Виникнення і ранній розвиток міста. 3 страница

Статус Києва у XVIII ст. був обумовлений наступом царського уряду на автономію України, що особливо поси­лився в період правління Петра І. Воєводи, а потім і губер­натори (з 1708 р.) все частіше втручались у справи магістра­ту. Губернська канцелярія була прилучена до управління міським господарством. Управлінський апарат складався з російських чиновників. У 1754 р. було скасовано митниці між Росією і Україною, а Київ виведено з гетьманського підпорядкування. В 1775 р. Указом Сенату Київ було вклю­чено до складу Малоросійської губернії, а в 1780-1796 рр. він був центром намісництва. З 1797 р. Київ було перетво­рено на центр новоствореної Київської губернії, що включа­ла землі Правобережжя, переданого Росії після другого поділу Польщі. Крім того, він став головним містом Київського генерал-губернаторства.

2.2.3. Київ у XIX ст. У 1802 р. спеціальною урядо­вою грамотою було підтверджено право Києва на самовря­дування. Кияни вітали повернення місту магдебурзького права, яке, проте, було скасоване царським указом 1834 р. після польського повстання. На Київ поширилась дія єкатерининського міського положення 1785 року. Замість магіст­рату була створена Дума. Виконавчі функції покладались на міську управу, очолювану міським головою.

Як і раніше, Київ залишався значним торговельним цент­ром. Тут постійно розширювалась мережа торговельних за­кладів. Якщо в 1817 р. їх налічувалося 316, у 1846 р. — 846, то в 1890 р. — вже 4648. При цьому спостерігалось поглиб­лення їх спеціалізації: бакалійні (92), галантерейні (64), гото­вого одягу (53), суконно-мануфактурні (52), взуттєві (23), бу­лочні та кондитерські (22), тютюнові (14), книгарні (50) та ін.

В Києві функціонувало дев'ять базарів: Олександрівський, Бессарабський, Галицький, Житній, Либідський, Львівський, Лук'янівський, Печерський, Сінний. Як і рані­ше, значна роль належала ярмарковій торгівлі. Щорічно в Києві проходило шість ярмарків. Найбільшим з них був Контрактовий, під час якого Київ відвідували 10-15 тисяч приїжджих, у тому числі представники іноземних фірм — з Австрії, Франції, Великої Британії та ін. У 1850-і роки він перетворився на головний ринок збуту цукру, торгівля яким набула біржового характеру.

З 1869 р. в Києві почала діяти торгова біржа для здійс­нення регулярного зв'язку між оптовими постачальниками товарів і покупцями — власниками постійних торговельних закладів, її спеціалізація передбачала операції з торгівлі цу­кром і хлібом. У 1873 р. за проектом О. Шілле було побудо­вано приміщення біржі по вул. Інститутській, 7. У біржовій залі часто проводились виставки, концерти. В 1885 р. біржу було переведено в будинок на розі Хрещатика та Інститутсь­кої вулиці. На його спорудження художник І. Айвазовський пожертвував 300 крб. від виставки своїх картин у біржовій залі (будинок зруйнований у роки Великої Вітчизняної війни). Старий же будинок біржі зайняв Київський земель­ний банк (нині клуб Кабміну).

Продовжував розвиватися транспорт. У 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 р. було створе­но Дніпровську судноплавну кампанію, яка володіла 17 па­роплавами. У 1858 р. було засновано «Товариство паро­плавства по Дніпру та його притоках». У 1884 р. по Дніпру ходили 74 пароплави, а в 1900 р. — 208.

У другій половині XIX ст. в Києві помітно зросла кіль­кість банків — як державних, так і комерційних. Зручність географічного положення міста була фактором, що зумов­лював вкладення приїжджими підприємцями, в тому числі й іноземними, своїх капіталів.

На початку XIX ст. продовжувалася забудова вільних земель між Старим містом, Подолом і Печерськом. Терито­рія міста розширювалась, поступово зливаючись із перед­містями — Звіринцем, Куренівкою, Лук'янівкою, Сирцем та ін. З середини XIX ст. частина жителів Подолу стала пере­селятись у район між Кирилівською лікарнею і Куренівкою. Це пов'язано з частими весняними повенями на Дніпрі, які були для подолян справжнім стихійним лихом.

На початку XIX століття забудова Києва здійснювалася за планом А. Меленського, який у 1799 р. був призначений міським архітектором і перебував на цій посаді протягом ЗО років. Він — автор проектів багатьох житлових і громадських будівель, церков, споруджених в перші десятиліття XIX ст.: приміщення першого міського театру на Європейській пло­щі, церкви-ротонди на Аскольдовій могилі, за його проектом на Поштовій площі на місці старого дерев'яного храму було зведено церкву Різдва Христового, в якій у 1861 році стоя­ла домовина Т. Шевченка перед її відправленням до Канева. У 1802-1808 рр. з нагоди підтвердження Києву магдебурзь­кого права за проектом архітектора А. Меленського було збудовано кам'яну каплицю, увінчану 18-метровою колоною з хрестом. Вона піднялася над Хрещатицьким джерелом, де, за переказами, князь Володимир хрестив 12 своїх синів. Здавна на цьому місці зводили невеликі дерев'яні каплички.

У радянські часи каплицю було знищено і перетворено на звичайну арку під колоною, джерело замкнено в колектор, хрест знято. І лише до тисячоліття хрещення Русі пам'ят­ник було відреставровано, встановлено хрест. Хоча каплиця не була відновлена, цілюще джерело не звільнено з бетон­ного ложа.

З 1780-х років панівним стилістичним напрямом в архітектурі Києва стає класичний. На відміну від поперед­нього періоду, будівництво культових споруд втрачає ко­лишній розмах, а спорудження монастирів після секуляри­зації 1787 р. майже зовсім припиняється. Натомість активізується цивільне будівництво.

Значних руйнувань завдала Подолу пожежа 1811 року, яка протягом трьох днів знищила понад дві тисячі будівель, у тому числі ратушу, 12 церков, 3 монастирі: Братський, Петропавлівський, Фролівський. Густий дим, за свідченням окремих джерел, застилав обрій аж до Ніжина. Забудова Подолу після стихійного лиха здійснювалася за планом Вільяма Гесте, шотландця за походженням, автора проектів різних споруд у Василькові, Катеринославі, Черкасах. Цим проектом передбачалось розширення Контрактової площі (з 1869 — Олександрівська, в 1919-1990 рр. — Червона), на якій за проектом В. Гесте в 1815-1817 рр. зведено Контрак­товий будинок у стилі класицизму. На другому поверсі роз­міщувався зал для концертів, у якому виступали відомі ви­конавці. Проектом передбачалось також спорудження нових будинків магістрату і міської пошти і з'єднання їх галереями з Контрактовим будинком.

В центрі площі ще в 1809 р. за проектом Луїджі Руска розпочато будівництво двоповерхового Гостинного двору — торговельного комплексу в формі замкненого прямокутни­ка із внутрішнім службовим двором, до якого вело шість воріт. Тут планувалось розмістити 53 магазини. Після по­жежі споруда була зведена як одноповерхова. До 1500-річчя Києва її було відновлено за кресленнями автора.

В місті збереглись будинки початку XIX ст., які мають архітектурну цінність. Це, зокрема, особняки С. Стрельбицького (Покровська, 5) і Н.Сухоти (Покровська, 8) на Подолі.

В цей період у Києві розгорнулися роботи з будів­ництва і ремонту оборонних споруд на Печерську. В 1806-1812 рр. вони велись під керівництвом великого російсько­го полководця М.І. Кутузова, який тоді був київським військовим губернатором. У 30-і роки відновилось будів­ництво Печерської фортеці. Вона мала охопити весь Печерськ, але її спорудження не було завершено у зв'язку з кримською війною. До наших днів збереглось чимало фор­тифікаційних споруд. Це Васильківські укріплення на площі Лесі Українки. Від них залишились земляні вали, напівкругла (редут №1) і дві круглі башти — редут №2, де розміщувалась казарма для солдат (пізніше — політична в'язниця) і редут №3 — башта Прозоровського (генерала-фельдмаршала, похованого в церкві при башті). Збереглись також башти на вулиці Старонаводницькій, Печерському узвозі, над Кловським яром.

Госпітальні укріплення були споруджені на Черепа-новій горі (між вул. А. Барбюса, Щорса, Госпітальною та Еспланадною).

Поруч були зведені приміщення казарм — військових кантоністів (нині військовий інститут зв'язку) і саперного батальйону (Московська, 22).

Головний в'їзд у фортецю знаходився на місці вузького провалля між Печерськом і Липками (на перехресті вулиць Московської і І. Мазепи), де стояла «Казарма на переший­ку», або «Нікольська брама», що частково збереглася до на­ших днів. Збереглись також дві підпірні стіни (одна з них -у Зеленому театрі) на печерських схилах.

Відомий військовий інженер Тотлебен розробив проект, що передбачав оточення Печерської фортеці полем земля­них фортів. Споруджено було лише один Лисогорський форт (1872) неподалік від впадіння р. Либеді у Дніпро. Ли­са гора — це підвищення між Теличкою (промзоною уздовж Дніпра між Видубичами, Звіринцем і Саперною слобідкою, в районі залізничної станції Київ-Московський) і Багриновою горою (уздовж проспекту Науки; назва відома з XI ст. і походить від селища Багринів). Лисою горою називають також «Чортове беремище» на території Володимирської гірки; Юрковицю (Юрківку) між Подолом, Щекавицею і Плоским підвищенням (район сучасних вулиць Нижньо-юрківської, Юрківської, О. Шмідта); місцевість між Микільською слобідкою (масив Лівобережний, ліворуч від станції метро «Лівобережна») і Вигурівщиною.

Стара дорога, що з'єднувала Печерську фортецю і Поділ, перетворилась на довгу вулиця Олександрівську (з 1919 — Революції, з 1934 — Кірова, в 1955 відокремилась її частина на Подолі, як вул. Жданова. З 1991 - вулиці М. Грушевського і П. Сагайдачного). Олександрівський (Володимирський) узвіз виник на початку XVIII ст., коли була прорізана Михайлівська (Володимирська) гірка.

В 1837 р. В. Беретті розробив новий генеральний план, що визначав загальний вигляд центральних районів Києва. У відповідності з ним місто було поділено на шість адміні­стративних одиниць. Кожний район повинен був мати своє обличчя. Цей план поклав початок забудови міських пус­тирів за Золотими воротами і в районі Бессарабки. До се­редини XIX ст. біля Бессарабської площі була міська заста­ва. Від неї уздовж Васильківського шляху у 1830-і роки простяглась одноповерхова забудова. Ці місця почали об­живати кияни, виселені з Печерська у зв'язку із споруджен­ням фортеці. Район у долині Либеді стали називати «новою забудовою». Головними його вулицями були сучасні вулиці Велика Васильківська і В. Антоновича. В 1833 р. тут побу­довано церкву князя Володимира (в районі нинішнього па­лацу «Україна»), що дала назву Володимиро-Либідській ву­лиці і Володимирському ринку.

З кінця XVIII ст. почав забудовуватися Хрещатик. Час­тина Хрещатого яру між майданом Незалежності і Євро­пейською площею в давнину називалась Перевісищем і була місцем княжих полювань. Після XIII ст. її стали імену­вати Євсейковою долиною. Решта яру називалась Пісками. Перший будинок зведено 1797 р. В 1807 р. на Хрещатику було вже 13 будівель, у тому числі перший київський театр і поштова контора.

Частина нинішнього майдану Незалежності була відома під назвою Козиного болота і у 1830-і рр. нагадувала «винокурну слобідку». Неподалік від стародавніх Лядських (Печерських) воріт був ставок, на якому споруджено греблю. Тут працював водяний млин. У 40-і роки на цій території функціонував Хрещатицький базар (Торг, Товкучка).

В 70-80-і роки на Хрещатику зводилися вже переважно триповерхові будинки з лавками, конторськими, банків­ськими приміщеннями на перших поверхах. Вулицю було покрито бруківкою. Поступово вона перетворилась на голо­вну вулицю міста. В 1876 р. А. Шилле на Хрещатицькій площі (сучасний майдан Незалежності) побудував двопо­верхове приміщення міської Думи в формі підкови. Воно було зруйноване в 1941 році.

На пустирі над Хрещатиком за проектом В.Беретті зве­дено будівлю університету Св. Володимира (1837-1842) у стилі класицизму, її стіни були пофарбовані в червоний колір, а чавунні бази і капітелі колон — у чорний. За одним із припущень, ця символіка може бути пояснена кольором стрічок ордена Св. Володимира. Прилеглу до університету територію, де жили викладачі і студенти, згодом почали на­зивати «Латинським кварталом» (по аналогії з паризькою Сорбонною).

В 1842 р. на вул. Костьольній споруджено Олександ­рівський костьол, а на вул. Лютеранській в 1857 р. - кірху в готичному стилі.

Володимирський собор закладений з нагоди 900-річчя хрещення Русі, він будувався протягом 34 років (1862-1896). Серед художників, що розписували храм під керівництвом А. Прахова — М. Врубель, М. Нестеров, В. Замирайло, С. Костенко, В. Котарбинський, Н. Пимоненко, П. Сведомський. Головні живописні роботи виконані В. Васнецовим. Серед них 15 великих композицій («Хрещення Русі», «Хрещення Володимира» та ін.) і ЗО портретних фресок (портрети князя Володимира, княгині Ольги та ін.).

На площі між Софійським собором і Михайлівським монастирем за проектом К.Скаржинського в 1857 р. було споруджено будинок для присутствених місць.

У Верхньому місті протягом 1832-1848 рр. були знесені майже всі вали, що оточували давню київську фортецю, і прокладені нові вулиці — Володимирська, Михайлівська, Житомирська, Прорізна та ін. Всього протягом 1832-1850 рр. у місті з'явилося 36 нових вулиць і 4 провулки: Бульварно-Кудрявська, Дмитрівська, Павлівська, Річкова, Обсерваторна, Несторівський провулок, Університетський бульвар; у різні періоди — Бібіковський, бульвар Шевченка, Кадетська (Фундукліївська, Леніна, Б. Хмельницького) та ін.

В 1817 р. місто прорізувало 49 вулиць і більше 100 про­вулків, наприкінці XIX ст. в Києві налічувалось вже 230 ву­лиць, сьогодні їх — 1830.

З 1869 р. «Комісія для перейменування вулиць і про­вулків Києва» в найменуванні і перейменуванні міських ву­лиць намагалась виходити з історичних, географічних, топо­графічних і народних назв. При цьому перейменування зводились до мінімуму. Це робилось у випадках наявності передусім подвійних чи навіть потрійних назв, а також при необхідності поділу надто довгих вулиць. Вулиці одержува­ли свої назви від розташованих на них об'єктів, насамперед храмів (Борисоглібська, Покровська, Притисько-Микільська); імен видатних історичних осіб (Ольгинська, Оленівська, Ігорівська; населених пунктів, у напрямку яких проля­гали ці вулиці (Васильківська, Житомирська, Московська, Овруцька); заняття населення, що проживало в даній місце­вості в давнину чи на момент найменування. (Рейтарська, Стрілецька, Рибальська, Різницька); місцевих топонімів - назв річок, ярів, пагорбів (Дорогожицька, Кловська, Навод-ницька, Оболонська, Почайнинська, Жилянська тощо) На Лук'янівці вулиці, прокладені уздовж колишніх ярів, збе­регли їх назви: Вознесенський яр, Чмелів яр, Вовчий яр, Чорний яр, Кмитів яр.

Наприкінці XIX ст. між Хрещатиком і Липками з'явив­ся новий квартал. Після смерті професора університету Ф. Мерінга його величезна садиба (територія між сучасними Хрещатиком, Інститутською, Банківською і Лютеранською вулицями) перейшла у володіння однієї будівельної кампанії, якою тут були прокладені нові вулиці: Мерінгівська (Заньковецької), Миколаївська (Городецького), Ольгинська і Нова (Станіславського). На них виросли нові будинки, окремі з яких збереглися. В цей період побудовано приміщення теат­ру «Соловцов» (театр ім. І. Франка), готель «Континенталь» (у роки війни був зруйнований, а після відбудови в цьому приміщенні розмістилась консерваторія).

У 1896-1898 рр., по вул. Ярославів вал, зведено будинок з химерним силуетом, стрілчастими готичними вікнами і гострою баштою, увінчаною гострим шпилем. При парадно­му вході — латинський напис «Salve» («Привіт»). З 1916 р. власником будинку був «цукровий король» Л. Бродський.

В XIX ст. в Києві було зведено перші пам'ятники-монументи. 28 вересня 1853 р. відкрито пам'ятник князю Во­лодимиру роботи відомого скульптора П. Клодта, автора ба­гатьох скульптур у Петербурзі. Постамент був зведений А. Тоном, барельєф «Хрещення киян» виконаний В.І. Демутом-Малиновським. Статуя орієнтована на Схід. На висоті 20,5 м у руках Володимира здіймається хрест. У 1895 р. в хрест були вмонтовані електричні лампочки. Тепер і в нічну пору він був помітний здалеку.

В 1863 р. московським меценатом В.Кокорєвим було подаровано 1000 карбованців на спорудження альтанки по­близу пам'ятника. І лише через 33 роки серед муніципаль­них паперів було виявлено фундаментальне свідчення про дарунок, який за цей час завдяки банківським відсоткам по­троївся. На ці кошти в 1898 р. було споруджено відразу дві металеві альтанки: біля пам'ятника, на Михайлівській гірці, яку стали називати Володимирською, і у сквері поблизу Андріївської церкви.

В 1902 р. тут побудували дерев'яний павільйон із кам'я­ним порталом для панорами «Голгофа», яку створили авст­рійські художники Крігер і Фрош. Полотно мало довжину 93,8 м і висоту 12,9 м. Час від часу «Голгофу» демонструва­ли в інших містах, а на її місці експонували інші панорами релігійного чи батального змісту. Після 1917 р. павільйон став використовуватися для атеїстичних лекцій, а в 1934 р. був розібраний.

У 1872 р. на перехресті вул. Безаківської (Комінтерну) і Бібіківського бульвару зведено пам'ятник графу О. Бобринському, якого вважають засновником української цукрової промисловості. У Смілі ним відкрито першій в Україні цу­кровий завод. Зусиллями О. Бобринського Київ перетво­рився на «цукрову столицю світу». Кошти на спорудження пам'ятника були пожертвувані власниками київських цук­рових заводів. Розташування пам'ятника поблизу від залізничного вокзалу пояснювалось тим, що граф був за­сновником і директором першої в Росії залізниці, яка з'єднувала Петербург і Царське Село, і здійснював уп­равління гілкою залізниці, прокладеної між Києвом і Бал-тою. В 1926 р. статую було переплавлено в цехах заводу «Арсенал», а на графському постаменті зведено пам'ятник М. Щорсу

(1954 р.).

В 1888 р. на Софійській площі відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому. Його п'єдестал виконаний із граніту, що залишився після спорудження ланцюгового мосту.

В 1898 р. перед Університетом постав пам'ятник Ми­колі І, в період правління якого в місті з'явились універси­тет, інститут шляхетних дівчат, гімназія, кадетський корпус. З 1939 р. на царському постаменті поставлений пам'ятник Т. Шевченку.

У середині XIX ст. на Хрещатику з обох його кінців побудовані готелі: на Бессарабці — двоповерховий готель, власником якого був архітектор Беретті; в ньому в 1846 р. зупинявся Т. Шевченко (пізніше тут містився готель «Національ», сьогодні це — приміщення кінотеатру «Орбі­та»), і готель «Європейський», побудований Беретті на місці театру (тепер тут розташований Український Дім) На стику сучасних вулиць Лютеранської і Хрещатика був го­тель «Англійський». Готелі були також на Печерську («Лондон», «Зелений»), Подолі («Московський» по вул. Братській, 7).

В приміщенні готелю Михайлівського Золотоверхого монастиря на Трьохсвятительській вулиці сьогодні містить­ся Інститут філософії НАН України. В Києві функціонува­ло також 29 заїжджих дворів.

Жителям і гостям міста пропонували свої послуги та­кож 7 кондитерських, 2 кав'ярні, 16 трактирів, 1 ресторан, 24 харчевні, 21 ковбасна, 29 винних льохів (у тому числі улюблений студентами погрібець із червоним вином і обов'язковим «Gaudeamus igitur» в стіні Києво-Могилянської академії).

Щорічно місто відвідували майже 80 тис. приїжджих, з них 50 тис. — прочани. Бідним прочанам дозволялось ночу­вати у церковних дворах. На той час у місті було 105 пра­вославних церков і 10 монастирів (8 чоловічих і 2 жіночих).

На середину XIX ст. міське населення досягло рівня XI ст. і становило 50 тис. чоловік. Крім того, в місті був розквартирований російський гарнізон у складі 14 тис. чо­ловік.

У другій половині XIX ст. збільшилось число фешене­бельних готелів. З'явились «Бель-Вю», «Гранд-Отель», «Отель де Франс» на Хрещатику; «Метрополь», «Франсуа» на вул. Володимирській. У двоповерховому будинку по вул. Володимирській, 21 (на розі Софійської вулиці) містився готель «Древняя Русь» з однойменним ресторанчиком, що користувався популярністю. На протилежному боці на розі вулиці, у триповерховому будинку за номером 23 містився готель «Женева».

На вул. Володимирській, 16 розташовувався готель «Номери Чарнецького» (нині тут міститься посольство Уз­бекистану), в якому жили М. Врубель і М. Нестеров, запре-шені для художнього оформлення Володимирського собору. В. Васнецов тоді проживав по вул. Володимирській, у бу­динках № 32, 36, 42.

По Володимирській, 36 розміщувався готель «Номери Ільїнської». В 1901 р. власником будинку став чех В. Вондрак, який надбудував (ще три поверхи) і перейменував готель на «Прагу». Під час першої світової війни в цьому готелі проживало чимало військовополонених чехів, серед яких був і Ярослав Гашек.

По вул. Золотоворітській, 6 у триповерховому флігелі поруч з особняком розміщувались мебльовані кімнати Є. Іваницького.

На вулиці Комінтерну (колишній Безаківській) зберег­лися приміщення колишніх готелів «Бристоль» (буд. 2) і «Франція» (буд. 27).

По вул. Басейній, 1/2 досі стоїть будинок, у якому містився готель «Пале-Рояль» (пізніше «Великий слов'ян­ський»).

В Києві багато місць, пов'язаних з життям відомих лю­дей. Так, на вул. Басейній, 5 у дитинстві (до 1903 р.) жила Голда Меїр, донька київського столяра І. Мабовича, що ста­ла прем'єр-міністром Ізраїлю. Поруч, у будинку №6, наро­дився і жив відомий композитор Р. Глієр. На жаль, будинок не зберігся.

Неподалік від цього місця цілий квартал, звернений до Бессарабської площі, був забудований прибутковими бу­динками. Тут стояв також готель «Оріон» (вул. Велика Ва­сильківська, 1-3). В центрі міста були й інші готелі - «Дрез­ден», «Росія», «Петербурзька», «Лувр», «Рим», «Неаполь» тощо.

У першій половині XIX ст. в Києві побудували М. Го­голь, О. Пушкін (1821), О. Грибоєдов (1825), А. Міцкевич (1825; його рідний брат Олександр очолював кафедру римського права в Київському університеті), К. Рилєєв (1822; від батька успадкував садибу), І. Аксаков (1854, 1855), О. Бальзак (6 разів протягом 1847-1850 рр.). З 1849 по 1860 р. у місті жив Н. Лєсков, який кілька своїх творів присвятив Києву (в їх числі — «Печерські антики»).

З Києвом пов'язане ім'я Константиноса Іпсіланті, борця проти поневолення Туреччиною грецького народу. В Києві пройшли останні роки його життя (1807-1816). Правитель (господар) Молдавії і Валахії, що піддавався пересліл зван­ням з боку турків, змушений був шукати притулку в чужих землях і поселився в Києві, на Печерську, де збереглась йо­го садиба по вул. І. Мазепи (Січневого повстання), 6.

Київ цього періоду увічнений на полотнах іноземних художників. Англієць Дж. Джеймс, після повернення додо­му, видав великий альбом малюнків про Київ, що містив за­рисовки Лаври, Софійського собору, історичних пам'яток Подолу, а також акварельні роботи.

Француз Я. де ла Фліз, який з 1812 р. жив у Києві і пра­цював головним лікарем Київського намісництва, в 1848 р. видав книгу «Медико-топографічний опис Київського округу...», оформлену великою кількістю зарисовок давніх па­м'яток Києва та його визначних місць («Звіринець», «Китаївське пустище під Києвом» та ін.).

Ф. Ліст під час перебування в Києві у 1848 р. під впли­вом українських народних пісень створив свою «Думку», яка з успіхом виконувалась у багатьох країнах Європи і Америки.

Наприкінці XIX ст. Київ за розміром міської території (59 кв. верст) був на третьому місці після Петербурга (90) і Москви (63), а за чисельністю населення (248 тисяч) — на п'ятому після Петербурга, Москви, Одеси і Риги.

Попри значний розмах кам'яного будівництва, Київ усе ж залишався переважно дерев'яним містом: з 21 тис. буді­вель лише близько 3 тис. були кам'яними.

Наприкінці XIX ст. Київ досяг такого рівня благоустрою, що серед міст Росії за цим показником посідав одне з пер­ших місць. Він мав усі комунальні зручності. Із 1872 р. ву­лиці стали освітлюватись газовими ліхтарями, а з 1890 р. — електричними.

У 1872 р. споруджено водопровід, що забезпечував місто дніпровською водою, потужністю 2700 кубометрів (або 270 тисяч відер) води на добу. В 1894 р. в місті було прокладено каналізацію.

В 1860-і роки в Києві було 4 лікарні на 268 ліжок. У 1875 р. побудовано Олександрівську (Жовтневу) міську лікарню спочатку на 65, а в 1880 р. — на 166 ліжок. Вона продовжувала розширюватись і в наступні роки. З 1881 р. при міській управі запроваджено нічні чергування лікарів, що можна вважати початком нинішньої «швидкої допомоги».

В 1854 р., після прокладення повітряно-провідникової лінії Київ-Москва, введено в експлуатацію київський теле­граф. Згодом з'явилися і інші лінії: Київ-Одеса, Київ-Берлін та ін.

У 1856 році створено державну телеграфну контору, що містилася по вул. Володимирській, 22 (нині Київський те­леграф займає приміщення колишнього Земельного банку по вул. Володимирській, 10). У 1850-і потужність міського телеграфу дозволяла приймати і відправляти близько 500 телеграм протягом доби, а в 1911 р. — 1 млн.

У 1886 р. стала до ладу перша телефонна станція на 60 абонентів. У 1904 р. число абонентів зросло до 1,7 тис., а в 1910 р. досягло 3,4 тис. Телефонна станція містилась на Хрещатику у дворі поштової контори (на місці нинішнього Держтелерадіо).

Слід сказати, що на той час з 762 міст Європейської ча­стини Росії водопровід мали лише 19%, телефон — 18%, трамвай — 5,5%, каналізацію — 3,5%, а Київ мав усі ці зруч­ності. Хоча вони були зосереджені в центрі міста, тоді як його околиці не були забезпечені комунальними вигодами.

В 1891 р. введено в дію кінну залізницю (конку) довжи­ною 12,8 версти, прокладену уздовж Хрещатика і Великої Васильківської. Але рельєф Києва не сприяв розвитку цьо­го виду транспорту. Вже в наступному, 1892 році на одному з найбільш крутих у Києві схилів — Олександрівському — розпочався рух першого в Росії (і другого в Європі) елект­ричного трамваю. Маршрут (1,5 км) пролягав від Царської (Європейської) площі до Нижньої (Поштової) площі. В 1893 р. трамвайний рух відкрито на Печерську, в 1894 р. — по вул. Володимирській, Караваєвській, до Лук'янівки, в 1896 р. — по Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), через Галицьку площу (площу Перемоги) до Сінного ринку, в 1899 — від Бессарабки до Політехнічного.

У 1855 р. за проектом інженера Ч. Віньоля в Києві бу­ло споруджено ланцюговий міст. Це Миколаївський міст довжиною 756 м, що був одним із найкрасивіших у Європі. Він розводився для переходу суден по Дніпру до 1900 р., а потім фарватер було поглиблено, і міст піднято на більшу висоту. На утримання і ремонт споруди стягалось мито за прохід, проведення корови, коня через міст. В 1912 р. через міст був пущений трамвай до Передмостової слобідки (Гідропарк). Міст двічі зазнавав руйнувань (1920, 1941). Після першого з них у 1924 р. його відбудували за проек­том О. Патона за 85 днів. У 1965 р. на його місці було спо­руджено міст «Метро» і, як його продовження, міст через Русанівську протоку.

Дарницький залізничний міст (на той час найдовший у Європі — 1 км) було збудовано в 1870 р.

Сьогодні в місті функціонують також міст ім. О. Патона (1953 р.), парковий міст на Труханів острів (1957 р.), міст на Рибальський острів (1963 р.), Північний мостовий пе­рехід (1976 р.), Південний мостовий перехід (1991 р.).

Початкову освіту в першій половині XIX ст. в Києві на­бували в шести парафіяльних і трьох повітових училищах, приватних пансіонах і школах. Елементарну освіту давали також 13 шкіл при церквах і монастирях.

В 1859 р. на Подолі у приміщенні Києво-Подільського повітового училища (вул. Костянтинівська, 9) була відкри­та Перша недільна школа, перша не лише в Києві, айв Україні.

На кінець XIX ст. в Києві було 8 чоловічих і 2 жіночі гімназії. У 1809 р. заснували Першу чоловічу гімназію. До 1812 р. вона розміщувалась на Подолі, звідти була переве­дена до Кловського палацу, а в 1857 р. — одержала нове власне приміщення (нині — жовтий корпус університету на бульварі Т. Шевченка, 14). Учнями гімназії були М. Булгаков, К. Паустовський.

В 1836 р. на Печерську було відкрито Другу чоловічу гімназію в будинку на розі Лютеранської і Лєвашовської (нині Шовковична) вулиць, пізніше теж переведену на Бібіковський бульвар (бульвар Т. Шевченка, 18).

Третя розміщувалась на розі вул. Покровської і Кон­трактової площі (Будинок для дітей подільського району), Четверта — на вул. Великій Васильківській, 96. (посольст­во Ватикану. Серед її учнів О. Вертинський), П'ята Києво-Печерська — на розі Суворова і І. Мазепи (Транспортна академія), Шоста — на Великій Дорогожицькій (Мельнико­ва, 81), Сьома — на Тимофіївській (М. Коцюбинського, 16), Восьма — на Миколаївській площі (пл. І.Франка, будівля Київенерго); жіночі — Перша Фундуклеївська (Б. Хмель­ницького, 6. Серед учениць — Анна Ахматова), Друга Ольгинська (Терещенківська, 2).

Крім державних, у Києві були й приватні гімназії — О. Плетньової (вул. Резницька, 2), В. Науменко (Ярославів вал, 25), А. Жекуліної (Артема, 27), Жука (на розі Іллінської і Братської вулиць) та ін.

Особливо місце серед київських гімназій належала Ко­легії Павла Ґалаґана, заснованій у 1871 р. Григорієм Ґала­ґаном (1819-1888). Цей останній належав до відомого ук­раїнського роду. Він очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, був почесним чле­ном Товариства Нестора - літописця. Школу було названо на честь його єдиного сина Павла, що помер у віці у 16 років. На розі вулиць Кадетської (Б. Хмельницького) і Олексіївської (Терещенківської) Г. Ґалаґан придбав будинок. Архітектором О. Шілле він був перебудований з урахуван­ням його нового призначення: збудовано вестибюль, па­радні сходи, а над ними споруджено домову церкву, в якій у травні 1886 р. вінчався І. Франко з О. Хорунжинською, сестрою тодішнього директора Колегії. В 1871 р. приміщен­ня колегії було розширене за рахунок ще одного будинку, купленого на Єлизаветинський (Пушкінській) вулиці. До цього навчального закладу могли вступати юнаки будь-яко­го суспільного стану і віросповідання у віці 16 років. На­вчання в колегії тривало 4 роки. Класи були невеликими. Найчисленнішим виявився 13-й випуск: 19 чоловік.

Дата добавления: 2015-05-23