Астигматизм – аномалія рефракції. 2 страница

Саме завдяки діяльності І. Єременка, його ініціативності, пошукам здібних до науки практиків та їх підготовці до науково-дослідної діяльності через аспірантуру, розробці під його науковим керівництвом науково-методичних засад корекційної педагогіки українська дефектологія сформувалася як самостійна педагогічна наука, знана в усьому світі.

Особливості процесу спеціального навчання, шляхи удосконалення методів, прийомів і засобів навчання; корекційна спрямованість морального, трудового, естетичного, фізичного виховання учнів допоміжної школи, розвиток їх пізнавальної діяльності, навчання користуватися на практиці знаннями і вміннями; розробка наукових психолого-педагогічних основ організації диференційованого навчання розумово відсталих учнів і типології уроку в допоміжній школі; розвиток системи середньої спеціальної і вищої освіти в Україні - ці та багато інших актуальних проблем були предметом досліджень Івана Гавриловича, ініціювалися та організовувалися ним. Це був досвідчений експериментатор, організатор спеціальної освіти і дефектологічної науки в Україні, вмілий керівник і наставник практиків і молодих науковців. На такому високому рівні, масштабно, із залученням значної кількості учасників із числа учнів, учителів, працівників освіти, науковців організувати і здійснити експеримент умів лише Іван Гаврилович Єременко.

Іван Гаврилович Єременко упродовж свого життя мріяв про створення Інституту дефектології України як самостійної науково-дослідної установи. Не випадково у складі Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР за його ініціативи і підтримки в різні періоди було створено кілька самостійних лабораторій дефектологічного профілю - логопедії, сурдопедагогіки, тифлопедагогіки, олігофренопедагогіки. У 1994 р. під керівництвом його однодумця Віталія Івановича Бондаря було створено Інститут дефектології (нині - спеціальної педагогіки) в системі АПН України, в якому Іван Гаврилович працював головним науковим працівником.

Солідний доробок наукових праць І. Єременка є національним надбанням, джерелом наукової думки, інноваційних ідей, які й досі є актуальними для подальшого розвитку дефектологічної науки і практики навчання дітей з особливими потребами. Серед опублікованого: підручник «Олігофренопедагогіка» (1985), «Дидактичні основи уроку у допоміжній школі» (1966), «Аномалії у дітей» (1966), «Пропедевтична основа формування готовності до навчання учнів допоміжної школи. Методичні рекомендації» (1997).

Лєвіна Роза Євгеніївна (1908-1989) – професор, доктор педагогічних наук, логопед видатний дослідник дитячого мовлення, засновник педагогічного напряму логопедії.

У 1927 році вона вступила на педагогічний факультет МДУ, де в той період читав лекції і вів семінари з психології Л.С. Виготський. Р. Левіна - одна із групи вчених, найближчих учнів і послідовників, яких Лев Семенович називав «п’ятіркою». Іншими членами цієї групи були О.В. Запорожець, Н.Г. Морозова, Л.І. Божович, Л.С. Славіна, які пізніше очолили напрями в науковій і практичній психології.

З ініціативи Л.С. Виготського Р. Лєвіна очолює невелику групу співробітників у складі Дефектологічного інституту, пізніше – в НДІ дефектології Академії педагогічних наук СРСР, яка отримала назву «Клініка мовлення».

У 1941 році Р. Лєвіна захистила кандидатську дисертацію «Дослідження алексії і аграфії у дитячому віці», де вперше у вітчизняній логопедії показала, що недоліки читання і письма є наслідком неповноцінного розвитку мовлення.

Під час Великої Вітчизняної війни Роза Євгеніївна в госпіталі Уфи займалася реабілітацією поранених, що постраждали від наслідків черепно-мозкових травм.

Найбільш значущою заслугою Р. Лєвіної є побудова концепції загального недорозвинення мовлення.

У 1961 році Р. Лєвіна завершує дослідження, яке представляє у вигляді докторської дисертації і монографії, - «Порушення письма у дітей із недорозвиненням мовлення».

Підсумком значного періоду наукової діяльності Р. Лєвіної є широко відома логопедам книга «Основи теорії і практики логопедії» (1968), написана колективом співробітників під її безпосереднім керівництвом.

Під впливом досліджень Р. Лєвіної змінилися наукові уявлення щодо складної природи мовленнєвої діяльності аномальних дітей. Відповідно змінилися і напрями логопедичних досліджень. На перший план вийшов педагогічний зміст логопедичної науки, а це передбачало необхідність формування у дитини із порушеним мовленням складних психічних процесів, нормалізацію її психічної діяльності, забезпечення готовності до повноцінного навчання.

Значним є внесок Рози Євгеніївни в проблему психологічного вивчення неуспішності молодших школярів.

Учена завжди підкреслювала, що раннє розпізнавання ознак аномалії є необхідною умовою здійснення ефективного профілактичного впливу. Значним внеском у розвиток фундаментальних основ організації логопедичної допомоги в системі освітніх закладів є розроблена Р. Лєвіною психолого-педагогічна класифікація порушень мовлення.

Яскравою рисою Рози Євгеніївни було поєднання теоретичної глибини і новизни з практичною спрямованістю і оперативним впровадженням в організацію і зміст діяльності системи дошкільних і шкільних закладів.

Марія Монтессорі, італ. Maria Montessori (1870-1952) - італійський лікар, педагог, перша італійка, що стала доктором медицини; прославилась розробкою педагогічної методики для роботи з соціально занедбаними дітьми. Згодом її методика показала непогані результати при роботі зі звичайними дітьми.

На формування педагогічних поглядів М. Монтессорі впливали наукові ідеї видатних вчених епохи Просвітництва. Гуманістичні ідеї П. Пінеля, теорія вільного вихованняЖ.-Ж. Руссо, вчення про розвиток здібностей дитини на основі законів природи Й. Песталоцці, система дитячого садка Ф. Фребеля стали базовими у формуванні педагогічних поглядів та ідей М. Монтессорі на природу дитячої особистості, фізичний, розумовий та духовний розвиток вихованців. Світоглядний розвиток італійського педагога відбувався на основі наукових праць відомих філософів Й. Гербарта та Дж. Локка і вилився у створення «Космічної теорії». Педагог-філософ розрізнила природу дорослої людини і дитини, визначила роль і значення людини у власному житті, її місце у цьому світі та основні завдання – удосконалення оточуючого середовища і вдосконалення себе як особистості. Ця теорія є методологічним обґрунтуванням системи М. Монтессорі.

Аналіз історико-педагогічної літератури засвідчив, що М. Монтессорі зробила вагомий внесок у розвиток різних форм допомоги дітям із порушеннями психофізичного розвитку. З 1899 року італійський педагог започаткувала роботу зі складної справи – виховання й навчання розумово відсталих дітей, залишених батьками і взятих під опіку державою. Вона вивчала перші системи виховання дефективних дітей, що зародилися в епоху французької буржуазної революції. У цей період розпочинається перший етап науково-педагогічної діяльності італійського педагога.

Тривалий час М. Монтессорі вивчала досвід Жана Ітара та Едуарда Сегена, які вперше практично довели можливість виховання і навчання глибоко розумово відсталих дітей, аналізувала праці Е. Сегена та переклала і власноручно переписала його твори. Вона відвідала Бісетр – місто, в якому працював Е. Сеген під керівництвом видатних психіатрів П. Пінеля та Ж. Ескіроля, де більш детально ознайомилася з його дидактичними матеріалами. Концепція виховання та дидактичні матеріали Е. Сегена стали базовими у розробці обґрунтованої цілісної педагогічної системи М. Монтессорі. Матеріали, що впливають на відчуття, спонтанна активність, а також можливість вчитися за індивідуальною програмою становлять основу методу Монтессорі.

Марія Монтессорі розробила курс лекцій для римських учителів із проблем виховання розумово відсталих дітей, який у 1898 році було покладено в основу проекту «Державна Ортофренічна школа для відсталих дітей». «Ортофренічна школа» вперше в Італії почала готувати вчителів для роботи з розумово відсталими дітьми. Саме тут зароджується відомий «метод Монтессорі», поширений як у нинішніх західноєвропейських загальноосвітніх школах, школах-Монтессорі та дитячих садках, так і в нашій країні.

З 1907 року розпочинається другий етап науково-педагогічної діяльності М. Монтессорі. У цьому році 6 січня в Сан-Лоренцо італійський педагог відкриває школу «Будинок дитини», яка відрізнялася від інших своєю педагогічною організацією. Це був не просто притулок, а «школа для виховання», в якій використовувалися прогресивні педагогічні погляди М. Монтессорі. 7 квітня 1907 року в кварталі Сан-Лоренцо було відкрито другий «Будинок дитини», 4 листопада 1908 року у Римі засновано третій аналогічний заклад. Працюючи з розумово відсталими та педагогічно занедбаними дітьми, педагог переконалася: вони можуть розвиватися, якщо навчати їх за спеціальною методикою, створивши відповідні умови для виховання.

Третій етап науково-педагогічної діяльності розпочинається у 1911 році, коли системою М. Монтессорі зацікавилися у різних країнах світу. На початку ХХ ст. відкриваються дитячі садки-Монтессорі та школи у США, Індії, Японії. У 1929 році педагог організувала Міжнародну Монтессорі Асоціацію, що діє і нині, Монтессорі-товариства в Аргентині (1927 р.), Англії (1930 р.), Ірландії (1934 р.), разом зі своїми однодумцями проводила міжнародні конференції в Хельсінкі (1925 р.), Ніцце (1932 р.), Амстердамі (1933 р.), Римі (1934 р.), Оксфорді (1936 р.), Копенгагені (1937 р.), Единбурзі (1938 р.), Сан-Ремо (1949 р.), Лондоні (1951 р.), Парижі (1953 р.), де презентувала свої наукові погляди.

На цьому етапі виходять у світ фундаментальні праці М. Монтессорі: «Будинок дитини. Метод наукової педагогіки» (1909 р.), «Педагогічна антропологія» (1913 р.), «Самовиховання та самонавчання у початковій школі» (1922 р.), «Таємниця дитинства» (1936 р.), «Виховання для нового світу» (1946 р.), «Розвиток потенційних можливостей людини» (1948 р.), «Відкриття дитини» (1948 р.), «Всотуючий розум» (1949 р.), «Формування людини» (1950 р.) та інші, в яких науковець описує свої спостереження за дітьми та проведену педагогічну роботу.

Система М. Монтессорі стала відомою також у Росії та Україні, де друкувалися її книги, а досвід висвітлювався у журналах. Прихильниками методу М. Монтессорі були Ю. Фаусек, Т. Сухотіна, А. Перроте, А. Виготська, Н. Соколова, С. Сазонова. У післяреволюційний період стає актуальним питання відповідності освітньо-виховної роботи ідеологічним догмам, що панували на той час у радянській державі. Тому після 20-х років ставлення до педагогів, які пропагували виховання вільної дитини, у тому числі й до педагогіки М. Монтессорі, стає негативним. На початку 30-х років педагогічні ідеї М. Монтессорі були розкритиковані як буржуазні. Її упереджено звинувачували в сенсуалізмі розроблених нею поглядів, які ніби знижують активну, провідну роль навчання в розвитку дитини. Основною причиною критики її поглядів було те, що педагогічна система М. Монтессорі не відповідала основним вимогам єдиної трудової школи того часу за такими параметрами, як: відсутність колективного виховання, зв’язок теорії з життям, із суспільно корисною працею і в кінці 30-х років використання педагогічної системи було заборонено.

Сікорський Іван Олексійович (1842 - 1919) - український вчений, психіатр, педагог, громадський діяч. Народився у селі Антонів Сквирського повіту Київської губернії у родині сільського священика. Іван був старшим з чотирьох братів. Його майбутнє пов’язували зі служінням Богу, тому він закінчив Київську духовну семінарію. Але у 20-річному віці він вирішує навчатися у Київському університеті св. Володимира.

Створивши за власним проектом перший в Україні заклад для аномальних дітей у Києві - Лікарсько-педагогічний інститут для дітей із психічними вадами, він, разом зі своїми доньками Ольгою та Оленою Сікорськими, втілив у його діяльності свої теоретичні й практичні розробки. Експериментальні дослідження, проведені професором Сікорським у даній установі, було покладено в основу його багатьох фундаментальних праць «Психіатрія», «Душа дитини», «Основи виховання і навчання», «Виховання у віці першого дитинства», «Початки психології», «Заїкання», які заклали основу багатьом напрямкам, течіям як наукового, так і громадського життя не лише в Україні, Росії, а й в багатьох інших країнах світу. У даних працях уперше в світі ним всебічно було проаналізовано найважливіші проблеми дітей з позиції психопатології, патопсихології, дитячої психології, спеціальної психології й педагогіки.

До Івана Олексійовича мислення аномальних дітей вивчалося науковцями лише з негативної точки зору (порівняно з нормальним) і відзначалася лише відсутність одного або іншого компоненту. І. О. Сікорський вважав, що для того, щоб охарактеризувати недорозвинене мислення, необхідно починати з найбільш примітивних форм судження, які у звичайній психології зовсім не розглядаються або, якщо розглядаються, то не мають навіть особливих назв. І. О. Сікорський, досліджуючи особливості психічного розвитку розумово відсталої дитини в порівняльному аналізі норми й патології з позицій антропологічного підходу, визначив новий напрямок у психології – спеціальну психологію, що ґрунтується на поєднанні знань з медичних, гуманітарних, природничих і педагогічних наук.

Він також очолював наукове Товариство психіатрів і Київське Фребелівське товариство (далі КФТ) з 1908 року. Підтримуючи все нове і прогресивне, зважаючи на інтереси свого сина до авіації, у 1909 році він фінансує його навчання в авіашколі в Парижі. Мабуть, завдяки цьому стало відоме ім`я видатного авіаконструктора Ігоря Сікорського.

Сьогодні очевидно, що І. О. Сікорський є одним із засновників вітчизняної вікової і педагогічної психології та дефектологічної науки. Погляди вченого на дитячий розвиток, його рушійні сили і фактори, цілі і засоби виховання завжди високо оцінювалися фахівцями, у тому числі й провідними радянськими психологами - О. В. Запорожцем, Д. Б. Ельконіним та іншими.

Іван Олексійович Сікорський брав неабияку участь у науковому житті Росії та України, був членом комісії з покращення роботи в середніх загальноосвітніх школах при Міністерстві народної освіти. Упродовж багатьох років Іван Олексійович редагував журнал «Питання нервово-психічної медицини». Результати його досліджень публікувалися у вітчизняній і закордонній пресі. У 1900 р. вийшло п’ятитомне зібрання його основних праць. Запропонований ним метод вивчення феномену стомлення слугував основою для організації аналогічних досліджень в Австрії, Німеччині та інших країнах.

Донині не втратили значення І. О. Сікорського погляди на можливість і своєрідність розвитку осіб з психофізичними вадами, визначені ним специфічні особливості процесу навчання даної категорії осіб та порушені і розв’язані проблеми дидактики корекційної педагогіки.

І. О. Сікорський - один з найяскравіших представників антрополого-гуманістичного напрямку вітчизняної психолого-педагогічної думки кінця ХІХ - початку XX століття, один із засновників науки про аномальне дитинство - спеціальної психології й корекційної педагогіки. Він залишив оригінальну наукову спадщину, що несе величезний гуманістичний заряд.

Головною тезою гуманістичної психолого-педагогічної концепції І. О. Сікорського є положення про те, що у процесі навчальної роботи об’єктом уваги педагога має бути не хвороба дитини, а дитина як особистість, її природа. Вчений підкреслював, що у «ненормальності» дитини більшість вбачають тільки хворобу, у той час як є колосальна кількість якостей, які не ушкоджені хворобою. На цьому ґрунті він формує важливе для практики положення про орієнтацію у медико-педагогічній практиці не на дефект, а на неушкоджені хворобою потенційні можливості, які, розвиваючись, сприятимуть успішності навчання дитини. І. О. Сікорський заперечував правомірність фатального погляду на розумову відсталість, доводячи можливість розвитку таких дітей, здатність їх до навчання за умови корекції ослаблених і недостатньо розвинених психічних функцій. Ці ідеї І. О. Сікорського одержали подальший розвиток у вітчизняній корекційній психології й педагогіці в працях Л. Виготського, Г. Трошина, В. Бєхтерєва, П. Блонського та багатьох інших науковців.

Соколянський Іван Опанасович (1889 – 1960) – професор, видатний дефектолог, засновник радянської педагогіки сліпоглухих.

І. Соколянському належить багато яскравих ідей, присвячених особливостям навчання і виховання сліпоглухонімих. Пізніше ці ідеї розвинув його улюблений учень О. І. Мєщєряков.

Ще у ранньому дитинстві І. О. Соколянський познайомився з глухонімими людьми. Саме така дівчинка його виховувала, вона ж познайомила з іншими глухими дітьми. Вони товаришували, вільно говорили за допомогою жестів.

Приїхавши до Петербургу навчатися, спочатку І. О. Соколянський вступив до Вищих сільськогосподарських курсів і водночас почав слухати лекції П. Лесгафта, де вперше дізнався про існування шкіл для глухонімих в Америці. Через рік перейшов навчатися до Психоневрологічного інституту, в якому зібралися найкращі викладачі в галузі фізіології і спеціальної педагогіки.

При цьому інституті існувала своя клініка «Притулок братерства в ім’я Цариці Небесної», де було зібрано дітей з різними дефектами, у тому числі сліпоглухонімих.

На засіданні прогресивної суспільної організації «Батьківський гурток» Іван Опанасович почув доповідь «Без світла, без звуку, без мови», присвячений сучасним зарубіжним досягненням у галузі навчання сліпоглухонімих дітей.

У 1919 році він організував в Умані школу для глухонімих дітей і працював там до 1920 року, водночас завідуючи міським відділом народної освіти. У ці роки зароджується дружба Соколянського з педагогом А. Макаренком, майбутнім кінорежисером О. Довженком.

З 1923 року І. Соколянський працює в Харківському Інституті народної освіти викладачем дефектології. Саме у ці часи він знайомиться і починає товаришувати з О. Вишнею, М. Хвильовим, П. Тичиною, В. Блакитним, Л. Курбасом, співпрацює з О. Граборовим.

Починаючи у 1923 році роботу зі сліпоглухонімими дітьми, І. Соколянський хотів створити нову систему навчання сліпоглухонімих мовленню. На перший план у навчанні він ставив завдання їх розумового розвитку. Для цього було потрібно створити доступні для сліпоглухих засоби спілкування – жести, а не усне мовлення, як тоді вважали.

Клініка сліпоглухих існувала у Харкові протягом 15 років, до 1938 року. Її діяльність можна умовно поділити на два періоди, пов’язані з арештами І. Соколянського у 1933 і 1937 роках. Загальна кількість глухонімих, що навчалися в цьому закладі за всі роки його існування – дев’ять осіб.

Умови життя Соколянського у ці роки були дуже складними. За ним закріпилася репутація буржуазного націоналіста.

У 1938 році клініку закрили, дітей планували переводити до будинків інвалідів. Чотирьох із них Соколянський зміг у 1940 році перевести до ленінградської групи сліпоглухих, але троє із них загинуло під час блокади. Живою залишилася Ольга Скороходова, яка перед війною виїхала з Харкова до родичів.

У 1947 році вийшла книга О. Скороходової під редакцією І. Соколянського «Як я сприймаю оточуючий світ». Публічні виступи сліпоглухої письменниці набули широкої популярності, про неї було видано значну кількість публікацій. Її славу розділив І. Соколянський.

Сухомлинський Василь Олександрович (1918 – 1970) - видатний український педагог. Навчався у Кременчуцькому учительському інституті (1934-1935 роки), але через хворобу змушений був припинити навчання.

У 1935-1938 рр. викладав українську мову та літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району Кіровоградської області та заочно навчався у Полтавському педагогічному інституті, де здобув кваліфікацію вчителя української мови та літератури. З 1938 року і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював вчителем, а згодом - завідуючим навчальною частиною Онуфріївської середньої школи. У 1941-1942 роках перебував на фронті. В 1942 році під Ржевом був тяжко поранений. З червня 1942 по березень 1944 року працював директором середньої школи і вчителем російської мови та літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР.

Навесні 1944 року В. Сухомлинський переїжджає до Онуфріївського району Кіровоградської області, де протягом 4-х років працював завідуючим райвідділом народної освіти. З 1948 року і до останніх днів життя В. Сухомлинський був директором Павлиської середньої школи.

У 1955 році В.О. Сухомлинський захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи – керівник навчально-виховної роботи», з 1957 року став членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 року - заслуженим учителем УРСР. У 1968 році Василю Олександровичу було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці, у цьому ж році його обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Різноплановий і багатоаспектний творчий доробок В. О. Сухомлинського складає 36 монографічних праць і брошур, понад 600 статей, близько 2-х тисяч художніх творів для дітей. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.).

«Константи Сухомлинського (Г. Клочек, 2008) не втрачають свого значення, не розмиваються з плином часу, навпаки, набувають дедалі більшої актуальності. Пояснюється це тим, що директор школи з Павлиша весь свій рідкісний талант педагога, усю феноменальну працездатність зосередив на проблемі, яка була, є і буде одвічною для людства, - плекання Добра в людині. З усіх можливих загальнолюдських моральних проблем ця є найголовнішою. Вічне протистояння добра і зла завжди було в центрі уваги митців і мислителів. Сухомлинський належить до їх числа.

Український педагог подарував нам цілісну педагогічну систему виразного гуманістичного спрямування. І то вже наша проблема, як зуміємо скористатися нею. Маємо підніматися до неї і серцем, і розумом.

Педагогічний талант Сухомлинського - у рідкісній здатності відчувати й розуміти внутрішній світ дитини. Як ніхто інший, він знав, якими засобами можна впливати на формування дитячої душі. Йому не було рівних не тільки в здатності бачити розмаїття цих засобів, а й в умінні точно обирати їх для здійснення того чи того педагогічного завдання. Виховання особистості, на його думку, відбувається під впливом великої кількості взаємопов’язаних, об’єднаних однією педагогічною надією засобів. У своїх книжках і статтях Сухомлинський щедро ділився тим, що йому відкривалося як людині, наділеній особливою педагогічною проникливістю. Колосальне розмаїття засобів, прийомів, підходів, що містяться в його публікаціях, і є тим невичерпним джерелом, з якого живиться і буде живитися педагогічна наука».

Найважливішими працями Сухомлинського є: «Воспитание коллективизма у школьников» (1956); «Трудовое воспитание в сельской школе» (1957); «Педагогический коллектив средней школы» (1958); «Виховання в учнів любові і готовності до праці» (1959); «Воспитание коммунистического отношения к труду» (1959); «Воспитание советского патриотизма у школьников» (1959); «Система роботи директора школи» (1959); «Верьте в человека» (1960); «Як ми виховали мужнє покоління» (1960); «Виховання моральних стимулів до праці у молодого покоління» (1961); «Духовный мир школьника» (1961); «Формирование коммунистических убеждений молодого поколения» (1961); «Людина неповторна» (1962); «Праця і моральне виховання» (1962); «Дума о человеке» (1963); «Нравственньй идеал молодого поколения» (1963); «Шлях до серця дитини» (1963); «Воспитание личности в советской школе» (1965); «Щоб у серці жила Батьківщина» (1965); «Моральні заповіді дитинства і юності» (1966); «Трудные судьбы» (1967); «Павлышская средняя школа» (1969); «Сердце отдаю детям» (1969); «Народження громадянина» (1970); «Методика виховання колективу» (1971); «Разговор с молодым директором школы» (1973); «Как воспитать несовершеннолетнего человека» (1975); «Мудрая власть коллектива» (1975) та багато інших. У 1976 р. видані вибрані твори Сухомлинського у 5-ти т. У 1974 році за книгу «Серце віддаю дітям» Сухомлинський удостоєний Державної премії УРСР. Нагороджений орденом Леніна та багатьма медалями.

Рацул А. Б., Шишова І. О. Корекційна педагогіка. Навчальний посібник. – Кіровоград: видавництво. - 2012. – 380 с.

Дата добавления: 2015-05-24