Еволюціоністська парадигма щодо розвитку культури

Лінійна модель культурної динаміки представлена еволюціонізмом. Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г. Спенсера, який розглядав соціокультурну динаміку як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні, диференціації та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. Однолінійна модель соціокультурної еволюції передбачає поступовий рух від дикунства, варварства до цивілізації. Е. Тейлор і Дж. Фрезер сповідували ідею того, що нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існування попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства. Класичним зразком лінійного еволюціонізму є марксистська модель формацій — первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, що монофакторно зумовлені розвитком виробничих сил суспільства. Полілінійна модель еволюції визнає множинність векторів соціокультурної динаміки та поліфакторну визначеність її причин.

Хвильова модель соціокультурної динаміки найґрунтовніше розроблена в економічних науках. Російський соціолог М. Кондратьєв сформулював теорію довгих економічних хвиль з періодом 48—55 років, що визначають циклічну динаміку господарчо-економічної системи. Американському соціологу П. Сорокіну належить теорія хвилеподібної соціокультурної динаміки. Кожен елемент культурної системи, за його концепцією, проходить три фази єдиного циклу: на першій відбувається накопичення і кристалізація соціальне значущих смислів, на гребені хвилі вони фіксуються у вигляді культурних норм і цінностей, потім вони вступають у протиріччя з наявними потенціями розвитку. Після проходження всього циклу він поновлюється.

Функціональний підхід до культурної динаміки, представлений, зокрема, в дослідженнях Т. Парсонса, полягає у виявленні зв'язку між соціокультурними змінами та процесами обміну інформацією і енергією між культурними системами. Джерелом культурних змін, на думку функціоналістів, може стати надлишок або недостача інформації чи енергії при обміні ними між культурними системами.

Постмодерністська парадигма соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, позбавленого напрямку і регулярності, своєрідного "руху бажання". Таку модель постмодерністи називають "ризомою".

ДИФФУЗИОНИЗМ как способ изучения культур появился в конце XIX в. Понятие "диффузия", заимствованное из физики, означает "разлитие", "растекание", "проникновение". В изучении культур оно обозначает распространение культурных явлений через контакты между народами — торговлю, переселение, завоевание. Представители этого направления считают главным содержанием исторического процесса диффузию, контакт, столкновение, заимствования, перенос культур. Важной особенностью рассматриваемого подхода является анализ пространственных и временных характеристик культур, что представляет собой конкретизацию объекта исследования по сравнению с эволюционизмом. Эволюционистской идее автономного возникновения и развития аналогичных культурных явлений в сходных условиях диффузионисты противопоставили идею географической определенности, в некоторых случаях даже тезис об однократном возникновении культуры и последующем распространении ее из центра зарождения. В определенном смысле диффузионизм можно рассматривать как попытку заменить идею прогрессивного развития принципом пространственно-временного перемещения отдельных элементов культуры или их комплексов.

Диффузионизм был распространен в Скандинавских странах в виде историко-географического направления, в Германии — учения о "культурных кругах" (культурно-историческая школа), в США это направление существовало под названием "age-and-area" (возраст/время и пространство). Иногда диффузионистскую тенденцию в исследовании культур называют теорией культурных ареалов. В Англии концепция взаимовлияния культур разрабатывалась в рамках гелиолитической школы, известной также как гипердиффузионизм. В 50-е годы XX в. и вплоть до настоящего времени идеи диффузионизма развивает в своих работах, пожалуй, один из самых известных антропологов норвежец Т. Хейердал.

Основателем диффузионизма был немецкий исследователь Ф. Ратцель (1844—1904). Свою концепцию культуры он изложил в многотомных исследованиях: "Антропогеография" (1882—1891) и "Народоведение" (1885—1895). Главный предмет изучения Ф. Ратцеля — географическое распространение предметов материальной культуры (этнографических предметов, по его терминологии) и соответственное распространение народов — носителей этих предметов. Из факта географического размещения и перемещения этнографических предметов делался вывод о пространственном распространении культур, о родстве и происхождении последних. Ф. Ратцель выделял два способа перемещения элементов культуры: 1) полный и быстрый перенос не отдельных вещей, а всего культурного комплекса; этот вариант, используя терминологию американских ученых, он называл аккульту рацией; 2) перемещение отдельных этнографических предметов от одного народа к другому.

Предметы материальной культуры были выбраны Ф. Ратцелем в качестве основного объекта исследования, так как они гораздо дольше удерживаются и сохраняют свою форму и ареал распространения по сравнению с другими аспектами культуры. Народы, по мнению Ф. Ратцеля, изменяются, гибнут, а "предмет остается тем, чем он был". Касаясь особенностей заимствования, он отмечал, что одни предметы (например украшения, одежда, наркотики) легко передаются от народа к народу, другие (упряжь, изделия из металла) — с трудом.

Обобщающим понятием, выражавшим пространственные характеристики распространения культуры, для Ф. Ратцеля была "культурная зона", или "культурный круг". Распространение культурных элементов (за пределы "культурной зоны") предполагалось вместе с народом, хотя были возможны и исключения. Сходные элементы в культурах разных народов Ф. Ратцель объяснял их общим происхождением, относящимся к глубокой древности. Основной источник изменений в культурах он видел во взаимных контактах между ними.

В работах Ф. Ратцеля сформулированы основные положения диффузионизма как направления в изучении культур: акцент на взаимовлияние культур; их изменения путем заимствования; идея о некоем одном или нескольких центрах, из которых началось развитие человечества. Основной объект исследования — предметы материальной культуры (этнографические предметы), образующие некоторую целостность в пространстве и времени (культурный круг). Ратцель отводил человеку второстепенную роль (носитель этнографических предметов) и предполагал относительную независимость культуры от него.

Руйнацыя картини свыту нового часу

Розчарування в ідеалах, втрата віри у вічні життєві цінності, втрата загальнозначущих соціальних, мораль­них, естетичних орієнтирів неприховано відображуються у євро­пейському мистецтві останньої третини XIX ст. виникає салон­ний живопис, який улещує глядача красою і вишуканістю деко­ративних пейзажів і оголених "венер". Виникає примітивізм як результат наслідування первісному мистецтву і дитячій творчості, намагання найпростішими засобами передати свіжість і гостро­ту художнього сприймання світу. Намагання відобразити миттєвість, швидкоплинні візуальні враження, породжені нестійки­ми станами і явищами навколишнього середовища, втілюється у живописі імпресіонізму.

Негативне ставлення до світу буржуазних цінностей приму­шує багатьох письменників віднаходити неоромантичне зобра­ження екзотики далеких країн чи далекого минулого, мандрівок і пригод, героями яких є яскраві, сильні особистості (Дюма, Стівенсон, Конрад), У всіх формах художньої творчості набуває попу­лярність символізм, наповнюючи зображення явища таємним, містичним змістом (напр., відома картина Бьокліна "Острів мертвих"). З 1880-х рр. в моду входить термін "Декаденс" (так називався тодішній французький журнал). Декаденти говорили про сутінки ♦ культури, впадінні моралі, ♦ деградації мистецт­ва, ♦ беззахисність людини перед обличчям долі. Декаденс стали розуміти як ♦ настрій втоми, ♦ песимізму, ♦ відчаю, ♦ відчуття наближаючої руйнації і ♦ занепаду культури.
2. Культура ХХ століття
ХХ сторіччя саме динамічне в історії людської цивілізації, що не могло не відбитися на усьому характері його культури.
Двадцяте століття продемонстрував людству, що культура як і інтегрує початок суспільного розвитку охоплює не тільки сферу духовного, але все в більшій мірі - матеріального виробництва. Усі якості техногенної цивілізації, чиє народження було зазначено трохи більше трьохсот років тому, змогли проявитися повною мірою саме в цьому столітті.
У цей час цивілізаційні процеси були максимально динамічні і мали визначальне значення для культури.
В історії культури ХХ століття можна виділити три періоди:
1) початок ХХ століття - 1917 рік (Гостра динаміка соціально-політичних процесів, різноманіття художніх форм, стилів і філософських концепцій)
2) 1920-1930 роки (корінна перебудова, деяка стабілізація культурної динаміки, утворення нової форми культури - соціалістичної)
3) повоєнні сорокові роки - вся друга половина ХХ століття (час формування регіональних культур, піднесення національної самосвідомості, виникнення міжнародних рухів, бурхливий розвиток техніки, поява нових передових технологій, активне освоєння територій, злиття науки з виробництвом, зміна наукових парадигм, формування нового світогляду).
У ХХ столітті культура європейського типу поширилася і на інші континенти - у країни Азії та Америки, а також в Австралію і Нову Зеландію. Протягом XX ст. сформувалися загальні риси, тенденції, типові для західної культури в цілому, які у різних сферах життя всіх країн світу, охоплених нею. В.І. Вернадський писав у своїй програмній праці «Наукова думка як планетне явище» (1938): «У XX ст., Вперше в історії Землі, чоловік дізнався і охопив всю біосферу, закінчив географічну карту планети Земля, розселився по всій її поверхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим»Дійсно, людська діяльність, яка спирається на сферу розуму, сформувала в році, що минає столітті єдину загальнолюдську культуру, яка включила в себе: індустріалізацію виробництва і масове споживання; єдині засоби пересування і передачі інформації; інтернаціональну науку і доступне практично всім освіта; стильове і жанрове розмаїття в мистецтві.
Європейська культура XX ст., Заснована на підприємництві, виключно мобільна і динамічна. Її головними героями були люди, які займаються бізнесом і які вміють робити гроші. Їх поведінка відрізняло індивідуалізм, практицизм, прагнення до постійного комфорту, успіху і збагачення. Разом з тим культура Європи XX ст. була відкрита для генерації нових ідей, зразків, концепцій, орієнтації. Її домінантою стала ідея перетворюючої діяльності людини, як головне його призначення. У свою чергу, культура розглядалася в якості посередника між людиною і природою.
У суспільній свідомості XX ст. з'являються нові погляди і течії, серед яких теоретично оформляються наступні:
фрейдизм - загальне позначення шкіл і теорій, що прагнуть застосувати психологічне вчення австрійського філософа 3. Фрейда про вроджені несвідомих структурах для пояснення явищ культури і процесів творчості в суспільстві;
феноменологія - наука про дослідження свідомості, згідно з результатами якої достовірність теоретичних припущень грунтується на досвіді самої свідомості;
екзистенціалізм - поставив в якості дослідження суто людські проблеми, пов'язані з буттям особистості в її специфічності, яка дуже часто виявляла себе в так званих «пограничних ситуаціях», пов'язаних з необхідністю вибору, прийняття рішення, із станом заклопотаності, занепокоєння, страху і тривоги людини. Практично всі, хто відстежував і описував, аналізував і прогнозував функціонування західної культури XX ст., Єдині в тому, що вона страждала серйозними недугами, їй були властиві кризові стани, які здатні були звести нанівець всі її досягнення.
3. Модернізм в культурі двадцятого століття
Культура в ХХ столітті розвивалася в кількох паралельних напрямах. При цьому жоден з лав стильової еволюції мистецтва і літератури не вичерпує собою всього їх розвитку і не охоплює його в цілому, тільки у взаємодії вони формую цілісну історію культури ХХ століття.
Різноманіття стилів і методів у культурі ХХ століття, що відійшли від класичних прийомів художньої творчості, отримало назву модернізм (від фр modern - новітній, сучасний) - загальне умовне позначення напрямів мистецтва XX ст., Для яких характерний відмови від традиційних методів художнього відображення світу. У цілому це сукупність естетичних шкіл і течій кінця ХІХ - початку ХХ ст., Що характеризуються розривом з традиційними реалістичними течіями.
Модернізм як художня тема був підготовлений двома процесами свого розвитку:
1. Декадентство (dekadentia - занепад) - тобто втечею, неприйняттям реальному житті, культом краси як єдиної цінності, відторгненням соціальних проблем.
Модернізм об'єднав різне творче осмислення особливостей часу декадансу: відчуття дисгармонії світу, нестабільність. Людського існування, бунт проти раціоналістичного мистецтва і зростаюча роль абстрактногомислення, трансцендентальна містицизм, що прагне до новаторства всяку ціну;
2. Авангард (фр. avantgarde - передовий загін) - маніфеcти якого закликали порвати зі спадщиною минулого і створити щось нове, що суперечить традиційним художнім настановам.
Авангард був продуктом починається епохи соціальних змін і катаклізмів. Він грунтувався на категоричному несприйнятті дійсності, запереченні буржуазних цінностей і енергійною ломки традицій.
Великий вплив на практику модернізму надали: ідеї ірраціоналістіческого волюнтаризму А. Шопенгауера та Фрідріха Ніцше, вчення про інтуїцію А. Бергсона і Н. Лоського, психоаналіз 3. Фрейда і К.Г. Юнга,екзистенціалізм М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра і А. Камю, теорії соціальної філософії Франкфуртської школи Т. Адорно і Г. Маркузе. Основні напрями і течії модернізму або відкинули, або до невпізнання змінили всю систему художніх засобів і прийомів. У різних видах мистецтва це виразилося: у зміні просторових зображень та відмову від художньо-образних закономірностей в образотворчому мистецтві; у перегляді мелодійної, ритмічної і гармонійної організованості в музиці; у появі «потоку свідомості», внутрішнього монологу, асоціативного монтажу в літературі і т. д.
Стиль модерн реалізував себе в різних видах мистецтва, проявивши достатню гнучкість і багатоликість, приймаючи при цьому різні втілення, що дозволило згодом теоретикам дорікати модернізм у відсутності стильової єдності, і навіть у праві називатися стилем.
Модернізм в літературі найбільш яскраво представлений творчістю австрійського письменника Франца Кафки. Для цього письменника характерно уявлення про світ як про початок ворожому людині. Кафка, у своїх романах «Замок», «Процес», «Америка», з приголомшливою силою показав нездатність людей до взаємних контактів, безсилля людини перед механізмом влади.
В архітектурі діапазон засобів виразності модерну простягався від підкреслено декоративних, розкутих і витончених пластичних архітектурних форм до суворих, чисто геометричних рішень, які втілили уявлення про ідеальну архітектурному середовищі. Найбільш яскраво ці риси проглядаються в спорудах архітекторів стилю модерн-X. ван де Вельде в Бельгії, І. Ольбріха та О. Вагнера в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ф. Шехтеля в Росії.
У театральному модерні спостерігається потяг до лінії, візерунку, до свого роду візуалізації музики, перетворенню гри акторів у фантасмогоріческую симфонію ліній і фарб. Такими були постановки В. Мейерхольда на початку XX ст.
Живопис стилю модерн була наповнена поетикою символізму, поєднуючи характерні для нього образи зі складним ритмом, лінійної композицією в союзі з декоративним колірною плямою.
Модерн виявляє пристрасть до певних сюжетів і тем. Це алегоричні мотиви: війна, смерть, гріх, любов; мотиви, які виражають імпульсивні прояви пристрасті: трепет, гру, вихровий рух. Всю цю гаму тим і сюжетів уособлювало творчість К. Сомова, М. Врубеля, Б. Кустодієва, В. Борисова-Мусатова.

ХХ століття показав людству, що культура охоплює не тільки сферу духовного, а й сферу матеріального початку. Століття машин і технічного прогресу стало століттям мінливих соціальних систем, динамічних культурних процесів. Сучасне суспільство породило спрощене розуміння, таких цінностей як любов, рівність,свобода, і тому процеси відбуваються в сучасній культурі настільки різнобічні.
Криза культури двадцятого сторіччя з'явився народженням техногенної цивілізації. Це криза стосунків техніки і людини. І шляхи подолання цього духовної кризи криються у розвитку принципу діалогу культур. Союз між величезними культурними регіонами може виникнути тільки за умови діалогу, який збереже культурнівідмінності у всьому їх багатстві і різноманітті і приведе до взаєморозуміння і культурним контактам.
Незважаючи ні на що ХХ століття дало суспільству безліч талановитих письменників, художників, поетів, акторів і т.д.
ХХ століття подарувало культурі нові стилі та напрямки. Одним з найбільш яскравих і різноманітних з'явився модерн. Даний стиль породила велику кількість течій і привернув величезну кількість послідовників.
У свою чергу постмодернізм, що виник в кінці 60-х років ХХ з'явився апофеозом культурного настрою і філософської оцінки останніх тенденцій у розвитку культури.
У цілому культурі ХХ століття притаманне різноманіття ликів, розходження способів ставлення до світу і до себе подібним, але при цьому вона єдина у всьому своєму різноманітті.

Дата добавления: 2015-05-07