Розділ 17

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. В чому суть теорії стратифікації П.Сорокіна?

2. Теорія соціальної мобільності.

3. Вчення П.Сорокіна про соціокультурну динаміку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Голосенко И.А. Питирим Сорокин: судьба и труди. — Сиктывкар: Коми кн. изд., 1991.

2. Голосенко И.А. Социология Питирима Сорокина: Русский период деятельности. — Самара: Социол. центр ”Социо”, 1992.

3. МедушевскийА. Н. Формирование социологической концепцші П. Сорокина. // СОЦИС - 1991. - № 12.

4. Очерки по истории теоретическои социологии XX столетия. — М.:Наука, 1994.

5. Сорокин П.А. Общедоступный учебник социологии. - М.: Наука, 1994.

6. Печатается по: Сорокин П. Система социологии. В 2 т. — М., Наука, 1993.

7. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології.-К.: Наук, думка, 1995.

8. Согомонов А. Ю. Забитая рукопись Питирима Сорокина. // СОЦИС. —1988. - №4.

9. Сорокин П.А. Социология как наука (Человек, цивилизация, общество). —М, 1992.

10.Социология: Учебник для вузов / В.Н. Лавриненко, Н.А. Нартов, О.А. Шабанова, Г.С. Лукашова; Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1998.

ВИТОКИ СОЦІАЛЬНО - ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ В УКРАЇНІ.

1. Джерела соціально-політичних вчень в Україні.

2. Заснування перших соціологічних інституцій.

3. Основні напрями і тенденції розвитку суспільно-політичної думки в XIX – на початку XX ст.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають у княжу добу (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, форму­ванням української державності. Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори: ”слова”, ”повчання”, ”патерики”, ”життя святих”, які складалися для поширення християнства та водночас містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верств.

Важливим джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) ”Апокаліпсис” (1597 р.), в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища у житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав.

Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI - початку XVII ст. займає мислитель І. Вишенський — виходець з містечка Судова Вишня, біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстоких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях центральними темами.

Значний інтерес для протосоціології становлять соціально-по-літичні концепції Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу на східних землях України. Засновником академії був визначний церковний і культурний діяч, київський митрополит П.Могила (1596 - 1648рр.).

Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г.Сковороди (1722 - 1794 рр.). Провідник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.

Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 - початку 1846 рр. До братства належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович та інші. Висловом основних ідей братчиків був твір М.Костомарова ”Книга битія (буття) українського народу», в якому подано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною ”відродження, або повстання України з мертвих”.

У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу. Т.Шевченко вважав за необхідне встановлення демократичної республіки, взірець якої він бачив у республіканському устрої США. Творчості Т.Шевченка притаманні гуманізм, людяність, християнська терпимість. Гуманізм Т.Шевченка — це не гуманізм зовнішнього спостерігача. Автор сам є його безпосереднім об'єктом і суб'єктом. Цей гуманізм виходить із внутрішніх джерел народної моралі та ідеалів. Т.Шевченко обґрунтував висновок, що закон, який дозволяє бранця продати, купити, зробити рабом і утримувати свавільно, не заснований на жодному праві і є антилюдяним. Діяльність і творчість Т.Шевченка істотно вплинули на розвиток суспільно-політичної та соціальної думки в Україні. Соціально-політичні погляди Т.Шевченка знайшли своє найбільше віддзеркалення в поемах ”Гайдамаки” (1841р.), ”Гамалія” (1842 р.), ”Сон” (1844 р.), ”Кавказ” (1845 р.) та ін.

Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських вчених 80-х років XIX ст. які друкувалися в часописі ”Громада” (Женева) і в окремих виданнях. У цей час в усій тодішній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували учені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда по­ложень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Учені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою.

Відомий український економіст, соціолог, публіцист С.А.Подолинський (1850 - 1891 рр.) соціологію розглядає як науку про людське суспільство. У своїй науковій творчості поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди. Коло його соціологічних інтересів зводиться до наступної проблематики: виробнича діяльність людей, господарські відносини, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, взаємозалежність національності; становища індивіда в суспільстві; закон боротьби за існування; закон зростання солідарності людей.

Важливою є думка про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність до певної національності. При аналізі бідності виступив проти мальтузіанства, стверджуючи, що людство не подвоюється через кожні п'ятдесят років, а існуюча бідність не є наслідком збільшення населення на землі. С.А.Подолинський висуває ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.

Коло соціологічних зацікавлень громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П.Драгоманова (1841 - 1895 рр.) - соціальні зміни, співвідношення соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природнича наука. У питанні про співвідношення різних сторін еволюційного прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного життя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підходу до історії, М.Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяль­ності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, М. приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних та військових форм. Твори М.Драгоманова: ”Чудацькі думки про українську національну справу” (1916 р.), ”Що таке українофільство?” (1916 р.).

На формування соціологічних поглядів українського етнографа, антрополога, політичного діяча Ф.К.Вовка (1847 - 1918 рр.) — мали вплив ідеї О.Конта і Г.Спенсера. Соціологію розглядав як науку про суспільне життя, яка разом із спеціальною та передісторичною антропологією, етнологією, етнографією є складовою однієї науки — антропології; хронологічно виникненню соціології передують геологія, палеонтологія і біологія. Ф.К.Вовк приділяв увагу питанням еволюції. На його думку, закони розвитку біології переносяться на суспільство і дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми виникли не внаслідок впливу на них зовнішніх сил, а є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість фізичної природи людини зумовлює одноманітність соціальних явищ, а різні умови довкілля зумовлюють їхню різноманітність. Досліджував розвиток етнічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія і сім'я. Основна праця: ”Студії з української етнографії та етнології”.

Вагомим є внесок у розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету М.І.Зібера (1844 - 1888 рр.), який певний час перебував в еміграції у Швейцарії. Соціологічні інтереси М.Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології. Стверджував, що еволюційний порядок суспільних відносин зумовлюється поступом економічних відносин, а всі політичні, юридичні і духовні явища в суспільстві є надбудовою над економічними відносинами. М.Зібер говорив про ступеневий розвиток суспільства, здійснив порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства. Досліджуючи первісне суспільство, М.Зібер виділив характерні риси общинної організації первісних народів, які вступають у різку суперечність з сучасною йому європейською цивілізацією: випадковий і непостійний характер праці та споживання; відсутність шляхів сполучення між різними племенами. Основна праця М.Зібера ”Вибрані економічні твори”.

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М.М.Ковалевський (1851 - 1916 рр.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з ”Курсом позитивної філософії” О.Конта. Майже 25 років М.Ковалевський займався науковою діяльністю за кордоном. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ковалевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його єв-ропеїзмі, то видають за представника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є типовим представником широкої течії історичної і соціологічної думки України, яка відображала інтереси українського лібералізму 80-90-х років.

Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історико-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєднував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з іншого. Наявність такого поєднання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології — історик. Соціологічна проблематика — центральна в його творах. М.Ковалевський був прихильником теорії факторів, тобто плюралістом;

- визнавав обумовленість будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності серед них провідної і визначальної;

- поділяв думку про єдність всіх сторін суспільного організму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу;

- вважав, що індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і навіть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані до забезпечення загального блага;

- поділяв ідею процесу, як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть соціального прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у його неминучість;

- історико-порівняльний метод в соціології розглядав як могутню зброю;

- соціологію визначав як вчення про суспільні явища, як науку про організацію й еволюцію суспільства, прагнення до синтезу, до широких узагальнень.

Серед великої плеяди мислителів кінця XIX - початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І.Я.Франко (1856 - 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І.Франко ”прагнув проаналізувати генезис творення людської суспільності” і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства.

І.Франко був активним проповідником національної самостій­ності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь у творенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд опирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко порвав з федералістичними традиціями М.Костомарова і М.Драгоманова та став борцем за повну політичну незалежність України.

Значний внесок у подальший розвиток української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М.С.Грушевський, Б.О.Кістяківський, С.С.Дністрянський, М.І.Туган-Барановський та ін.

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М.С.Грушевський (1866 - 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського в Парижі у 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського — фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обгрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціологічної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Український вчений обгрунтував думку про те, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація та інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінування факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні фактори та ін. Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці ”Початки громадянства” (1921 р.), він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння й українські матеріали.

Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право, насамперед як суспільне утворення, був Б.О.Кістяківський (1868 - 1920 рр.). У своїх поглядах він ево­люціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: ”Суспільство і особистість” (1899 р.), ”Соціальная наука и право” (1916 р.), ”Право і наука про право” (1918р.)та ін.

Б.Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природни­чо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім економічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії.

З цих позицій Б.Кістяківський критикував М.Михайловського, для якого домінуючим критерієм при поясненні соціальних явищ була категорія можливості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С.С.Дністрянський (1870 - 1935 рр.). У своїх працях ”Звичаєве право й соціальні зв'язки” (1902 р.), ”Погляд на теорії права та держави” (1925 р.), ”Загальна наука права й політики” (1926 р.), ”Соціальні форми права” (1927 р.) він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Соціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків —-наявність форм, які виникають з внутрішнього переконання про вза­ємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний учений-економіст, мислитель і патріот М.І.Туган-Барановський (1865 - 1919рр.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях ”Основи політичної економії”, ”Суспільні основи корпорації”, ”Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію”, ”Психологічні фактори суспільного розвитку” та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новіт­ньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання — побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему — вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиліттях XX ст. українська су­спільно-політична відродженська думка дійшла переконання: відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами повинен іти народ — може знайти своє вирішення саме у соціології.

Дата добавления: 2015-05-24