досить жорстко задані з боку суспільства, яке чекає від особистості поведінки «за правилами». Так, жінка-керівник і жінка-дружина у традиційному суспільстві повинна виконувати різні соціальні ролі на роботі й удома. В системі цінностей жінки-керівника роль дружини може не мати великого значення, але вона повинна її грати, бо суспільство оцінює жінку по ролі дружини. Суспільство стежить за рольовою поведінкою як за допомогою громадської оцінки, так і за допомогою релігійних, громадянських та правоохоронних органів. Конфлікти між людьми нерідко є результатом нерозуміння рольових обов’язків одне одного. Важливо уміти поставити себе на місце іншого. Теорія ролей добре розкриває механізм адаптації особистості до зміни навколишнього середовища, але вона не може бути повною.

Поведінкова концепція. Ще одна точка зору на особистість - це особистість як система реакцій на різні стимули (Б. Скіннер, Дж. Хомманс, К.-Д. Опп). Відповідно до цієї концепції поведінка кожної людини обумовлюється і контролюється соціальним середовищем через мову, звичаї, соціальні інститути, засоби масової інформації та інше. У процесі взаємодії з іншими людьми, людина в будь-якій соціальній групі «має» свій інтерес: якщо її поведінка заохочується, позитивно стимулюється, то і вона буде лояльною, доброзичливою щодо оточуючих і до соціальної системи в цілому. Якщо ж вона не одержує визнання з боку суспільства, то буде поводитися скоріше агресивно, дезорганізуюче. Але кожна людина прагне уникати покарань і одержувати заохочення, а тому вона однозначно реагує на зовнішні стимули і соціальні накази. Іншими словами, аналізуючи, чому людина певним чином реагує на ту чи іншу ситуацію, поведінкова соціологія головну роль відводить системі стимулів, «підкріплень», проводячи пряму аналогію між поведінкою людини і тварин. Зміни особистісної поведінки виводяться з процесу навчання, яке розглядається як стимуляція «гарних», тобто бажаних дій.

Стимулом може бути будь-яке «благо»: знання, влада, комфорт, повага, слава, гроші, доброзичливе ставлення влади, але обов'язково престижне за своїм значенням. Чим більш значить для людини винагорода, тим частіше вона буде демонструвати відповідну поведінку. У той же час, чим частіше в недавньому минулому людина отримувала винагороду з боку інших, тим менш значимою стає для неї кожна аналогічна наступна дія. При переносі цього принципу на рівень міжособистісних відносин, можна зробити висновок про те, що добровільна взаємодія між партнерами існує лише доти, доки кожний з них вважає, що він у виграші, тобто що його «внесок» у ситуацію менше, ніж одержувана ним вигода чи винагорода.

Статусна концепція особистості. При аналізі особистості та її місця в суспільстві часто використовуються поняття «соціальне становище і стан». Якщо це поняття співвідносити із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального стану.

Поняття «соціальний стан» є атрибутивним, яке виражає тільки лише приналежність особистості до тієї чи іншої спільності й через неї до суспільства. Зазвичай статус особистості пов'язується з її правами і навіть із привілеями. У юридичній літературі використовуються поняття правового і конституційного статусу особистості. Але до правової сторони соціальний статус не зводиться.

Соціальний статус - це співвідносне положення (позиція) індивіда чи групи в соціальній системі. В залежності від того, займає людина дану позицію завдяки наслідуваним ознакам (раса, соціальний стан) чи завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняються відповідно «запропонований» і «досягаємий» статуси. Поняття соціального статусу характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя і, нарешті, оцінку діяльності особистості з боку суспільства, що виражається у визначених кількісних і якісних показниках (зарплата, премія, нагороди, знання, привілеї), а також самооцінку, що може збігатися чи не збігатися з оцінкою суспільства, соціальної групи.

Соціальний статус у значенні норми і суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при вирішенні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему являє правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус розуміється невірно, то людина орієнтується на далекі її соціальному оточенню зразки поведінки.

У зв'язку з цим можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низькостатусні люди зазвичай не упевнені в собі, частіше піддаються песимістичним настроям. Висока самооцінка, навпаки, частіше пов'язана з активністю, заповзятливістю, впевненістю у своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з цього, є сенс визнати, що правильна самооцінка є суттєвою частиною свідомості особистості.

Отже, кожне суспільство формує такий тип особистості, який найбільшим чином відповідає його потребам і походить на «ідеальний» тип.

Поруч з цим існує ряд стійких поведінкових стереотипів (ролей) - ефект «вивченої безпорадності», «пролонгованого інфантилізму» і «паразитичної новації». Ці моделі поведінки можуть виникати та існувати самостійно під впливом несприятливого середовища або свідомо підтримуватися пануючим класом в особистих інтересах.

В умовах контрольованого суспільства виробляється ефект «вивченої безпорадності» — людина, яку переконали в неможливості змінити своїми діями існуючий хід подій, узагалі відмовляється від власної позиції. Невід'ємними рисами стають слухняність і ретельність. Особистість почуває себе спокійно, коли рішення виробляється не самостійно, а нав'язується авторитетом чи владними структурами. Як зразок масової поведінки можна розглянути сліпу віру громадян у «доброго» царя, президента, керівника, якого наділяють рисами, які не існують.

Пролонгований інфантилізм (тобто продовжене дитинство) виявляється в остраху перед відповідальністю і у прагненні перекласти свої обов’язки на інших. Як правило, особистість сподівається не на свої сили, а на допомогу когось, чогось або держави.

Протилежною формою цих двох поведінкових типів соціалізації виступає «паразитична новація». Вона заснована на прагненні «перехитрити державу і систему», тобто досягати своїх цілей усупереч, а не завдяки діяльності системи. Це своєрідна форма помсти владним структурам, які постійно обманюють населення, форма самоствердження.

Усі три форми соціальної поведінки належать до соціальних деформацій - девіантної поведінки. Цим терміном у соціології позначають будь-які форми негативної поведінки індивідів.

Запитання для повторення

1. Як співвідносяться поняття «людина», «індивід», «особистість»?

2. Охарактеризуйте основні соціологічні теорії особистості

3. Які протиріччя існують у рольовій концепції особистості?

4. У чому суть процесу соціалізації і які її основні етапи?

5. Назвіть характерні риси традиційного та сучасного процесу соціалізації

6. Назвіть основні соціальні типи особистості?

7. Що загального і в чому розходження між рольовою і статусною концепціями особистості?

8. Розкрийте зміст поняття «суспільство».

9. За якими критеріями виділяються різні типи суспільства?

10. Розкрийте зміст понять «соціальний зв'язок» і «соціальні відносини»

11. Назвіть основні ознаки понять «суспільство», «традиційне суспільство» і «індустріальне суспільство»

Тема 4. Соціальні інститути і соціальні організації.

1. Зміст поняття, структура і функції соціальних інститутів.

2. Види і функції соціальних організацій.

1. Зазвичай люди не замислюються, чому вони в житті здійснюють певні вчинки. Кожен з них самостійно вирішує свої проблеми, виборює інтереси, але в цілому їхні дії рідко виходять за межи загальноприйнятої моделі поведінки, яка домінує в конкретному суспільстві. Життєдіяльність людей підкоряється системі сталих і стійких відносин, що не залежать від групи або окремої особистості. Ці відносини та їх організаційні форми називаються соціальними інститутами і організаціями і вони створюють каркас будь-якого суспільства.

Поняття «інститут» - (від лат. установлення, пристрій) має декілька значень, але всі вони зводяться до двох трактувань: вузькофункціональне – це науковий чи навчальний заклад; і широке, соціальне, що прийшло із права – це сукупність норм у відповідній сфері суспільних відносин. Наприклад, інститут родини, інститут спадкування, інститути влади або релігії.

Першим запропонував людству термін «соціальний інститут» англійський вчений-соціолог Г. Спенсер. Він докладно вивчив і описав шість типів соціальних інститутів: промисловий, профспілковий, політичний, обрядовий, церковний, домашній. Будь-який соціальний інститут, за Г. Спенсером, складався як стійка структура «соціальних дій», що забезпечує стабільність усієї соціальної системи. Іншими словами, це стійкі явища, що регулюють спільну діяльність і проживання людей, керуючись історично сформованими традиціями, нормами, правом, релігійними і культурними установками.

Тварині допомагають вижити в природному середовищі інстинкти, роль яких у людському суспільстві відіграють соціальні інститути, що формувалися тисячоліттями.

У соціології під соціальним інститутом найчастіше розуміють стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють ту чи іншу сферу діяльності й організують їх у систему ролей і статусів. Вони стають не просто колективною традицією чи звичкою, а стійкою моделлю поведінки у взаєминах «людина-суспільство». Родоначальник теорії інституціоналізма Т. Веблен (1857-1929) у книзі «Теорія зайвого класу» і його послідовник У. Гамільтон визначили соціальний інститут як сукупність суспільних звичаїв, утілення відповідних звичок поведінки, образа думки і способу життя, переданих від покоління до покоління. Вони змінюються в залежності від обставин і служать знаряддям пристосування людей до цих обставин. Для означення цих процесів уживається термін «інституція» (установлення, звичай, порядок, прийнятий у суспільстві) і «інститут» (установлення, закріплене у виді закону чи установи).

Як вже підкреслювалося, кожен соціальний інститут діє в межах своїх повноважень: він має конкретні цілі та функції, обумовлює моделі поведінки і соціальні статуси людей. Головна мета і зміст діяльності соціальних інститутів – це забезпечення за допомогою норм і законів стабільної поведінки людей, це легалізація існуючих відносин «рівності – нерівності», це пристосування суспільства до конкретних змін. Більшість соціальних інститутів мають свою фінансову, ресурсну, організаційну базу – соціальні організації, які за допомогою спеціально підготовлених фахівців виконують функції обробки і передачі інформації, контролю за поведінкою членів суспільства. Наприклад, первісні релігійні інститути у первісному суспільстві виконували роль соціальних регуляторів поведінки за допомогою заборон (табу) і дозволів. По мірі зміцнення позицій релігії виникає спеціальна організація – церква із штатом професійних робітників – духовенства. Воно виступало не тільки посередником між богом і парафіянами, але й тлумачило і охороняло релігійні постулати. Так, в Середні віки головним змістом діяльності релігійної організації – Святої інквізиції було спостереження за змістом думок віруючих і покарання єретиків відповідно до процедур, що існують.

Виділяють п’ять основних типів соціальних інститутів, які відрізняються один від одного своїми сферами діяльності:

1. Інститут родини забезпечує потребу у відтворенні роду і задоволенні індивідуальних потреб, він також забезпечує первісну соціалізацію людини і передачу загальнолюдських цінностей і стандартів поведінки;

2. Політичні інститути - влада у вигляді держави забезпечує потреби суспільства в керуванні і контролі, безпеці і соціальному порядку, діяльність політичних партій спрямована на підтримку або модернізацію політичного і соціального ладу;

3. Економічні інститути суспільства - власність, способи обміну, гроші, конкуренція та кооперація тощо у вигляді господарських і фінансових об’єднань забезпечують регулювання виробництва і розподіл суспільного багатства;

4. Інститути освіти і виховання забезпечують процеси засвоєння і наступного відтворення культурних і соціальних цінностей, морально-етичних норм і правил, включення індивідів у відповідну субкультуру і соціалізацію особистості;

5. Інститут релігії забезпечує задоволення духовних потреб на основі морально-етичних норм і віри в Бога, також це дуже дійсний механізм самоконтролю особистої поведінки людини.

На практиці діяльність цих інститутів відбувається в дуже тісному взаємозв’язку. Як же формуються соціальні інститути? Самі по собі чи це результат діяльності людей? Для того, щоб відповісти на це питання потрібно звернути увагу на механізм виникнення цих феноменів.

Процес упорядкування та формалізації соціальних зв'язків і відносин називається інституціоналізацією і складається з ряду послідовних етапів:

- виникнення потреби, для чого потрібні спільні організовані дії;

- формування загальних цілей;

- поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії, здійснюваної шляхом проб і помилок;

- поява процедур, пов'язаних із виконанням загальних правил;

- установлення системи санкцій для підтримки норм і правил;

- створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх, без винятку, членів інституту.

Без соціальних інститутів жодне суспільство існувати не може. Вони відносно постійні, але вони не можуть бути універсальними і постійними на весь період існування. Їх сутність залежить від дії багатьох факторів – культурних, історичних, економічних, навіть кліматичних. Наприклад, інститут родини існує скрізь, але в мусульманських країнах багатоженство - це релігійна, правова і світська норма, а в більшості інших - карається законом.

Соціальні інститути - системи, які, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є ендогенні, тобто внутрішні, і екзогенні -зовнішні фактори.

Так, людина може змінити форму і напрямок діяльності соціального інституту (екзогенний фактор). Дії особистостей часто змінюють функціонування і навіть існування цілих соціальних інститутів (наприклад, дії Лютера, Петра І, Леніна).

Ендогенні зміни відбуваються в основному через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає цілі, що стоїть перед ним, не сприяє реалізації потреб та інтересів, визначених соціальними групами. Додати нового змісту роботі соціального інституту можна шляхом його реорганізації, поглибленої спеціалізації на основі інших норм і розпоряджень.

Історія розвитку соціальних інститутів - це, по суті, поступове перетворення інституту традиційного типу на сучасний соціальний інститут, наприклад, інститут родини, права та інше. Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються жорстко запропонованим ритуалом, століттями освяченими звичаями, а також родинними зв'язками і відносинами. Найбільш ясно це видно на рівні родових відносин. Рід і багатосімейна громада були провідними інститутами первісного суспільства. Уже тоді з'явилися інститути, що регулювали відносини між родами, багатосімейними громадами. Вони знаходяться, так би мовити, над цими історично першими соціальними осередками. Насамперед, це інститути обміну виробленими продуктами, тобто економічні відносини. Потім сформувалися і політичні інститути, що у функціональному плані переслідували конкретні цілі.

Розвиваючись, інститути усе більше спеціалізувалися за функціями; у залежності від важливості функції для суспільства деякі з них займали в системі соціальних інститутів чільне місце. Наприклад, інститут влади контролювали вожді племен, рада старійшин, церква, держава. У Новий і Новітній часи інститути держави, науки, освіти й інші перестають залежати від традиційної системи моральних принципів і норм, що певною мірою веде до відчуження особистості від соціального інституту. Особистість у сучасному суспільстві орієнтується все більше на формалізовані установи.

Так, на думку соціологів, інтенсивна індустріалізація суспільства привела до витиснення провідної ролі інституту сім'ї і родини із сфери громадського соціального життя. Домінуючими стали такі інститути як бізнес, система освіти, релігія, профспілки.

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Виділяють такі функції:

Функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має систему правил і норм поведінки своїх членів і робить цю поведінку передбачуваною. Соціальний контроль з боку відповідних установ забезпечує порядок і стійкість соціальної структури суспільства. Норми інституту родини, наприклад, вимагають, щоб члени суспільства розділялися на стійкі малі групи - родини. За допомогою формальних і традиційних норм інститут родини прагне забезпечити стан стабільності кожної окремої родини, обмежує можливість її розпаду. Руйнування інституту родини - це поява хаосу і невизначеності в суспільстві, порушення традицій, неможливість забезпечення нормального сексуального життя і якісного виховання покоління, що підростає.

Регулятивна функція полягає в тому, що соціальні інститути забезпечують регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення стандартів поведінки. Якою би діяльністю не займалася людина, вона завжди зіштовхується з інститутом, який регламентує її поведінку в цій галузі. Навіть якщо певний вид діяльності не упорядкований і не урегульований, люди негайно починають інституціоналізувати його. Особистість виконує рольові стандарти і знає, чого очікувати від людей, які її оточують. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності.

Інтегративна функція. Функція згуртованості та взаємозалежності людей в інституті супроводжується упорядкуванням системи взаємодій, збільшенням обсягу і частоти контактів членів соціальної групи. Усе це приводить до підвищення стійкості і цілісності елементів соціальної структури, особливо соціальних організацій.

Інтеграція - це одна з умов виживання організацій і суспільства, а також один зі способів співвіднесення особистих цілей учасників і суспільного інтересу. Спільна діяльність людей може здійснюватися під впливом насильства, солідарних чи колективістських установок. Солідарність (від лат. - міцний, надійний) - форма відносин, яка заснована на збігу особистих і групових інтересів учасників. Особиста мета стає частиною загальної. Колективізм (від лат. - збірний) - принцип відносин, заснований на підпорядкуванні особистого інтересу суспільному. Існує неусвідомлений рівень колективізму в силу звички, традицій, пов'язаний із пригнобленням індивідуальних потреб, заснований на стереотипному сприйнятті фактів дійсності. Наприклад, поведінка політичних фанів, спаяна інтуїтивною ворожістю чи сліпою вірою в харизматичного лідера. На усвідомленому рівні людина добровільно або під дією насильства відмовляється від особистих інтересів на користь групових.

Транслююча функція. Суспільство має розвиватися шляхом передачі соціального досвіду. Цей процес може здійснюватися як через розширення соціальних меж інституту, так і через зміни поколінь. У зв'язку з цим у кожному інституті передбачений механізм, що дозволяє особистостям засвоїти не тільки досвід предків, але й суттєво доповнити його. Наприклад, кожне покоління передає своїм нащадкам не тільки старий рівень знань, але й ті наукові й технічні надбання, що існують у суспільстві. Наявність писемності та розгалуженої системи закладів освіти і науки мають вирішальну роль у розвитку суспільства.

Комунікативна функція. Керування і контроль за прийнятими правилами можна здійснювати тільки у взаємодіях з іншими соціальними інститутами. Як зазначають дослідники, комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально призначені для передачі й появи нової інформації (наукові інститути), інші мають дуже обмежені можливості для цього (родина).

Явні функції інститутів існують в нормах та законах і закріплені в системі статусів і ролей. Коли інститут не справляється з виконанням своїх функцій, його неодмінно чекає дезорганізація, а далі, якщо він потрібен, реорганізація. Так, якщо влада слабка і не відповідає інтересам людей, у суспільстві виникає соціальна криза, а потім зміна політичної еліти.

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, у якості якої виступає суспільство чи співтовариство, називається дисфункцією соціального інституту. Як відзначалося раніше, основою формування і функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, коли суспільні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідних соціальних інститутів. В результаті може виникнути дисфункція соціального інституту. Зі змістовної точки зору дисфункція виражається в неясності цілей діяльності інституту, в падінні його соціального авторитету, виродженні його окремих функцій у «символічну», ритуальну діяльність. Наприклад, діяльність церкви в атеїстичному суспільстві або механізм демократії у авторитарній державі - вибори, народні обговорення, діяльність громадських рад - перетворюються на чисту формальність.

Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійний прояв нормативно неурегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність подібного роду може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція економічних інститутів в Україні є причиною існування так званої «тіньової» економіки, яка супроводжується спекуляцією, хабарництвом, корупцією і веде до дисфункції політичних і інших соціальних інститутів. Виправлення ситуації може бути досягнуто зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального інституту.

2. Організація як форма життєдіяльності соціальних спільнот всюдисуща. Люди живуть, працюють, вчаться, відпочивають тощо в організаціях різного типу. В принципі, організація являє собою вищий рівень розвитку соціальних систем. Термін «організація» (від фр. - стрункий вид, улаштовую) використовується в декількох значеннях.

Дата добавления: 2015-05-23