Повстання угорський сейм схвалив

Булла папи римського Лева X про

хрестовий похід проти Туреччини.

Феодали підтримали заклик до

походу, розраховуючи, з одного боку,

відвести турецьку загрозу, з другого —

позбутися бунтівливих селян, і не

забороняли вступати їм в військо.

Призначений керівником походу Д.

Дожа набирав військо з селян і

міської бідноти, внаслідок чого воно

перетворилося на силу, головною

ціллю якої стало знищення

кріпосництва і встановлення

соціальної рівності.

Повстання почало охоплювати

Угорщину, а також Словаччину,

Закарпаття, Північну Молдавію. В

Угорщину, де розгорталися основні

воєнні дії, йшли загони українських

селян із Закарпаття і вливалися в

угорське селянське військо. Д. Дожа, з

свого боку, послав на Закарпаття два

загони. Повсталі українські та

угорські селяни, до яких приєдналися

ремісники й міська біднота,

оволоділи Хустським та Невицьким

замками і розправилися з

ненависними феодалами. Міста

Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст

уряд оголосив «бунтарськими».

Влітку 1514 р. народне повстання

досягло найширшого розмаху.

Селянське військо, озброєне косами,

ціпами, палицями, зайняло значну

територію, звільнивши від влади

феодалів багато сіл і міст. На

Закарпатті повстанці кілька тижнів

контролювали всю територію краю.

Особливо активно виступали селяни

Мараморощини.

Проте, незважаючи на всі

зусилля Д. Дожі та інших керівників

селянської війни, об'єднати

розрізнені й погано організовані

селянські загони не вдалося. 15 липня

1514 р. під Темешваром повстанське

військо було розбите королівською

армією, а Д. Дожу схоплено і після

жорстоких катувань страчено. Однак

опір окремих повстанських загонів

тривав. Королівський уряд,

розгромивши основні сили

повстанців і стративши їх вождя,

кинув велике військо на придушення

повстання на місцях. Так, прибулі на

Закарпатську Україну каральні

частини на чолі з місцевими

магнатами Вербеці й Перені вчинили

жорстоку розправу. Багато повстанців

було закатовано. За час війни

загинуло 50 тис. селян, у тому числі

багато закарпатських українців.

Протягом двох років селяни та міська

біднота мусили сплачувати велику

контрибуцію. Після придушенні

«Трипартітум», за яким,

«поневолення селян було знов

визнано законом країни».

Селянська війна 1514 р. була

однією з перших великих битв

селянства з феодалами в XVI ст.

Повсталі висували ідею рівності, що

означало зрівняльний розподіл землі,

знищення кріпацтва й національного

та релігійного гніту.

В спільній боротьбі проти

ненависних феодалів гартувалася

дружба українського, угорського й

словацького народів.

3. Суспільно політичний рух на Закарпатті в другій половині 19 ст.

На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний вплив мала

революція в Австрії 1848-1849 рр., внаслідок чого в імперії була проголошена конституція та

декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство

позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р.

українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав "українським

національним урядом", що мав представити центральному австрійському уряду вимоги

українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську

частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух

1848-1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в

травні 1848 р. керівники Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було

сформульовано політичну платформу цієї організації, а саме: українці Галичини і

Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру,

мову, право, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи":

доцільність поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими

адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права

уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади

тощо.

Організаційне зростання і піднесення політичної активності у 1840 - 60-х рр. визначили

появу у національному русі західноукраїнського суспільства двох суспільно-політичних

течій: москвофілів (русофілів) та народовців (українофілів). Соціальну базу перших з них

складали представники консервативного духовенства, чиновництва, інтелігенції, що

орієнтувалися на самодержавну Росію. Це була своєрідна реакція частини

західноукраїнської громади на посилення польського впливу. Цей рух носив прирікально-

консервативний характер. В його ідеологію було покладено такі положення: 1) народи, які

проживають від Уралу до Карпат - єдиний руський народ, включаючи і галицьких русинів;

2) право української мови на вільний розвиток як мови літературної; 3) захист формальних

рис руської ідентичності. Сферою впливу москвофілів були Східна Галичина, Північна

Буковина, Закарпаття.

На початку 60-х рр. формується українофільська політична течія. її соціальна база

складалася із поміркованої інтелігенції (лікарі, юристи, вчителі), представників творчих кіл

та студентської молоді. Основу ідеології складали: заперечення революційних форм

боротьби; толерантне ставлення до Австро-Угорської монархії; розвиток української

літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови; підвищення

культурного рівня народу через його освіту; об'єднання інтелектуального потенціалу в

західних землях і у межах всієї України. Українофіли створили мережу культурно-освітніх

та наукових товариств - "Руська бесіда"(1861), товариство "Просвіта"(1868), у 1873 р.

літературне, а в 1892 р. наукове товариство ім. Т. Шевченка, видавали газети та журнали.

Наприкінці 80-х років народовство витісняє москвофілів з суспільно-політичного життя.

На зламі XIX і XX ст. національно-

свідомі українці західних земель

стали називати себе українцями —

етнонімом, який раніше прищепився

серед інтелігенції Наддніпрянщини.

Відмова від давньої етнічної назви

«русин» спричинена такими

міркуваннями: по-перше, слово русин

було надто близьким до слова

русский (росіянин), а, по-друге,

вживаючи самоназву своїх

співвітчизників у Російській імперії,

західні українці прагнули

підкреслити свою єдність із ними.

Назва «русин», похідна від Русь,

уперше засвідчена в X ст. З кінця XVI

ст. на центральних і східних землях

етноніми русин, русини замінені

назвами українець, українці.

4. М. Балудянський-економіст-реформатор, кондифікатор права.

Балудянський Михайло Андрійович

(Балуг’янський) (7 жовтня 1769, с. Верхня

Ольшава, Бардіївський округ, Словаччина —

†3 квітня 1847, м. Санкт-Петербург) —

лемко-українець, визначний учений-

правознавець, економіст, державний діяч та

реформатор у Російській імперії, доктор

права.

Біографія

Народився на Пряшівщині у сім’ї

інтелігентів закарпатських русинів-

українців, у родині греко-католицького

священика. Освіту почав здобувати на

філософському факультеті Угорської

королівської академії в Кошице (нині місто

в Словаччині). У 1789 р. закінчив

юридичний факультет Віденського

університету та розпочав викладацьку

роботу в Угорській юридичній академії у м.

Надьварад (нині — м. Орадя, Румунія). У

1797 р., захистивши докторську

дисертацію, став доктором права

Будапештського університету. Працював

деканом юридичного факультету

Пештського університету. Викладав у

навчальних закладах Австрійської імперії.

Володів сімома мовами. У 1803 році, за

ініціативи гоф-хірурга (придворного хірурга)

імператора Російської імперії Івана Орлая,

уродженця Закарпаття, М. Балудянський

був запрошений до Росії і поселився в

Петербурзі. Там у 1804 році отримав

призначення на посаду професора кафедри

політичної економії — Петербурзької

учительської гімназії, згодом Головного

педагогічного інституту — з політичних та

економічних наук, торгового й фінансового

права, і, одночасно, працював як редактор

(у другій експедиції комісії складання

Зведення Законів) по частині державного

господарства і фінансів. З 1809 по 1812

роки був начальником 4 відділення комісії і

працював по міністерству фінансів. З 1813

по 1817 роки викладав економічні і

політичні науки великим князям Миколі і

Михайлу Павловичам. В 1819– 1821 рр. —

декан юридичного факультету і перший

ректор Петербурзького університету, склав

його статут.. За активної участі

Балудянського підготовлено й видано 15

томів Повного зібрання законів і Зводу

законів Російської імперії, що містили всі

законодавчі акти з 1649 по 1825 роки, та

12 томів Зводу військових постанов.

Балудянський — автор значної кількості

проектів, записок з адміністративного

права, фінансів, аграрних відносин,

місцевого управління (критикував

феодально-кріпосницькі відносини й

обґрунтував необхідність реформ) і

наукових праць, в тому числі: «Изображение

различных хозяйственных систем»,

«Рассуждение о средствах исправления

учреждений и законодательства в России»,

«О зернохранилищах» тощо, чимало з яких

не було опубліковано. За заслуги в розробці

російського законодавства Михайло

Балудянський одержав герб, на якому

зображено книжку законів з цифрою 15, що

означало 15 томів його праць. Багато

зробив для зміцнення міжнародних

наукових і культурних зв’язків Росії з

європейськими країнами.

Від 1837 року — потомствений дворянин,

згодом — таємний радник, статс-секретар,

сенатор, близький до царського двору.

Похований «за заслуги перед Отечеством» у

Троїце-Сергієвій лаврі. На надгробку напис:

"Да будет воля Твоя" — улюблені слова

5. Участь народних мас у визвольній війні угорського народу 1703-1711.

У визвольній війні угорського народу

1703-1711 p. проти австрійського панування

активну участь взяло населення Закарпаття. У

травні 1703 р. закарпатці масово підтримали

заклики семиградського князя Ференца Ракоці

Дата добавления: 2015-05-24