Тема 8: Соціальна стабільність і соціальний контроль у суспільстві 2 страница

Демонстрація - тимчасовий і добре організований виступ мас на захист якихось цілей чи в знак протесту проти чогось. Демонстрації здатні викликати необоротні соціальні зміни. Масові демонстрації в Російській імперії привели до Лютневої, а потім до Жовтневої (1917р.) революції. Хвиля демонстрацій наприкінці 80-х - початку 90-х pp. привела до розпаду КПРС і, у цілому, СРСР.

При дослідженні феномена масової поведінки, соціологи виділяють такий фактор впливу на суспільство, як «громадське судження». Не можна ототожнювати цей термін з поняттям «суспільна думка», яка включає в себе як особисті думки мислителів, суспільних діячів, так і наукові умовиводи. Вона існує у вигляді значного шару літературних, соціокультурних першоджерел. У цьому вигляді це поняття з’явилося в Англії в ХІІ столітті, а наприкінці ХУІІІ століття стало загальноприйнятим.

Громадське судження відбиває реальний стан суспільної свідомості, інтереси, настрої і почуття класів та соціальних груп суспільства на емоційному рівні оцінки явищ. Воно зосереджує увагу на тих сторонах процесу життя, які цікаві для всіх, спочатку на рівні чуток, гадок, які далі переводяться на рівень суспільного обговорення за допомогою преси, чи суспільно-політичних організацій.

Громадське судження можна визначити як ставлення соціальних спільностей до проблем громадського життя, що виявляються спочатку в судженнях, а потім і в діях. Громадське судження відрізняється відносною поширеністю, інтенсивністю, вірогідністю і стабільністю. Об'єктом судження є конкретні теми, щодо яких висловлюється чи може бути висловлена точка зору індивіда, групи чи спільності. Судження формується там і тоді, коли на обговорення народу виноситься проблема, що має важливе практичне значення. Це - перший і дуже важливий момент.

Крім того, не можна забувати і про другу умову формування громадського судження - про рівні компетентності. Якщо людина незнайома з будь-яким обговорюваним питанням, то на прохання висловити думку найчастіше відповідають: «Я не знаю», а можуть і дати відповідь в силу своїх уявлень про предмет. Чи буде це істина? Ні - це буде судження. Таким чином, вислів: «народ завжди правий» є популістським і має сенс тільки з точки зору вивчення настроїв. Засоби масової інформації - газети, радіо, телебачення - могутні важелі формування громадського судження.

Об'єктивним результатом діяльності громадського судження є те, що державні інститути та їхні лідери опиняються в положенні контрольованих. Маючи тільки моральну владу, судження, за своїми результатами, буває дуже ефективною силою. Його ефективність безумовно підвищиться, якщо буде підкріплюватися різноманітними формами контролю з боку суспільства.

І, нарешті, значення громадського судження виявляється в тому, що громадськість виносить рішення щодо певної проблеми соціального життя, яка має імперативний характер, наприклад, волевиявлення народу під час виборів, референдумів. Народ у таких випадках не тільки “видає мандат довіри” тому чи іншому лідеру, але і висловлює свою думку.

Громадське судження може нести в собі як правильні, так й ілюзорні уявлення щодо діяльності. Управління громадським судженням - одна з головних проблем. Можна з упевненістю сказати, що базою такого управління є пропаганда, заснована на точних, науково обґрунтованих даних і використанні сучасної медіа-технології. Мета будь-якої пропаганди - спрямувати всі зусилля на прийняття громадськістю потрібної системи установок, що дозволить направити масову поведінку в потрібне русло. Потрібен тільки зовнішній поштовх громадського судження в тому напрямі, який потрібен тим, хто займається опитуваннями, чи тим, хто використовує їхні результати. Важливим засобом формування громадського судження є чутки, що являють собою звістки, вірогідність яких не встановлена.

При цьому чутки є найрозповсюдженішим засобом комунікації, оскільки пояснюють людям у спрощеному вигляді ті явища, змісту яких вони не розуміють. Механізм виникнення чуток досить складний, у силу того, що джерело зазвичай анонімне, а кожна людина дає свою інтерпретацію подій і фактів.

Важливою складовою, яка впливає на інтерес щодо чуток, є рівень тривожності індивіда (афективний стан, викликаний передчуттями майбутніх неприємних подій). Найбільш тривожні люди частіше обговорюють і передають слухи. Віра в істинність чутки також сприяє її поширенню.

На загально-соціальному рівні чутки служать різним цілям. Вони застосовуються в якості «пробної кулі». Запускаючи відповідну чутку, з'ясовується, хто і як буде реагувати на її зміст. Знаючи, яку реакцію вона викликає, можна відповідним чином спланувати майбутні дії. Використовуються чутки і для дискредитації політичних та інших опонентів в очах більшості населення. Особливо часто такі чутки виникають у період проведення передвиборних кампаній. Чутки вживаються і для компрометації союзників по політичному руху чи партії. Робити це за допомогою ЗМІ не зовсім зручно: на публіці необхідно демонструвати єдність у рядах руху. А от чутки саме підійдуть: адже їхній автор невідомий.

За допомогою громадського судження і чуток можна провокувати населення на здійснення дій, вигідних для однієї з конфліктуючих сторін. Мова іде про страйки, масові заворушення, створення ажіотажного попиту на продукти харчування та інше.

3. Соціальний контроль - це спосіб саморегуляції соціальної системи, який за допомогою правових, традиційних, релігійних, моральних норм забезпечує упорядковану взаємодію її складових елементів.

Особистість, соціальна група, соціальний інститут і суспільство складають взаємодіючі елементи системи соціального контролю. У схему соціального контролю включаються два види дій, а саме: індивідуальна дія і дія соціальна (колективна, групова), іншими словами, контрольована діяльність індивідів і контролююча діяльність соціальних інститутів.

Державний контроль певним чином співвідноситься із соціальним контролем, але не зводиться до нього. Соціальний контроль являє собою регулювання соціальної поведінки індивідів з позицій не стільки політичних, а скоріше соціальних інститутів (освіти, культури, моралі, релігії).

Взаємодія індивіда і суспільства з погляду соціального контролю носить суперечливий характер. Так, ми знаємо, що людина не може сформувати свої соціальні якості та властивості поза суспільством. Якщо індивід не є продуктом соціального і соціально-культурного середовища, значить він - не особистість. З іншого боку, людина не може зберегти і розвинути особистісні якості, якщо вона являє собою усього лише зліпок соціокультурного середовища, значить вона - не особистість.

Таким чином, ми маємо конфліктну ситуацію, що існує постійно. Якщо людина підходить до соціалізації з особистих позицій, вона може вступити у протиріччя з існуючими нормами групового соціального контролю. Але сліпе копіювання загальноприйнятих норм поведінки може привести до регресу суспільства, бо в основі соціального розвитку лежить принцип постійних змін відповідно до мінливих умов. Суспільство виробило простий і ефективний механізм збереження стабільності.

Індивідуальна дія і групова дія співвідносяться між собою як контрольована і контролюючі дії, які не можуть існувати без зворотного зв'язку. У своїх діях особистість повинна постійно керуватися загальноприйнятими правилами та інтересами інших груп.

Існують такі способи реалізації соціального контролю в групі чи суспільстві. По-перше, людина з дитинства через процеси соціалізації засвоює ті якості, бажання і цінності, які приведуть її до підпорядкування писаним і неписаним законам суспільства. Це зовнішній контроль з боку соціальних інститутів. Значна частина нашого механізму самоконтролю засвоюється через наші звички, які ми сприймаємо у ході соціалізації.

Соціальний контроль через груповий тиск. Людина постійно знаходиться в процесі соціальної взаємодії з іншими і не може брати участь у суспільному житті, спираючись тільки на внутрішній контроль. Вона є членом багатьох первинних груп, які мають свою стійку систему звичаїв, поведінки і культурних норм, характерних як для даної групи, так і для суспільства в цілому. Кожне відхилення від загальноприйнятих норм негайно приводить до осуду поведінки групою.

Наступний спосіб - це примус. У традиційних суспільствах людина контролює себе через моральні норми. В складних людських суспільствах формальний контроль, закони і система покарань постійно розвиваються і стають обов'язковими. Наприклад у невеликій сільській общині кожен член громади бере продуктів стільки, скільки йому належить за трудовий внесок у громадську комору. Однак у великому колективі з розвиненою системою соціальних ролей і статусів такий спосіб розподілу неможливий. З цієї причини виглядає утопічним комуністичне гасло: «Від кожного за здібностями, кожному - за потребами».

Таким чином, при наявності високої чисельності населення і складної культури починає застосовуватися так званий вторинний груповий контроль, за допомогою якого через систему примусових дій особистість зримушена діяти в межах обумовлених правил.

Ще один спосіб соціального контролю – самосвідомість. Самосвідомість індивіда – це первинний пункт соціалізації особистості. Цей елемент соціального контролю дозволяє особистості діяти у межах правил без ознак примусу. Якщо у суспільстві постійно до людини застосовуються примусові методи, виникає така модель поведінки як конформізм.

Конформізм - зовнішнє добровільне прийняття особистістю соціальних норм поведінки у суспільстві або групі та відмова (при внутрішній незгоді) від шкали цінностей, що існувала раніше.

Соціальні норми - це вимоги до особистості до очікуваної схваленої суспільством поведінки. Соціальні норми виконують у суспільстві такі функції:

- регулюють загальний хід соціалізації;

-інтегрують індивідів у групи, а групи у суспільство;

-контролюють поведінку, що відхиляється;

-служать зразками поведінки.

У сучасному суспільстві багато норм і оцінок різних субкультур суперечать одна одній. Це приводить до виникнення конфліктів на основі різного розуміння якогось одного явища, наприклад, конфлікти поколінь.

Невизначеність вибору лінії поведінки може привести до явища, названого Е. Дюркгеймом аномією. При цьому Дюркгейм зовсім не вважав, що сучасне суспільство не має норм, навпроти, суспільство володіє багатьма системами норм, у яких окремому індивіду важко орієнтуватися. Аномія, таким чином, за Дюркгеймом, - це стан, при якому особистість не має твердого почуття приналежності до якоїсь групи, ніякої надійності і стабільності у виборі нормативної поведінки.

Р. Мертон відзначає, що аномія з'являється від неможливості багатьох індивідів слідувати нормам, які вони цілком сприймають. Він бачить головну причину труднощів у дисгармонії між культурними цілями і легальними (інституціональними) засобами, за допомогою яких ці цілі здійснюються. Наприклад, коли людина не може домогтися добробуту за допомогою таланта і здібностей (легальні засоби), вона може удатися до обману чи злодійства, що не схвалюються суспільством.

Соціальний контроль може відбуватися як у вигляді неформального (заснованого на оцінці родичів і друзів), так і у виді формального схвалення офіційних органів влади. Формальний контроль сучасного суспільства здійснюють такі соціальні інститути як суди, система освіти, силові структури, партії й організації, ЗМІ.

Можна констатувати, що метою соціального контролю є підтримка соціальної стабільності у суспільстві за допомогою узгоджених соціальних норм, звичаїв і моделей поведінки.

Запитання для повторення

1. Розкрийте зміст термінів «соціальні зміни» і «соціальна взаємодія».

2. Назвіть фактори, які призводять до соціальних змін.

3. Які існують види соціальних рухів?

4. Розкрийте зміст поняття «соціальна революція»?

5. За яких умов виникає та існує соціальна стабільність?

6. Розкрийте зміст основних принципів теорії обміну Дж. Хомманса.

7. Охарактеризуйте основні форми масової поведінки.

8. Методи здійснення соціального контролю

9. Які функції у суспільстві виконують громадське судження і чутки?

Тема 9. Девіантна поведінка

1.Поняття і види девіантної поведінки.

2. Шляхи подолання й корекції соціальних відхилень.

1. Філософи і юристи, медики й педагоги, біологи та психологи протягом тривалого часу вивчали різні види соціальної патології (від грецьк. патос - страждання, логос - навчання; у медицині - наука про хворобливі процеси й стани організму): злочинність й алкоголізм, самогубства й проституцію та багато іншого.

У надрах соціології зародилася й сформувалася спеціальна (приватна) соціологічна теорія - соціологія девіантної (такої, що відхиляється) поведінки й соціального контролю. Про сутність і причини поведінки, що відхиляється, різні точки зору стали поширюватися вже наприкінці ХІХ і початку ХХ століття. Так, наприклад, італійський лікар Ч. Ломброзо вважав, що злочинна поведінка людини пов'язана з її біологічними особливостями, причому особливе значення він надавав рисам особистості. Американський лікар і психолог У. Шелтон схильність до злочинів вбачав у особливій будові тіла особистості. Прихильники психологічного трактування пов'язували поведінку, що відхиляється, з нестійкістю психіки, порушенням психічної рівноваги й т.п.

Однак як спеціальна (приватна) соціологічна теорія - теорія девіантної (такої, що відхиляється) поведінки зародилася й сформувалася на початку ХХ століття завдяки таким видатним ученим, як французький соціолог і філософ Э. Дюркгейм й американський учений Р. Мертон.

Основну причину поведінки, що відхиляється, Дюркгейм вбачав у аноміі - такому стані суспільства, коли цінності, норма та соціальні зв'язки або відсутні, або стають нестійкими й суперечливими. Аномія - це стан дезорганізації суспільства, його нестабільність, що породжує порушення громадського порядку й різні види девіацій.

Теорію аномії розвинув Р. Мертон. Головною причиною девіації він вважав розрив між цілями суспільства й соціально схвалюваними засобами досягнення цих цілей. Відповідно до цього Мертон виділив певні типи поведінки, які є крім того типами пристосування до суспільства - конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, заколот. (Мертон Р. Соціальна структура й аномія// Соціологічні дослідження: - 1992р. - № 3, 4). Зрештою зміст теорії аномії, розробленої Дюркгеймом і Мертоном, виражається у відчуженості людини від суспільства, апатії, розчарованості в житті, злочинності.

Отже, що ж нині розуміється під поведінкою, що відхиляється?

Будь-яка система (фізична, біологічна, соціальна) - це динамічний стан, єдність процесів збереження й зміни. Девіація є властивістю як живої, так і неживої природи; загальною формою, механізмом, способом мінливості, а отже, і розвитку кожної системи. Оскільки соціальні системи пов'язані з людською життєдіяльністю, соціальна девіація реалізується шляхом девіантної поведінки. Що під цим розуміється?

1. Учинок, дія людини, що не відповідає офіційно встановленим нормам (стандартам, шаблонам).

2. Соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідає офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

Якщо мова йде про одну людину, то це проблема психологів, педагогів, психіатрів. Якщо ж мова йде про соціальні спільноти, то це предмет соціології й соціальної психології.

Вихідною основою для розуміння відхилень є категорія норма - це межа, міра припустимої зміни (з метою збереження й зміни системи). Для фізичних і біологічних систем - це припустимі межі змін, при яких забезпечуються первісні якості об'єкта й немає перешкод для його розвитку.

Соціальна норма визначає історично сформовану в конкретному суспільстві міру дозволеної поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій, яка не може зашкодити іншим.

Соціальні норми можуть бути або негативними, або позитивними. Позитивні служать засобом прогресу системи, підвищення рівня її організованості, подолання консервативних або реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість: наукова, технічна, художня, політична й інші види діяльності.

Негативні, навпаки, дезорганізують систему, підривають її основи. Негативні відхилення - це соціальна патологія, до якої належать такі суспільні явища як злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція тощо.

Таким чином, соціальне відхилення – це дії й вчинки людей, соціальних груп, які не відповідають установленим у даному суспільстві нормам, або визнаним стандартам і шаблонам поведінки.

Для того, щоб індивідуальні негативні відхилення від норм набували якості соціальних, необхідні такі умови:

-однакова спрямованість таких відхилень, схожість груп людей, що перебувають в однакових умовах;

- близькість або однаковість чинників, з яких вони виникають;

- наявність повторюваності, стійкості зазначених явищ.

Соціальні відхилення - це не випадкові факти, а процеси, які набули певного поширення в суспільстві або мають тенденцію до цього.

Разом з тим, визначення того, чи є та чи інша дія девіантним вчинком представляє певну складність.

По-перше, соціальні норми (стандарти, шаблони) не завжди виправдані й викликають розбіжності. Найважливішими характеристиками будь-якої норми є її корисність (суспільна необхідність), обов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей. Але корисність тут - відносна, вона може бути корисна для одних груп і шкідлива для інших. Якщо норма не буде обов'язковою, то вона постійно витіснятиметься іншими нормами. І, нарешті, якщо немає реалізації в поведінці, діяльності колективу, виникає проблема соціальних відхилень.

По-друге, при визначенні девіації виникає проблема, пов'язана з необхідністю поведінкових очікувань. Іноді правила не зовсім зрозумілі. Наприклад, перехід вулиці на червоне світло - це девіація? З одного боку, заборонено законом, а з іншого - уважається напівлегальним, доки не порушується робота транспорту й нікому не наноситься шкода.

По-третє, якщо норми і правила чітко несформульовані, серед населення можуть виникнути розбіжності щодо їхньої законності й правильності. Інакше кажучи, у плюралістичному суспільстві девіантна поведінка з погляду однієї групи людей може вважатися нормою для інших груп людей.

Всі ці фактори релятивної природи девіації, невизначеність очікувань, розбіжності з приводу тлумачення правил свідчать про те, що навішувати ярлик девіантності на певний тип поведінки за всіх обставин неприпустимо. Однак є певні типи поведінки, які завжди вважаються девіантними.

Досвід історії людства свідчить про те, що соціальні відхилення властиві будь-якому суспільству й проявляються вони в різних формах. Однак у їхньому розвитку виділяються й деякі загальні закономірності.

По-перше, всі процеси соціальних відхилень, як правило, пов'язані з істотними змінами цінностей у тих чи інших соціальних верствах населення, а в основі цих змін - якісні зміни в соціально-економічних умовах їхнього життя.

По-друге, зміна соціальних орієнтацій приводить до зростання кількості міжособистісних конфліктів, до порушення соціальних норм, які регулюють відповідні взаємини.

По-третє, якщо даний процес не контролюється й не породжує необхідної соціальної реакції, то він продовжує поглиблюватися й соціальні відхилення стають масовим явищем у суспільстві.

По-четверте, безконтрольність процесу може привести до істотної деформації всієї системи суспільних відносин.

Загальні риси соціальних відхилень визначаються їхнім історичним походженням і передаються "у спадщину". В історії будь-якої держави можна знайти чимало прикладів взаємозв'язку й взаємозалежності різних видів девіантної поведінки, зміни її соціальної оцінки й соціальної значимості. Суспільні явища, події, що вважалися прогресивними в один історичний час, можуть стати реакційними в іншу епоху. І, навпаки, реакційні в один час можуть перетворитися на прогресивні із зміною обставин.

2. Причини девіантної поведінки. Вивчення соціальних відхилень як процесу громадського життя приводить до висновку, що для розкриття їхніх причин потрібен системний аналіз сукупності різних соціальних факторів. Спроби знайти єдину причину виявилися безрезультатними.

Так, кримінологи, узагальнивши результати своєї роботи за 25 років, виявили такі причини, в силу яких у окремих людей зберігаються індивідуальні погляди й навички:

а) "родові плями старого суспільства"; живучість індивідуальних поглядів і спонукань, тобто індивідуалізм, егоїзм;

б) недоліки, помилки, порушення принципів громадського життя в керівництві країною.

Антисоціальна поведінка, зрештою, викликана неминучістю соціального розвитку. Будь-які дії здійснюються заради задоволення потреб. Серед багатьох причин, що викликають девіантну поведінку, найбільш значима - протиріччя між рівномірно зростаючими потребами й досить нерівними можливостями їхнього задоволення, які залежать, насамперед, від соціальних позицій індивідів і суспільних груп, їхнього місця в соціальній структурі суспільства. Інакше кажучи, джерелом девіантної поведінки як соціального явища є соціальна нерівність.

Тут варто мати на увазі таке. Нерівність у суспільстві, його диференціація - найважливіший критерій прогресивного розвитку. Диференціація суспільства, як наслідок поділу праці, що поглиблюється - це об'єктивно прогресивний процес. Але він викликає й негативні наслідки. По-перше, наявність різних по своєму статусу соціальних шарів у суспільстві викликає розходження не тільки в можливостях задоволення матеріальних потреб, але й власне соціальних: у престижі, статусі, протестних реакціях, які набувають форми девіантної поведінки.

По-друге, головним у генезисі девіантної поведінки є не сам по собі рівень задоволення матеріальних і духовних потреб, а ступінь розходжень, "розрив" у можливостях їхнього задоволення для різних соціальних груп.

Це підтверджується багатьма емпіричними дослідженнями. На рівні індивідуальної поведінки причиною девіації є "соціальна невпорядкованість", тобто невідповідність фактичних можливостей індивіда позиції, займаної ним в системі суспільних відносин. Позиції можуть бути "нижче" (поет, що працює вахтером), або "вище" (посередня особистість обіймає посаду директора) своїх об'єктивних можливостей.

Соціальна невпорядкованість може не усвідомлюватися людиною. Але коли усвідомлюється, то виникає незадоволеність, яка веде до девіації. Цим пояснюється підвищена девіація маргінальних, а також соціальних груп, найбільш відчужених від творчої роботи, управління, духовних цінностей. За даними соціологічних досліджень частка злочинців серед робітників значно вище, ніж у службовців (вбивства - в 11 разів, тяжкі злочини - в 12, крадіжки особистого майна - в 25, хуліганство - в 12 разів).

Різні форми девіантної поведінки, як правило, певним чином взаємозалежні, тому що характер взаємозв'язку відносно стійкий. Ще Е.Дюркгейм установив на прикладі Франції ХІХ ст., що пік самогубств припадає на весняно-літній період. Це фіксується й зараз у багатьох країнах, у тому числі й в Україні. Нерідко одне негативне явище підсилює інше (алкоголізм – хуліганство, бюрократизм – посадові й господарські злочини) Але емпіричні дослідження показали й зворотний зв'язок, коли, наприклад, зростання алкоголізму знижує рівень злочинності. Та й пияцтво не завжди є причиною злочину.

Девіація також залежить від середовища – економічного, соціального, демографічного, культурного й інших факторів. Наприклад, під час війни знижується рівень самогубств, у періоди економічних криз зростає кількість корисливих злочинів, а економічний бум збільшує насильницьку злочинність.

Карна статистика свідчить про нерівномірність злочинності різних соціально-професійних і демографічних груп. Працівники некваліфікованої й малокваліфікованої праці здійснюють більше проступків, ніж кваліфіковані. У будівельників їх вдвічі більше, ніж у робітників обробної галузі промисловості й інше.

Конфлікт між потребами й можливостями буде по-своєму зніматися кожною конкретною людиною. Форми його вирішення можуть бути як соціально позитивними, так і соціально негативними, і як наслідок вони підвищують ймовірність девіантної поведінки (відхід у пияцтво, здійснення злочинів та ін.)

Соціальна нерівність, переплітаючись із соціально-психологічними факторами й особистісними особливостями людини, породжує соціальні відхилення. Ось чому вчені-кримінологи говорять про причинний комплекс злочинності й пропонують вивчати причини злочинності на трьох рівнях: на рівні суспільства, де створюється об'єктивна основа для злочинності; на рівні малих груп (формальних і неформальних) і на рівні індивідів (вивчення механізма індивідуальної поведінки.

Отже, в основі відхилень лежить конфлікт цінностей, інтересів; розбіжність потреб і деформація способів їхнього задоволення; помилки у вихованні; невдачі й прорахунки. Вчені виділяють декілька видів девіантної поведінки. У найзагальнішому вигляді їх можна розбити на два блоки.

Перший блок - це поведінка, що набуває небезпечних форм (наприклад, злочинність). Тут виступають деформовані потреби й цінності, що спонукають особистості (групи) діяти всупереч вимогам суспільства. Проти цього суспільство застосовує певні санкції.

Другий блок - це зв'язок із процесом розвитку суспільства. Прогресивний розвиток суспільного життя потребує зміни застарілих соціальних норм. Соціальна революція, що ламає застарілі норми, - це девіантна поведінка її учасників? Який критерій оцінки?

Форми й види девіантної поведінки вкрай різноманітні. Вони можуть не відповідати соціальній нормі з об'єктивних або суб'єктивних причин, за цілям і мотивам, прямими або непрямими наслідками, новаторськими або консервативними, випадковими або закономірними. Але найбільш стійкі й небезпечні, важкорозв'язувані вважаються соціальною патологією.

Типологія девіантної поведінки класифікується за рядом підстав:

-за типом норми, яку порушують (право, мораль, правила гуртожитку та інші);

-за характером норм, що порушують, (у національному й міжнародному масштабі);

-за цільовою спрямованістю норм, які існують.

Багато видів девіантної поведінки перетинаються між собою за обсягом й змістом. Дармоїдство збігається з нетрудовими доходами й порушенням норм моралі; бюрократизм – з можливим злочином тощо.

Кожен історичний час висуває на передній план найбільш актуальні напрями боротьби із соціальними відхиленнями і їх найнебезпечніші види. Так, з початку 1990х років і до сьогоднішнього дня до них належать: злочинність, паразитизм, алкоголізм, наркоманію, аморальну поведінку, бюрократизм.

Злочинність – найнебезпечніше відхилення від соціальних норм; відносно масове, історично мінливе суспільне явище. Воно складається із всієї сукупності злочинів, здійснених у відповідних країнах за певний період часу.

Під професійною злочинністю розуміється здійснення злочинів з метою отримання засобів для існування, одержання постійного або додаткового доходу. Професійна злочинність представляє для суспільства значну небезпеку, здатну до самостійного відтворення. За даними соціологів, найпоширеніша група серед засуджених чоловіків - 36 - 40 років (46%), а серед жінок - 30 - 45 років (83%). Злочини для цих людей - місце основної роботи. Заслуговують на увагу висновки, зроблені в результаті соціологічного дослідження:

- 78% опитаних злочинців підтвердили, що злочини для них є основним способом здобуття засобів для існування;

- 80% вважають за необхідне попередню підготовку злочинів, навчання, оволодіння професійними секретами;

- 91% відповіли, що професійний злочинець обирає злочинну кар'єру як життєву мету;

- 45% опитаних повідомили, що відчувають гордість, престиж своєї кримінальної професії.

Соціальний паразитизм (у наших умовах)– це антигромадський спосіб дій, нерідко й спосіб життя, основними рисами якого є отримання нетрудових доходів і ухилення від суспільно корисної праці. Сюди відносять:

- бродяжництво й жебрацтво,

- існування за кошти батьків,

- використання з метою наживи державної техніки й майна,

- вимагання додаткової плати за послуги,

- обман,

- протекціонізм.

Пияцтво й алкоголізм відомі з давніх часів. У нас перші відомості про винний спирт як алкогольний напій з'явилися в "Вятской літописі" (ХІІ в.). Нині в різних державах число алкоголіків коливається від 1 до 10% працюючого населення.

Всесвітня організація охорони здоров'я відзначає три основних види наслідків пияцтва й алкоголізму: проблеми для питущих; для родини питущого; для суспільства.

Характеризуючи пагубні наслідки пияцтва, один з дослідників на початку ХХ в. писав: "Російська питна система - це свого роду внутрішня позика. За цією позикою російські люди сплачують (і ще довго будуть сплачувати) злочинами, хворобами, божевіллям, самогубствами, бешкетництвом, виродженням". (Остроумов С. Из истории пьянства на Руси. - М., 1992: - С.33.)

Алкоголізм характерний не тільки для Росії та України. За даними ООН, у багатьох західних країнах алкоголіки становлять до 10% усього дорослого населення. Алкоголізм тісно пов'язаний з усіма іншими видами негативного соціального відхилення. Соціологічні дослідження свідчать про те, що під впливом алкоголю відбуваються понад 2/3 тяжких злочинів проти особистості, 9/10 хуліганських проявів, 3/4 грабежів і розбоїв. У середньому від 3-х до 8% алкоголіків закінчують життя самогубством і понад 20% з них здійснюють спроби суїциду.

Дата добавления: 2015-05-23