Причини конфліктів. 1 страница

Причини конфлікту – це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту і в певних умовах викликають конфлікт.
Різні конфліктологи по різному підходять до визначення основних причин конфлікту. Розглянемо деякі погляди науковців на цю проблему.
Станіслав Михайлович Ємельянов серед великої кількості причин конфлікту виділяє загальні та часткові причини. До загальних він відносить: соціально-політичні і економічні, що пов’язані із соціально-політичною та економічною обстановкою в країні; соціально-демографічні причини відображають різницю в установках і мотивах людей, які пов’язані із їхньою статтю, віком; соціально-психологічні причини відображають соціально-психологічні явища в соціальних групах – взаємовідносини, лідерство, колективні думки, настрій; індивідуально-психологічні причини відображають індивідуальні психологічні особливості особистості (здібності, темперамент, характер). До другої групи часткових причин належать: незадоволеність умовами діяльності; порушення службової етики; порушення трудового законодавства; обмеженість ресурсів; різниці в цілях, цінностях, засобах досягнення цілей.
Олександр Володимирович Морозов основні причини конфліктів умовно поділив на три групи: 1) ті, які обумовлені трудовим процесом; 2) викликані психологічними особливостями людських взаємовідносин; 3) ті, що полягають в особистісних рисах людей.
Досить повною є класифікація причин конфлікту, яку запропонував В.П. Ратніков. Всі причини конфліктів поділяє наступним чином: 1) протиріччя інтересів, як фундаментальна причина конфлікту; 2) об’єктивні фактори виникнення конфлікту; 3) особистісні фактори виникнення конфлікту.
Протиріччя по своєму характерові можна поділити на: внутрішні і зовнішні; антагоністичні і неантагоністичні; основні і неосновні; об’єктивні і суб’єктивні. Внутрішні протиріччя виражаються у зіткненні інтересів всередині групи, організації (між керівником і підлеглим, між чоловіком і дружиною..). Зовнішні протиріччя виникають між двома чи декількома відносно самостійними соціальними групами (дві конкуруючі фірми, між двома країнами...). Антагоністичні протиріччя виникають тоді, коли опоненти мають непримиренно ворожі інтереси, девізом таких протиріч може бути наступне гасло: „перемога або смерть”. Неантагоністичні протиріччя допускають співпрацю, компроміс чи примирення (керівник просить працівника попрацювати наднормово, а працівник хоче більше часу приділити своїй сім’ї). Основні протиріччя відіграють вирішальну роль у виникненні і розвитку конфлікту, а неосновні протиріччя лише супроводжують конфлікт (конфлікт між владою Росії і чеченським формуваннями обумовлений основними антагоністичними протиріччями, але його розв’язанню заважають багато неосновних протиріч: всередині адміністрації Чечні, між Росією і деяким іншими країнами з приводу чеченського питання). Об’єктивні протиріччя обумовлені явищами і процесами, які не залежать від волі і свідомості людей, тому уникнути їх неможливо (між виробництвом і споживанням, між формальним характером права і необхідністю врахування особистості злочинця). Суб’єктивні протиріччя зумовлені такими факторами, які залежать від волі і свідомості людини (несумісність характерів, поглядах, ціннісних орієнтаціях).
Об’єктивні фактори виникнення конфлікту доцільно розглянути на конкретному прикладі, зокрема на виробництві. Отже об’єктивними факторами виникнення конфлікту в трудовій організації будуть: нечіткий розподіл прав і обов’язків; несприятливий стиль керівництва; погані умови праці; некомпетентність, і невідповідність тій посаді, яку займають певні працівники; не розробленість етичних норм і відсутність комісій по розгляду трудових спорів....
Об’єктивні фактори виникнення конфліктів пов’язані із присутністю в будь-якому конфлікті особистісних елементів. До них відносяться: основні психологічні домінанти поведінки особистості(одні гинуть за метал, інші за ідею, для одних справедливі принципи лібералізму а для інших консерватизму); риси характеру і типи особистості (слід пригадати, що важливу роль відіграють акцентуації особистості. На семінарському зайнятті ми визначимо, яка ж риса характеру є вираженою у кожного з вас); установки особистості (взаємодія теоретичної людини з економічною вже передбачає можливість конфлікту); неадекватні представлення, оцінки і самооцінки (розрив між очікуваним і реальним результатом, неправильної оцінки своїх підлеглих, неадекватна самооцінка) манери поведінки; етичні цінності.

Предмет етносоціології.

Етносоціологія є порівняно молодою спеціально-соціологічною наукою, що виникла на межі етнографії та соціології. Сам термін "етносоціологія" складається з двох слів різного походження: етнос (від грец. ethnos — народ) і соціологія (від лат. societas- суспільство і грец. logos — вчення). Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також механізми їх входження у систему соціальних відносин.

Термін "етносоціологія" був впроваджений у науковий обіг зарубіжної соціології ще у 30-х pp. XX ст. Р. Турнвальдом.

Предмети досліджень соціології нації

• соціальні, економічні, політичні, духовні взаємовідносини між націями та національними меншинами як в окремих багатонаціональних державно територіальних утвореннях, так і у федеративній державі; • процеси формування і розвитку національних спільнот і груп, зміни в їх складі, відмінності у способі життя та культурних проявах; • сфера міжнаціональних напруг і конфліктів

Таким чином, предметом етносоціології є взаємозв'язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними, а об'єктом — особливості етнічних виявів соціального.

Національні відносини завжди пов´язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об´єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких проживають за кордоном.
Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб´єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об´єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.
Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб´єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.
До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.
В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики.
Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.
Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.
Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економічних потреб етнічних утворень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльністі). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв´язків між різними національно-етнічними утвореннями. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.
Політичні етнонаціональні відносини стосуються передусім рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання державного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.
Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного національного самоутвердження. Відповідно перед етносоціологією постає питання націоналізму.
Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоідентифікації нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.
Як суспільний рух, він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Історія етносоціології

Етносоціологія зосереджується на вивченні етнічної специфіки загальних соціальних явищ, дослідженні етнічних проблем — національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури.
В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у лоні етнографії, історії, фольклористики та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу.
В українських землях, що перебували на той час під владою Російської та Австро-Угорської імперій, свідоме зацікавлення народними традиціями та фольклором почалось за часів розквіту романтизму (перша третина XIX ст.). Саме на тоді випала діяльність видатних учених та збирачів фольклору І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Гнатюка, Ф. Колесси та ін. Етнографічні описи та роздуми про національні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних дисциплін. Подальший розвиток суто етнографічних досліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав багатий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.
Не залишилась осторонь цього процесу і соціологічна наука. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспільних наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук. Наприклад, функціонування Кабінету примітивної культури при науково-дослідній кафедрі історії України, як і видання друкованого органу цього наукового підрозділу — «Первісне громадянство», цілком відповідали тогочасним стандартам етнографічних та етносоціологічних досліджень.
Щоправда, згодом і до кінця 50-х років XX ст., вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя було унеможливлене у зв´язку із загрозами бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія (феномен етносу, нації тощо), в Україні значилися як «ризиковані».
Певні зміни у ставленні до етносоціології, як і щодо можливості досліджень етнічних аспектів соціального, відбулися у другій половині 60-х років. Безумовно, і тоді наукові пошуки не могли бути очищеними від ідеологічних нашарувань, зосереджувалися насамперед на «національних особливостях соціалізму», «поліетнічності в умовах соціалізму» тощо. Останньою проблемою переймалося навіть вище партійне керівництво колишнього СРСР (окремий розділ доповіді М. Хрущова на XX з´їзді КПРС).
Радянська наука етносоціологічні проблеми розглядала здебільшого на межі між соціологією та етнографією, історією тощо. Помітну роль у становленні проблематики етносоціології відіграла діяльність Інституту етнографії АН СРСР, особливо з середини 60-х років, коли його очолив видатний етнолог Юліан Бромлей (нар. у 1921 p.).
У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і соціального середовища.
Класичним зарубіжним дослідженням з етносоціології вважають працю Ф. Знанецького та У. Томаса «Польський селянин в Європі та Америці», видану в 20-ті роки XX ст. Але принциповий інтерес до проблеми етнічності, національності зафіксований у 50— 60-ті роки, що пов´язувалося з активним розпадом колоніальних володінь європейських держав в Африці та Азії, посиленням еміграційних хвиль з країн «третього світу» до Європи та Сполучених Штатів Америки. Тамтешні дослідження зосереджувалися на міжгрупових взаєминах, соціально-психологічних проблемах міжнаціональних конфліктів, етнічній дискримінації тощо.
Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з´ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження. Особливо це стосується одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших.
Найпоширенішими є так звані примордиалістеькі концепції, що поділяють думку про первинний (примордиальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища.

Об’єктом соціології культури виступає діяльність культурно-освітніх і культурно-дозвіллєвих установ та організацій

орцій, формальних і неформальних творчих об’єднань, спілок, рухів тощо.

Одними із базових понять соціології культури є поняття культурних цінностей, норм, мови та соціокультурних процесів. Цінності – визначальний елемент культури – її ядро. Цінності – це своєрідний соціальний механізм, що відтворює, зберігає, розвиває і передає все корисне, що є в суспільстві. Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності виступають соціальні цінності – основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рівність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варнто боротися.

Соціальні норми слід розглядати як правила поведінки, стандарти, що регулюють поведінку людей, суспільне життя відповідно до цінностей певної культури.

Соціологія молоді визначається як наука, що досліджує специфічну соціально-демографічну спільноту, яка перебуває в процесі переходу від дитинства до світу дорослих і переживає важливий етап сімейної і позасімейної соціалізації та адаптації, включення у внутрішній духовний світ норм і цінностей суспільства.

Молодь є формуючою силою, однак соціально слабкою. Звідси найважливішим завданням соціології молоді є традиційне вивчення як об’єктивного становища молоді в даному суспільстві, так і визначення суб’єктивного стану цієї соціальної спільноти (змін її потреб, ціннісних орієнтацій, життєвих планів, ідеалів, соціальної зрілості). Це дає змогу визначити, який новий зміст у життя суспільства вносить нове покоління молоді.

Для молоді характерні: динамізм і оновленість, її основною рисою є міра відповідності її потребам часу, епохи. Центральною в соціології молоді є проблема самовизначення і самознаходження молодого покоління, його соціальної долі („ втрачене покоління”, „ авангардне покоління”).

Соціалізація молоді – це процес залучення молоді в систему суспільних відносин, освоєння нею соціальних ролей, її соціальне, професійне, економічне, політичне самовизначення. Соціалізації молоді притаманні вікові та соціальноепохальні виміри, динаміка і стадійність. У зв’язку з соціалізацією виникають такі поняття, як „соціальний вік” та ”молоде покоління”. Поняття „соціальний вік” пов’язане з набуттям особистістю чи групою соціальної зрілості, здатності брати позитивну участь у соціальному житті. Поняття „ молоде покоління” вживається для визначення стосунків молоді із середнім та старшим поколінням, для окреслення міри наступності та спадкоємності цінностей поколінь.

Розглянемо особливості культурної соціалізації на прикладі окремої соціальної групи, якою є студенство. Студенство можна визначити як групу людей молодого віку, які об’єднані виконанням спеціальних навчальних та соціально-підготовчих функцій, тимчасово не беруть участі в суспільно-продуктивній праці (або беруть участь епізодично), для яких характерні спільність побуту, психології, системи цінностей, культури і які готуються до виконання в суспільстві соціальних ролей інтелігенції (виробничої, організаційно-управлінської, культурно-конструктивної).

Найважливішою для студенства є навчальна соціально-підготовча функція, якій притаманні три головні ознаки:

*навчальна підготовка студентів є економічно і соціально найбільш значимою;

* навчально-підготовча функція, виконувана студентами, дає безпосередній вихід у висококваліфіковану трудову діяльність;

* особливості формування студентсва визначаються специфікою їх соціалізації у вищій школі.

Найважливішими, соціально-цінними, соціально-психологічними рисами студентства є напруженість пошуку змісту життя, ідеальне конструювання дійсності. Оскільки студенти виконують соціальну навчально-підготовчу функцію, то основною для них є пізнавальна потреба, у якій виражається найважливіший зміст студентської життєдіяльності. Комплексом умов визначається потреба у спілкуванні.

Освіта Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в усвоєння багатств культури.

Освіта – соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені).

* дошкільна освіта і виховання - здійснюється разом із сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей.

* загальна середня освіта – забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійного самовизначення.

* позашкільна освіта і виховання – забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів.

* професійно-технічна освіта – забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку.

* вища освіта – забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей.

* післядипломна підготовка – забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій.

* аспірантура і докторантура - забезпечують накову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук.

* самоосвіта – система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань системою екстернату.

Соціалізація підростаючих поколінь – це не тільки навчання правилам, професійним навичкам, але й формування у певному соціокультурному середовищі. Освіта сприяє передачі цінностей сформованої в суспільстві культури, допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок.

Для соціології освіти важливе вивчення і самої особистості учня, студента. Характер майбутньої професії багато в чому визначає і поведінка студента.

Фахівці стверджують, що середній студент засвоює приблизно третю частину запропонованої навчальної програми, причому більш зручну і прийнятну для себе. На частку зусиль самого викладача, його педагогічної і методичної майстерності приходиться не більш п’ятої частини усіх факторів, що визначають рівень засвоєння навчального матеріалу. Інакше просто неможливо пояснити, чому за рівних умов в одній групі в одного викладача поряд і відмінники і двієчники.

Аналізуючи студентську молодь у зв’язку з обраною професією можна виділити три групи студентів.

Першу групу складають студенти, орієнтовані на освіту, тому що вона дає можливість отримати професію. Вони хочуть працювати саме за цією спеціальністю, у них є інтерес до роботи, прагнення реалізувати себе саме в ній.

Друга група студентів складається з тих, хто в перспективі орієнтований на бізнес. Ставлення до освіти в них вже інше – для них навчання виступає як інструмент можливої стартової ступені.

Третю групу студентів складають ті, кого можна було б назвати такими, що не визначилися. Усі параметри їх ставлення до навчання, професії розмиті. У їхніх оцінках і позиціях немає чіткості та визначеності перших двох груп. Такі студенти ніби пливуть за течією, можливо, їх самовизначення відбудеться трохи пізніше, а можливо для них взагалі процес самовизначення, цілеспрямованості не характерний.

Найважливіша соціологічна проблема освіти – формування культури, гуманітарна підготовка студентів.

Справа в тому, що коли в 18-20 років молода людина вивчає математику, біологію, інформатику, вона ще не знає, що в 40-45 років їй більше будуть потрібні психологія, право, соціологія. У цьому віці гарний фахівець вже керівник, батько сімейства, суспільний чи політичний діяч, а також виконує й інші соціальні ролі, де в першу чергу вимагаються культура, психологія, наука управління.

Опитування показують, що на думку студентів, та й самих викладачів, до 40 % викладачів мають посередній і навіть низький рівень культури.

На думку 60% студентів і 73% викладачів, старшокурсники, випускники вузів не можуть повною мірою вважатися інтелігентними людьми. У той самий час студенти вважають, що професіоналізм викладачів зберігся. Більш того, його оцнки трохи виросли. У 2003 році 35% студентів високо оцінювали професіоналізм викладачів, а 1989 таких студентів було 30%. Однак студенти відзначають падіння зацікавленості викладачів у роботі (49% - 1989 р., 20% - 2003 р.).

Види Соціологічне дослідження

Соціологічне дослідження — це вид систематичної пізна­вальної діяльності, що складається з логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур, спрямованих на глибоке вивчення, аналіз і систематизацію соціальних фактів, виявлення зв’язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, формування на основі зібраної інформації нових знань та розробку заходів щодо управління досліджуваним об’єктом, забезпечення його прогресивного розвитку.

16.12.06

Соціологічне дослідження має свою структуру, що перед­бачає послідовність дій соціолога, які дають змогу вирішити поставлену проблему. Цю послідовність дій можна визначити як етапи соціологічного дослідження.Загалом їх чотири: 1) розробка програми; 2) збір емпіричних даних (польовий етап); 3) обробка інформації; 4) аналіз та узагальнення отриманої інформації. У програмі соціологічного дослідження формулюється проб­лема дослідження, визначається об'єкт і предмет, здійсню­ються розробка й інтерпретація основних понять, формуєть­ся модель реального об'єкта, що дає можливість виявити нові риси та відносини предмета дослідження, формулюються робочі гіпотези. Від того, наскільки якісно проведено по­передні процедури, залежить успіх подальшого дослідження. Гіпотеза - це наукове припущення, що висувається для по­яснення явищ, фактів, процесів, які необхідно підтвердити чи спростувати. Важливою складовою програми соціологічного дослідження є визначення вибіркової сукупності. Роблячи висновки щодо якихось явищ, соціолог має бути впевнений у тому, що його висновки характеризують усю су­купність. Ця сукупність називається генеральною сукупністю. Обстежити всі одиниці цієї сукупності досить важко й не по­трібно. Для цього в соціології існує така процедура, як вибірка. Вибірка — це статистична процедура. Сукупність відібра­них об'єктів, на підставі яких соціолог робить висновок про генеральну сукупність, називається вибірковою сукуп­ністю. Вибіркова сукупність має бути репрезентативною. Репрезентативність означає, що за визначеними пара­метрами склад обстежуваних повинен наближатися до відпо­відних пропорцій у генеральній сукупності. Польовий етап означає, що дослідник переходить до збирання фактичних даних з обраної проблематики в реальних умовах. Фактичні дані можна отримати через застосування відпо­відних методів: - спостереження; - аналізу документів; - опитування; - соціального експеримента. Процес обробки даних соціологічного дослідженняохоплює такі етапи: а) кодування отриманої інформації; б) уведення інформації в комп'ютер; в) перевірка введених даних; г) обчислення й аналіз результатів. Аналіз даних передбачає побудову таблиць, обчислення статистичних показників, перевірку гіпотез, побудову нових ознак тощо. Первинні дані впорядковуються різними статистич­ними методами, наприклад: - групуванням; - обчисленням узагальнених параметрів і коефіцієнтів; - кореляційним. Отримані при соціологічному дослідженні дані потребу­ють інтерпретації - перетворення соціологічної інформації з числових показників у логічну форму, тобто в конкретні характеристики об'єкта дослідження. На цьому ж етапі здійснюється формулювання практичних рекомендацій, що визначаються темою та цілями дослідження. Завершенням соціологічного дослідження є складання звіту.

Статистична обробка

Вибір методів статистичного аналізу визначається, звичайно, двома основними передумовами:

1. Характером отриманих даних (форма емпіричної інформації, яка зафіксована в анкетах, бланках інтерв'ю);

2. Видом обробки емпіричної інформації (звіт про проведене соціологічне дослідження, наукова стаття, інформація для засобів масової комунікації тощо). У цілому існують два найважливіші типи методів статистичного аналізу, призначені для розв'язання основних дослідницьких завдань: 1) представлення (опис) даних; 2) вимір зв'язків та залежностей між даними.

Вибір конкретної процедури статистичного аналізу даних за результатами соціологічного дослідження залежить від типу шкали - номінальна, порядкова (рангова, інтервальна), метрична, — який характеризує міру репрезентації дискретності — неперервності досліджуваної ознаки.

Дата добавления: 2015-05-24