Виникнення і ранній розвиток міста. 2 страница

Київський престол зайняв Скиргайло Ольгердович (1393-1396), теж на три чверті русин, оскільки його матір'ю була тверська княжна Уляна (Юліана). Але він був от­руєний, і Київ протягом кількох десятиліть залишався без князя: управління здійснювалось через великокнязівських намісників. За Вітовта в місті було відкрито католицьку єпи­скопську кафедру (1411), домініканський монастир. Пізніше тут стали діяти й інші католицькі ордени (бернардинський, єзуїтський). Поруч з цим великі литовські князі робили не­одноразові спроби відродити київську митрополію, незалеж­ну від московської. Вона була створена в 1415 р.

Великий литовський князь Вітовт вважав Київ однією із своїх головних резиденцій і в 20-і роки, в зеніті своєї сла­ви, майже безвиїзне жив у місті. Союзником Вітовта був хан Тохтамиш, який спалив у 1382 р. Москву, змусивши її знов платити данину. Після поразки 1395 р. в боротьбі з Та-мерланом він жив у Києві. За свідченням літописних дже­рел за угодою між Вітовтом і Тохтамишем Вітовт мав намір оволодіти всіма землями, що входили до складу Давньо­руської держави, розширивши її кордони до Чорного моря, а Тохтамиш з його допомогою сподівався повернути собі владу в Орді. У 1397-1398 рр. ряд вдалих походів Вітовта дозволив відсунути кордон Литовської Русі майже до гир­ла Дніпра. Проте в битві з Тамерланом на березі Ворскли в 1399 р. Вітовт і Тохтамиш зазнали поразки. Відтоді по­частішали татарські набіги на київську землю. В 1416 році місту було завдано страшного удару загоном кримців на чолі а мурзою Едигеєм. Ще більш спустошливим був напад Менглі-Гирея в 1482 р., після якого збереглись лише мону­ментальні споруди. Були сильно пошкоджені Софійський, Видубицький, Михайлівський, Києво-Печерський, Кири­лівський монастирі, Золоті ворота.

Після Вітовта Київ залишився без князя до 1440 р., коли київський престол посів Олександр (Олелько), сина Володимира Ольгердовича. Після нього правив Семен Олелькович (1455-1470), правнук Вітовта і Дмитра Донсь­кого, останній київський князь. Його мати Анастасія була дочкою Софії Вітовтівни і московського князя Василя Дми­тровича. Резиденція Олелька і Семена знаходилась на ліво­му березі Дніпра. Замок було збудовано на місці згадувано­го в Галицьке-Волинському літописі «Піщаного містечка». Залишки княжого замку під назвою Олелькового городищав районі сучасної Вигурівщини зберігались до XVIII ст. Се­ло з давньою назвою Милославичі було подароване королем Сигізмундом III Станіславу Вигурі і перейменоване, а зго­дом (у 1613 р.) і подароване новим його володарем Ми­хайлівському Золотоверхому монастирю.

В 1470 р., після смерті Семена Олельковича, князівство було скасоване, а місто перетворене на центр воєводства. Першим київським воєводою став Мартин Гаштовт. Він очолював міське військо, здійснював судовий нагляд, кори­стувався правом дарувати землі шляхетним. Він розпоряд­жався збиранням з населення податків, стягненням мита то­що. Одержання містом Магдебурзького права на підставі грамот, жалуваних великим князем литовським Олександ­ром у 1494-1497 рр., значно обмежело функції воєводи на його території.

Магдебурзьке право веде свою історію від X ст., коли германський король Оттон Великий, одружившись із вдо­вою італійського короля Адельгейдою, вирішив застосувати принцип самоврядування, який сприяв збагаченню і розквіту земель італійських, у своїх землях. Оттон, що був представником саксонської династії, розпочав впровадження нововведень з рідного міста Магдебург. Так Саксонія отри­мала перше міське законодавство. Воно піддавалось удоско­наленню, деталізації, поки у XIII ст. не був виданий право­вий документ під назвою «Саксонське зерцало». Він став основою створеного згодом кодексу нормативних актів, що регламентував міське життя, відомого під назвою магде­бурзького права. Це забезпечувало містам автономність уп­равління і незалежний суд.

В Києві головним органом влади був магістрат, що складався з двох колегій: Ради, на яку покладались адміні­стративні і господарські функції, і Лави — судової палати. Управління містом здійснювали 12 виборних осіб: 5 радців (райців, ратманів, ратгерів) і 5 лавників. На чолі міської адміністрації (і одночасно Ради) стояв війт, який мав довічні повноваження. Лаву очолював бурмистр. У її ком­петенцію входило судочинство, аж до винесення смертних вироків. У місті існувала шибениця. Меч для обезглавлювання до самого початку XIX ст. знаходився в міській ратуші.

Міський бюджет міста складався з ринкових зборів, ми­та з численних суден, що причалювали до Подолу, платні за оренду будинків. Значною статтею доходу були ремісничі збори. Великі суми надходили від торгівлі вином, медом, пивом, яка давала більшу частину прибутку. Так, у 1761 р. ця стаття забезпечила понад 78% надходжень до міської ка­си. Це зумовило надання особливих привілеїв на торгівлю міцними напоями Магістрату і київським монастирям.

Магістрат розміщувався в ратуші на Подолі, на давньо­му Торговищі, яке з XV ст. стало називатись, як у містах Центральної Європи, Ринковою площею (або Ринком). Бу­динок ратуші спочатку був дерев'яним, а з 1697 р. — кам'я­ним, і мав два поверхи. Він стояв на місці теперішнього скверу між Контрактовим будинком і Гостинним двором. Головний фасад ратуші, що виходить до фонтану «Самсон», був прикрашений мідною скульптурою богині правосуддя Феміди, а також 30-метровою чотириярусною вежею з го­динником. Під час пожежі 1811 р. будинок зазнав серйоз­них руйнувань. Його залишки пізніше були розібрані і ви­користані для будівництва Контрактового будинку.

З кінця XV ст. кияни стали масово переходити в ко­зацтво. Влітку вони спускалися в пониззя Дніпра, де займа­лися відхідницькими промислами, а на зиму поверталися до Києва. Міська влада насторожено ставилась до козацької вольниці, і тому забороняла козакам селитися в межах Києва. Через це козаки змушені були споруджувати свої житла — курені — за містом. Звідси назва міського району — Куренівка.

У середньовічний період, на рубежі XV-XVI ст., Київ відродив свою славу одного з найбільших торговельних центрів на перехресті доріг, що з'єднували Західну Європу зі Сходом. Дуже пожвавлено велась торгівля продуктами сільського господарства — передусім зерном, — а також про­мислів. Київські купці торгували сіллю, яку доставляли з Качибеївських (одеських) лиманів, а також з Галичини. На київському торзі можна було купити: найкращих татарських і турецьких коней, східні прянощі (перець, шафран, мускат­ний горіх, гвоздику, кардамон тощо), оливкове масло, миг­даль, рис, ізюм, інжир, тютюн, перли, перські килими і ба­гато інших товарів з усього світу. В Києві знаходили збут вогнепальна і холодна зброя з багатим оздобленням, що надходила зі Сходу; біле полотно, шовкові тканини, окуля­ри, географічні карти, картини, дорогі лати, коси, серпи та інший сільськогосподарський реманент із країн західної Європи; хутра, залізо і вироби з нього та інші ремісничі то­вари — із Росії.

З Києва все це розвозилося в різні кінці річками Дніпровського басейну.

В Києві вільно конвертувалась будь-яка відома в світі валюта: срібні «празькі» гроші, золоті угорські флорини, німецькі талери, польські злоті, литовські гроші тощо. З XIV ст. в місті карбувались і власні гроші — срібні денарії.

Міська торгівля зосереджувалась на Подолі, на Жит­ньому торзі, а також на новому торзі, що виник на території Верхнього міста. У другій половині XVI ст. київський воєво­да князь К. Острозький оголосив заснування слободи побли­зу Софійського собору, населення якої звільнялось від повинностей на 24 роки. Це сприяло прискоренню заселення і відбудови Старого міста. Значним був обсяг товарообігу на київських ярмарках. Починаючи з XVI ст. вони відбувалися двічі на рік і діяли протягом тижня (в XVII ст. їх тривалість збільшилася до двох тижнів).

Після Люблінської унії (1569) Київ став королівським містом. При цьому збереглося традиційне міське управління. Поляки, чисельність яких значно зросла, селились переваж­но в північній частині Подолу, поблизу резиденції католиць­кого єпископа — біскупа, що знаходилась неподалік від Житнього ринку. Це польське містечко увійшло в історію під назвою Біскупщини. В першій половині XVII ст. в Києві було 4 костьоли і домініканський монастир. Після Берес­тейської унії частину православних храмів і монастирів бу­ло закрито, а частину (в тому числі Михайлівський Золото­верхий, Софійський, Видубицький) передано уніатам. Але лад впливом антипольських повстань уряд був змушений піти на поступки, в тому числі й у релігійній політиці. Так, у 1633 р. сеймом були затверджені «Статті для заспокоєння руського народу». Ними, зокрема, передбачалось закріпити вищу духовну владу в Україні за київським митрополитом, який обирався православними ієрархами. Цим документом православному духовенству поверталися всі київські монас­тирі (крім Видубичів) і церкви.

В середині XVI ст. населення Києва становило 5-6 тис. чол., а на кінець століття збільшилось до 10-12 тис. чол. Протягом XVII ст. чисельність київського населення зазна­вала різких коливань, що обумовлювалися історичними подіями: визвольною війною, Руїною, масовими епідеміями. Якщо у 20-і роки XVII ст. воно досягло 20 тис., то в 60-і роки в киян було не більше 10 тис., а у 80-і - близько 15 тис.

У середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московсь­кої держави. Паралельно з магістратським управлінням впроваджувалось російське воєводське і козацьке сотенне управління. Київські воєводи координували діяльність воєвод в інших українських містах, стежили за судовими процесами, які зачіпали інтереси Московської держави, контролювали ситуацію в Україні, інформуючи з усіх пи­тань Малоросійський приказ. Засобом зв'язку київських воєвод з урядом була кінна пошта. На них покладався та­кож ряд інших обов'язків: нагляд за станом укріплень, ко­мандування російським гарнізоном, контроль за збиранням хліба і стягненням податку на утримання російських військ. 5-тисячний російський гарнізон був розквартирований на території Верхнього міста. В 90-і рр. для його потреб роз­почато спорудження житлових будинків. У результаті ви­росли Стрілецька і Рейтарська слободи, про які нагадують назви сучасних вулиць.

В 1654 р. у Верхньому місті, по лінії оборонних укріп­лень XI ст., зведено нову фортецю. Для забезпечення будів­ництва необхідними матеріалами вирубували ліси, що при­микали до міста з південного заходу. Укріплення були оточені підземними ходами, заповненими порохом. Ці гале­реї — потерни споруджувалися з фортифікаційною метою, через них під час облоги можна було вийти з ворожого ко­ла оточення.

Печери розкидані по всій території стародавнього Києва — від Кирилівських висот на півночі до урочища Церковщина на півдні. Виявлено близько 300 підземних, порожнин штучного походження. В середні віки вони обро­стали легендами, формуючи у киян уявлення, що міські підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів, з'єднуючи Київ з іншими руськими містами.

Наприкінці XIX ст. в ході спорудження будівлі уп­равління Південно-Західної залізниці (нинішня вул. М. Лисенка) було виявлено підземний хід, що вів від Золотих воріт. Такий хід розкопаний також на території, прилеглій до Національного історичного музею. Система підземних галерей висотою 2 м і шириною — 1,5 м знайдена на Печерську, на території колишнього іподрому (нині вул. Суворова). Печерними ходами була прорізана підземна тери­торія в районі Десятинної вулиці, Михайлівського Золотоверхого собору, Аскольдової могили, Інституту шля­хетних дівчат (нині Міжнародний центр культури і відпо­чинку). Найдавнішими з київських підземель вважаються печери на території Кирилівського монастиря, викопані 4 тис. років тому.

У функції сотенного управління входило формування сотні, навчання козаків військовій справі, забезпечення їх зброєю, боєприпасами, одягом, продовольством, а також ор­ганізація сторожової служби, розгляд судових позивів ко­заків тощо.

Історія Києва ХУП ст. тісно пов'язана з історією Києво-Могилянської академії. Садиба на Подолі була по­жертвувана Гальшкою Гулевичівною. У 1615 р. була засно­вана Братська школа, де вивчали «сім вільних наук», як і в усіх школах Західної Європи. В 1631 р. Петро Могила відкрив школу в Лаврі. А вже в 1632 році ці дві школи об'єдналися в Братсько-Лаврський (згодом — Києво-Могилянській) колегіум, Протягом усього існування колегі­уму змінювалась його структура, вдосконалювалася про­грама.

В граматичних класах викладалися латинська (на той час — міжнародна), грецька, українська (книжна), польська, церковнослов'янська мови, класична грецька і римська літе­ратура, арифметика, катехізис, нотний спів.

У класі піїтики оволодівали мистецтвом віршування, основами теоретико-літературних знань. У класі риторики учні здобували, крім теоретичної підготовки, практичні на­вички у сфері панегіричного, судового, церковного красно­мовства.

Спудеї (так називали учнів з класу піїтики) в класі філо­софії протягом двох років слухали лекційні курси І. Гізеля, С. Яворського, І. Галятовського, Г. Кониського, М. Козачинського та інших відомих професорів, що містили відо­мості з різних галузей знання — фізики, біології, ботаніки, зоології, хімії, медицини, мінералогії та інших наук. Учні знайомилися також із філософією Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, системою М. Коперника, вченням Г. Галілея та ін.

У 1689-1693 р. професором І. Кроковським був прочи­таний чотирирічний курс богослов'я.

Перелік навчальних дисциплін, що вивчалися в колегі­умі, не відрізнявся від програми Кембріджського, Краківсь­кого та інших західноєвропейських університетів. Обсяг знань, одержуваний його учнями, постійно розширювався за рахунок введення нових предметів: історії, географії, сільської і домашньої економії, медицини, німецької і фран­цузької мов та ін. У 1751 р. було введено російську мову, а з 1784 р. викладання стало вестись виключно російською мовою.

У граматичних класах класна робота відразу перевіря­лась учителями. Домашню роботу перевіряли аудитори, що призначались учителями з числа найкращих учнів. Щосубо­ти підводились підсумки вивченого протягом тижня. Нед­бале ставлення до навчання і незадовільна поведінка перед­бачили неминуче покарання: за таку провину учнів били різками і лінійками. Екзекуції чинились калефакторами, що призначались учителями з числа найгірших учнів.

Заняття проводились як у першій, так і в другій поло­вині дня. По завершенні кожної третини навчального року учні складали екзамени вчителям, у клас до яких вони пе­реходили наступного року.

У вищих класах не було ні домашніх завдань, ні екза­менів: спудеї писали дисертації, а щосуботи брали участь у диспутах, які називались домашніми і вимагали серйозної підготовки. Мовчання під час диспутів не припускалося. Ліниві і бездарні учні просто відсіювалися.

Наприкінці навчального року проводились публічні диспути, про які заздалегідь сповіщали оголошення. І до­машні і публічні диспути проводились латинською мовою, якою вільно володіли учні. На той час в Україні знання ла­тині вважалось обов'язковим для кожної освіченої людини. Нею користувалися в діловодстві, листуванні.

Києво-Могилянську колегію очолював ректор, який обов'язково мав бути професором богослов'я. Префект, що здійснював нагляд за навчальним процесом, поведінкою учнів, опікувався питаннями їх матеріального утримання, був професором філософії. Статутом академії висувалися суворі вимоги до викладачів і вихователів. Вони стосува­лись навіть зовнішнього вигляду викладачів, не кажучи вже про моральні якості. Не меншою мірою це стосувалось і учнів.

Більшість слухачів академії мала дуже скромне мате­ріальне забезпечення: їм не вистачало того мінімуму, який вони одержували від Братського монастиря. Обід вони час­то заробляли співами під вікнами киян. Спудеї ж збирали публіку на майданах, виконуючи написані ними кантати. Підробляли вони й уроками, а під час літніх вакацій їздили на сільськогосподарські роботи.

Навчальний рік починався 1 вересня і закінчувався в се­редині липня. Зарахування ж до академії проводилося про­тягом усього року за результатами співбесіди з префектом. Він з'ясовував рівень знань і вирішував, до якого класу на­правити новачка. Вікових обмежень не існувало і в одному класі навчались учні різного віку. Невстигаючих не відрахо­вували: вони могли залишатися в одному класі по кілька років. Після закінчення повного курсу навчання випускник одержував атестат. Ті, хто покинув навчання, виходили з академії з посвідченням, де зазначалось, які предмети він вивчав.

З Києво-Могилянською академією пов'язаний розвиток українського театру. Шкільна драма призначалася для на­вчання студентів акторській майстерності. Згодом вона ста­ла основою для створення шкільного театру, що здобув по­пулярність серед киян. Авторами п'єс були викладачі і спудеї академії. Феофаном Прокоповичем була написана перша історична драма «Володимир». Ф. Прокопович здо­був освіту в Києво-Могилянській православній колегії, Володимир-Волинському уніатському колегіумі, Римській ка­толицькій академії. Він працював у Ватиканській бібліотеці. Петро І запросив Ф. Прокоповича до Москви, де він допо­магав йому у здійсненні реформ.

Вихованці Києво-Могилянської колегії сприяли роз­витку освіти в інших країнах. Наприкінці 1630-х років мол­давський господар запросив Софронія Почаського, ігумена Братського монастиря, для організації в Яссах школи на зразок київської.

Багато викладачів і випускників академії були запро­шені до Росії для організації освітньої справи. В 1649 р. до Москви прибула перша група київських учених. Є. Славинецький був засновником і ректором першої в Москві греко-латинської школи в Чудовому монастирі. С. Полоцький заснував у Москві у Спаському монастирі школу, на основі якої пізніше була створена Слов'яно-греко-латинська ака­демія. Реорганізацію Заіконноспаської школи за зразком Києво-Могилянської академії здійснив у 1701 р. колишній її ректор Стефан Яворський (з 1700 р. — блюститель патріаршого престолу, з 1721 р. — президент Святішого Си­ноду). Протягом кількох десятиліть Московська академія перебувала під впливом київських освітніх традицій. З 1701 до 1763 р. на посаді ректора Московської академії змінився 21 чоловік, з яких 18 — були київськими вченими. Вихідця­ми з Києва було засновано також понад ЗО училищ в інших російських містах — Астрахані, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Іркутську, Костромі, Пскові, Рязані, Твері,

То­больську та ін.

Перший посібник з етики, що вийшов російською мо­вою, — «Юності чесне зерцало», — переклав з німецької і упорядкував Г. Бужинський, теж вихованець Могилянки.

Вихованці академії посідали високі державні посади в царському уряді. Г. Козицький був статс-секретарем Катери­ни II, О. Безбородько - секретарем Катерини II і канцлером за Павла І. Головою комісії у справі організації народних училищ у правління Катерини II, головою Державної ради і першим міністром народної освіти при Олександрі І був П. Завадовський. Посаду статс-секретаря Катерини II і пер­шого російського міністра юстиції займав Д. Трощинський.

Випускниками Могилянки були також талановиті ком­позитори — М.С. Березовський і А.Л. Ведель. М. Березовський після дев'ятирічного перебування в Болонській академії отримав звання капельмейстера і титул академіка. Там його ім'я вибито золотом на мармуровій дошці поруч з ім'ям Моцарта. Він також був обраний почесним членом багатьох музичних академій Італії.

В академії здобув освіту відомий письменник і манд­рівник В. Григорович-Барський.

Російська знать, що з тих чи інших причин оселялася в Києві, віддавала своїх дітей на навчання в київську ака­демію (А. Шереметєв, Г. Гордон та ін.). З Могилянкою пов'язане також ім'я М. Ломоносова, який у 1734 р. перебу­вав у Київській академії.

Зі створенням у 1708 р. Київської губернії Київ став гу­бернським містом. До складу губернії увійшли такі міста, як Ніжин, Переяслав, Чернігів, а також значна частина тери­торії сучасних Чернігівської, Орловської, Курської і Брянської областей. На чолі губернської адміністрації сто­яв губернатор (пізніше — генерал-губернатор).

Адміністративні перетворення мало вплинули на життя міста. Як і раніше, кожний його район мав свою адміністра­цію, що підпорядковувалася губернським властям.

На рубежі ХУІІ-ХУІІІ ст. Київ простягався уздовж Дніпра приблизно на 17 км.

Київ XVIII ст., як і раніше, складався з трьох частин: Нижнього (Поділ), Верхнього міста (Старе місто) і Печерська.

З середини XVII ст. Київ являв собою прикордонне місто і у зв'язку з цим особливою турботою властей було будівництво міських укріплень. У 1706 р. розпочато спору­дження нової фортеці в районі Києво-Печерської Лаври. Вона являла собою складну систему земляних валів з реду­тами, бастіонами, що були оточені глибокими ровами.

У 1750 р. навпроти головного входу в Лавру були збу­довані майстерні для виготовлення боєприпасів, і окремих деталей для гармат, їх складання і ремонту — Арсенал (ста­рий), приміщення якого збереглося до сьогодні. Раніше на цьому місці стояв Вознесенський жіночий монастир, у яко­му доживали віку знатні жінки. З 1705 р. ігуменею монас­тиря була Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи. У зв'язку з необхідністю побудови фортеці монастир був перенесений на Поділ і об'єднаний із Фролівським.

Фортеця мала троє воріт: Київські, Московські, Ва­сильківські (залишки двох останніх збереглися).

В 1711 р. було прокладено дорогу, що з'єднала форте­цю з Подолом.

Наприкінці XVII ст. в місті виросло чимало мурованих споруд. На кошти І. Мазепи збудовано собори в стилі ук­раїнського бароко на території Братського і Микільського монастирів (обидва знищені в 1935 р.), церкву Всіх святих над Економічною брамою Печерської Лаври (1698), що збе­реглася до наших днів. Протягом 1698-1702 рр. навколо Києво-Печерського монастиря з оборонною метою зведено кам'яний мур. Він оточує все нагорне подвір'я головної час­тини монастиря площею в 10,5 га. Довжина муру — 1190 м, товщина стін — близько 3 м, висота — 7м. На території Нижньої Лаври були споруджені церкви Різдва Богородиці (1696), Аннозачатіївська (1679) та Хрестовоздвиженська (1700). Поруч з Лаврою в 1696 р. побудовано Феодосіївську церкву (вул. Цитадельна, 4).

На території Видубицького монастиря збереглися Ге­оргіївський собор і Трапезна, збудовані в 1696-1701 рр.

В XVIII ст. в місті пожвавилось цивільне будівництво. Численні архітектурні пам'ятки цього періоду і сьогодні прикрашають Київ. Зберігся навчальний корпус Києво-Могилянської академії на Контрактовій площі. Перший йо­го поверх зведений у 1703 р., а другий надбудований Й. Шеделем у 1740 р. Вистояв двоповерховий будинок на вул. Костянтинівській, який називають будинком Петра І.

Багато київських будівель споруджено за проектами І. Григоровича-Барського, що був одним із зачинателів ук­раїнського бароко. Ним побудовані церкви Миколи Прити­ски, Миколи Набережного, Покровську, на Подолі, примі­щення бурси, магістратської хлібної лавки тощо.

В 1740-х рр. на Контрактовій площі грецькою громадою засновано грецький Свято-Катерининський монастир, підпорядкований безпосередньо монастиреві св. Катерини на Сінайській горі. Напередодні першої світової війни його архітектурний ансамбль був суттєво видозмінений. Споруд­жено п'ятиповерховий прибутковий будинок у стилі модерн (1912), що здавався монастирем в оренду, і багатоярусну дзвіницю(1914). З усього комплексу лише ці дві будівлі збереглися до наших днів.

У XVIII ст. розпочато зведення архітектурного ансамб­лю, ядром якого був Софійський собор. Протягом 1699-1706 рр. споруджено триярусну дзвіницю. Після землетру­су два верхніх яруси були розібрані і відбудовані Й. Шеделем у 1748 р. В середині XIX ст. був надбудований четвертий ярус. Й. Шеделем були побудовані також митро­поличий будинок (1748) і брама Заборовського (колишній західний портал; 1746), яку можна оглянути лише з Ге­оргіївського провулку. До цього періоду відноситься також спорудження трапезної, братського корпусу, приміщення бурси, консисторії.

Серед пам'яток архітектури XVIII ст., що збереглися до наших днів – Андріївська церква, зведена в 1747 - 1753 рр. І. Мічуріним за проектом Б.Ф. Растреллі.

Відбудова архітектурного ансамблю Лаври після пожежі 1718 р. здійснювалась у стилі бароко. На її території спору­джувались також нові будівлі. Й. Шедель у 1744 р. збудував головну дзвіницю, висотою 96 м. Тоді ж були встановлені і перші куранти. У 1768, 1788 рр. встановлювалися нові годин­ники. Тепер працює четвертий, встановлений 13 грудня 1903 р.

Дзвіниці біля Дальніх і Ближніх печер побудовані С. Ковніром, що теж стояв біля витків українського бароко в архітектурі. На місці дерев'яних келій, що були знищені пожежею, збудовано кам'яний корпус (1722). Зведені мит­рополичі покої (1727). У 1745 р. С.Ковнір об'єднав різні ча­стини, зведені на рубежі XVII—XVIII ст., у єдину споруду. Тепер у ковнірівському корпусі розташований Музей істо­ричних коштовностей України.

У XVIII ст. за Києвом зберігалася слава значного ювелірного центру. В місті на цей час працювало більше 200 майстрів. Серед найвідоміших — І. Равич, якого вважа­ють основоположником українського бароко в ювелірному мистецтві. Збереглося понад 60 його виробів, більшість яких експонується в Музеї історичних коштовностей.

У середині XVIII ст. в Києві розгортається будівництво палацово-паркових комплексів. Серед них — Кловський па­лац, споруджений П. Неєловим і С. Ковніром (1756) в ли­повому гаю на місці давнього Кловського монастиря.

В цей самий період І. Мічуріним і П. Неєловим побудо­ваний Царський (государів) палац, що являв собою копію підмосковного палацу, спорудженого за проектом Б.Ф. Рас­треллі. Палац був дерев'яним, зведеним на кам'яному цоколі і:І кам'яними флігелями. Поруч було розбито великий парк і закладено фруктовий сад з виноградником. У 1819 р. дру­гий поверх палацу був знищений пожежею, і з 1834 р. до кінця 1860-х років це приміщення орендувалось акціонерним товариством, що виробляло штучні мінеральні води. В головному корпусі було обладнано 10 кімнат для прийняття ванн, приміщення для виробництва і продажу мінеральних вод.

У флігелі були кімнати для приїжджих. У 1870 р. палац було відреставровано у зв'язку з приїздом до Києва імпера­тора Олександра II. Тоді ж на честь імператриці Марії Фе­дорівни палац одержав назву Маріїнського.

Наприкінці XVIII ст. в місті налічувалось біля 100 цегля­них будівель, здебільшого церковних і монастирських. Жит­лових цегляних будинків було всього 12, а дерев'яних — 2692.

Як і в попередні періоди подільський ринок був головним центром міської торгівлі різними товарами і продуктами. На Подолі проводились великі ярмарки — Соборний (на другий тиждень після великого посту), Миколаївський (у травні) і Успенський (у серпні). У 1797 р., після вход­ження Правобережної України до складу Київської губернії, із міста Дубно на Волині був переведений Хрещенський контрактовий ярмарок. Цей останній, у свою чергу, був пе­реведений до Дубно зі Львова, що після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшов до Австрії.

Київські контракти тривали три тижні (з 15 січня до 1 лютого). Тут можна було купити все. Для участі в ярмар­ку з'їжджалося до 5 тисяч чоловік, і значна їх частина — за­ради розваг. Під час ярмарку відбувались бали і концерти. У місті гастролювало багато відомих виконавців. Під час одного з таких ярмарків у Києві виступав знаменитий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Серед гостей київського ярмарку в 1798 р. був принц Конде.

У XVIII ст. продовжувався розвиток промислів, пере­дусім виноробства. Великим попитом користувалася про­дукція кондитерських підприємств, що знаходила збут не ли­ше в Києві, Москві, Петербурзі, а й за кордоном. Найбільш відомими кондитерами були Балабухи і Григоровичі-Барські, на фабриках яких вироблялися славнозвісне сухе варення, пастила, цукати тощо.

На схилах Андріївської гори, від урочища Чортове беремище (неподалік від фунікулера) і майже до самої Дитин­ки (над Гончарами і Кожум'яками), вирощували лікарські рослини для забезпечення сировиною аптеки міста, виве­зення до Москви і Петербурга.

З XVIII ст. в Києві набуває розвитку виробництво шов­ку. На Подолі і у Кловській долині були закладені великі тутові сади. З 1725 р. на Подолі почав діяти державний шовковий завод.

Київ славився виробництвом художнього скла. На по­чатку XVIII ст. тут було відкрито один із перших держав­них заводів кришталю.

У XVIII ст. продовжується розвиток мистецтв. З XVII ст. поруч з іконописом, яким переважно було представлене давнє українське малярство, починає розвиватися портретний живопис. Відомий ряд ктиторських портретів (ктитор - по­кровитель монастиря чи церкви). В Кирилівській церкві збереглись портрети сотника Сави Туптало, а також Інокентія Монастирського, ігумена Кирилівського (1681-1697), зусиллями якого монастир із бідної обителі перетворився на другий за значенням серед усіх київських монастирів, поступаючись тільки Лаврі.

Портретний жанр набуває більшого поширення у XVIII ст. Художнім достоїнством виділяється портрет князя Дмитра Долгорукого роботи ієромонаха Саму їла (1769 р.). Майст­ром написані також портрети

Н.Б. Долгорукої та її брата С.Б. Шереметєва, які пожертвували кошти на відновлення Трьохсвятительської церкви. Портрет княгині знаходиться в Чернігівському історичному музеї, а портрет С.Б. Шере­метєва — в Національному художньому музеї в Києві. Тут експонуються й інші портрети цього періоду — київського міщанина Івана Гудими (1755), Наталії Розумихи, Василя Гамалії (1750-і рр.), Івана Сулими (бл. 1721 р.), Параски Сулими (бл. 1754 р.) та ін.

Значного розвитку набуло в Києві мистецтво гравюри. Відомими майстрами цієї справи були Антоній (Олександр) і Леонтій Тарасевичі, Інокентій Щирський та ін. Збереглось чимало гравюр того періоду, серед яких 40 гравюр з вида­ми Києва (переважно Києво-Печерської Лаври), виконані Л. Тарасевичем для «Патерика Печерського».

Дата добавления: 2015-05-23