Туристичні ресурси Закарпаття 3 страница

В області 55 річок. Головна водна артерія — Дніпро, який пе­ретинає територію області з північного заходу на південний схід. Тут протікають також його притоки Оріль, Самара, Базавлук, Інгулець із Саксаганню та ін. В області налічується 105 природно-заповідних тери­торій і об'єктів.

Область має значні рекреаційні ресурси, основними складовими яких є м'який клімат, мінеральні води і ліку­вальні грязі (озеро Солоний Лиман у Новомосковському районі).

В області діє 61 готель, у тому числі туристські - «Рассвет» у Дніпропетровську і «Самара» в Новомосковську; 2 мотеля і один готельно-офісний центр.

В області функціонує 9 музеїв із 2 відділами. Дніпропе­тровський історичний музей створений у 1849 р. як гро­мадський музей старожитностей Катеринославської губернії і зобов'язаний своїм заснуванням діяльності А. Фабра, Я. Грахова, О. Поля, Д. Яворницькрго. Фонди музею налічують 220 тис. експонатів, у тому числі археологічна, етнографічна, нумізматична, геральдична колекції, реліквії запорозького козацтва, стародруки XVI—XVII ст. тощо. Му­зейний комплекс включає меморіальний будинок-музей академіка Д. Яворницького, де вчений жив протягом 1905-1940 рр.

Дніпропетровський художній музей заснований у 1914 р. Його зібрання налічує понад 7 тис. творів мистецтва, серед яких — роботи А. Васнєцова, В. Полєнова, К. Брюллова, І. Рєпіна, В. Сєрова, І. Левітана, А. Куїнджі, М. Ге, К. Коровіна, Б. Кустодієва, М. Реріха та ін. Тут представлена та­кож колекція петриківського декоративного розпису (понад 1,5 тис. одиниць).

У Дніпропетровській області на державному обліку пе­ребуває 11,9 тисяч пам’яток, у тому числі 318 пам'яток архітектури.

У 1775 р. на місці злиття річок Кільчень і Самара (по­близу сучасного Новомосковська) планувалося будівництво адміністративного центру Новоросійської і Азовської гу­берній. Незабаром тут було зведено перші споруди. Проте місце було обрано невдало: навесні талі води перетворюва­ли місцевість на болото. Тому вже на початку 1784 р. на правому березі Дніпра, на місці козацької слободи Полови-ця, закладено нове губернське місто, назване Катеринославом (нині Дніпропетровськ).

Архітектурною домінантою історичного центру Дніпропетровська є Спасо-Преображенський собор, зведений у 1830-1835 рр.

У Катеринославі народилась О. Блаватська. Міським архітектором служив А. Достоєвський, брат великого письменника. Уродженцем міста є також відомий скульптор Є.В. Вучетич (1908-1974).

У 1778 р. засноване місто-фортеця Слов'янськ (до 1774 - Микитине), яке з 1782 р. починає іменуватись у докумен­тах Нікополем. На місці Запорозької (Микитинської) Січі, що існувала тут у 1636-1652 рр., споруджено обеліск.

Дерев'яний Троїцький собор у м. Новомосковськ збу­дований у 1775-1780 рр. Він є найбільшим дерев'яним хра­мом в Україні (висота - 65 м) і одним із найкращих зразків українського дерев'яного зодчества. В 1888 р. у зв'язку з аварійним технічним станом будівля була повністю пере­роблена з використанням нового матеріалу.

7.8. Кіровоградська об­ласть розташована в цент­ральній частині України, в ме­жиріччі Дніпра і Південного Бугу. Площа - 24,6 тис. кв. км (4% території країни).

Область лежить у межах двох фізико-географічних зон:

лісостепової і — переважно — степової. Річки належать до басейнів Дніпра (Інгулець, Цибульник) і Південного Бугу (Інгул, Синюха, Синиця). Всього в області 438 річок.

На Кировоградщині налічується 39 об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі пам'ятка природи Чорний ліс, Онуфріївський парк, хутір Надія, дендрологічний парк Веселі Боковеньки, закладений у 1893 р. по типу ландшафт­них парків. Він зосереджений навколо річки Боковеньки і балки Скотуватої, що перетворені на систему мальовничих ставків. Створено п'ять основних пейзажних груп, які в мініатюрі відтворюють ландшафт певної природної зони. Флористична колекція парку налічує близько 1000 видів де­рев і чагарників, у тому числі рідкісних і екзотичних (кипа­рисовик нутканський, тюльпанне дерево та ін.). Основою рекреаційних ресурсів області є м'який клімат, мальовничі береги річок і водосховищ, мінеральні води (сульфатно-хлоридно-натрієво-кальцієві для пиття і радонові для ванн), екскурсійно-туристські об'єкти.

В області 16 готелів, в тому числі готель «Турист» у м. Кіровограді; турбази «Славутич» (м. Світловодськ) і «Лісова пісня» (с. Онікеїв); 2 мотелі.

У Кіровоградській області діє 16 музеїв із 4 відділами і музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія», створений у 1956 р. в с. Миколаївка на території са­диби, закладеної в 1871 р. батьком драматурга.

Тут І. Карпенком-Карим написано 11 із 18 п'єс, які увійшли в золотий фонд національної драматургії.

Комплекс садиби включає батьківську хату, меморіаль­ний будинок, приміщення літературно-меморіального му­зею, парк площею 11 га і ставок. Тут постійно проводиться традиційне театральне свято «Вересневі самоцвіти».

В області на державному обліку перебуває 6 тис. неру­хомих пам'яток, у тому числі 392 пам'ятки архітектури.

Фортеця Св. Єлизавети була споруджена в 1754-1757 рр. на місці колишнього зимівника запорозьких козаків. Навколо фортеці згодом виросло місто Єлисаветград (з 1934 р. - Кіро­воград). Після приєднання до Росії Криму в 1783 р. фортеця втратила своє військове зна­чення.

В 1788-1797 в Єлисаветграді діяла хірургічна школа - один із перших медичних навчальних закладів в Україні.

На початку 1840-х років купцем Плотниковим споруд­жено будівлю театру, в якому в 1847 р. виступав з концер­том Ф. Ліст. В новому приміщенні театру, збудованому в 1867 р., в ролі Наталки Полтавки дебютувала М.Заньковецька. Пізніше тут починав свою театральну кар'єру Г. Юра.

В Єлисаветградському земському реальному училищі навчалися брати Тобілевичі - Панас (Саксаганський) і Ми­кола (Садовський), а також Ю. Придворов (пролетарський поет Дем'ян Бєдний).

У місті Бобринець навчались і працювали М.Кропивницький та І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий). У 1862 р. на­вколо І. Тобілевича згуртувалась місцева молодь, яка захоп­лювалась театром. До цього гуртка в 1863 р. приєднався М. Кропивницький, який незабаром очолив трупу.

В місті Знам'янка з 1884 р. жив і працював лікарем у залізничній лікарні А. Лисенко, брат композитора.

В передмісті Новомиргорода, в центрі колишнього села Софіївка, збереглась церква Св. Іллі (1786), що є унікальною для півдня України пам'яткою пізнього бароко.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Яка група поселень називалась Новосербією і де вона була розташована?

Яка територія відома під назвою Слов'яносербія?

Ким заснований заповідник «Асканія-Нова»?

Які грецькі колонії існували у Причорномор'ї?

Що було причиною поселення греків на території Приазов'я у XVIII ст.?

Скільки населених пунктів на півдні України мають назву Ялта?

Які відомі літератори починали свій творчий шлях у Одесі?

Яку місцевість називають «донецькою Швейцарією»?

Де розташована «українська Венеція»?

Які іноземні поселенці з'явились на території Бессарабії в XIX ст.?

Де була знайдена золота пектораль?

На якому острові в 1789 р. поселилися німецькі ко­лоністи?

Перелічіть більш давні назви Білгород-Дністровського.

Де розташований природний заповідник «Дунайські плавні»?

Назвіть курорти Одеської області.

Які курорти функціонують у Запорізькій області?

Перелічіть курорти Донецької області.

Які курорти відомі у Херсонській області?

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

Туристична інфраструктура Одеської області.

Курорти Одеської області.

Заповідники Херсонщини.

Ресурсний потенціал для розвитку етнічного туризму на Одещині.

РОЗДІЛ УШ ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ КРИМУ

Автономна Республіка Крим розташована на півдні країни, в межах Кримського півострова, який глибоко вдається в Чорне море і зі сходу омивається Азовським мо­рем. Він простягається з заходу на схід на 324 км (між ми­сами Кара-Мрун і Фонар), а з півночі на південь — на 207 км. (від Перекопського перешийка до мису Сарич). На західному узбережжі частина суші виступає далі в море, ут­ворюючи Тарханкутський півострів, а на східному — Кер­ченський. На півночі Крим з'єднаний Перекопським пере­шийком завширшки 7 км із сусідньою Херсонською областю.

Площа автономії — 26,2 тис. кв. км (4,3% території країни).

Кримський півострів лежить приблизно на однаковій відстані як від екватора, так і від Північного полюса -5000 км. Довжина берегової лінії перевищує 1 тис. км. Вона розчленована затоками та бухтами, особливо численними на півночі і сході. Найбільші затоки: в Чорному морі - Каркінітська, Каламітська, Феодосійська; в Азовському - Сиваш, Казантіпська та Арабатська. Сиваш відокремлений від Азовського моря піщаною косою - Арабатською Стрілкою.

Крим приваблює відпочиваючих передусім суб­тропічним кліматом на Південному березі Крима, вузькій смузі землі шириною 2-8 км, що тягнеться від мису Айя до мису Іллі.

Гірський Крим, вкритий лісами, являє собою зовсім інший природний комплекс, відмінний від узбережжя як за своїми кліматичними умовами, так і за складом місцевої флори.

Кримські гори з найвищою точкою Роман-Кош (1545 м) мають переважно карстовий рельєф із великою кількістю печер (їх налічується 900), серед них найдавнішою є Черво­на (13,7 км), а найглибшою — Солдатська (508 м).

У Криму прокладено рекреаційні стежки, серед яких найвідомішими є Голіцинська (Новий світ), Боткінська, Тарахташська, Штангеєвська (Ялта), Карадагська (Щебетівка).

Клімат рівнинної частини Криму (близько 70% площі півострова) помірно континентальний, у горах перехідний від степового до субтропічного, що характерний для Пів­денного берега Криму.

Територію півострова перетинають 257 річок, здебіль­шого небагатоводних. У гірській місцевості водні потоки ут­ворюють глибокі ущелини-каньйони, водоспади. Популяр­ним екскурсійним об'єктом є Великий каньйон. Водоспад Учансу падає з південного схилу Ай-Петринської яйли май­же прямовисне з висоти 98,5 м, нижче утворюючи ще три водоспади.

В області понад 50 солоних озер, що належать до 5 груп — Тарханкутської, Євпаторійської, Перекопської, Чонгаро-Арабатської та Керченської. Вони мають значні запаси лікувальних грязей (бл. 24 млн. м²). Найбільші з кримських озер — Сасик, Сакське, Донузлав, Узунлар.

Перший грязьовий курорт країни — Саки. Про ліку­вальні властивості Сакського озера писав ще давньоримсь­кий учений Пліній Старший.

Вода Мойнакського озера в Євпаторії дає лікувальний ефект при м'язових, кісткових, нервових захворюваннях.

Туристично-рекреаційні ресурси Криму — це надзвичай­но сприятливі кліматичні умови (особливо на Південному березі), мальовничі ландшафти, тепле море з піщаними і гальковими пляжами (загальною довжиною 450 км, трива­лий купальний сезон (понад 4 місяці), джерела мінеральних вод і лікувальні грязі солоних озер. Освоєння в курортно-ре­креаційних цілях двох останніх розпочато з середини XIX ст. Сьогодні в Криму налічується понад 700 лікувально-оздоров­чих закладів, у тому числі 128 санаторіїв. В Криму зосеред­жено 36% санаторно-курортного фонду, понад 30% будинків відпочинку, близько 20% туристських закладів України.

Кримський рекреаційний регіон включає Євпа­торійський, Феодосійський, Ялтинський рекреаційні райони.

Рекреаційні ресурси регіону ефективні при лікуванні захворювань дихальних шляхів, легенів, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, функціональні порушен­ня нервової системи.

У Криму 141 територія і об'єкт природно-заповідного фонду (загальна площа — 70 тис. га, що становить 4,1% те­риторії автономії), в тому числі Карадагський, Кримський, «Мис Мартьян», Ялтинський гірсько-лісовий заповідники, 13 пам'яток природи (Бельбекський каньйон, Кішка, Демерджі, Карабі-яйлинська улоговина, Караул-Оба, Кизил-Коба, Мангуп-Кале та ін.), Нікітський ботанічний сад, 22 парки. В числі парків, що належать до пам'яток садово-пар­кового мистецтва — Алупкінський, Гурзуфський, Карасанський, Кучук-Ламбатський, Лівадійський, Массандровський, Меласький, Місхорський, Фороський, Харакський.

Кримський заповідник створений у 1923 р. Більша його частина розташована на схилах головного пасма Кримських гір, на території Бахчисарайського району. В ма­сиві Чатирдаг об'єктом масового відвідування туристами є печера «Мармурова». Всього тут 135 підземних порожнин, серед яких — відомі пам'ятки природи: печери Бінбаш-Коба, Еміне-Баїр, Суук-Коба та ін.

Заповідник включає також частину акваторії Каркінітської затоки з Лебединими островами в Роздольненському районі. Лебедині острови - місце гніздування водоплавних птахів (понад 230 видів).

Заповідник «Мис Мартьян», розташований на одной­менному мисі неподалік від Нікітського ботанічного саду, створений у 1973 р. з метою збереження природи кримських субтропіків.

Ялтинський заповідник (1973 р.) розташований у західній частині Південного берега Криму і має своєю ме­тою охорону характерних видів місцевої флори і приморсь­ких ландшафтів.

У південно-східній частині Кримського узбережжя зна­ходиться наймолодший на півострові Карадагський запо­відник (заснований у 1979 р.). Пам'ятка природи Карадаг — гірський масив вулканічного походження, що обривається крутим уступом до Чорного моря — в своїй найвищій точці досягає висоти 577 м. Заповідник включає також прилеглу частину акваторії.

Тут виявлено поклади більше 100 видів мінералів, се­ред яких найбільш цінними є гірський кришталь, аметист, сердолік, агат, яшма, опал.

Пам'ятка природи «Плакуча скеля» знаходиться в Сімферопольському районі в мальовничій долині р. Булганак, на уривчастому березі якої крізь виходи кам'янистих порід просочуються грунтові води у вигляді невеликих струмочків і джерел.

Крим є провідним туристичним центром в Україні з розвиненою туристичною інфраструктурою. Тут діє 54 го­телі, а також 113 підприємств харчування для обслугову­вання туристів (із 455 по Україні в цілому).

Вигідне географічне положення, м'який клімат, тепле море, субтропічна рослинність узбережжя півострова в усі віки сприяли його інтенсивному заселенню. Історико-культурні пам'ятки різних епох, що збереглися на його території, є результатом взаємодії різних етносів і цивілізацій, які на певних відрізках історії, існуючи паралельно на обмеженій території півострова, часом функціонували відособлено, не змішуючись і майже не проникаючи одна в одну.

Сліди первісної людини, виявлені в печері Киїк-Коба у 25 км від Сімферополя, підтверджують її появу в цих кра­ях близько 100 тис. років тому. На території півострова відомо більше двадцяти стоянок цого періоду, в т. ч. в уро­чищі Ак-Кая в Білогірському районі, в якому виявлено чи­сельні поселення, де простежується кілька потужних куль­турних шарів.

Аборигенним населенням Криму більшість учених вва­жає таврів, що є племенами індоєвропейського походження і населяли більшу частину території півострова. Перші згад­ки про них містяться у творах античних авторів — Гомера, Скилака та ін. — і відносяться до VI ст. до н.е. Етнонім «таври» виходить не із самоназви цього народу, а з назви, даної йому греками.

Деякі з найдавніших таврійських племен (X—VI ст. до н.е.) перейшли до осідлого способу життя, їх основними заняттями були землеробство і рибальство. Від грецьких колоністів вони перейняли ткацьке ремесло, навчились ви­готовляти кераміку, обробляти бронзу. У III ст. до н.е. ни­ми були споруджені потужні укріплення, неприступні для кочівників, наймогутнішим з яких був Харакс на мисі Ай-Тодор.

Археологи схильні вважати, що групи таврів, витіснені в IV ст. в гірські райони під натиском гунів, продовжували залишатись окремим етносом до VII—VIII ст., поки не змішалися з прибулими народами.

До найдавніших народів Криму належали також кімерійці, що населяли його територію в період між XII і першою половиною VII ст. до н.е.

Перші грецькі колонії на кримській землі засновані вихідцями з малоазійського міста Мілета. Освоєння півос­трова греками почалося із східної його частини, де в VI ст. до н.е. виникають Пантікапей (Керч), Мірмекія, Тірітака, Німфей (на березі Керченської протоки), Феодосія. На західному березі виросли поліси Керкінітіда (Євпаторія), а століттям пізніше — Херсонес, заснований переселенцями з малоазійського міста Гераклея. В V ст. до н.е. у Тавриді склалися два найбільші державні утворення — Боспорське царство із столицею в Пантікапеї, що володіло поселення­ми по обидва боки від Керченської протоки, і місто-держава Херсонес, влада якого поширювалась на територію Гераклейського півострова, Керкінітіду, Калос Лімен (сучасне селище Чорноморське).

Після падіння Боспору в IV ст. під ударами гунів Хер­сонес проіснував іще майже тисячу років.

У І ст. грецькі колонії були завойовані Римом. Римсь­ка експансія почалася з боку сучасної Керчі, де римляни ви­садилися в 45 р., в період правління імператора Клавдія. Це був період посилення натиску з боку сусідів-кочівників, який було все важче стримувати грецьким полісам. Тому основний опір римлянам чинили горці-таври. Поступово римські гарнізони заселили південний берег Криму від Пантікапея до Херсонеса, створивши потужну систему фор­тець, з'єднаних між собою мощеними дорогами. Наймогутнішим із римських укріплень була фортеця Харакс на місці колишньої таврської цитаделі.

Після розпаду Римської імперії в 395 р. грецькі колонії на території Криму увійшли до складу Візантії.

Скіфи почали з'являтись на півострові в VII ст. до н.е. З III ст. до н.е. тут існувала скіфська держава, столиця якої знаходилась на місці сучасного Сімферополя й іменувалася греками Неапдлем Скіфським. Перейшовши до осідлого життя, скіфи освоїли мореплавство, ремесла, землеробство, скотарство. Під впливом грецької архітектури розвивалося зодчество. Залишки споруд скіфського періоду нагадують античні еллінські храми. На жаль, не збереглося жодного зразка скіфського звіриного стилю, пізніше знищеного тата­рами, оскільки зображення живих істот порушувало припи­си ісламу.

Скіфська держава на території Криму проіснувала до III ст. н.е. Скіфський етнос розчинився поміж іншими кримськими племенами і народами. Археологи дотримують­ся версії, що могутні міста-фортеці в горах Криму (Мангуп, Чуфут-Кале та ін.) споруджені саме тавро-скіфами.

У III—І ст. до н.е. мало місце інтенсивне переселення на півострові сарматів, що освоювали переважно гірські райони і передгір'я. З часом частина їх залишила Крим, ча­стина — асимілювалась.

У III ст. в Криму з'явились готи. Під час гунської на­вали в IV ст., як повідомляв Прокопій Кесарійський, готи відійшли в гори, в область Дорі (Феодоро, Дорас), де зна­ходилася столиця їх держави. Нині її руїни відомі під на­звою Мангуп-Кале. Іоанн Богослов в VI ст. іменував готсь­ке князівство Кримською Готією.

В 787 р. частину території Готії захопили хазари. У XII ст. готи сплачували данину половцям (куманам), а вже в сере­дині XIII ст. — татарам.

У XIII ст. на території від Балаклави до Алушти вирос­ли фортеці генуезькі. Готи втратили вузьку південну смугу, але зберегли серце старої Готії — вкриті лісом гори на північ від Ялти. В 1427 р. князь феодоритів Алексій у со­юзі з кримським ханом почав боротьбу за повернення при­морських земель.

Князівство Феодоро підтримувало стосунки з євро­пейськими державами, підкріплені шлюбними зв'язками. Так, дочка князя Алексія була одружена з Давидом Комніном, імператором Трапезунда. Син Алексія віддав свою доч­ку за молдавського господаря Стефана Великого. Московсь­кий князь Іван III мав намір поріднитися з феодоритським князем, взявши його дочку за одного із своїх синів.

У 1475 р. місто Феодоро після тримісячної облоги було захоплено турками і припинило своє існування, увійшовши до Мангупського кадилику султана. Столиця була перейме­нована на Мангуп-Кале. Готи, що займалися сільським гос­подарством, продовжували жити в глухих гірських поселен­нях, зберігаючи традиції і мову. Ще в XIX ст. дослідники відзначили, що населення, яке живе навколо Мангупа, відрізняється від мешканців сусідніх сіл своєю, зовнішністю і мовою. В місцях, де були розселені готи, місцева татарсь­ка мова має спільні риси з нижньонімецькою. Поселенці зберегли пам'ять про ті часи, коли вони були ще христия­нами, а не мусульманами.

Історія розпорядилася так, що й цей етнос був погли­нутий іншим, більш чисельним — кримськотатарським на­родом, хоча певний лексичний шар із давньої готської мо­ви був засвоєний кримськотатарською мовою.

У VII ст. в кримських степах і у східній частині півос­трова, довкола Сугдеї (Судака), осіли хазари. З часом вони були асимільовані іншими народами, хоча й після цього ще довго, аж до XIV ст. італійці називали Крим Хазарією.

Стосовно слов'янського населення півострова в ранній період його історії відсутні будь-які матеріальні, так і доку­ментальні свідчення. Джерела повідомляють лише про появу в цих землях руських купців і походи русичів. Відомо, зок­рема, що близько 833 р. хазари просили Візантію про технічне сприяння у спорудженні укріплень на північному кордоні їх володінь для захисту від русичів, які здійснили похід проти хазар і готів, описаний у «Житії Стефана Сурожського». 860 р. відбувся кримський похід київського князя Аскольда. Проти Херсонеса і пізніше виступали з військом київські князі: в 944 р. Ігор, у 988 — Володимир.

На рубежі X і XI ст. у Криму оселилися тюрки-половці (кипчаки). Центром їх володінь стала Сугдея (Судак). В XI ст. вони прийняли іслам.

В кінці XI ст. в Криму з'явились венеціанці. В 1287 р. в Солдайї (Судаку) засновано консульство Венеції в Кри­му. Не забарились і їх постійні конкуренти з Генуї, які в 1266 р. заснували в Кафі (Феодосії) свою колонію і посту­пово витіснили венеціанців з Криму. Після поразки Золо­тої Орди в Куликовській битві з 1380 р. генуезці поширю­ють сферу своєї влади на всю територію Приморської Готії, від Солдайї до Чембало (Балаклави). Укладений з Ордою договір лише підтвердив права генуезців на територію, якою вони давно володіли де факто — все південне і східне узбережжя Криму. На цей період припадає спорудження могутніх генуезьких фортець у Балаклаві і Судаку, залиш­ки яких збереглися до наших днів, а також ряду інших: Фо­ри (Форос), Кикинез, Лупико (Алупка), Мусакарі (Місхор), Ореанда, Джаліта, Сикита (Никита), Горзувіти (Гурзуф), Партеніт, Біюк-Ламбат, Кучук-Ламбат, Луста (Алушта).

У 1475 р. всі укріплення, споруджені на півострові іта­лійцями, були зруйновані турками. Згодом італійське насе­лення Криму асимілювалось, однак у портових містах іта­лійська мова побутувала ще в XIX ст., а зв'язки зі своїми генуезькими родичами кримські італійці підтримували до самого XX ст.

Татари являли собою неоднорідну в мовному і етнічно­му відношенні сукупність азіатських кочових племен. Вони з'явились у Криму в XIII ст. Це були переважно тюрки, що у причорноморських степах змішалися з половцями (кипча­ками). Мова кримських татар є своєрідним сплавом двох тюркських діалектів — кипчакських і огузького. Прийшовши в Крим у 1223 р., татари фактично не зустріли опору з боку місцевого населення, яке, можливо, було ослаблене набігом турків-сельджуків на рік раніше. В 1233 р. в Сол­дайї (Судаку) татари заснували намісництво. Звідси бере свій початок етнічна історія кримських татар.

Ведучи кочовий спосіб життя, татари не осідали в Кри­му на постійне проживання, обравши його місцем лише для зимівлі, а влітку займалися своїм звичним промислом у сте­пах Причорномор'я. Кожний із семи татарських улусів мав свою територію для зимівлі. З часом улуси були перетво­рені на бейлики (вотчини). В середині XIV ст. вони були тут ще малочисельною групою, і в 1365р. генуезцям вдало­ся відвоювати у них Солдайю і заволодіти 40-кілометровою смугою на узбережжі, яка включала 18 поселень.

Італійське і грецьке населення Криму легко пристосу­валось до інституту татарського намісництва: визнаючи вла­ду татарських чиновників і справно сплачуючи данину, во­но одержувало натомість повну свободу дій і продовжувало тримати в своїх руках економічні важелі.

Вдосконалюючи адміністративно-управлінську систему, татари об'єднали бейлики в Кримський Юрт. Адміністра­тивний центр був перенесений у Солхат (Солката, Ескі-Кермен, Старий Крим), який був також головним релігій­ним осередком. Тут зосереджувалась і судова влада.

Іслам проник у середовище кримських татар, які доти були язичниками, у другій половині XIII ст. і початкове здобув поширення серед знаті. Загальна ісламізація пов'яза­на з періодом правління хана Узбека (1312-1342).

Зміцнення ханської влади, здобуття фактичної еконо­мічної самостійності і політичної незалежності від Золотої Орди було досягнуто в правління Гирея Хаджі-Девлета, яке тривало 39 років (1428-1467). Гиреї об'єднали два могутніх татарських роди — Баринів і Ширинів. Хаджі-Девлет І у молоді роки жив при дворі литовського князя Вітовта, який допоміг йому утвердитися на кримському престолі.

Після смерті Хаджи-Девлета І владу над Кримом за сприяння поляків здобув один із його синів Нур-Девлет, уже через рік скинутий рідним братом Менглі Гиреєм (1468-1515). Останній був по-європейському освіченим правителем, що виховувався в резиденції консула Генуї в Кафі. Його союзники генуезці допомогли йому заволодіти престолом. Менглі Гирей, у свою чергу, підтримав генуезців під час нападу турків на Кафу в 1475 р. В цій битві татарсь­ко-генуезьке військо було розбите, а сам Менглі Гирей потрапив у полон, де пробув чотири роки. Зі Стамбула він повернувся в 1479 р. васалом турецького султана. Турки втручались у питання успадкування кримського престолу і в разі непокори місцевих правителів волі турецького султа­на висилались ним на острів Родос.

Влада хана обмежувалась також місцевими інституці­ями, що представляли кримську знать — передусім диваном (державною радою).

Головною галуззю економіки на півострові залишалося скотарство при паралельному розвитку землеробства (вино­градарство, садівництво, вирощування зернових культур). Місцеві вина славилися й за межами Криму. Тут вирощу­вали також тютюн.

Розвивалося бджільництво. Споживачем кримського меду був навіть султанський двір у Стамбулі.

Славились вироби кримських ремісників із шкіри, во­вни, дерева, металу. Тут були вмілі зброярі, вироби яких продавались у Європі.

Серед промислів основним було рибальство.

Іслам Гирей протягом 6 років підтримував союзницькі відносини з Б. Хмельницьким, спільно з яким здійснював походи на Польщу і Молдову.

В результаті кількох походів російських військ у II пол. XVIII ст. Крим зазнав серйозних втрат. У правління хана Арслан-Гирея (1748-1756) відбудовано зруйновані мечеті, медресе, ханський палац, військові укріплення. Крим-Гирей (1758-1764) всіляко сприяв розвитку наук і мистецтва, ото­чив себе освіченими людьми з числа не лише кримців, а й іноземців.

В ході російсько-турецької війни в 1771 р. російська армія в союзі з ногайцями вступила в Крим. З її допомогою престол зайняв Сагиб-Гирей.

Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. визнавалась незалежність Криму. Після виведення російських військ невдоволення правлінням Сагиб-Гирея привело до його ски­нення за допомогою Порти на користь Девлет-Гирея III, який був приведений до влади вже в 1775 р.

У 1777 р. Росія з застосуванням військової сили поса­дила на кримський престол Шагин-Гирея, проти якого не­забаром було піднято заколот, придушений російськими військами. Ці події повторились і в 1781 р. Тоді порядок на­водив сам князь Г. Потьомкін. Тільки тепер йшлося вже не про повернення на престол Шагин-Гирея, а про включення Криму до складу Російської імперії. Катерина П лицемірно заявила: -«Преобразование Крыма в вольную и независимую область не принесло спокойствия России и обратилось лишь в новые для нее заботы со значительными издержками. Опыт времени с 1774 г. показал, что независимость мало свойственна татарским народам и, чтоб охранять ее, нам нужно всегда быть вооруженными и при существовании ми­ра изнурять вошка трудными движениями, делая большие затраты как бы во время войны. Такая канитель с крымской независимостью принесла уже более 7 млн чрезвычайных ра-ходов. Принимая во внимание все эти обстоятельства, ми приняли решение сделать на будущее время крымский полу-остров не гнездом разбойников и мятежников, а территорией Русского государства. Ввиду этих соображений мы с полной доверенностью объявляем всем нашу волю на присвоение Крымского полуострова и на присоединение его к России».

В 1782 р. Шагин-Гирей змушений був відректися від престолу. Він жив у Воронежі, потім в Калузі, пізніше в Ту­реччині. В решті решт за наказом султана він був страчений на острові Родос.

Ще у 1779 р. були виселені за межі Криму православні греки і вірмени.

Крим зайняли російські війська. На початку 1783 р. бу­ло оголошено про включення Криму до складу Росії.

З цими подіями пов'язане масове переселення кримсь­ких татар до Туреччини. Паралельно Крим активно освою­вали переселенці з російських губерній, переважно відстав­ні солдати і державні селяни.

Ще у 1779 р. були виселені за межі Криму православні греки і вірмени.

З кінця XVIII ст. на території Криму стали селитися німці, греки з островів Егейського моря, яким надавались урядові пільги і землі. З початку XIX ст. тут оселяються болгари.

В радянський період тут створено Кримську автономну республіку (1921), перетворену в 1945 р. на Кримську об­ласть у складі РСФСР. З 1954 р. вона стала адміністратив­ною одиницею у складі УРСР. Після 1991 р. — Автономна Республіка Крим.

Дата добавления: 2015-05-23