Виникнення і ранній розвиток міста. 1 страница

Історико-культурні ресурси Києва

Сліди первісної людини на території Києва виявлені в північно-західній його частині (Кирилівська стоянка), південно-західній — басейн р. Либіді, поблизу урочища Протасів Яр) і в інших точках міста. Вони сягають пале­оліту. В культурних шарах міської території наявні свідчен­ня людської життєдіяльності протягом усіх попередніх епох за 20 тис. років.

У Києві виявлено близько 60 археологічних пам'яток. На жаль, погано зберігся культурний шар Верхнього міста (Гори): інтенсивне будівництво неминуче призводило до руйнування слідів попередніх епох. На відміну від Гори, по всій довжині Подолу — від Поштової пл. до вул. Оболонської — добре зберігся культурний шар. Тут материк залягає на глибині від 8 до 13 м.

На рубежі нової ери на Подолі в районі Старокиївської і Замкової гір виникли поселення, що їх деякі науковці (М. Брайчевський, В. Петров, І. Самойловський та ін.) схильні вважати протокиївськими, результатом злиття яких стало заснування міста. Отже, за їх висновками, точка відліку історії Києва співпадає з початком нової ери і налічує майже два тисячоліття. Інші дослідники (Б. Рибаков, П. Толочко) доводять, що поселення, які з'явились на території нинішнього Києва у ІІ-І ст. до н.е., досягають най­вищого рівня свого розвитку у ІІ-ІІІ ст. н.е. (саме на цей період припадає найбільша кількість знайдених римських монет), а з цього моменту кількість археологічних знахідок суттєво зменшується. Предметів же матеріальної культури, датованих IV-V ст., на території Києва практично не вияв­лено. Виходячи з цього, вчені роблять висновок про на­явність в історії цих поселень якоїсь хронологічної паузи, що припадає на неспокійний період великого переселення народів. Але вже на кінець V — початок VI ст. виникають нові поселення, що започатковують безперервну історію м. Києва. Відтоді минуло 1500 років.

Історично перший град Кия розташувався на Замковій горі. Дещо пізніше оборонні укріплення були зведені на не­великій ділянці Старокиївської гори площею в 2 га. Саме з цієї фортеці поступово виріс Київ. Лінія оборонних валів, яка з VI ст. оточувала найдавнішу частину міста, проходи­ла, за припущенням археологів, між фундаментами Десятинної церкви і нинішнім Національним історичним му­зеєм. Земляні вали були оточені ровом завглибшки шість метрів. Ці вали і крутий схил гори окреслювали природні межі міста Аскольда, Ольги, Святослава.

Давній Київ був не лише фортецею, а й політико-адміністративним та релігійним центром полянських племен. У 1908 р. на території городища Кия В. Хвойкою розкопане найдавніше капище еліптичної форми з прямокутними висту­пами на чотири сторони світу. Споруда (VI-VII ст.), від якої зберігся лише фундамент, була виявлена на глибині 2,9-3,2 м. Сьогодні праворуч від входу до Національного історичного музею експонуються залишки стародавнього жертовника.

У літописних джерелах згадуються київські князі Аскольд і Дір, правління яких припадає на другу половину IX ст. Літописець називає їх варягами, хоча дослідники відносять їх до полянської династії Києвичів. Аскольда вва­жають одним із перших християн.

У 882 р. Аскольд і Дір були вбиті новгородським кня­зем Олегом, який заснував нову варязьку (норманську) ди­настію. Початковий етап правління династії мало висвітле­ний у літописах. З ім'ям князя Ігоря пов'язується підкорення слов'янських племен деревлян і уличів; здійс­нення походів до Візантії — успішного і невдалого. В роки його правління в Києві з'явився перший християнський храм Св. Іллі (місце його знаходження точно не встановле­но: це міг бути як Поділ, так і Верхнє місто). Літопис містить свідчення про смерть князя у древлянській землі і жорстоку помсту його дружини, княгині Ольги, що заміни­ла на престолі свого чоловіка. Образ княгині як мудрої пра­вительки овіяний легендами. Історичні джерела містять мало відомостей про її докиївське життя. Найбільш поширеною є версія, за якою її дитинство пройшло під Псковом, у селі Вибути. В 957 р. княгиня Ольга побувала в Констан­тинополі. Про це збереглися згадки візантійського імпера­тора Костянтина VII Багрянородного. Ольга прийняла хре­щення в константинопольському храмі Св. Софії, її хрещеним батьком був імператор, а хрещеною матір'ю — мати імператора Олена. За іншою версією, Ольга прибула до Візантії вже християнкою разом зі своїм духівником Григорієм, а в Константинополі отримала благословення патріарха. Княгиня Ольга ще в домонгольські часи, п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Нов­городського), була канонізована.

Київ підтримував дипломатичні стосунки з Германсь­ким королівством. У 959 р. Ольга надіслала посольство до германського короля Оттона Великого. В 961 р. у відповідь на цей візит до Києва прибула місія на чолі з єпископом Адальбертом.

Померла Ольга 11 липня 969 р. Існує дві версії стосов­но місця її поховання. За першою — княгиня була похова­на у Вишгороді, а пізніше її останки перенесли до Десятин­ної церкви в Києві. За другою версією княгиня-християнка, бажаючи уникнути язичницької тризни, заповіла поховати її в церкві Св. Миколая, побудованій нею на місці загибелі Аскольда (його християнське ім'я — Микола).

В період правління княгині Ольги в місті, на півстоліт­тя раніше від спорудження Десятинної церкви, з'явились кам'яні споруди, названі археологами «князівськими палаца­ми». Згадку про них містить літопис 945 р. Ліверу від Національного музею історії України, на відстані 20-30 м від нього, знаходяться відкриті фундаменти однієї з таких спо­руд, що в плані мають форму кола. Очевидно, це палац кня­гині Ольги, збудований у формі ротонди (можливо ця ротон­да була його частиною, парадною залою, на зразок круглих константинопольських палат). Ще один, за припущенням, княжий терем цього періоду був винесений за кріпосні вали. Його місце позначене кам'яною кладкою між деревами біля північно-східного кута фундаментів Десятинної церкви. Ці споруди були двоповерховими: цокольний поверх — кам'яний, верхній — дерев'яний. Знайдені археологами залишки фресок, полив'яні керамічні плитки, шиферні різьблені деталі, мармурові уламки свідчать про внутрішнє оздоблення і підтверджують висновок про призначення будівель.

Кам'яна кладка посеред Десятинного провулку окрес­лює місцезнаходження давньої прямокутної будівлі, яку в літературі іменують «Західним князівським палацом» (за його просторовою орієнтацією в забудові Дитинця). Спору­дження цього палацу археологи відносять до кінця X ст. — періоду правління Володимира Святославовича. Неподалік від нього, ліворуч від Десятинного провулку, на вулиці Володимирській ще в 1911-1914 рр. археологи обстежили фун­даменти споруди цього періоду, що здобув назву «Півден­ного палацу». Є припущення, що в період правління Володимира один із цих палаців був князівською рези­денцією, а в другому розміщувався парадний зал — гридниця, де проводились бенкети, згадувані в літописі.

При тому ж таки Володимирі Святославовичі на Старокиївській горі була споруджена нова фортеця, що в літе­ратурі здобула назву «місто Володимира». Вона займала площу в 10 га. Лінія укріплень проходила понад Подолом уздовж пагорбів приблизно до того місця, де тепер знаходиться фунікулер, далі через сучасну Михайлівську пло­ту, уздовж Великої Житомирської, до початку Гончарного яру, і знов схилами Старокиївської гори. В системі валів бу­ло кілька норії, що виходили на Поділ, в напрямку Печерська, в бік майбутнього Софійського собору. Точне місце розташування двох перших досі не встановлено, а фунда­менти головного в'їзду до фортеці, що в літературі іменується Софійськими, Градськими, Батиєвими воротами, позначені червоним кварцитом на проїжджій частині вул. Володимирської. Перед ним через кріпосний рів був пере­кинутий міст.

За переказами, на місці сучасної Михайлівської площі Володимир побудував язичницьке капище, а після хрещен­ня Русі звів на цьому місці дерев'яну Василівську церкву. В кіпці XII ст. її змінила нова кам'яна, що витримала татаромонгольську навалу, але з часом дійшла занепаду. Вона була відбудована в 1640 р., за Петра Могили, на честь трьох святих — Василія, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Звідси й нова назва церкви — Трьохсвятительська. В 1658 р. храм був значно пошкоджений під час пожежі і використо­вувався російським гарнізоном як склад припасів. У 1688 р. збирались навіть розібрати споруду на цеглу для ремонту Софії, але в 1695 р. вирішили відбудувати. В 1888 р. храмові було повернено назву Василівського. Він проіснував до 1935 р., коли й був знищений. Сьогодні на його території розташовано Міністерство закордонних справ.

Головною спорудою міста Володимира була церква Успіння Богородиці (989-996), на будівництво і утримання якої князь виділяв десяту частину прибутку державного, ним зі своїх земель. Звідси назва церкви - Десятинна. Пер­ший кам'яний храм вражав сучасників розмірами, пишністю оздоблення. Його прикрашали ікони, дорогий посуд, хрести, вивезені Володимиром із Херсонеса, а також мозаїчні фрески-картини. Церква мала також багате мармурове облицю­вання, тому її ще називали мармуровою. Десятинна церква була зруйнована в 1240 р. В 1635 р. Петро Могила наказав відбудувати в одному з уцілілих бокових вівтарів невелику церкву на пам'ять про давній храм. У ньому була поміщена старовинна ікона Св. Миколая, і в народі церкву стали йменувати Десятинно-Миколаївською. Протягом 1828-1842 рр. на кошти О. Анненкова побудували новий Десятинний Ми­колаївський храм Успіння Богородиці, знищений у 1935 р. При цьому останки княгині Ольги, князя Володимира, йо­го дружини Анни були вийняті із саркофагів і викинуті на купу будівельного сміття.

Київ традиційно був торговельним центром. На поч. XI ст. в Києві діяло 8 ринків, серед яких Бабин торжок у Верхньому місті, Торговище на Подолі. За часів князя Воло­димира в Києві карбувалися свої гроші — златники, срібни­ки. В XI ст. основною одиницею грошового обміну стала гривня — срібний зливок вагою близько 160 г.

Знайдені під час розкопок арабські, візантійські і захід­ноєвропейські монети є свідченням того, що в ІХ-ХІ ст. Київ був також значним центром міжнародної торгівлі.

Після смерті Володимира розгорнулася кривава бороть­ба за владу між його синами. В результаті міжусобиць київський трон посів Ярослав, син Володимира і полоцької княжни Рогнеди. За його князювання межі Верхнього міста продовжували розширюватися. При ньому площа Києва збільшилася в 7 разів і досягла 70 га. Навколо міста були зведені нові укріплення довжиною 3,5 км, висотою 16 і ши­риною понад 25 м. Кріпосний вал міста Ярослава простягав­ся від укріплень міста Володимира в південному напрямку, доходив до Михайлівської площі, звідти повертав на захід, через вул. Костьольну спускався до майдану Незалежності, звідти по вул. Малій Підвальній піднімався до Золотих воріт, через вул. Ярославів вал досягав Львівської площі, а звідти йшов на південний схід, і паралельно вул. Великій Житомирській прямував уздовж схилів. Вал міста Ярослава з'єднувався з валом міста Володимира поблизу Софійських воріт. Крім них, до міста вели Лядські, Жидівські і Золоті ворота, що уявляли собою парадний в'їзд до міста. Це були дні паралельні стіни висотою 15 і 17 метрів на ширині 7 м, над якими підносилась невелика кам'яна церква. Ворота не один раз були зруйновані, після чого щоразу відбудовува­лись. У 1783 р. вони були засипані землею і розкопані лише в 1832 р., на жаль, вже без вхідної арки і надбрамної церкви. На цю пору ворота являли собою лише дві паралельні стіни неоднакової довжини, заввишки 8 м, над якими до 1500- літнього ювілею міста було споруджено захисний павільйон, де розміщено музейну експозицію.

Домінантна споруда міста Ярослава - тринадцятиглава Свята Софія, що була резиденцією київських митрополитів. Упродовж століть Софійський собор залишався громадсь­ким і культурним центром Києва, де відбувалися всякого роду урочисті церемонії, посвячення на великокнязівський престол, збори для розгляду державних справ. При соборі було засновано першу в Київський Русі бібліотеку. Тут був складений найдавніший київський літописний звід (1039).

Собор багато оздоблений фресками, мозаїками. Загаль­на площа мозаїчних композицій храму в XI ст. досягала б/І0 кв. м, з яких до наших днів збереглося 260 кв. м. Одним з найвеличніших творів, датованих XI ст., є мо­заїчний портрет Богоматері (Марія Оранта). За мозаїкою закріпилася назва «Нерушимої стіни». Серед киян існує повір'я: доки стоятиме «нерушима стіна», стоятиме й Київ.

Неподалік від Софії в XI ст. стояли ще три храми, зруйновані в 1240 р. Один з них — Георгіївський собор, що знаходився між вулицями Золотоворітською, Рейтарською і Стрілецькою. В середині XVIII ст. на його місці був побу­дований новий Георгіївський храм, знищений у 1934 р. Тут збудували житловий будинок для співробітників Народно­го комісаріату внутрішніх справ, що закрив вид на Софію від Золотих воріт.

На південь від Георгієвського храму, на перехресті ву­лиць Володимирської та Ірининської, стояла церква Св. Іри­ни, її руїни зберігались до самого XIX ст., коли тут було прокладено Володимирську вулицю. Залишки церкви були знесені. Навколо одного стовпа, який уцілів від храму, було збудовано невелику каплицю.

Третій, безіменний, храм знаходився на північ від Ге­оргієвського на перехресті Стрілецької вулиці і Стрілецько­го провулку.

В середині 1950-х років під час будівельних робіт у дворі теперішнього приміщення Служби безпеки були ви­явлені фундаменти палацу часів Ярослава Мудрого. Мож­ливо, це був княжий двір, про який розповідає літопис. У 2001 р. в ході будівництва житлового будинку по вул. Рей­тарській, 4 археологи розкопали неподалік споруду, що, можливо, призначалася для бенкетів князівських дружин­ників.

Після смерті Ярослава Мудрого будівництво продовжу­вали його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод. У 1060-і рр. в південно-східній частині Верхнього міста почалося споруд­ження архітектурного ансамблю Димитрівського (пізніше — Михайлівського Золотоверхого) монастиря.

В 1108 р., під час князювання Святополка, був побудо­ваний Михайлівський собор, що в літописних згадках йменується Золотоверхим. Дружина Святополка Варвара при­везла з Візантії до Києва мощі святої Варвари Ієрапольської, що стали найбільшою святинею Михайлівського собору. Після зруйнування собору у 30-і роки мощі перенесли до Андріївської церкви, а в 60-і — до Володимирського собору. Храмові мозаїки і фрески відправили до Київської Софії, Третьяковської галереї, Російського музею в Петербурзі, а собор у 1936 р. підірвали. На його місці планувалося ство­рити Урядовий центр. За проектом ленінградського архітек­тора Лангбарда на місці Трьохсвятительської церкви і Ми­хайлівського монастиря передбачалося спорудити дві симетричні будівлі — ЦК КП (б) У і будинку Раднаркому. Між ними на 100-метрову висоту мав піднятися пам'ятник Леніну, від якого широкі сходи спускалися б до Дніпра (в районі фунікулера). Планувалося знесення Присутственних місць і побудова величезної площі для парадів і маніфе­стацій з викладеною червоним гранітом величезною зіркою, яку можна було б бачити з повітря. Цей проект був здійсне­ний лише частково: було знесено Василівську церкву і Михай­лівський собор і побудовано лише одну споруду, в якій нині розміщується Міністерство закордонних справ.

У 1086 р. князем Всеволодом засновано Андріївський монастир, що був розташований десь неподалік від Ми­хайлівської площі. Черницею цієї обителі була дочка князя Анна (Янка), тому її ще називали Янчиним монастирем.

У 1129 р., за князювання Мстислава — Гаральда поруч з Андріївським монастирем був заснований монастир Св. Фе­дора (теперішня вулиця Володимирська, 7-9), де була родо­ва усипальниця Мстиславичів.

Найбільшу територію (близько 200 га) займала торго­вельно-реміснича частина стародавнього Києва — Поділ (Нижнє місто). На Подолі було багато храмів, серед яких - церква Богородиці Пирогощі. Її будівництво розпочато в 1131 р., за Мстислава-Гаральда, на Торговищі — одній з найдавніших міських площ, відомій з X ст. як торговельна, вічова.

Ще одним торговельно-ремісничим посадом Києва був Копирів кінець (район сьогоднішніх вулиць Воровського, Глибочицької, Обсерваторної, Смирнова-Ласточкіна, Киянів-ського провулку), що займав площу в 40 га. На перехресті вулиць Смирнова-Ласточкіна і Глибочицької Копирів кінець з'єднувався з Подолом воротами.

Місто Ярослава, Копирів кінець і Поділ складали міське ядро, навколо якого розросталися приміські слободи, села, князівські і боярські двори, монастирські садиби.

Крайній північний район міста простягнувся уздовж так званих Кирилівських висот, де в 1140 р. був побудова­ний Кирилівський храм. Нижче розміщувалось село Дорогожичі, яке неодноразово згадується в літописах.

У долині річки Либіді розміщувалося князівське село Предславино. В 980 р., за літописними свідченнями, Воло­димир поселив тут Рогнеду. Точне місце розташування села ще не з'ясовано. Його ім'я носить вулиця сучасного міста.

На кілька кілометрів нижче від Києва по Дніпру на йо­го березі стояло князівське село Берестове. Тут було зведе­но замок, неодноразово згадуваний у літописах. У другій половині XI ст. в Берестові побудовано церкву Спаса, яка частково збереглася до наших днів.

Неподалік на дніпровських схилах знаходиться урочище Угорське. Щодо походження його назви існує кілька версій. Одні пов'язують її зі словом «узгір'я»; інші вважають, що своєю назвою урочище зобов'язане уграм, які в 898 р. про­ходили повз Київ. У 882 р. в цій місцевості новгородський князь Олег убив київського князя Аскольда, який тут і був похований. Звідси ще одна її назва - Аскольдова могила. На місці загибелі Аскольда було збудовано церкву Св. Миколая (християнське ім'я Аскольда). Є підстави для висновку, що в ХІ-ХП ст. тут було багатолюдне київське передмістя. В літописі є згадка про Угорські ворота. Це має означати, що від Дніпра йшла якась дорога чи підйом, який замикався во­ротами в районі Угорського урочища.

У південній частині міста знаходились Печерський, Кловський і Видубицький монастирі.

Перша згадка про Печерський монастир у «Повісті временних літ» відноситься до 1051 р. З XI ст. він став імену­ватися лаврою (від грецького слова, що буквально означає: вулиця, забудований міський квартал). Починаючи з VI ст. лаврами називають багатолюдні монастирі на Сході. В Росії найбільші монастирі теж іменувались лаврами. З XVII ст. ця назва стала свого роду титулом, який надавався найбільш привілейованим монастирям. Києво-Печерський монастир здобув статус Лаври в 1688 р.

Історія монастиря почалася з того, що на цій території пресвітер церкви Святих апостолів із князівського села Бе­рестового, майбутній митрополит Іларіон викопав печеру в лісі, де часто молився. Пізніше в цій печері оселився Антоній з Любича. До нього почали приходити ченці, що ви­копали нові печери, в яких розмістилися келії та підземні церкви. Згодом ченці отримали дозвіл князя на будівництво наземних споруд.

Києво-Печерська Лавра була одним з найвизначніших осередків давньоруської культури. З нею пов'язаний почат­ковий період руського літописання. Лавра була також цен­тром іконопису. Тут працював відомий майстер Алімпій, який не тільки писав нові, а й реставрував старі ікони. Можливо, Алімпій брав участь в оздобленні Михайлівсько­го Золотоверхого собору.

В монастирі розвивалась медицина. В «Києво-Печер­ському патерику» згадуються «лічці» Агапіт, Петро, Вірме­нин. У 1070 р. при Лаврі було відкрито богадільню для інвалідів та хронічно хворих, яку можна вважати першою лікарнею в Києві. У XII ст. на кошти ченця Миколи Свя­тоші (колишнього чернігівського князя) був створений Микільський лікарняний монастир. З Миколою Святошею пов'язують назву київського району Святошин, де йому на­лежали земельні володіння. На його кошти було побудова­но також Троїцьку надбрамну церкву в Лаврі.

Головним храмом монастиря був Успенський собор (1073-1078). Після 1240 р. він був частково розібраний до висоти вікон і відбудований лише в 1470 р., за князя Семе­на Олельковича. Відтоді він неодноразово піддавався ре­монту і перебудові. Після фундаментальної перебудови в 1721-1729 рр. після пожежі в Лаврі він набув рис укра­їнського бароко. В 1941 р. храм був зруйнований у резуль­таті вибуху.

На 3 км нижче по Дніпру, в урочищі Видубичі, в 1070 р. був створений Михайлівський монастир. У 1199 р. Петром Милонєгом тут було споруджено підпірну стіну, своєрідну гідротехнічну систему для захисту Михайлівського собору. Ця споруда захищала храм від повеней протягом століть. Але в ХУ-ХУІ ст. східна частина собору обвалилась. Це могло бути результатом землетрусу, що для Києва не було рідкісним явищем. У літописах зафіксовані землетруси у вересні 1122 р., взимку 1195 р. З травня 1230 р. від землет­русу з'явилися тріщини в стінах Успенського собору Лав­ри. Про землетрус, що тривав близько 3 хвилин при 17-гра-дусному морозі повідомлялося 11 січня 1838 р.

Поблизу Видубицького монастиря на високому пагорбі князь Всеволод побудував заміський палац — Красний двір.

В останній чверті XI ст. був заснований Кловський, чи Стефанич, монастир (сьогодні територія сучасної школи №77 по вул. Шовковичній). Археологічні знахідки давньо­руського періоду в районі сучасних сусідніх вулиць дозво­ляють припустити, що неподалік від Кловського монастиря існував значний населений район.

Унікальною на фоні архітектури Києва Х-ХІІІ ст. ви­глядає цегельна споруда, виявлена в районі вул. Володимирської, №3 і досліджена в 1975-1976 рр. Вона являє собою кругле у плані приміщення — ротонду — діаметром понад 20 м. За припущенням археологів вона мала світське призначення: була свого роду боярським зібранням. Зага­лом же такі споруди характерні для романської храмової архітектури.

Стародавній Київ був одним із найбільших і густонаселених міст Європи. Він займав площу в 400 га, яку населя­ло близько 50 тис. чол. За чисельністю населення Київ пе­реважав не тільки всі давньоруські міста, а й великі центри середньовічної Європи. Так, Новгород того періоду налічу­вав ЗО тис. жителів, а Лондон — 20 тисяч.

Стародавній Київ був центром розвитку слов'янської писемності, де створені відомі її пам'ятки - «Остромирове євангеліє» (1056-1057), Ізборники 1073 і 1076 рр., що явля­ли собою зібрання творів грецьких авторів богословсько філософського змісту і включали деякі відомості природоз­навчого характеру (наприклад, назви місяців у різних на­родів світу). В них наводились також чисельні малюнки, (наприклад, знаків зодіаку).

Перша з відомих на Русі бібліотека була створена при Софійському соборі.

У Києві перекладалась література з інших мов. Це бу­ли твори із всесвітньої історії, а також розважальна літера­тура («Хроніка» Георгія Амартола, «Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія, «роман» «Олександрія» про Олек­сандра Македонського та ін.). Серед киян користувались популярністю збірки під назвою «Бджола», що вміщували уривки творів Аристотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших античних авторів. В Києві були освічені люди. Так, князь Всеволод Ярославо­вич знав п'ять мов. Свідченням розвитку письменності се­ред киян є не лише книжкові пам'ятки, а й численні епіграфічні матеріали (написи на ремісничих виробах, стінах храмів тощо).

Літописи містять відомості з географічної сфери. В них наводяться назви далеких і близьких країн: Бактрія, Бри­танія, Ефіопія, Єгипет, Індія, Кріт, Кіпр, Сицилія та багато інших.

У практичному вжитку використовувалися знання з ма­тематики, необхідні в торговельних операціях і будівельних розрахунках.

Фресковий живопис, мозаїка, виготовлення скла, різно­кольорової емалі, поливи для керамічних виробів вимага­ли знання хімічних і фізичних властивостей матеріалів.

Високого рівня досяг розвиток художніх ремесел: виго­товлення ювелірних виробів із золота, срібла, металевих сплавів. Відомі високохудожні вироби київських майстрів із перегородчастої емалі — князівські діадеми, колти, хрести, намисто, дорогоцінні книжкові оправи. Збереглась велика кількість ювелірних виробів, виконана в техніці філіграні (або скані) і зерні.

У стародавньому Києві значного розвитку набуло вироб­ництво скла. Виготовлялися смальта, віконне скло, браслети, а також скляний посуд — кубки, келихи, чарки, штофи. Во­ни продавались не лише на київських базарах, а й далеко за межами міста. Особливою популярністю користувались різноколірні браслети. Київським майстрам були відомі та­кож секрети виготовлення кришталю. Всі ці вироби сьо­годні можна побачити в Національному історичному музеї, музеї історичних коштовностей та інших київських музеях.

У ХП ст. Київ вважався загально династичною спадщи­ною всього давньоруського князівського роду Рюриковичів. За нього йшла постійна боротьба між чернігівськими, суз­дальськими, смоленськими, волинськими, галицькими та ін. князями. Це неодноразово приводило до збройних сутичок, що супроводжувались руйнуваннями. Тричі захоплював місто Юрій Долгорукий, востаннє — в 1154 р. Невдовзі — в 1157 р. він був отруєний. У 1169 р. місто захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Але Київ швидко заго­ював рани і зберігав свій статус головного економічного і культурного центру давньоруських земель.

2.2.2. Київ у ХШ-ХУШ ст. Наприкінці 1239 р. до Києва впритул наблизилось монголо-татарське військо на чолі з Менгу-ханом. Штурмувати добре укріплене місто во­рог не наважився, залишаючись на лівому березі, і огляда­ючи Київ з боку «Піщаного містечка» (район сучасної Вигурівщини).

Рік по тому до міста підійшов хан Батий. Наближення монголо-татар змусило київського князя Михайла Всеволо­довича просити воєнної допомоги від Угорщини. Існує кілька версій щодо його відсутності в Києві у критичний момент. Але, так чи інакше, оборону Києва очолив Дмитро, призначений Данилом Галицьким. Дмитро виявив таку осо­бисту хоробрість, що вороги з поваги до його мужності вирішили залишити йому життя. На жаль, літописні джере­ла не містять відомостей про подальшу долю цього воєна­чальника.

В листопаді 1240 р. полчища Батия переправились че­рез Дніпро і обложили місто. Щодо терміну облоги — існує кілька версій: від двох тижнів до двох з половиною місяців.

Врешті решт ворог знайшов слабке місце в обороні в рай­оні Лядських воріт. На руку ворогові виявились морози, що створили для нього природну переправу через заповнений водою кріпосний рів. Батиєві орди, розлючені впертим опо­ром киян, жорстоко розправилися з ними. За літописними свідченнями, місто було спустошене і палало пожежами, його жителі були перебиті або взяті в полон. Це підтверд­жено археологічними знахідками: в різних кінцях міста ви­явлено масові поховання — на Подолі (близько 2 тис. чол.), біля валів міста Володимира, де впродовж 14 метрів людські кістки лежали суцільним півметровим шаром.

Після 1240 р. відомості про Київ мають розрізнений і уривчастий характер. Літописання в Києві не велось. Окремі свідоцтва містяться в Галицько-Волинському і північноруських літописах, у записах іноземних мандрівників.

Протягом багатьох років після Батиєвої навали центр Києва, що в літописах іменується Горою (Верхнім, Старим містом), лежав у руїнах. Головним осередком життя міста став Поділ. Населення Києва на цей час не перевищувало 2 тисяч.

Занепали київські ремесла. Багато виробничих секретів було втрачено: технологія виготовлення скла (в тому числі славнозвісних скляних браслетів), перегородчастої емалі та ін.

Письмові джерела не містять відомостей про правління київських князів. Відомо тільки, що після Батиєвої навали у 1243 р. ординці видали ярлик на правління у Києві вели­кому володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, який мав у Києві свого намісника — боярина Дмитра Єйковича. З 1249 р. Києвом правив намісник Олександра Ярославича (Олександра Невського).

В останній чверті XIII ст. припинена практика видачі ярликів на князювання в Києві ординськими ханами. Тепер вони управляли київськими землями за допомогою своїх намісників — баскаків, що стягували з місцевого населення непомірну данину. До того ж набіги ординців, які час від ча­су повторювались, перешкоджали відбудові і розвитку міста.

До кінця XIII ст. Київ залишався релігійним центром Русі, резиденцією глави руської церкви. В 1300 р., за свідченням літопису, київський митрополит Максим, не ви­тримавши свавілля татар, переїхав із Києва до Володимира на Клязьмі, а його наступник Петро в 1328 р. поселився в Москві.

У першій половині XIV ст. джерела знову згадують київських князів. Однак з уривчастих літописних свідчень важко скласти уявлення навіть про те, ким вони були і чи постійно перебували в Києві.

Після битви на Синіх водах на Поділлі в середині XIV ст. Київ потрапив під владу великого литовського князя. Включення Києва до складу Литовсько-Руського князівства на правах васала з широкою автономією створило умови для пожвавлення його економічного, політичного і культур­ного розвитку.

Протягом перших десятиліть політичний і адміністра­тивний устрій міста не зазнав істотних змін. Вони заторкнули головним чином правлячу династію: замість Рюриковичів київський престол посіли Гедиміновичи. Перший з відомих князів литовської доби — Володимир Ольгердович (?-1393), який був на три чверті русичем. Матір'ю Ольгерда була Ольга з роду полоцьких чи туровських Рюриковичів, а матір'ю Володимира Ольгердовича — Марія, вітебська княжна.

У другій половині XIV ст. над Подолом на горі, що пізніше була названа Замковою, підвівся замок, що став ре­зиденцією литовських намісників, а пізніше — воєвод. Де­рев'яний замок був надійною фортецею, яку в 1416 р. не змогли взяти ординці. Литовський замок неодноразово руй­нувався і відбудовувався. Остаточно він був зруйнований у середині XVII ст. і невдовзі розібраний.

В 1393 р. до стін Києва підійшов литовський князь Вітовт. Від імені Ягайла він зажадав, щоб Володимир Оль­гердович залишив Київ. Замість нього він одержав невели­ку територію уздовж р. Случ із центром у замку Копиль.

Дата добавления: 2015-05-23