Виховання немовлят

К н и г а п е р ш а

ЕМІЛЬ, АБО ПРО ВИХОВАННЯ

1. Усе добре, виходячи з рук Творця речей, усе вироджується в руках людини. Вона примушує землю давати продукти іншої землі, дерево давати плоди іншого дерева; вона сплутує і змішує клімати, стихії, пори року; вона калічить свого пса, свого коня, свого раба; вона повалює все. Вона перекручує все; вона любить потворність, виродків; вона нічого не хоче таким, як воно створене природою, навіть людину; вона її бажає об’їздити, як манежного коня, спотворити за модою, як дерево свого саду.

4. Рослини формують культурою, людей – вихованням. Якби людина народилася великою і дужою, її зріст і її сила не мали б для неї користі, доки б вона не навчилася ними користуватися, вони були б шкідливі для неї, бо перешкодили б іншим допомагати їй і, залишена самій собі, вона вмерла б від нужди, не встигнувши пізнати свої потреби. Скаржаться на стан дитинства, а не бачать того, що рід людський загинув би, якби людина не починала зі стану дитинства.

5. Ми народжуємося кволими, ми потребуємо сил; ми народжуємося, не маючи нічого, ми потребуємо допомоги; ми народжуємося дурними, ми потребуємо розуму. Все, чого ми не маємо при народженні і чого потребуємо, ставши дорослим, дається нам вихованням.

6. Це виховання ми дістаємо від природи, або від людей, або від речей. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів є виховання, одержане від природи; вжиток, який ми навчаємося робити з цього розвитку, є виховання, одержуване від людей; а придбання нашого власного досвіду щодо предметів, які впливають на нас, є виховання, одержуване від речей.

7. Отже, кожний з нас здобув освіту від трьох родів учителів. Учень, для якого їх різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді з самим собою: тільки той, в якому вони всі влучають в одні й ті ж точки і прагнуть до однієї і тієї ж мети, іде до свого призначення. Тільки він добре вихований.

8. З цих трьох різних виховань те, яке дається нам природою, зовсім не залежить від нас; те, яке дається речами, залежить від нас лише в певних відношеннях. Тільки над тим вихованням, яке дається людьми, ми справді хазяї, та й то лише у припущенні; бо, хто ж може сподіватися цілком управляти речами і вчинками всіх осіб, що оточують дитину?

9. Отже, оскільки виховання є мистецтво, майже неможливо сподіватися його успіху, бо збіг обставин, необхідний для його успіху, ні від кого не залежить. Все, що можна зробити за допомогою піклування, – це наблизитися більш або менш до мети, але потрібне щастя, щоб її досягти.

13....Оскільки доводиться боротися з природою чи суспільними установами, треба вибирати, кого робити – людину чи громадянина, бо не можна зробити разом того й іншого.

14. Природна людина існує вся для себе; вона – чисельна одиниця, абсолютне ціле, що має відношення тільки до себе самої або до подібного до себе. Цивілізована людина – тільки дробова одиниця, яка залежить від знаменника і цінність якої полягає в її відношенні до цілого, тобто до суспільного тіла.

17. З цих двох через необхідність протилежних цілей випливають дві протилежні форми виховання: одна – громадська і загальна, друга – приватна і домашня.

28. У суспільному порядку, де всі місця намічені, кожний має бути вихований для свого. Якщо окрема людина, вихована для свого місця, сходить з нього, вона стає ні до чого не здатною. Виховання корисне лише остільки, оскільки доля погоджується з покликанням батьків; у всякому іншому разі воно шкідливе для вихованця, хоча б уже зважаючи на ті забобони, які прищеплюють йому....

29. У природному порядку, де всі люди рівні, їх спільне покликання є стан людини, і хто добре вихований для нього, не може погано виконувати зв’язані з ним призначення. Чи призначають мого учня для шпаги, для церкви, для суддівської мантії – це мені байдуже. Раніше батьківського покликання природа кличе його до людського життя. Жити – ось ремесло, якого я хочу його навчити. Вийшовши з моїх рук, він не буде – я згоден з цим – ні суддею, ні солдатом, ні священником; він буде насамперед людиною; всім, чим має бути людина, він зуміє стати в міру потреби не гірше за всякого іншого; і нехай доля змушує його змінювати місця – він завжди буде на своєму.

31. Слід узагальнити наші погляди і бачити в нашому вихованцеві абстрактну людину – людину, яка наражається на всі випадковості людського життя....

32. Думати тільки про збереження своєї дитини, – цього не досить: треба навчити оберігати себе; ставши людиною, зносити удари долі, не зважати на достаток і злидні, жити, якщо потрібно буде, серед ісландської криги або на розпечених скелях Мальти.... Жити не значить дихати – це значить діяти; це значить користуватися нашими органами, нашими чуттями, нашими здібностями, всіма частинами нас самих, які дають нам почуття нашого існування. Не та людина більше за всіх жила, яка налічує найбільше число років, а та, яка більше за всіх відчувала життя.

35. Як тільки дитина вийшла з черева матері і дістала волю рухатися і витягувати свої члени, як на неї накладають нові узи. Її пеленають, її укладають так, що голова лишається нерухомою, ноги випростаними, руки витягненими уздовж тіла; вона сповита пелюшками і всякими пов’язками, які не дозволяють їй змінювати положення. Щастя її, якщо їй залишать можливість дихати, і здогадаються покласти її на бік так, щоб рідина з рота могла стікати сама собою, бо дитина не може повернути голову на бік, щоб полегшити її витікання.

39. Чи може таке жорстке утиснення рухів не відбитися на їх характері, так само, як і на їх темпераменті? Їх перше почуття – почуття болю і незручності: вони натрапляють на перешкоду всім рухам, у яких відчувають потребу; нещасливіші, ніж злочинець у кайданах, вони роблять марні зусилля, вони дратуються, плачуть. Їх перший голос, кажете ви, плач? Охоче вірю: ви пригнічуєте їх із самого народження; перші дарунки, які вони одержують від вас, – кайдани; перше поводження, якого вони зазнають від нас, – катування. Розпоряджаючись вільно тільки голосом, чи можуть вони не скористуватися ним для скарги? Вони кричать про лихо, яке ви їм робите; якби вас так зв’язали, ви б кричали голосніше за них.

62. Хочете, щоб [дитина] зберегла свою початкову форму, – бережіть її з того моменту, як вона з’явиться на світ. Відразу, як тільки вона народилася, доглядайте її і не залишайте її доти, доки вона не зробиться людиною: без цього ви ніколи не матимете успіху. Як справжньою годувальницею є мати, так справжнім наставником є батько. Нехай вони домовляться між собою в порядку виконання своїх обов’язків; нехай з рук матері вона переходить до рук батька. Розважливий і обмежений батько краще її виховає, ніж самий майстерний вихователь....

133. Виховання людини починається при її народженні: ще не вміючи говорити, ще не вміючи слухати, вона вже вчиться....

135. Перші відчуття дітей суто афективні; вони помічають тільки втіху і страждання. Не вміючи ні ходити, ні схоплювати, вони потребують значного часу, щоб утворити собі потроху відчуття, які показують їм предмети поза ними самими, але доки ці предмети поширюються, віддаляються, так би мовити, від їхніх очей і набирають для них певних розмірів та форм, періодичне повернення афективних відчуттів починає підкоряти їх владі звички; ми бачимо, що їх очі безнастанно звертаються до світла, і, якщо воно падає збоку, мимохіть приймають той же напрям; отже, необхідно стежити за тим, щоб обличчя їх завжди було обернене до світла, інакше вони ризикують зробитися кособокими або звикнуть дивитися скоса. Потрібно також, щоб вони рано звикли до світла; інакше вони плачуть і кричать, як тільки опиняться в пітьмі. При надмірній регулярності щодо їжі та сну ці останні стають необхідними для них після однакових проміжків часу; і незабаром бажання виникає вже не з потреби, а зі звички, або, точніше, звичка додає нову потребу до потреб природи; ось чого слід уникати.

136. Єдина звичка, яку слід допустити в дитини, – це звичка не набувати ніяких звичок; не треба носити її на одній руці частіше, ніж на другій; не треба привчати її подавати одну руку переважно перед другою; бажати їсти, спати, діяти в одні й ті ж години, не залишатися одній ні вночі, ні вдень. Підготовляйте завчасно царство її волі і вживання її сил, залишаючи за її тілом природну звичку, ставлячи її в таке становище, щоб вона була завжди паном самій собі і здійснювала свою волю, як тільки вона в неї з’явиться.

137. Коли дитина почне розрізняти речі, важливо з розбором показувати їх їй. Усі нові речі, природно, цікавлять людину. Вона почуває себе такою слабою, що боїться всього, чого не знає: звичка бачити нові речі, не вражаючись ними, знищує цей страх. Діти, виховані в охайних домах, де не терплять павуків, бояться павуків і часто зберігають цей страх, ставши дорослими....

138. Чому ж не почати виховання дитини раніше, ніж вона навчиться говорити й розуміти, якщо простий вибір речей, показуваних їй, уже спроможний зробити її несміливою чи сміливою?... Якщо протягом свого дитинства вона без жаху дивилася на жаб, змій і раків, то ставши дорослою, без жаху дивитиметься на першу-ліпшу тварину. Нема страшних речей для того, хто бачив їх щодня.

139. Усі діти бояться масок. Я починаю з того, що показую Емілеві маску з приємним обличчям; далі хто-небудь одягає при ньому цю маску; я починаю сміятися, всі сміються, а дивлячись на інших, сміється і дитина. Потроху я привчаю її до менш приємних, і, нарешті, до найбридкіших масок. Якщо я правильно додержувався поступовості, то вона не тільки не злякається останньої маски, але й сміятиметься з неї так само, як з першої.

На початку життя, коли пам’ять і уява ще не діють, дитина уважна тільки до того, що безпосередньо зачіпає її чуття;... її відчуття становлять перший матеріал її знань... Їй хочеться все торкати, все обмацувати: не чиніть опору цьому неспокійному прагненню. Воно дає їй необхідну виучку. Так навчається вона відчувати теплоту, холод, жорсткість, м’якість, вагу, легкість тіл, судити про їх розмір, про їх форму і про всі їх відчутні якості, дивлячись, мацаючи, слухаючи, особливо ж порівнюючи видиме з відчутним, визначаючи поглядом відчуття, яке речі викличуть в її пальцях.

Оскільки перший стан людини – безпорадність і слабкість, то її перший голос – скарги і сльози.... Коли дитина плаче, їй не по собі, вона відчуває яку-небудь потребу, що її не може задовольнити: її оглядають, шукають цю потребу, знаходять, задовольняють.... Перші сльози дитини – їх прохання: якщо не встерегтися, вони незабаром стають наказами; вони починають з того, що примушують собі допомагати, а кінчають тим, що примушують собі служити.

Важливо привчати [дитину] з самого початку не командувати ні людьми, бо вона їм не пан, ні речами, бо вони її не розуміють. Отже, якщо дитині хочеться одержати що-небудь, що вона бачить, і що бажано їй дати, то краще піднести дитину до предмета, ніж принести предмет дитині: вона здобуде з цієї практики висновок, відповідний до її віку, який не можна викликати в неї ніякими іншими засобами....

[Необхідно] давати дітям більше справжньої волі і менше влади; давати їм більше діяти самим і менше вимагати від іншого. Таким чином, рано звикаючи обмежувати свої бажання своїми силами, вони мало почуватимуть позбавлення того, що не буде в їхній владі.

Отже, ось нова й дуже важлива підстава залишати тіло і члени дітей абсолютно вільними з єдиним застережним заходом: усувати небезпеку падінь і віддаляти від їх рук усе, що може їх поранити.

188. Дитина, яка хоче говорити, повинна вчити тільки такі слова, які вона може зрозуміти, і вимовляти тільки такі, які може вимовити. Зусилля, які вона робить для цього, змушують її подвоювати один і той же склад, немов вона намагається вимовити його ясніше. Коли вона починає белькотати, не мучтеся так сильно, намагаючись вгадати, що вона говорить.... Досить того, що ви будете дуже уважно давати їй усе необхідне; її справа – постаратися втовкмачити вам те, що не необхідно. Ще менше слід поспішати, вимагаючи від неї розмови; вона зуміє заговорити сама, коли відчує потребу на це.

190. Дітям, яких занадто кваплять говорити, немає часу ні навчитися гарній вимові, ні добре пізнати те, що їх примушують вимовляти, тоді як, якщо їм надають йти самостійно, вони спочатку вправляються над такими складами, які найлегше промовляти, і, поступово надаючи їм те чи інше значення, яке можна зрозуміти за їхніми жестами, надають вам свої власні слова, перш ніж запозичувати ваші. Таким чином вони запозичують слова не інакше, як гарно їх зрозумівши.

191. Найбільше зло від передчасного навчання говорити полягає не в тому, що перші промови, звернені до них, і перші слова, які вони промовляють, не мають для них ніякого змісту, а в тому, що ці промови і слова мають у них інший зміст... таким чином, даючи нам, очевидно, точні відповіді, вони говорять, не розуміючи нас і залишаються незрозумілими нами....

192. Обмежуйте якомога більше словник дитини. Це дуже незручно, якщо в неї більше слів, ніж ідей, і якщо вона вміє наговорити більше, ніж може обдумати....

Дата добавления: 2015-05-24