Виховання – категорія

РОЗКРИЙТЕ ПОНЯТТЯ ВИХОВАННЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ОСОБИСТІСНОГО ЯВИЩА. ВИЗНАЧТЕ МЕТУ ВИХОВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Природа не творить людину як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина – багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вирішальний вплив на взаємодію цих факторів здійснює в и х о в а н н я як соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.

Суспільство як соціальне об’єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за умови цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу – катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще Я.А.Коменський зауважував, що зневага до вихователя є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільності. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Серед чисельних факторів, що найбільш суттєво впливають на розвиток і формування особистості, найбільш вагомими є спадковість, навколишнє середовище і виховання. Безперечно, особливу роль повинно відігравати виховання як соціальне явище, притаманне лише людині, адже ця категорія педагогічної науки є соціальною, об’єктивною, свідомою та історичною:

соціальна – властива лише людям становить одну з галузей суспільно необхідної діяльності;

об’єктивна - існує як властивість суспільства, яку не можна вигадати чи припинити;

свідома – виховання, як і будь-яка інша діяльність, має свідомий характер. Оскільки буття визначає свідомість, то реальні умови існування впливають на мету, завдання, зміст виховання;

історична – характеризується наявністю п’яти систем виховання відповідно існувавши суспільно-історичних формацій.

У більшості підручників з педагогіки, а також в „Українському педагогічному словнику” С.У. Гончаренка „ виховання ” трактується як процес усебічного і гармонійного розвитку особистості. За основу такого визначення покладена провідна мета виховного процесу, корені якої сягають античності та епохи середньовіччя:

Ø в афінській виховній системі метою виховання вважалася „калокагатія”, тобто ідеал людини, яка гармонійно поєднує в собі фізичну і моральну досконалість, тобто красу тілесну і духовну;

Ø у XVII ст., позначеному бурхливим розвитком науки, французький філософ і математик Рене Декарт до вже існуючого „гармонійне” додає „усебічне”;

Ø у XVIII ст. мета „усебічний і гармонійний” розвиток стала ідеалом виховання підростаючого покоління, але сутність його розумілася по-різному: як професійна досконалість, духовне збагачення, набір доброчесностей, поєднання моральності, гуманізму і шляхетності;

Ø на початку XX ст. свій внесок у розвиток теорії виховання і визначення цього поняття зробив А.С. Макаренко, який під метою виховання розумів „програму людської особистості, програму людського характеру”, але в поняття „характер” він укладав весь зміст особистості, тобто „і характер зовнішніх виявів, і внутрішню переконаність, і політичне виховання, і знання – геть усю картину людської особистості”. Він уважав, що педагоги „повинні мати таку програму людської особистості, до якої повинні прагнути”, але у своїй виховній роботі він бачив, що „повинна бути і загальна програма... і індивідуальний коректив до неї”;

Ø нарешті найбільший гуманіст минулого століття В.О. Сухомлинський дістався висновку, що „виховання всебічно розвиненої особистості – це вміння розібратись у найскладніших і на перший погляд нібито непомітних залежностях. Бути мудрим вихователем означає, насамперед, розуміти причинно-наслідкові зв’язки, які ми щодня бачимо, робимо, очікуємо”.

Дуже вдало схарактеризувала сутність процесу виховання С.Ф. Русова, яка наголошувала на тому, що „ виховання – є передання найкращих моральних заповітів і знання попередніх поколінь для того, щоб із дитини виробилася людина в найкращому значенні слова, найкраще фізично й інтелектуально пристосована до умов життя”.

Спираючись на мету сучасного національного виховання, окреслену в державній національній програмі „Освіта (Україна XXI ст.)”, можемо сказати, що виховання – це „ формування особистісних рис громадянина України, що включає в себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту ”.

Загалом, у педагогічній теорії й практиці важливим є визначення мети виховання. Мета виховання – це те, до чого прагне виховання. Метою виховання в педагогіці прийнято вважати кінцевий результат формування особистості. Водночас, це досить умовно, бо «кінцевого» результату формування особистості не існує. Людина формується упродовж усього свого життя в залежності від об’єктивних і суб’єктивних умов її онтогенезу. Тож більш прийнятним є відносно кінцеві результати освічен6ості і вихованості на певних етапах.

Виділяється загальна та індивідуальна мета виховання. Загальна мета виражає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, а індивідуальна – якщо передбачається виховання конкретної людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної і індивідуальної мети.

Мета виражає загальну цілеспрямованість виховання. На практиці вона реалізується через систему конкретних завдань. Мета і завдання співвідносяться як ціле й частина, система і її компоненти. Тому є й таке означення: мета виховання – це система виховних завдань.

Завдань, які визначають мету виховання, як правило, багато – загальних і конкретних. Але в межах конкретно взятої виховної системи мета завжди одна. Мета – визначальна характеристика виховної системи. Саме мета і засоби її досягнення відрізняють одну систему від іншої.

Як формується мета і завдання виховання? У їх формуванні знаходять відображення багато об’єктивних причин: закономірності фізіологічного дозрівання організму, психологічний розвиток людей, досягнення філософської і педагогічної думки, рівень загальної культури, потреби суспільства, що зумовлюються способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил, характером виробничих відносин тощо. Визначальними факторами завжди виступали ідеологія, політика держави. Тому мета виховання завжди мала ідеологічну, класову, політичну спрямованість.

Серед загальнолюдських завдань виховання є одне, узагальнене, яке виражає найвище призначення виховання – забезпечення кожній людині можливості всебічного і гармонійного розвитку. Таке формулювання мети зустрічається вже у філософів Античності, а пізніше - педагогів-гуманістів епохи Відродження.

Як відзначено в «Державній національній програмі «Освіта». Україна ХХІ століття», «Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду. Успадкування культурних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури».

Із стану суспільства початку XXI ст. поступово конкретизуються основні завдання сучасного виховання, які передбачають:

1) реальний перехід до поширення педагогічної творчості та індивідуального підходу;

2) переорієнтацію учнівських та вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю щодо ставлення до учнів;

3) поєднання виховання і навчання на уроках і в позаурочний час;

4) висування на перший план пріоритету морального виховання, заснованого на загальнолюдських цінностях.

Дата добавления: 2015-05-24