Туристичні ресурси Закарпаття 1 страница

Закарпаття розташоване за головним Карпатським хребтом, на стику кордонів України і чо­тирьох сусідніх держав -Польщі, Румунії, Словаччини,

Угорщини. Поблизу Рахова встановлено пам'ятний знак, що символізує географічний центр Європи.

Населення області — 1258,1 тис. чол. (2,4% населення країни). В його національному складі переважають українці (77,6%), які представлені етнічними групами лемків (на північному заході) і гуцулів (на сході). Тут живуть також угорці (13%), росіяни (3%), румуни, словаки, німці, євреї, цигани та ін.

Закарпаття лежить у межах Українських Карпат. Це гірська область: 4/5 її території займають гори. В Закар­патті знаходиться найвища вершина України — Говерла (2061 м). Майже половина території області вкрита лісами.

В Закарпатті 152 річки, що належать до басейну Тиси — притоки Дунаю: Боржава, Латориця, Уж та ін. Майже всі во­ни беруть початок у горах. На території області 137 озер.

В області 415 територій і об'єктів природно-заповідно­го фонду, в тому числі Карпатський заповідник і природ­ний національний парк Синевир.

Територію Карпатського заповідника складають три розрізнені масиви, на висоті від 200 до 2061 м над рівнем моря. Найбільший з них — Угольсько-Широколужанський, розташований у центральній частині Українських Карпат, на південних схилах Полонинського хребта. Тут зосередже­ний найбільший у Європі масив букових пралісів.

Чорногірський масив займає південний схил Чорногірського хребта. В ньому виділяються лісовий, субальпій­ський і альпійський висотні пояси.

Третій масив — Хустський, або Долина нарцисів, де у великій кількості в природних умовах росте ця квітка поруч з іншими рідкісними рослинами: орхідеями, ірисами сибірськими та ін.

Природний національний парк Синевир, створений у 1989 р., розташований у центральній частині Українських Карпат, у верхів'ях Тереблі та Ріки, в Міжгірському районі.

Заказник Зачарована долина — мальовниче міжгір'я у верхів'ях Смерекового потоку, відоме химерними скельни­ми утвореннями.

В області є мальовничі водоспади: Манявський у вузькій ущелині на р. Манява; Скакало в долині р. Синявки; Шипіт, однойменний з назвою річки, який падає з висоти 24 м двома потоками; в Міжгірському районі на потоці Пилипець — каскад водоспаду Шипот

Різноманітний тваринний світ краю. В річках і озерах водяться цінні види риб — форель і харіус, які також роз­водяться у спеціальних рибних господарствах.

Закарпаття багате на корисні копалини. Тут великі поклади кам'яної солі, що розроблялися ще в період Римсь­кої імперії, але інтенсивно експлуатуватися стали лише у XVIII ст. Значні також запаси високоякісних каолінів, що використовувалися для виготовлення відомої віденської порцеляни.

М'який клімат, мальовничі гірські ландшафти, численні мінеральні джерела, історичні пам'ятки сприяють розвитку рекреації.

Джерела мінеральних вод (Ужоцьке, Міжгірське, Драгівське, Плосківське, Полянське, Новополянське, Сойминське, Квасівське та ін.) зосереджені переважно в гірських рай­онах. Із рівнинних найбільш відомі Ужгородське, Шаянське.

У Солотвині у вироблених соляних шахтах розмістив­ся комплекс, що спеціалізується на лікуванні алергічних за­хворювань.

Закарпаття є одним із провідних туристичних районів. Тут діють турбази «Світанок» (Ужгород) із філіалом «Дубо­вий гай» (с. Кострина), «Невицьке» (с. Кам'яниця), «Нарцис» (м. Хуст), «Полонина» (с. Лумшори), «Форель» (смт. Жденеве), «Плай» (смт. Воловець) із філіалом «Пікуй» (с. Біласовиця), «Карпати» (смт. Міжгір'я) з філіалом «Синевирське озеро» (с. Синевирська Поляна), «Трембіта» (смт. Кобилецька Поляна), «Ялинка» (смт. Усть-Чорна), «Тиса (м. Рахів), «Едельвейс» (смт. Ясиня), а також туристський готель «Латориця» (м. Мукачево). На багатьох турбазах і її деяких туристських притулках функціонують підйомники. В Закарпатті є 28 готелів, 2 мотелі.

Закарпаття було заселене з доби пізнього палеоліту (бл. 4 тис. р. до н.е.). Цією територією пройшли племена фракійцін, даків, кельтів, скіфів, сарматів, гунів, аварів, в епоху «ве­ликого переселення народів» — вандали, готи та ін. Близько II ст. тут з'явилися білі хорвати. На рубежі ІХ—Х ст. цією територією мігрували угорські племена.

З кінця X ст. на Закарпаття поширилася влада київського князя Володимира Святославича, після смерті якого (1015 р.) Іштван І приєднав Закарпаття до Угорсько­го королівства. Його син Імре, що мав титул князя русинів, загинув у 1031 р., і ці землі успадкував племінник Іштвана І Вазул (Ладислав Лисий, одружений із дочкою київського князя Володимира). Але невдовзі Іштван передав цю тери­торію Петеру Орсеоло, який пізніше (в 1038 р.) став угорсь­ким королем. У 1046 р., після скинення Петера угорською знаттю, на престол був запрошений син Вазула Андрій, онук київського князя Володимира, одружений з дочкою Ярослава Мудрого.

Протягом XIII ст. Мукачівською домінією володіли зяті угорського короля Бели IV — спочатку князь Ростислав Михайлович Чернігівський, а пізніше Лев Данилович Га­лицький, дружиною якого була угорська королівна Констанція. У 1393-1414 рр. ця територія перейшла під владу Федора Коріятовича.

Закарпаття у складі Угорської держави не мало права на самоврядування. Українське населення території не асимі­лювалося завдяки своїй конфесійній належності. Тут діяли православні монастирі, найбільшими з яких були Мико­лаївський на Чернечій горі, в околицях Мукачева, і Ми­хайлівський у Грушові.

В 1646 р. Мукачівське єпископство поділилось на уніатів і православних, між якими постійно точилася боротьба.

На Закарпатті поширювались антиугорські настрої, наслідком яких стало звернення до австрійського цісаря із закликом про відокремлення краю від Угорщини і приєднанням до Галичини.

Після придушення революції австрійський уряд, врахо­вуючи побажання місцевого населення, виділив в окрему адміністративну одиницю «Руський дистрикт», який управлявся з Ужгорода. Намісником був призначений А. До-брянський, зусиллями якого українці зайняли високі посади, в школах і місцевих установах впроваджена українська мова. Паралельно з цим військова могутність Росії стала при­чиною поширення москвофільських тенденцій. Виникло навіть так зване «язичіє» — штучна книжна мова, що являла собою своєрідну суміш російської і церковнослов'янської мов. У 1867 р. Австрія, розбита Прусією, визнала право Угорщини на самоврядування. Закарпаття знову увійшло до складу Угорщини. В 1868 р. угорським парламентом підтверджено переважні права угорців порівняно з іншими народами, на які поширювалася влада Угорщини: українця­ми, словаками, сербами, хорватами, румунами. Припинили своє функціонування українські школи, українські газети. На 1914 р. у краї не залишилось жодної школи з україн­ською мовою викладання.

На кінець XIX ст. Закарпатська Україна була найбільш занедбаною з усіх українських земель. З 1830-х років поча­лась масова еміграція місцевого населення за океан.

Після падіння Австро-Угорщини народні з'їзди в Лю­бовні, Сваляві, Хусті, що пройшли в листопаді 1918 — січні 1919 р., висловились за приєднання Закарпаття до України.

В 1919 р. східна частина Закарпаття була окупована ру­мунськими військами, західна перебувала під владою Чехії. Березький комітет залишався під Угорщиною.

8 травня 1919 р. представники ужгородської, пряшівської і хустської рад утворили Центральну Руську Раду і проголосили об'єднання цих територій із Чехо-Словаччиною. Мирною конференцією в Парижі 10 вересня 1919 р. закріплено договір про включення Закарпаття до складу Чехо-Словаччини на правах автономії в статусі окремого регіону, що дістав назву Підкарпатської Русі. На практиці ж права автономної території грубо порушувались, існуючи лише номінальне: фактична влада належала віце-губернато­ру, що за походженням був чехом, адміністрація також складалась переважно з чехів. У 1925-1927 рр. Підкарпатська Русь за своїм адміністративним устроєм і характером уп­равління вже нічим не відрізнялась від інших провінцій Чехії. І лише в 1937 р. тут були здійснені перші кроки до реальної автономії.

2 листопада 1938 р. частина Закарпаття, що включала Ужгород, Мукачево, Берегове, була приєднана до Угорщини.

15 березня 1939 р. Сейм Карпатської України проголо­сив державну незалежність території. В той самий день Угорщина окупувала все Закарпаття, щойно призначений уряд Карпатської України емігрував за кордон.

Прихід радянських військ у 1944 р. більшість населен­ня розглядала як визволення. З'їзд народних комітетів За­карпатської України 26 листопада 1944 в Мукачевому вис­ловився за приєднання до радянської України. 26 червня 1945 р. між Чехо-Словаччиною і Радянським Союзом було укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Сло­ваччини. В 1946 р. створено Закарпатську область, до якої увійшла територія Закарпаття за винятком Пряшівщини, яка відійшла до Словаччини. До Закарпатської області було також включено смугу угорської етнічної території уз­довж залізничного шляху Чоп-Хуст-Рахів.

В Закарпатській області на державному обліку перебу­ває 152 пам'ятки архітектури.

В передмісті Ужгорода Горяни зберігся найдавнішій на Закарпатті храм — ротонда, який датується XII—XIII ст. і відомий під назвою костьолу Св. Анни або церкви Св. Миколая. Значну історико-художню цінність мають фрески XIV ст. в інтер'єрі ротонди.

Ужгород відомий з X ст. Міський замок споруджений у XVI ст., а в XVII добудований. Його внутрішній дворик оточений триповерхо­вими житловими приміщеннями з чотирма ку­товими баштами.

В Ужгородському замку з 1947 р. відкритий Закарпатський краєзнавчий музей, колекція якого налічує понад 80 тис. експонатів. Його філіал — За­карпатський художній музей, експозиція якого включає ро­боти майстрів України, Угорщини, Словаччини, Чехії.

Серед фортифікаційних споруд вирізняється Мука­чівський замок, споруджений на вершині гори вулканічного походження. Цей комплекс складався упродовж тривалого історичного періоду і являє собою надзвичайно складну оборонну систему, що дозволяє простежити всі етапи роз­витку фортифікаційного будівництва в Центральній і Се­редній Європі. Історики висловлюють припущення, що в IX—XI ст. на цій горі існувало невелике прикордонне укріплення Київської Русі, зруйноване татаро-монголами в 1242 р. Ядро фортеці датують кінцем XIV ст., пов'язуючи його спорудження з ім'ям Ф. Коріатовича, якому Мукачеве дісталося в дарунок від угорського короля Сигізмунда.

В 1663 р. оборонна система замку була суттєво вдоско­налена, споруджені нові кам'яні бастіони, що збереглися до наших днів, система підйомних мостів.

У тому вигляді, в якому ми бачимо фортецю сьогодні, вона склалася в 1688 р. Сьогодні це один із найбільших оборонних комплексів на території України.

В Мукачівському замку міститься історичний музей.

Ще один давній комплекс оборонних споруд уцілів у с. Невицьке. Його ядро (виникло в кінці XIII — на почат­ку XIV ст.) наближається до овалу, по периметру якого усе­редині розташоване приміщення, яке на рубежі XIV—XV ст. було додатково укріплене кам'яним оборонним муром із чотирма баштами. Ще через століття на під'їзді до замку споруджено південну в'їзну башту з довгим дерев'яним мос­том на високих кам'яних опорах. Зруйнований у 1644 р. З 1879 р. замок стає туристичним об'єктом. З 1968 р. тут ведуться реставраційні роботи.

Над містом Хуст височить замок, — заснований у XIV ст., він неодноразово піддавався перебудові. В 1766 р. в резуль­таті удару блискавки, який припав на пороховий льох, замок злетів у повітря і після цього вже не відбудовувався.

В місті Берегове, що лежить у долині Тиси, знаходить­ся пам'ятка архітектури XVII ст. — графське подвір'я.

В селищі Чинадієве в Мукачівському районі збереглися парк, закладений у 1848 р., замок XIV—XVI ст. і палац 1890-1895 рр. (нині - головний корпус санаторію «Карпати»).

В області діють 3 музеї з 6 філіалами і відділами. За­карпатський музей народної архітектури і побуту відкрито в Ужгороді у 1970 р. на схилах Замкової гори. В ньому представлені споруди всіх районів області, характерні для українських, румунських і угорських поселень Закарпаття. Будівлі побутового і господарського призначення з хатнім начинням, предметами повсякденного вжитку, знаряддями праці репрезентують матеріальну і духовну культуру насе­лення Закарпаття на історичному відрізку від XVII ст. по 40-і рр. XX ст.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Яка з пам'яток Галичини визнана ЮНЕСКО пам'яткою світового значення?

Які відомі курорти знаходяться у Львівській області?

Скільки кам'яних будівель розташовано на площі Ринок у Львові?

Ким споруджено львівський костьол Марії Сніжної в XIV ст.?

На стіні якої споруди у Львові висять пам'яткові кулі?

Чому Одеський замок дістав назву «колиски польських королів»?

Який замок є найстарішим в Україні?

Який вчений із світовим ім'ям народився у Дрогобичі?

Яке місто в Галичині називали «малим Краковом»?

Де і ким був заснований Гуцульський театр?

Де знаходиться музей народного мистецтва Гуцуль-щини?

Які об'єкти релігійного паломництва відомі в Черні­вецькій області?

Які важливі природно-рекреаційні об'єкти розташовані на території Закарпатської області?

Де знаходиться печера «Попелюшка»?

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

Курортне господарство Львівської області.

Історико-культурна спадщина як основа розвитку пізна­вального туризму на Львівщині.

Музей народного мистецтва Гуцульщини є екскурсій­ний об'єкт.

Курортні ресурси Закарпаття.

Об'єкти релігійного паломництва в Чернівецькій області.

РОЗДІЛ УП ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ СТЕПОВОЇ (Південної) УКРАЇНИ

Степова Україна - це найбільший історико-географічний край (його площа - 250 тис. кв. км), що охоплює 8 сучасних областей України: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Кіровоградську, Луганську, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а також північну, степову частину

Криму.

Історія краю, формування етнічного складу його насе­лення обумовлені пограничним розташуванням території на стику Східної Європи, Причорномор'я та азіатських степів. З Азії на ці землі здійснювали набіги орди кочівників. На­роди Середземномор'я так само намагались поширити свій вплив на територію Північного Причорномор'я. Населення глибинних районів України теж прагнуло дістатись до бе­регів Чорного і Азовського морів.

Територія Південної України безперервно заселена, по­чинаючи з доби раннього палеоліту. Наприкінці епохи бронзи (1200-800 рр. до н.е.) цю територію заселяли кімме­рійці. Кочові племена мігрували в межах величезної тери­торії, що простягалась від Болгарії до Північного Кавказу, від південного берега Криму до сучасної Пензенської об­ласті Росії.

На межі VII і VI ст. до н.е. між Дніпром і Азовським морем поселились іраномовні племена — скіфи, що дало грецьким історикам підставу назвати весь цей край Скіфією.

Пліній налічував тут близько 30 племен. Поблизу Кам'янки-Дніпровської і Великої Знам'янки в Запорізькій області виявлено залишки великого городища площею близько 1200 га, яке, можливо, було центром скіфських володінь. У III ст. до н. е. скіфи степового Криму заснували на тери­торії, де знаходиться сучасний Сімферополь, своє царство із столицею Неаполь Скіфський.

У 1971 р. в кургані Товста Могила (поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області) була знайдена золота пектораль вагою 1,5 кг. Ця прикраса, яка датується IV ст., названа знахідкою століття.

Майже одночасно зі скіфами на цій території з'явилися греки, які заснували у Причорномор'ї свої колонії, процвітання яких забезпечувала передусім торгівля пшени­цею. Саме тут, в Ольвії, вперше на території сучасної Ук­раїни почали карбувати монети.

Близько 480 р. до н.е. грецькі поліси і місцеві поселен­ня по обидва береги від Керченської протоки увійшли до складу Боспорського царства із столицею в Пантікапеї. Ця держава в І ст. до н.е. охоплювала майже весь Крим, узбе­режжя Азовського моря, пониззя Дону і середню течію Ку­бані. В 47 р. до н.е. внаслідок битви між військом Юлія Це­заря і боспорського царя Фарнака Боспорське царство потрапило у васальну залежність від Риму. Грецькі колонії поступово були підкорені римлянами.

Протягом п'яти століть (від початку III ст. до н.е.) цю територію населяли сармати, які частково підкорили скіфів.

На початку III ст. тут з'явилися племена готів.

Орда гунів у IV ст. знищила майже всі причорноморські грецькі колонії, Скіфську і Боспорську держави, потіснила сарматів і готів, а на зміну їй прийшли тюркські племена, які створили тут Велику Болгарію. В цих степах кочували та­кож авари. На початку VII ст. хазари підкорили болгар, зай­няли частину Криму - зокрема, Пантікапей, — в середині VIII ст. заснували на цій території свою державу — Хазарсь­кий каганат.

Слов'янське населення Степової України складалося переважно з уличів і тиверців.

Наприкінці IX ст. на Таманському півострові, на місці колишньої грецької колонії Германасі, виникло місто Таматарха (Тмуторокань), яке стало центром однойменного князівства. Відомо, що до кінця XI ст. тут правили чернігівські князі.

З початку X ст. орди печенігів почали тіснити слов'ян на північ. За переказами, саме в цих краях (біля села Нікольське поблизу Дніпропетровська) в бою з печенігами в 972 р. загинув київський князь Святослав.

З другої половини XI ст. в цих степах кочували по­ловці.

В 1223 р. об'єднані сили волинського, галицького, курського, київського, путивльського, смоленського, трубчевського князів і половецького хана в урочищі Кам'яна Могила на березі р. Калки (нині — Кальчик) виступили проти монголо-татар.

Після створення Золотої Орди на цій території був один з ординських улусів.

Наприкінці XIV ст., в період князювання Вітовта, во­лодіння Литовсько-Руського князівства розширились до Чорного моря.

Більша частина території Степової України на кінець XV ст. була Диким полем, через яке проходили Муравський (із Перекопу до Тули), Чумацький (по лівому берегу Дніпра), Чорний (із Перекопу через пониззя Дніпра до Умані, Тернополя, Львова) шляхи. На території нинішньої Кіровоградської області до Чорного лісу підтягувались та­тарські полчища перед набігами на Брацлавщину, Київщи­ну та інші українські землі.

Тоді ж, у кінці XV ст., в Дикому полі почали з'являтись вільні люди — козаки. Згодом на дніпровських порогах ви­никла Запорозька Січ. Вона охоплювала територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра і Бугу на півдні. Західним кордоном Січі були річки Буг і Синюха, північний пролягав по річці Орель, південний — по Конці. Східні володіння Запорожжя досягали Нижнього Дону, ви­ходячи в районі Бердянської коси і гирла Кальміусу до Азовського моря. На володіння цими землями Запорозьке військо одержало від польського короля Стефана Баторія грамоту в 1576 році. Пізніше право на них підтверджувалось іншими польськими королями, російськими імператорами.

Засновником першого із запорозьких укріплень вва­жається князь Д. Вишневецький, який бл. 1552 р. спорудив замок на острові Мала Хортиця. В 1540-х роках Січ розта­шовувалась на острові Томаківка (поблизу м. Марганець Дніпропетровської області). В 1563 р. вона перемістилась на острів Базавлук (також у Дніпропетровській області). В 1638 р. виникає Никитинська Січ (поблизу м. Нікополь Дніпропетровської області), де гетьманом обрано Богдана Хмельницького. Визвольна війна українського народу роз­почалась саме на території сучасної Дніпропетровщини. Перша перемога війська, очолюваного Богданом Хмель­ницьким, була здобута у травні 1648 р. в битві під Жовти­ми Водами.

Чортомлицька (Стара) Січ (неподалік від м. Нікополь Дніпропетровської області) існувала в середині XVII ст. Во­на мала найдовшу історію, її захисні споруди в поєднанні з урвистими берегами річок, які були природним укріплен­ням, перетворювали Січ на серйозну перешкоду для ворога.

За умовами Андрусівського перемир'я Запорозька Січ була під протекторатом обох держав. При цьому російська сторона стала зводити на запорозьких територіях військові укріплення. В 1709 р. відповіддю Петра І на перехід части­ни запорожців на бік Мазепи було зруйнування Чортомлицької Січі. Звідси запорожці рушили на південь і засну­вали на території сучасної Херсонщини Кам'янську Січ (від назви балки Кам'янка).

В 1711 р. на території, що перебувала під протектора­том кримських ханів (у районі сучасного Цюрупинська), за­сновано Олешківську Січ. Територію між Бугом і Дністром називали «ханською Україною», яка в XVII—XVIII ст. ма­ла своє самоврядування: нею управляли «ханські гетьмани», підконтрольні татарсько-турецькій владі.

В 1734 р. козаки повернулись під російський протекто­рат і заснували неподалік від колишньої Чортомлицької Січі Нову Січ, яка проіснувала до 1775 р.

На Запорозьких землях постійно з'являлись пересе­ленці з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, час­тина яких вступала до Січі, інші засновували хутори і сло­боди посеред степу. На 1762 р. на Запорожжі було 20 тис. козаків, тоді як у поселеннях, що виникли навколо Січі, налічувалось більше 150 тис. жителів.

На тутешніх родючих землях осідали також козаки з сусідніх Миргородського, Полтавського, Переяславського полків, які, оселившись на Запорізьких Вільностях, зберіга­ли підпорядкування своєму полковому керівництву.

В 1730-х роках російські власті спорудили по річці Орель Українську лінію — систему укріплень. Північна смуга Запорозьких Вольностей відійшла від Січі: тут владу здійснювали миргородський і полтавський полковники та київський генерал-губернатор.

У середині XVIII ст. російський уряд надав дозвіл слов'янському населенню Австрії, що виявило бажання пе­реїхати до Росії, селитися на північно-західних кордонах Запорозьких Вольностей. В 1752 р. територію від р. Кагар­лика по Висі, від Тясмину до Дніпра заселили полки, підпо­рядковані генералу Хорвату. Ці поселення, що увійшли в історію під назвою Нової Сербії (Новосербії), управлялися Сенатом, а місцеву владу представляв київський був Новомиргород, адміністративним центром - форте­ця Св. Єлизавети на Інгулі (сучасний Кіровоград).

У 1753 р. на протилежному, східному краї Запорозької території уздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганню осіла нова група слов'янських переселенців на чолі з Шевичем і Прерадовичем. Центром сербських ко­лоній (Слов'яносербії) на лівобережжі був Бахмут (нині Артемівськ Луганської області).

Переселенці мали привілейоване становище: вони одер­жали землю, значні грошові субсидії, право безмитної тор­гівлі, були звільнені від будь-яких податків. Усі серби, що перебували на військовій службі, одержували платню, а ті, що не могли служити за станом здоров'я чи за віком, забез­печувались пенсією. Для участі в будівництві поселень для новоприбулих відряджали козаків з Гетьманщини, залуча­лись також місцеві селяни. Стимулюючи заселення цих те­риторій, уряд створив Новослобідський козацький полк, яким засновано двадцять слобід на 20 км південніше від Новосербії.

Між новими поселенцями і запорожцями складались напружені стосунки, часом аж до збройних сутичок.

Врешті, коли невиправданість такого експерименту ста­ла очевидною, ці полки було ліквідовано, а їх територію включено до складу новоствореної Новоросійської губернії: Єлизаветинська провінція була утворена Новосербським і Новослобідським полками, а Бахмутський повіт виник на основі Слов'яносербського полку.

У 1774 р. в результаті російсько-турецької війни до Росії відійшла територія між Дніпром, Бугом і Чорним мо­рем, і Запорожжя втратило своє значення оборонного бар'єру на межі між Росією і Кримом. У 1775 р. Січ була ліквідована.

Багато козаків переселилася в турецькі володіння. Осе­лившись на землях Очаківської орди, біля Тилігульського і Хаджибейського лиманів, вони заснували велике поселення на Пересипу (в межах нинішньої Одеси). В 1776 р. тут налічувалося близько 7 тис. козаків. У 1778 р. вони одержа­ли турецьке підданство. Під тиском Росії козаки були пере­селені турецькою стороною далі від кордону, в гирло Ду­наю. Тут заснована Задунайська Січ, яка проіснувала близько 50 років.

Вся територія «Запорозьких вольностей» увійшла до складу новоствореної Азовської і Новоросійської губерній, що перебували під управлінням Г. Потьомкіна. Для заселен­ня спустілої території землі стали роздавати поміщикам і державним селянам, а пізніше — іноземним колоністам.

Наприкінці XVIII ст. у Приазов'я були примусово пе­реселені кримські греки.

В 1783 р. Новоросійська і Азовська губернії об'єднані в Катеринославське намісництво з центром у щойно заснованому Катеринославі. До його складу увійшов Крим (Таврійська провінція).

В 1796 р., після смерті Катерини II, Павло І відновив Новоросійську губернію з центром у Новоросійську (в 1796-1802 рр. так називався Катеринослав), яка в 1802 р. була поділена на три губернії: Херсонську (до 1803 р. — Ми­колаївська), Катеринославську і Таврійську (остання об'єднала Крим і три повіти: Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський).

Через брак робочих рук і необхідних коштів поміщики південних губерній змушені були продавати землю або зда­вати її в оренду. В результаті тут стали з'являтись господар­ства фермерського типу з використанням сільськогоспо­дарських машин і найманих сезонних працівників, що масово приїздили з інших губерній. Поруч з цим у Південній Україні існували великі земельні латифундії — такі, як, наприклад, маєток Асканія-Нова площею 100 тисяч десятин, що належав Фальц-Фейнам.

Після закінчення російсько-турецької війни в 1812 р. до складу Росії увійшла Бессарабія — територія між Дністром у середній і нижній течії і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем.

Більша частина Бессарабії лежить у межах Молдови, а до складу України входить Північна і Південна Бессарабія. Північна Бессарабія здавна мала переважно молдавське і українське населення, тоді як територія Південної Бесса­рабії (Буджак) стала заселятися лише в кінці XVIII ст.

Бессарабія ніколи не була самостійним державним ут­воренням. У давні часи цей край населяли гети, даки, бесси. Через ці землі пройшли численні кочові племена — го­ти, гуни, авари, болгари, угорці, печеніги, половці.

В IX ст. тут з'явилося слов'янське населення - тиверці та уличі. В X—XII ст. ці землі входили до складу Київської Русі, потім — Галицьке-Волинського князівства.

З XIV ст. — територія Молдавського князівства. В XIV— XV ст. генуезці створювали на території Бессарабії свої тор­говельні факторії, для захисту яких будували фортеці.

1514 р. Бессарабія у складі Молдови потрапила під вла­ду турецького султана. Турками укріплені старі і збудовані нові фортеці — Акерман, Кілія, Хотин та ін.

З кінця XVI ст. в південних степах Бессарабії кочували ногайські татари. У XVIII ст., після зруйнування Січі, тут з'явились запорожці, заснувавши на цих землях Надду­найську Січ.

Після включення в 1812 р. Бессарабії до складу Росії тут починають селитися іноземці — переважно німці, — звільнені російським урядом (на 50 років) від рекрутчини і від сплати податків. У 1816 р. було засноване місто Арциз. Місцева адміністрація була зобов'язана надавати сприяння переселенцям. Уже в 1827 р. Арциз перетворився на одну з найбагатших німецьких колоній на території Росії. Німець­ка громада жила відособлено, мала дві лютеранські кірхи, дві початкові школи з німецькою мовою викладання. Ос­новним її заняттям було сільське господарство — тварин­ництво і землеробство (садівництво, виноградарство).

В першій половині XIX ст. на території Бессарабії було 83 болгарських і гагаузьких населених пунктів. Місто Бол­град було центром компактного проживання болгарських поселенців, якими тут у 1833-1838 рр. споруджено Спасо-Преображенський собор.

В результаті Кримської війни Буджак (у тому числі 40 болгарських і гагаузьких сіл) перейшов під владу Румунії. Після російсько-турецької війни в 1878 р. Південна Бессарабія знову була включена до складу Росії.

В 1918-1940 рр. Бессарабія була володінням Румунії, а після Другої світової війни її територія адміністративне поділена між Одеською і Чернівецькою областями України: південна її частина — сучасна Ізмаїльщина, а північна — Хотинщина.

У межах історико-географічного краю Степова Україна виділяють Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, який включає Одеський і Приазовський рекреаційні райо­ни і курортні місцевості на узбережжі Азовського і Чорно­го морів.

Одеський рекреаційний район охоплює територію Миколаївської, Одеської і Херсонської областей і спеціа­лізується на бальнеолікуванні, відпочинку, організації екскурсій, морських прогулянок, фестивалів, конгресів, семінарів, бізнес-туризмі.

До Приазовського рекреаційного району входять До­нецька, Запорізька і Херсонська області. Спеціалізація ку­рортно-рекреаційної зони Бердянська - бальнеолікування, дитячий і сімейний відпочинок, туристські екскурсії, морські прогулянки.

Природно-рекреаційні ресурси регіону включають помірно континентальний клімат, тепле море, мінеральні води і лікувальні грязі.

7.1. Одеська область розташована на південному за­ході країни, де проходить держав­ний кордон із Румунією і Молдо­вою. На півдні і південному сході її територія омивається Чорним морем. Площа області — 33,3 тис. кв. км (5,5% території країни).

На території Одещини протікає 225 річок. Головні з них - Дунай (його Кілійське гирло), Дністер, Південний Буг. В заплавах Дунаю і Дністра єозера Кагул, Катлабуг, Саф'ян, Ялпуг та ін. В області 15 лиманів, найбільші з яких прісноводний Дністровський і солоні Куяльницький, Тилігульський, Хаджибейський, Шагани, Алібей.

Дата добавления: 2015-05-23