Еволюція Франкської держави за Меровінгів і Каролінгів

Франки – група германських племен. До III ст. були відомі під назвою іскевонів, або істевонів. У III ст. мешкали по нижній і середній течії Рейну. З III ст. почали завоювання Галлії, що на початку VI ст. призвело до утворення Франкської держави. Відомі дві гілки франкських племен – салічні і рипуарські. Салічні (морські) франки до середини IV ст. населяли узбережжя Північного моря від гирла Рейну до Шельди. Потім розселилися на території Північної Галлії. Засновником першої династії у франків вважався Меровей, який належав до знатного франкського роду. Відомо, що він воював проти гуннів у битві на Каталаунських полях, як римський федерат. Владу Меровея

успадкував Хільдерік I (461 – 481). Його онуком був Хлодвіг (466 – 511). По імені Меровея стала називатися і династія Меровінги. Найбільш відомий серед Меровінгів Хлодвіг – засновник королівства франків. V – VII стст. – Меровінгський період франкської держави. В результаті завоювання і підпорядкування інших франкських племен Хлодвіг став королем єдиної християнської держави. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507 р.), за його наступників – Бургундія (534 р.), остготи поступилися франкам Провансом (536 р.), також франкам вдалося підпорядкувати своєму впливу тюрингів, алеманів, баварів; сакси платили їм данину. Франкська держава дала початок майбутнім державам – Франції,

Німеччині, Італії. Процес феодалізації відбувався у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин, які розкладалися. У 496 р. Хлодвіг прийняв римо-католицьку віру. Це мало вирішальне значення для зміцнення держави франків. На відміну від вестготів та інших варварів, що сповідували християнство аріанського типу, яке Римом розглядалася як єресь, Хлодвіг прийняв ортодоксальне віросповідання. А це означало, що він міг воювати проти інших варварських держав, оскільки вони були єретиками. Завоювання Хлодвіга можна розглядати як свого роду хрестові походи. Хлодвіг незадовго до своєї кончини поділив свою державу між синами. Хоча в принципі держава вважалася єдиною і часом об’єднувалася під владою одного короля. (Після Хлодвіга правили – Хільдеберт I (496 – 558, король Парижа з 511 р., король Орлеана з 558), помер бездітним; його спадкоємцем став брат Хлотар I (500 – 561), а до цього був королем суассонців). Хлотар мав синів – Харіберта (561 – 567), Хільперіка I (567 – 584), Сігеберта, Гонтранава. Королями були Харіберт і Хільперік. За Хільперіка починається міжусобна війна 570 – 584 (через Фредегонду – коханку Хільперіка і Брунгільду – дружину Сігеберта). Далі королем став син Хільперіка і Фредегонди – Хлотар II (584 – 628), потім – Дагоберт I (628 – 639). Хлодвіг II (639 – 662) – перший з т.з. «лінивих королів», саме при ньому підноситься майордом – Піпін Старий, який служив ще його батькові Дагоберту. Наступні правителі – «ліниві королі» - Хлотар III (662 – 673), Хільдерік, Теодорік, Хлодвіг III (помер у 14 років), Хільдеберт II, Дагоберт II (711 – 714), Хільперік II, Теодоріх IV, Хільдерік III (751 – 752). Франкська держава займала майже всю Галлію і значну частину Німеччини, і була найбільшою державою на Заході. До її складу входили різні етнічні території. Окремі області – західна частина – Нейстрія (Реймс, Париж, Суассон), східна частина – Австразія (Камбре, Турне), Бургундія, які відрізнялися за рівнем свого соціально-економічного розвитку. Найвідсталішою була Австразія, тут переважало германське населення, тому процес феодалізації йшов повільнішими темпами. Нейстрія і Бургундія були сильно романізованими. Тут галло-римське населення швидко злилося з германцями і склалося велике землеволодіння. На чолі окремих областей стояли самостійні королі з династії Меровінгів, які постійно вели міжусобні війни. Найважливішим джерелом для вивчення суспільного ладу франків є Салічна Правда (Lex Salica). У Салічній Правді вперше з’являється поняття «аллод». Спочатку це поняття позначало архаїчний порядок успадкування рухомого і нерухомого майна. У главі LIX «Про аллод» ясно, що в кінці VI ст. аллод перетворюється з володіння великої родини у власність малих сімей та окремих її членів, що виділилися з неї. Протягом VII – VIII стст. аллод перетворився у власність малої сім’ї та її членів. Цей процес почався на пізній стадії еволюції землеробської общини, в умовах переходу її в сусідську общину-марку і завершився в надрах останньої. Аллод в епоху Середньовіччя був вільно відчужуваною власністю. Структура общини визначалася поєднанням общинної верховної власності на всю територію села з різними правами власності і володіння окремих вільних домогосподарів на різні складові частини їх земельних наділів. Земельний наділ кожного общинника-домогосподаря складався з смуг орного поля, городів, садів, виноградників, і окремих ділянок лісу або лугу, але по відношенню до них власник мав права володіння, але не власності. При переході до сусідської общини луки і деякі ділянки лісу поступово перетворюються в складові частини наділу кожного общинника. Однак навіть на пізній стадії розвитку землеробської общини луки і ліси могли бути власністю тільки громади і розташовуватися суцільними масивами. Так само була розміщена і загальна для всього села площа орної землі, яка в свою чергу, ділилася на різні поля, так звані кони (за якістю ґрунту). Ці кони об’єднувалися в поля. Тому кожен член громади був пов’язаний у своїй господарській діяльності з розпорядком діяльності всієї громади: все робилося в одні терміни. При цьому практикувалося випасання худоби біля ріки і по пару, тобто, існувала система відкритих полів з примусовою сівозміною. Виникнення аллоду стимулювало зростання великого землеволодіння у франків. Хлодвіг привласнив собі землі колишнього імператорського фіску. Його наступники прихопили всі вільні землі, колишні надбання общини. З цього фонду королі роздавали землі своїм наближеним і церкві. В VI ст. з’являється верства великих землевласників, у маєтках яких працювали літи, вільновідпущеники, раби. Крім цього, тут працювали гало-римляни, які зобов’язані були виконувати повинності (трибутарії) – колишні колони. Однією з соціальних верств варварського суспільства, що послужила матеріалом для формування залежного селянства, були напіввільні – літи і вільновідпущеники. У деяких відносинах становище літів було однаковим з становищем вільних. Напіввільні володіли земельними наділами і самостійно вели господарство, брали участь у поході, могли виступати на судовому зібранні, давати зобов’язання і пред’являти позови, могли частково розпоряджатися своїм майном і укладати угоди з іншими особами. Їхнє життя було захищене вергельдом. Але вони знаходилися в особистій і, частково, матеріальній залежності від вільних. Вільний, що має літа, позначається в джерелах, як його пан. Літ міг бути відпущений на волю. Шлюби між вільними чоловіками і жінками, доньками літів були заборонені під зогрозою штрафу. Вільновідпущеники (лібертіни) – походили з рабів або літів, але ділилися на категорії в залежності від способу їх звільнення. Раби – домашня челядь, ремісники обслуговували окремі галузі господарства. Були раби, які виконували адміністративні доручення короля, або обіймали відповідні посади. Королівські раби прирівнювалися до літів. Вергельд за вбивство такого раба становив 100 солідів (за вбивство звичайного раба призначався вергельд 30-35 солідів). Пізніше раби перетворилися на власників тяглих мансів (земельних ділянок) і злилися з залежним селянством – нижчою його верствою. Одночасно з феодалізацією суспільства йшов процес зародження ранньофеодальної держави. У VII ст. Франкська держава набуває рис ранньофеодальної держави. Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля була заснована на тому, що він був найбільшим земельним власником і стояв на чолі сильної військової дружини. Державою управляв як своїм особистим господарством. У центральному управлінні франкської держави зберігалися слабкі сліди родоплемінної організації у вигляді щорічних військових оглядів – «березневих», пізніше «травневих» полів. Територіально-адміністративною одиницею були сотні, які об’єднувалися у графства. Управління графством знаходилося в руках графа – королівської посадової особи, який виконував адміністративно-судові функції, був головним суддею в графстві і стягував на користь короля 1/3 судових штрафів. У сотнях збиралися народні збори – маллус, що проходили під керівництвом виборної особи – тунгіна. Але тут також був присутній сотник – центенарій. Далі, нижче йшли виборні особи – рахінбурги. При синах Хлодвіга спостерігається ослаблення королівської влади. У VII ст. триває відокремлення трьох політичних одиниць у складі франкської держави: Нейстрії, Австразії, Бургундії. Наприкінці VII ст. на південному заході виділяється й Аквітанія. Всі ці області були мало пов’язані між собою економічно. Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в руках майордомів – керуючих господарством королівського двору, або глави королівської адміністрації. Через це останні Меровінги отримали прізвисько «лінивих» королів. У 687 р. після битви при Тертрі з майордомом Нейстрії майордом Австразії Піпін Герістальський став майордомом всієї франкської держави. Саме Піпін Герістальський поклав початок династії Піпінідів, або Каролінгів. За правлінні Каролінгів у франкському суспільстві склалися основи феодального ладу. Наступник Піпіна Герістальського – його син Карл Мартелл (715 – 741) (правитель з 719 р.) почав своє правління з упокорення внутрішніх смут у королівстві. Розбивши повсталих проти нього феодалів Нейстрії, а потім у союзі з арабами феодалів Аквітанії і володарів Провансу, Карл виступив проти германських зарейнських племен, які вийшли з-під покори – саксів, фризів, аламанів, баварів і знову обклав їх даниною. У 732 р. в битві при Пуатьє розбив арабський кінний корпус Аббдеррахмана. Араби, завоювавши упродовж 711 – 718 рр. Іспанію, вторглися 720 р. у Південну Галлію і почали загрожувати франкській державі. Ця битва зупинила просування арабів у Європі. В руках мусульман залишилася частина Південної Галлії – Септиманія. Велику роль у боротьбі з арабами зіграло створене франкське феодальне кінне військо. Оскільки значна частина вільних общинників не мала матеріальних можливостей для служби в ополченні, Карл провів бенефіціальну реформу. Суть реформи полягала в тому, що замість дарувань землі в повну, безумовну власність (аллод), що переважали за Меровінгів, землі стали надаватися в умовну феодальну власність у вигляді бенефіція (благодіяння) – за несення військової служби і на термін служби. У разі смерті того, хто надавав або того, хто отримував бенефіцій повертався до початкового власника або його спадкоємцям. Якщо спадкоємець бенефіціарія хотів отримати бенефіцій свого попередника або сам бенефіціарій хотів користуватися таким володінням і далі, вимагалося відновлення пожалування. Бенефіцій можна бути відібрати, якщо не виконувалася служба або господарство занепадало. З часом бенефіцій став перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX – X ст. набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного тримання, пов’язаного з обов’язком несення військової служби. Карл Мартелл провів широку роздачу бенефіціїв. Землі взяв у церкви, проводячи часткову секуляризацію її земель. Духовенство вимушено погодилося на ці заходи. Пізніше на церковному синоді було прийнято постанову про те, що секуляризована земля залишається у власності церкви, а володарі бенефіціїв зобов’язані були сплачувати за них невеликий чинш. Крім того, Карл Мартелл винагородив церкву новими земельними пожалування в завойованих областях, де поширювалося християнство. Той хто отримав бенефіцій, ставав васалом (залежним за умовами володіння), приносив клятву вірності і виконував визначені служби. Сеньйор зберігав право верховної власності на подаровану землю. Ця реформа мала ряд наслідків: 1) зміцнила верству дрібних і середніх феодалів, стала основою кінного ополчення і всієї військової організації, попередницею лицарства; 2) зміцнилася феодальна земельна власність і селянська залежність; 3) створювалися поземельні зв’язки між сеньйором і бенефіціарієм, а також відносини васалітету. З цього часу Каролінги перебували в тісному союзі з католицькою церквою і з її главою – римським папою. У 751 р. Піпін II Короткий звернувся до папи з питанням: «Хто повинен бути королем франків: той, хто має владу, або той, хто користується тільки титулом?» Папа, який бажав отримати військову допомогу проти лангобардів, відповів, що королем повинен бути той, хто має справжню владу. У 751 р. Піпін в Суассоні був проголошений королем, а Хільдерік III і його родина були пострижені в ченці. За це франки в 754 і 757 рр. здійснили два походи проти лангобардів. Відвойовані у них землі довкола Риму і Равенни (равеннського екхархату) були віддані папі Стефану II («дар Піпіна»). Так виникла Папська область – світське володіння римського престолу. Щоб надати більшу законність цій угоді пізніше була укладена фальшива грамота – «Константинів дар», згідно з якою імператор Костянтин (IV ст.) передав під владу римського єпископа Сильвестра I Римську область і всю Італію, зробивши його своїм «вікарієм» над усією західною частиною Римської імперії. Фальшивість цієї грамоти була доведена тільки в XV ст. Лоренцо Валлою. Папська держава проіснувала до 1870 р. Найбільшої могутності Франкська держава досягла за Карла Великого (768 – 814). Карл Великий проводив завойовницьку політику з метою створення світової імперії. У 774 р. він здійснив похід в Італію проти лангобардів і захопив усі їх володіння. У 778 р. - похід до Іспанії і дійшов до Сарагоси, але був змушений відступити. У результаті цих походів була створена «Іспанська марка» (Барселонське графство, Каталонія). У 772 – 804 рр. Карл вів війну проти саксів. 778 р. – скасував Баварське герцогство. Потім Карл здійснив ряд походів проти полабських слов’ян. Ободрити, лютичі, сорби, чехи були обкладені даниною. На південному сході франки підпорядкували Словенію (Каринтію), Хорватію. У 788 р. франки розгромили аварський каганат. У результаті, виникла величезна держава Карла Великого – від р. Ебро до р. Ельби і Балтійського узбережжя, від Ламанша до середньої течії Дунаю і Адріатики, включаючи всю Італію. У 800 р. Карл став імператором. Папа Лев III коронував його в Латеранській церкві короною «римських імператорів». Правда, до 812 р. візантійський імператор не бажав визнавати Карла імператором. При Карлі франкська ранньофеодальна держава досягла свого розквіту. У VIII – IX стст. вона все більш стала виступати як знаряддя політичної влади феодалів. Двічі на рік при дворі короля збиралися наради найбільш впливових великих землевласників. За їхньою порадою король видавав укази – капітулярії – з найрізноманітніших питань. Контроль за органами місцевого управління здійснювався через «государевих» посланців, які роз’їжджали по графствах і спостерігали за діями місцевих посадовців. Військові огляди тепер відбувалися в травні – «травневі поля» - з’їзди королівських бенефіціаріїв. Карл Великий провів нову військову реформу. Тепер служити в армії зобов’язані були тільки відносно заможні вільні землевласники, що мали 3-4 середніх селянських наділи (манси). Всі менш заможні селяни повинні були об’єднуватися і виставляти 1 озброєного воїна. Військова служба ставала привілеєм феодалів. З кінця VI ст. у війнах Меровінгів вирішальну роль відігравав не загальне ополчення, а васали. При онуках Карла Великого остаточно зникли всі сліди існуючих раніш форм загального призову. Тому і військовий устрій базувався не на ополченні селянства, яке давно втратило свою войовничість. Армії Карла Великого були нечисленними – 5000-6000 чоловік, обов’язково обоз, стадо забійної худоби, вино і т.д. Найбільша чисельність бойового складу – 10 000 воїнів. Каролінгська армія – не селянське ополчення, а невеличке за чисельністю, але висококваліфіковане професійне військо. Податок, що стягувався замість військової служби – герібанн, відповідав витратам на спорядження воїна і дорівнював 60 солідів. Якщо хтось не бажав платити податок, то потрапляв в кабалу. Податок в 60 солідів дорівнював вартості половинного наділу або 1/3 багатої садиби з землею. До початку IX ст. ціна виросла у два рази, вартість сільського двору-садиби складала від 20 до 200 солідів. Вартість озброєння за часів Карла Великого, за умови, що одна корова коштувала 1 солід, була наступною: шолом – 6 корів, лати – 12, меч з піхвами – 7, спис і щит – 2, бойовий кінь – 12 корів. Разом все це коштувало 45 корів або 15 кобилиць, тобто дорівнювало вартості великої рогатої худоби всього села. Сюди треба додати провіант, візок із запряженим конем, або в’ючну тварину для перевезення цього продовольства, конюха при тваринах. При королі була лейб-гвардія (скара). Франкські королі, як і германські королі, не мали постійної столиці, а кочували по своїй обширній державі. Резиденціями були Париж, Суассон, Реймс, Орлеан, Аахен. Двір переїжджав від одного продовольчого пункту до іншого. Вже меровінгські королі збудували багато замків, які перебували часто один від одного на відстані лише одного дня шляху і явно призначених для розквартирування мандрівного двору. При перших Каролінгах васал приносив клятву вірності сеньйору, тобто, королю присягали тільки його прямі васали. Карл Великий зрозумів небезпеку. В 786 р. під час повстання тюрингів під керівництвом Хардрада, заколотники посилалися на те, що вони королю не присягали. Король видав едикт, за яким усі піддані – воїни і духівництво, старші 12 років, присягали безпосередньо королю. Формула присяги свідчила, що той, хто приносив присягу, обіцяв таку вірність, яку сеньйор, за своїм правом міг вимагати від свого васала. З 802 р. піддані присягали не тільки монарху, але й усій династії. Імперія Карла Великого виявилася неміцною. Його наступник Людовік Благочестивий змушений був за свого життя розділити імперію між своїми синами. Після смерті Людовіка між його синами Лотарем, Людовіком і Карлом розпочалася війна за спадщину. Війна завершилася підписанням у 843 р. Верденського договору, згідно з яким, замість однієї держави виникло три. На основі цих державних утворень розпочинається процес становлення французької, німецької та італійської націй.

Дата добавления: 2015-05-24