Живопис та його види

Живопис (від живо писати тобто писати образно) — це про­сторове пластичне мистецтво, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами, що розгортається у двох вимірах, але прагне опанувати і простір (третій вимір).

На відміну від графіки живопис втілює образи перш за все за допомогою кольору.

Основними видами живопису є:

— монументальний живопис;

— станковий живопис;

— мініатюра.

Монументальний живопис — живопис на великих нерухо­мих архітектурних основах: на великих площах стіни, полотна (панорама, діорама, театральні декорації), вікна (вітраж). Мону­ментальний живопис підпорядковується архітектурній споруді у синтезі з іншими видами мистецтв. У цьому ансамблі монумен­тальний живопис виконує також декоративну роль.

Станковий живопис (від станок, мольберт, на який ставить­ся підготовлена основа — картон, дошка, полотно для малюван­ня картини) об'єднує твори самостійного значення, не пов'язані з архітектурним ансамблем. Їх можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях.

Мініатюра (від іт. miniatura, від лат. minium — кіновар, су­рик — червоні фарби, якими у давнину виділяли ініціали, за­ставки у рукописних книжках) — невеликий за розмірами твір живопису, що потребує витонченої техніки виконання. Мініатю­рою у першу чергу називається мистецтво прикрашення та ілюс­трування рукописних книжок (книжкова мініатюра), що набу­ло розквіту в епоху Середньовіччя. Особливим різновидом мініатюри є портретна мініатюра — вид живописного (іноді різьбленого) портрета невеличкого формату (від 1,5 до 20 см), який з'являється у Європі у XVI ст. Портретні мініатюри викону­валися технікою акварелі або гуаші на пергаменті, папері, тонкому картоні, на слоновій кістці, олійними фарбами на міді, кера­мічними фарбами на порцеляні, емаллю на металах. Портретні мініатюри використовували традиції медальєрного мистецтва (розташування у колі, овалі; функції пам'ятного знака, сувені­ри), тому могли існувати в інтер'єрі самостійно, включатися у ме­дальйони, кришки табакерок, годинників, вставлятися замість каміння у персні. Різновидом мініатюри є живопис на невелич­ких лакових виробах майстрів Палеха, Мстьори, Холуя.

8. Поняття основи та ґрунту в живописі.

Монументальний та станковий живопис створюється на відповід­них матеріалах, які, так само як у графіці, називають основою. У ролі основи виступають різноманітні ма­теріали: дерево, полотно, метал, скло, порцеляна, картон, папір, синтетичні матеріали.

Основа багато в чому визначає техніку та стиль живопису. У дав­нину найбільш популярним мате­ріалом для живопису було дерево, яке використовували як основу ще в Єгипті та Стародавній Греції.

Дерев'яна основа використовується у підлаковому живописі, у традиційному народному мистецтві (різні види декоративного розпису), але класичною формою живопису на дереві є іконопис, аналізу якого буде присвячений окремий розділ.

Другий тип основи, що й сьогодні залишається найулюблені­шим, — це полотно. Згадки про нього з'являються ще в античні часи (у трактаті монаха Гераклія, X ст.), але тоді полотно вико­ристовувалося лише у сполученні з деревом: для обтяжки дощок чи для склеювання швів між дошками. Зазвичай виділяють два головних різновиди полотна:

— крупнозернисте, у якому добре видно переплетіння ниток, вузлики;

— дрібнозернисте, де фактура тканини майже непомітна.

Перевагою дерева та мідної дошки як типів основи для живо­пису було те, що вони не пропускали повітря із заднього боку картини, що давало змогу зберегти фарбовий шар зображення. А недоліком, наприклад, дерева було те, що воно деформується і тріскається під впливом зміни температури повітря та вологості. Ось чому для кращого збереження живописного зображення на такій основі вона скріплювалася за допомогою спеціальних крі­пильних пристроїв, якими, наприклад, в іконі були так звані шпуги, або шпонки (про них ви дізнаєтеся у розд. 3). Для того, щоб полотняна основа не деформувалася під впливом змін воло­гості чи температури, полотно натягують на спеціальну армату­ру — підрамник, у якому написану картину вже вставляють до рами. Залежно від типу конструкції підрамник може бути су­цільним (коли всі його частини скріпляються таким чином, що лишаються нерухомим) чи розсувним (коли кути та перетини конструкції можуть рухатися завдяки кілкам — подібним до іконних шпонок рейкам, що вставляються в отвори підрамника). Полотняна основа може бути дубльованою. Дубляж основи, тобто Основою для живопису можуть бути найрізноманітніші ма­теріали: шкіра, порцеляна, скло, пластичні матеріали, картон, папір, замінники дерева тощо.

Ґрунт (від нім. Grund — основа) — це тонкий шар спеціаль­ного сполучення, що наноситься на полотно чи дерев'яну основу. Ґрунт виконує декілька важливих у технології живопису функ­цій: по-перше, він зрівнює поверхню основи; по-друге, захищає основу від дії зв'язуючих речовин фарби, не даючи можливості проникати в основу; по-третє, ґрунт своїм тоном бере участь у ко­лориті картини. У живописі Середніх віків і Відродження (до XVI ст.) превалює білий ґрунт, який виготовляли з гіпсу та крей­ди: на ньому всі кольори ставали більш яскравими, рефлектую­чими світло і світлова шкала колориту поширювалася. Одним з різновидів такого ґрунту був левкас (ґрунт для ікон), який в іко­нах XIII—XIV ст. (у тому числі в українських) покривали золо­том, посилюючи ефект світіння. Зі зміною типу основи з дерев'я­ної на полотно і з переходом до техніки олійного живопису змі­нюється й склад ґрунту, до якого увійшли олійні фарби замість гіпсу та крейди. Найбільш популярним з кінця XVI ст. стає чер­воно-коричневий ґрунт, так званий болюс. Кольоровий ґрунт змінює колорит картини, додаючи фарбам нових відтінків.

9. Живописні техніки.

Ж.т. визначаються тими матеріалами (фарба­ми), якими створюється зображення, а відрізняються складом фарб і в'язива, що закріплює фарби у ґрунті і зв'язує їх між со­бою.

Пастель (від іт. pasta — тісто).Пастель виготовляється у вигляді коротких різнокольо­рових паличок без оправи — пастельних олівців. Особливістю па­стозного мазка є те, що він непрозорий, тому головним прийомом стає штрих, як у графіці, а не мазок, як у живописі. Основою для техніки пастелі є шорсткувата поверхня паперу, картону, замші, пергаменту і т. ін.

Акварель (від лат. aqua — вода) — це фарба, де в'язивом є клей рослинного походження, що розчиняється водою. Звідси походить назва і фарби, і відповідної техніки живопису. Розчи­няючи фарбу водою, можна досягти ефекту ледь відчутних нюансів ко­льорів, рухів, а якщо користуватися різновидом цієї техніки — живописом по мокрому (коли не тільки фарба, а й основа змо­чується водою), то прозорість може бути майже абсолютною.

Гуаш (від іт. guazzo — водяна фарба) народилася як різновид акварелі, коли для посилення фарбового шару в розтерті на воді з клеєм фарби домішували білила. Тому гуаш непрозора, щільна і за своїми візуальними якостями схожа на пастель.

До водяних фарб належить і техніка, що використовується широко у монументальному живописі, — фреска (від іт. fresco — свіжий). Це техніка малювання водяними фарбами, розчинени­ми на вапняковому молоці, по свіжій штукатурці. Оскільки в'язивом і основою, на якій створюється зображення, у фресковому живопису є вапняк, малювати треба дуже швидко, доки вапняна штукатурка не висохла. До труднощів цієї техніки належить, по-перше, неможливість внесення поправок у зображення, бо для цього необхідно знімати весь верхній шар штукатурки; по-друге, те, що після висихання фарби світлішають, покриваючись білу­ватим нальотом.

Темпера (від лат. temperare — змішувати фар­би, пом'якшувати) — це живопис фарбами, в яких сполучною речовиною є емульсії, натуральні (з води та яєчного жовтка) та штучні (водяний розчин клею з олією, до яких іноді додають мед, фіговий сік, казеїн). Важливими перевагами цієї техніки є, по-перше, те, що фарби висихають рівномірно, не створюючи тріщин (кракелюрів). По-друге, яскравість темперного живопису зберігається у первісному вигляді довгий час. Для цього фарбо­вий шар покривали оліфою.

Олійний живо­пис. Розчинниками для олійних фарб є рослинна олія (соняшнико­ва, льняна, горіхова, макова) та різні лаки, що дає змогу викорис­товувати різноманітні технічні прийоми, розширюючи зображу­вальну виразність живопису. Олійні фарби можна змішувати, вони довгий час зберігають свій тон та блиск, художник може сам обирати відповідний темп письма. Але поруч з цими позитивними рисами техніки є і суттєві не­доліки: олійні фарби з часом темнішають, а різна швидкість ви­сихання різних олій — розчинників різних фарб — стає причи­ною появи головної "біди" олійного живопису — кракелюрів (трі­щин фарбового шару, вірогідність появи яких тим більша, чим товстішим є цей шар). Клейовий живопис - ж-с фарбами,в яких вязивом є твар. або росл. клей.

Енкаустика (від гр. enka-ustike — випалюю) — воско­вий живопис, що створюється гарячим способом: розігріті фарби (віск, смоли, олія, пігмент) на­носяться на розігріту основу за допомогою пензля та розігрітого бронзового інструмента каутерія (стрижень з ложечкою та ло­паткою на кінцях), після чого живопис оплавляється у жаровні. До живописних технік належать ще емаль — живопис кераміч­ними, силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж.

Дата добавления: 2015-05-24