Аграрна реформа сима яня 280 Р. І формування державної надільної системи в ранньосередньовічному китаї

У III – IV стст. в Китаї утвердилися нові економічні відносини на тлі соціальних і політичних потрясінь, підсумком яких було падіння Ханьської імперії. На місці імперії Хань утворилося три царства: на півночі – Вей, на південному сході – У, на південному заході – Шу-Хань. Кінець династії Хань припадає на 220 р. Цього року останній імператор Ханьскої династії втратив владу. Фактично ж ханські правителі втратили владу ще раніше – у 192 р., коли три воєначальника Цао Цао, Лю Бей, Сунь Цюань (Цзянь), майбутні правителі трьох царств, поділили між собою владу. В умовах політичного занепаду постала проблема – заселити покинуті землі селянами у якості держателів державних земельних ділянок і зробити цих селян залежними від монарха. Її вирішення розпочалось тільки після нового об’єднання країни. Лідером об’єднання стало Вейське царство. У 263 р. впало царство Шу-Хань, а в 265 р. полководець Вейської династії Сима Янь позбавив влади свого правителя і став імператором (265 – 290) під тронним іменем У-ді. Так з’явилася династія Цзінь (265 – 316). У 280 р. під владу Цзінь перейшло царство У. За Сима Яня був виданий закон про державні наділи, за яким селяни повинні були отримувати наділи двох видів: 1) для власного користування; 2) для обробітку на користь держави. Це нововведення отримало назву «колодязьної системи» - цзін-тянь. Дорослий китаєць отримував ділянку (чжань-тянь) площею 120 му (му – від 0,015 до 0,32 га, частіше – 0,067 га); із них – 50 му підлягало оподаткуванню на користь скарбниці, а з іншої частини наділу – урожай йшов селянину. Трудова одиниця – подружжя – чоловік і дружина у віці від 16 до 60 років, селяни у віці 13 – 15 та 61 – 65 років мали право на половинний наділ. Утримувачі наділів були зобов’язані вносити податок з обох ділянок. Податок з кожного двору стягувався у вигляді с/г продуктів, 3 кусків шовку, 3 міри шовкової вати. Крім цього, утримувачі державних земельних наділів мусили працювати на громадських роботах – (30 днів упродовж року) з підтримки в належному стані, ремонту та проведення іригаційних споруд, з осушення грунту, з боротьби з повенями і паводками, з догляду за різного роду будівлями (т. зв. «трудова повинність»). Але на початку VI ст. громадські роботи були замінені продуктовим податком. Крім державної власності на землю існувала й приватна земельна власність. Після смерті Сима-Яня у 290 р. у країні почалася міжусобиця, що тривала 16 років («смута восьми князів»), наслідком якої було те, що на кордонах північно-східного і північно-західного Китаю з’явилися кочівники – тюрки, монголи, тунгусо-маньчжури, тібето-тангути. Від кочівників намагалися оборонитися, будуючи захисний мур – Велику китайську стіну. Найсильнішими серед кочівників були хунну, тібето-тангути, сяньбійці. Гунни у 304 р. у Північному Китаї утворили свою державу і в 316 р. взяли Чанань. У 351 р. Хоу-Чжаю (держава гуннів) впала під ударами сяньбійців. Сяньбійці в 351 р. створили державу Цянь-Янь, яка проіснувала до 370 р. Ця держава впала вже під ударами тібето-тангутів. Тібето-тангути з 370 р. і до кінця століття підпорядкували собі всі племена в північному, північно-західному і західному Китаї. У 386 р. сяньбійські племена об’єдналися під владою вождя Тоба (Тобар, Тобаго) і з’явилася держава Хоу-Вей, тобто Друге Вейське царство, або Бей-Вей. У 439 р. Північна Вей об’єднала північний і північно-західний Китай. Потім сяньбійці витримали боротьбу з жужанями (жоуженями) – кочівниками, які жили на території Монголії. У 557 р. жужані з’явилися на середній течії Дунаю, під ім’ям аварів. У 568 р. вони створили тут аварський каганат, який проіснував до IX ст. Після вигнання жужанів під владу сяньбійців потрапила територія від Фергани до Корейського півострова. Ця держава проіснувала з 386 по 584 р., а останні 30 років вона складалася з 2-х частин – Бей-Ци і Бей-Чжоу зі столицею в Лояні. Саме тут і відродилася надільна система Сима-Яня. Земля вважалася власністю держави і перебувала у розпорядженні уряду. Правитель держави розглядався як верховний носій цієї державної власності на землю. Земля надавалася населенню у формі державних наділів 3-х видів: орні, промислові, садибні. Орні – для посівів зернових (особливо, проса); промислові – для промислових культур (тут, конопля); садибні – під житлові й господарські будівлі. Орні наділи були подушні, тобто відводилися по числу душ працездатного населення. Орний наділ підлягав поверненню в казну в разі смерті працездатного утримувача землі або по досягненню ним похилого віку. Промислові та садибні наділи поверталися в скарбницю лише у разі зникнення всіх працездатних членів двору. Повний наділ отримували тільки чоловіки, жінкам давали наділи в половинному розмірі. Якщо були раби у господаря двору, то йому надавали наділи і на рабів (1/8 наділу), але теж у половинному розмірі. Власникам робочої худоби (на вола 1/10 наділу) давалися додаткові ділянки. Утримувачі наділів повинні були платити земельні і промислові податки. Обидва – натурою, земельний – зерном, промисловий – тканинами, сировиною. Податки обчислювалися з душі. Крім податків була трудова повинність і військова служба. Надільна система визначала й адміністративну організацію. Кожні 5 дворів – п’ятидворка (лін) була нижчою ланкою в системі організації сільського населення. Середня ланка – 25 дворів (чі). Вища ланка 5 × 25 = 125 дворів (дан) = село. На чолі кожного об’єднання стояв старшина. Обов’язки старшини – загальне управління, роздача наділів, відібрання наділів у казну, збір податків, залучення населення до відбування трудової повинності, спостереження за виконанням власниками наділів їх обов’язків з обробітку надаваних їм ділянок, шпигунство за односельцями. Існувала кругова порука. Одиниця оподаткування – двір, вірніше, подружжя. Існували державні наділи іншого призначення, наприклад, посадові наділи. Ця категорія наділів надавалася чиновникам (з системи апарату управління). Податки з таких ділянок надходили у розпорядження посадових осіб. Власник втрачав свій наділ, після того як позбавлявся посади і отримував інший, відповідно з новою посадою. Передавати у спадок і відчужувати ділянки було строго заборонено. Розмір наділу визначався займаною посадою. Були жалувані наділи, які надавали у порядку окремого акту верховної влади. Його могли відняти у будь-який момент, але користування таким наділом передавалося у спадок. Вища знать володіла «наділами, присвоєними згідно з титулом». Земельні володіння монастирів – ділянки, які надавалися монастирям відповідно до надільної системи і земельні пожалування імператорів не підлягали оподаткуванню. Державна надільна система існувала завдяки сільській общині зі спадковим землекористуванням. Існувало землеволодіння окремих вельмож в умовах панування державної власності на землю. Переважало натуральне господарство, повільно відбувалася майнова диференціація у громаді. Надільна система сприяла удосконаленню зрошувальної системи, появі нових с/г культур – чай, цукрова тростина, бавовна і т.п. Державна надільна система забезпечувала швидке відновлення господарства після політичних смут і конфліктів, сприяла якісному утриманню іригаційної системи. Але вона супроводжувалася зростанням бюрократичного апарату, заорганізованістю і зниженням продуктивності праці на селі.

Дата добавления: 2015-05-24