Визначте закономірності і принципи виховання

Зовнішні Внутрішні

Рушійні сили процесу виховання

(протиріччя)

невідповідність між виховними між необмеженими можливостями

впливами школи і сім’ї; громадськості, розвитку людини та обмеженими

вулиці, можливостями соціального життя;

зіткнення організованого виховного між зростаючими соціально

впливу школи зі стихійним упливом значущими завданнями, що

на дітей соціуму; потрібно вирішувати вихованцю,

і можливостями, які обмежують його;

між окремими впливами вчителів,

які працюють в одному класі;

між набутим негативним досвідом між зовнішніми впливами і

поведінки та новими умовами завданнями виховання чи

життя і діяльності внутрішніми прагненнями

між організованим впливом школи між усвідомленням учнем своїх

і стихійним впливом оточення прав і обов'язків

Компонентами процесу виховання є свідомість особистості, її емоційно-почуттєва сфера, навички і звички поведінки.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленому накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Почуття — психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної і нервово-психічної енергії

Звичка — схильність людини до відносно усталених способів дій.

Фактори виховання:

Ø особливості розбудови Української держави, відродження національної самобутності українського народу;

Ø особливості розвитку виробничих відносин, засобів виробництва;

Ø розвиток господарства на засадах ринкових відносин і поширення приватної власності;

Ø міждержавні відносини;

Ø природне середовище;

Ø соціально-педагогічна діяльність сім’ї, навчально-виховних закладів і громадських організацій;

Ø уплив ЗМІ;

Ø діяльність закладів культури і мистецтва.

Закономірності виховання — це стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі суттєві зв'язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості.

Перша закономірність полягає в органічному зв'язку виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Значні зміни в житті народу ведуть за собою і зміни в його виховній системі. У зв'язку з розбудовою незалежної держави України настала потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до України, української мови, свого народу, його традицій, історії, культури.

Друга закономірність виявляється в тому, що людина виховується під впливом різноманітних факторів. Тому важливим є взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різноманітних чинників. Не дарма говорять, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Серед цих факторів насамперед і найбільше виховують люди. І в першу чергу — батьки і педагоги. Це накладає на них особливу відповідальність.

Третя закономірність полягає в тому, що найбільш успішно проходить процес виховання в природному для нього національному руслі з врахуванням національного менталітету вихованця. З огляду на це дитину має оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.

Четверта закономірність виявляється в тому, що результати виховання є залежними від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовну зокрема на формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційну сферу. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

П'ята закономірність полягає у визначальній ролі діяльності і спілкування у вихованні. Діяльність виступає як головний фактор єдності свідомості і поведінки, коли учнем здійснюється певна система видів діяльності (навчальна, трудова, ігрова, спортивна і ін.). За таких умов можливий всебічний розвиток особистості.

Ввжливими є й такі закономірності виховання:

Ø єдність виховання, навчання і розвитку дитини в педагогічному процесі;

Ø спільність педагогічного та учнівського колективів навчально-виховного закладу в досягненні цілей і результатів виховання;

Ø поступове включення учнів у всі процеси, які сприяють їхній роботі над собою – самоосвіті й самовихованню;

Ø опора на позитивні якості дитини, стимулювання активності особистості, позитивних емоцій від досягнутих результатів.

Закономірні зв'язки проявляються у вихованні в усьому розмаїтті взаємозв'язків і взаємоперетворень. Під час організації будь-якої виховної ситуації їх необхідно враховувати.

Усвідомлення закономірних зв'язків дозволяє педагогу не просто механічно, а свідомо відпрацювати задану схему дій, щоб прийти до поставленої мети.

Врахування закономірностей допомагає педагогу у процесі його виховної роботи (в ході планування, організації, оцінки процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, у дійсність.

З названих закономірностей організації виховного процесу логічно виходять його принципи. Принципи виховання — це керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного процесу.

Принцип гуманізму виховання (поваги до особистості дитини, що поєднується з розумною вимогливістю до неї) передбачає визнання цінності дитини як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров’я, створення умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, здібностей, надання їй допомоги у життєвому самовизначенні, повноцінній самореалізації. Реалізувати цей принцип можна відповідно до таких напрямів:

1) через гуманістичну орієнтацію педагога, для якого педагогічна діяльність виступає покликанням, що має відповідну мотиваційну спрямованість;

2) через повагу до особистості дитини (знання її індивідуальних особливостей, забезпечення умов для її розвитку, вияв довіри, доброти, чуйності, емпатії, діалогизм спілкування, терплячість, тактовність).

А.С. Макаренко розмів під цим принципом оптимістичну гіпотезу. Ш.О. Амонашвілі говорив: „Вірте в дитину. Вірити треба навіть тоді, коли опускаються руки, коли зробив усе, а нічого не виходить. Пам’ятайте, що доля дитини залежить тільки від вас. Якщо в дитину ніхто не вірить, вона стає зовсім безпорадною, їй ні на кого обіпертись, і ми обов’язково втратимо її”.

Англійський педагог Уільям Глас сер, автор книги „Школа без невдах”, уважає: „Людина ніколи не досягне чогось значного в житті, якщо одного разу не пізнає в чомусь дуже важливому успіх”.

Дейл Карнегі для реалізації принципу гуманізму виховання пропонує:

– починайте з похвали і щирого визнання переваг людини;

– звертайте увагу на помилки, але робіть це у непрямій формі;

– перш ніж критикувати іншого, скажіть про власні помилки;

– задавайте запитання замість того, щоб надавати накази;

– дайте людині можливість зберегти своє обличчя;

– хваліть людину за кожен навіть скромний успіх;

– користуйтеся заохоченням;

– робіть так, щоб було приємно виконувати ваше доручення.

Принцип урахування вікових та індивідуальних особливос тей якнайкраще характеризують такі вислови:

„Для гарного вчителя всі учні різні, а для поганого – усі учні однакові” (П.П. Блонський);

„Учитель повинен знати історію розвитку будь-якого бажання і будь-якого характеру” (К.Д. Ушинський);

„... ніяка психологічна особливість людини не визначається лише властивостями нервової системи. Вона завжди є результатом виховання в широкому розумінні цього слова” (Б.М. Теплов).

У першу чергу такого підходу, безумовно, потребують діти, яких педагоги вважають „важкими”. Ставлення до цієї категорії дітей упродовж усього періоду розвитку педагогіки ніколи не було однозначним. Так, у XIX ст. „важкими” уважали дітей із фізичними недоліками. Соціальна ситуація початку XX ст. внесла в цей поняття нове значення – сироти, правопорушники, неповнолітні злочинці, жебраки, волоцюги. Наприкінці XX ст. в цю категорію дітей потрапили діти з фізичними недоліками, психічними дефектами, хворобливі, педагогічно занедбані, з тимчасовим уповільненням розумового розвитку, тугодуми, діти з роздвоєною натурою, з порушеннями у сфері спілкування, з підвищеною або пониженою емоційною реакцією, з однобічним розумовим розвитком, неправильним розвитком вольових якостей та багато інших.

Принцип цілісного підходу до виховання передбачає:

– необхідність урахування всієї сукупності умов – економічних, соціальних, моральних, – які впливають на формування людини як особистості;

– відбір змісту виховної діяльності;

– оптимальний вибір методів і засобів досягнення мети, їх диференціацію в залежності від соціально-економічних і вікових особливостей, рівня культури вихованців;

– визначення умов систематичності й послідовності організації виховання;

– облік результатів виховної діяльності і коригування за необхідності мети, завдань, змісту, методів і форм досягнення мети.

Принцип цілеспрямованості виховання.

Принцип систематичності і послідовності виховання. З одного боку, цей принцип передбачає створення оптимальних умов для вияву самостійності вихованців на фоні розумного, ненав’язливого педагогічного керівництва, а з іншого – забезпечувати доцільність і єдність вимог усіх, хто причетний до справи виховання.

Принцип єдності педагогічних вимог школи, сім’ї та громадськості. Кожен із названих компонентів упливає на формування особистісних якостей дитини, тому будь-яких організований вид д-сті повинен містити в собі виховний потенціал.

Принцип єдності свідомості й поведінки.

Принцип комплексності. Комплексний підхід (єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів у вихованні; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і внесення корективів у виховну роботу).

Принцип виховання особистості в колективі (колектив — могутній засіб виховання, певні риси особистості формуються тільки в колективі, значення згуртованості колективу і його громадської думки для виховання школярів, участь учнів у роботі самоврядування сприяє самостійності, самодіяльності, ініціативи іт.д.).

Принцип поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів (педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю життєвого досвіду в учнів; виховання творчої особистості можливе, якщо створюються умови для прояву їх
самостійності і творчості, схвалюються прояви ініціативи і самодіяльності).

Принцип поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього (єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за поведінкою вихованців, гуманне ставлення до учнів, повага до їхньої думки і т.д.).

Принцип індивідуальності, індивідуального підходу (індивідуальні відмінності у школярів, знання психіки кожного учня і врахування їх особливостей у виховній роботі.

Принцип наступності (молодші школярі — підлітки — юнаки, переведення із класу в клас чи в іншу школу, зміна класних керівників, поєднання виховання на уроці і в позакласній виховній роботі).

Принцип виховання в діяльності і спілкуванні має такі умови реалізації:

– забезпечення активності особистості в діяльності і спілкуванні;

– залучення дітей до різноманітних видів діяльності;

– педагогічне керівництво розвитком дитини на основі співставлення ЗАР і ЗНР;

– забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між вихователями і вихованцями.

Принцип виховання в праці (праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, праця як фактор всебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до праці — важлива риса людини, нетерпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра і т.д.).

Принцип стимулювання дитини до самовиховання вимагає конкретизації понять „суб’єкт” і „об’єкт” виховного впливу. Відомо, що поняття суб’єкт має латинське походження – subjectus – „той, хто перебуває в основі”, „носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, яка спрямована на об’єкт. Це поняття з’явилося в античній філософії в IV-III ст. до н.е. Представники німецької класичної філософії – І. Кант, В. Гегель, Л. Фейєрбах – розуміли під ним активного діяча с/пізнання. У психології поняття „суб’єкт” спирається на активність особистості, її індивідуальні можливості. У педагогіці впродовж радянського періоду суб’єктом навчально-виховної роботи вважався педагог, який нібито проводив активну роботу з виховання учнів як об’єктів педагогічної діяльності. „Об’єкт” – той, хто протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній діяльності. У навально-пізнавальній діяльності таким об’єктом виступає програмовий матеріал, що вивчається або досліджується. Для того, щоб вихованці не перетворювалися на „матеріал”, з яким працює педагог, пропонуємо враховувати деякі рекомендації, реалізація яких істотно впливає на результативність виховного процесу:

1) весь процес виховання повинен спрямовуватися на те, щоб учні перетворилися з пасивних об’єктів цього процесу на його активних і свідомих суб’єктів;

2) перш ніж розпочати виховання, педагог повинен як слід вивчити своїх вихованців. На це звертав увагу А.С. Макаренко, наголошуючи, що „знання вихованця повинно прийти до вихователя не в процесі його байдужого вивчення, а лише у процесі спільної з ним роботи і самої активної допомоги йому... Кожне пізнання чогось нового про вихованця в педагога негайно повинно перетворитися на практичну дію, практичну пораду, прагнення допомоги вихованцю”. В.О. Сухомлинський, аналізуючи особистий досвід, писав, що „кожний педагог має глибоко знати індивідуальність кожного учня, джерела його розумового, морального та емоційного розвитку”;

3) кінцевим результатом виховного процесу є вихованість, яка утворюється внаслідок упливу зовнішніх факторів на ЗАР школяра. Зовнішні фактори – це система впливів, які ззовні регулюють діяльність, поведінку, спілкування дітей. Унаслідок інтеріоризації зовнішніх упливів у внутрішні утворюються якості особистості.

Принцип національного виховання (народності виховання) охарактеризував К.Д. Ушинський у статті „Про народність у суспільному вихованні”: „Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети”.

А. Дістервег наголошував на тому, що „будь-яка людина належить певному народу і певному часу... А тому виховання повинно переймати свої правила і закони від властивостей народу і часу”.

„Концепція національного виховання дітей і молоді”, схвалена Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1994 р., визначила сутність і шляхи реалізації цього принципу через природо відповідність, культуровідповідність народність та етнізацію.

– Природовідповідність — врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, учнівської молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей.

– Культуровідповідність — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь.

– Етнізація — наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принцип етнізації однаково стосується всіх народів України. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків. Принцип етнізації — невід'ємна складова соціалізації дітей.

Даний принцип передбачає:

– наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості й національної гідності;

– забезпечення умов і можливостей навчатися рідною мовою, вивчати звичаї, традиції, обряди свого народу;

– формування рис національної ментальності;

– виховання почуття етнічної культури.

Важливими сьогодні лишаються принципи гуманізації та демократизації.

Гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин між вихователями та вихованцями, постановка виховання в центр навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї; виховання гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.

Демократизація — усунення авторитарного стилю виховання. Сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визначення його права на свободу, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами людини і громадською відповідальністю.

Дата добавления: 2015-05-24